Тема 5. Формування обліку як науки в та росії

ПИТАННЯ 7. Приступаючи до розгляду даного питання, слід, насамперед, відзначити, що в попередні роки воно роз­кривалось в аспекті ролі видатних особистостей в історії. За­раз же це питання розкривається в контексті всієї проблема­тики людини. Найважливішими серед понять, які використо­вуються для висвітлення даного питання, є.індивід, індивіду­альність, особистість.

Поняття індивід вживається, по-перше, для позначення всяко­го окремо взятого представника людського роду, а по-друге, -одиничного представника якогось соціального цілого (історично визначеного суспільства або соціальної групи). Індивід екземп-лярний, тобто не просто «один», а завжди «один із». В усякий момент, коли людина вже може усвідомити себе, вона існує в якості продукту суспільних відносин. Суспільство не просто ото­чує індивіда, але й живе «усередині нього». У той же час харак­теристика індивіда як продукту суспільних відносин не означає, ніби вихідні умови індивідуального існування раз і назавжди визначають наступну поведінку людей. Поняття індивідуальності й особистості саме й фіксують незводимість людини до її соціаль-но-групового стану, відносну незалежність її поведінки від пер­винних чинників, здатність бути відповідальною за свій девсо-нальний образ; мати в очах суспільства цінність і значимість.

Смислова близькість цих понять не дає права розглядати їх як однозначні. У індивідуальності ми відзначаємо самобутність людини, в особистості ж - її самостійність.

Слід підкреслити, що індивідуальність не тільки є носієм різноманітних здібностей, але ще й являє собою певну їх цілісність. Гармонічне різноманіття здібностей, на думку І.В.Ге-те і філософів-романтиків (Ф. Шлегеля, Ф. Шлейєрмахера),

які розглядали переважно проблеми художньої творчості, до­сягається шляхом реалізації якогось головного визнання -обдарованості або «генія», що відрізняє даного конкретного індивіда. Щоб індивідуальна цілісність утворилася, потрібні різноманітні індивідуальні зусилля. Але вони не будують інди­відуальність: вона сама будується, виростає з зерна обдарова­ності в ґрунті, що «розпушений» роботою.

Поняття «особистість» («persona») в античності спочатку означало маску, потім - самого актора і його роль (персонаж). Згодом дане поняття істотно змінило свій зміст. Особистість -це людина, яка соціальну роль сприймає всерйоз, вирішуючи вільно, але охоче нести всю повноту пов'язаної з цією роллю відповідальності.

Людина як індивідуальність виражає себе в продуктивних діях, і вчинки цікавлять її тією мірою, якою вони одержують органічне предметне втілення. Особистісне буття - це безупинне зусилля. Його немає там, де індивід відмовляється йти на ризик вибору, намагається ухилитися від об'єктивної оцінки своїх вчинків і від нещадного аналізу їхніх внутрішніх мотивів.

Перше філософське узагальнене зображення структури істо­ричного типу особистості, яка визначає свою поведінку, при-слуховуючись до свого «внутрішнім голосу», а не бездумно дотримуючись вказівок ззовні, дав І. Кант.

«Самодисципліна», «самовладання», «здатність бути паном самому собі» - ключові поняття кантівського етичного слов­ника. Але найважливіша висунута І. Кантом категорія, що проливає світло на проблему особистості - автономія. Вона має двоякий зміст, означаючи, з одного боку, просто незалежність стосовно чогось, а з іншого боку - самозаконність. Це поняття передбачає введення максими в принцип, коли визначене пра­вило поведінки (за Кантом «максиму вчинку») людина задає собі сама раз і назавжди. При цьому на роль принципів мо­жуть претендувати далеко не всі правила поведінки, а лише ті з них, що піддаються нормативному узагальненню. Існує лише один тип визначених норм, дійсних для всіх часів - найпростіші вимоги моральності («не бреши», «не кради», «не чини на­сильства» та ін.). Їх людина і повинна, насамперед, ввести у свій власний безумовний імператив поведінки. Потрібно мати на увазі, що моральність - не просто засіб суспільного регулю­вання індивідуальної поведінки, але й засіб духовно-персональ­ного виживання самого індивіда. Там, де немає вільно обраних моральних обов'язків, починається загальна деградація люди­ни, особливо інтенсивна за умов, коли людина стає здобиччю злочинного оточення або злочинного режиму.

Життєздатність тварини інстинктивно мимовільна. У лю­дини ж вона тримається на волі до життя й вимагає постійного зусилля. Найпростішою й вихідною формою цього зусилля є вільне підпорядкування загальнолюдським моральним заборо­нам. Зрілою ж і розвинутою формою - робота по визначенню смислу життя, створенню й підтримці певного цілісного уяв­лення про бажане, належне й цінне, яке вірогідне для даної особистості й одушевляє, оживотворяє її у якості значущого «надзавдання». Пошуки смислу життя можна визначити як процес постійного розширення досвіду морально - практичної орієнтації особистості.

Жоден із народів, жодна із соціальних груп не можуть вва­жатися явно «громадянськи недосконалими». У сучасному світі немає суспільних груп, члени яких були б індивідами, нездат­ними стати індивідуальностями й особистостями.

Спираючись на формаційне членування світової історії, К.Маркс виділив три основних типи соціальності: 1) відносини особистої залежності; 2) відносини речової залежності при осо­бистій незалежності; 3) відносини вільних індивідуальностей.

Відносини особистої залежності характерні для всіх докапі­талістичних суспільств. Спільним для них є включеність інди­віда в жорстко регламентовану локальну систему суспільного життя (рід, община, стан, каста, цех та ін.). Розходження ж їх у тому, що в докласовому суспільстві відсутня експлуатація і тут особиста залежність виявляється як безпосередня за­лежність людини від первісного колективу.

Становлення особистості історично відбувається на основі розвитку й ускладнення трудової діяльності, поділу праці, формування приватної власності. З розвитком капіталістично­го товарного виробництва ламаються відсталі соціальні струк­тури. Станові й інші перегородки руйнуються. Одночасно відбувається своєрідна атомізація суспільства, його поділ на мно­жинність індивідів-приватних осіб, уже не пов'язаних відноси­нами. Мінова вартість, гроші виступають головною формою со­ціальних зв'язків і визначають принципово новий тип соціаль­ності - речову залежність і особисту незалежність. Перед інди­відом відкривається можливість присвоєння накопичених люд­ством багатств матеріальної та духовної культури і розвитку. Але реалізація цієї можливості обертається виникненням при­ватної власності, що протиставляє людей одне одному, різними формами відчуженості, коли створений людиною продукт відок­ремлюється від неї і панує над нею як сліпа стихійна сила.

Капіталізм формує матеріальні й духовні передумови для використання всього багатства культури, створеного впродовж всієї історії людства, в інтересах розвитку самої людини. На основі суспільної власності (з урахуванням різноманіття її форм) складається новий, колективістський тип особистості, що по­кликаний не придушувати особистість, а бути основою її вільколоворот. Запропонований Віко метод дослідження суспільства шляхом розгляду духовної культури народів став згодом паную­чим у філософії історії. Його концепція е праобразом майбутніх теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій.

Філософія історії XVIII - першої половини XIX ст. в пояс­ненні закономірностей суспільного розвитку зовнішньо орієн­тувалася на дві методологічні настановки. Однією з них був натуралізм у формі географічного детермінізму, прагнення пояснити суспільні явища впливом географічного середовища (Ш. Монтеск'є, Г. Гердер та ін.) або у формі ідеалістичного натуралізму, що пов'язує суспільний розвиток лише з розу­мом (К.А. Гельвецій, Ж. Ж. Руссо). Інша методологічна оріє­нтація, початок якій поклав Дж. Віко, є характерною для об'єктивного ідеалізму (І. Кант, Г. Гегель). Зокрема, Г. Гегель, який вніс великий вклад у розвиток історико-філософського знання, вважав, що історію роблять реальні люди, але водно­час у ній здійснюється якась об'єктивна логіка і щаблі історії - це щаблі самопізнання світового духу, прогрес у свідомості свободи. Кожний щабель знаходить найбільш адекватне вира­ження в дусі певного народу, який і реалізує цей щабель у своїй історії. У Гегеля виділені три щаблі, три типи суспіль­ства: східний світ, античність і німецький світ.

На сучасному етапі розвитку соціальної філософії та філо­софії історії поступово утверджується таке розуміння історії, яке умовно можна визначити як монадне. Його характерною рисою є тлумачення всесвітньо-історичного процесу як єдності. Проте єдності такого, що у свою чергу утворюється множиною історичних індивідів. Монадне розуміння історії, враховуючи і реалізуючи можливості узагальнюючого (формаційного) і індивідуалізуючого (цивілізаційного) підходів до вивчення істо­ричного процесу, одночасно дозволяє уникнути однобічності кожного з них, оскільки не розглядає їх у протиставленні, а виходить із їхньої глибинної єдності, взаємодоповнюваності.

Формаційний підхід ґрунтується на моністичному, універ-салістському розумінні історії. Він тлумачить всесвітню істо­рію як єдиний лінійно-поступальний природно-історичний про­цес послідовної зміни суспільно-економічних формацій.

Досліджуючи конкретну дійсність капіталістичного суспіль­ства, К. Маркс спромігся за одиничними, індивідуальними яви­щами побачити загальне, повторюване, розкрити закономір­ності історичного розвитку в цілому. З усього розмаїття зв'язків та відносин він виділив виробничі відносини як основні, що визначають всі інші відносини. Аналіз того загального, що повторюється в історії різних країн і народів, дозволив йому створити абстрактну логічну модель, виділити якісно визна­чені типи суспільства, показати суспільний розвиток як приронво-історичний процес закономірного поступального руху суспільства від нижчих щаблів до вищих.

Сусспільно-економічна формація - це якісно визначене сус­пільство, цілісна система, специфічні риси якої обумовлені виробничими відносинами, що становлять її основу.

Поняття формації узагальнює, фіксує те, що є загальним Для різних країн, які проходять той самий щабель історичного розвитку: спосіб виробництва з його продуктивними силами і виробничими відносинами, економічний лад і відповідні йому форми суспільної свідомості, ідеологічні відносини й устано-ви. Кожна суспільно-економічна формація існує не поруч з окремими суспільствами (наприклад, із суспільствами країн Англії, Японії, Франції), а лише в них, через них, у якості їхньої внутрішньої сутності, а тим самим і їхнього типу. Вис­тупаючи як тип суспільства, вона в той же час є стадією все­світньо-історичного процесу, пов'язаного передумовами свого виникнення з попередньої і передумовами свого зникнення - із наступною стадією розвитку людського суспільства. Марксизм виділив п'ять типів формацій: первіснообщинна, рабовласниць­ка, феодальна, капіталістична й комуністична. Кожна форма­ція є щаблем соціального прогресу.

Матеріалістичне розуміння історії дало можливість не тільки сформулювати самий принцип прогресивного розвитку сус­пільства, але й відповісти на ті фундаментальні питання, які були поставлені історією розвитку суспільства, створити тео­рію суспільного прогресу.

Суспільне виробництво перебуває в безупинному розвитку, який завжди починається з розвитком продуктивних сил, і, насамперед, знарядь виробництва. Люди не вільні у виборі про­дуктивних сил, що складають зміст способу виробництва. З їхнім розвитком необхідно змінюється і форма способу виробництва -виробничі відносини. Тут діє -закон відповідності, дотримання якого є необхідною умовою поступального розвитку суспільства.

Що ж є критерієм суспільного прогресу?

Будь-який критерій прогресу, взятий зі сфери суспільної свідомості (моралі, права, релігії та ін.) не може бути єдиним загальноісторичним критерієм прогресу, тому що погляди людей самі змінюються під впливом об'єктивних умов сус­пільного життя. Не можна виявити критерій прогресу в одній лише сфері суспільного буття. Для його виявлення необхідна фундаментальна філософська категорія, що характеризує гли­бинну сутність життя й діяльності людини, а значить, і всього історичного процесу, у якому ця діяльність здійснюється.

Такою категорією, на думку деяких дослідників-марксистів, є категорія свободи. Свобода (реальна, а не уявна) являє собою єдність суб'єктивних умов (знання і доцільні рішення, що спираються на них,) і умов об'єктивних (обставини і засоби, за допомогою яких можна здійснити прийняті рішення).

З двох порівнюваних соціальних систем для людини краща та, яка забезпечує більший ступінь свободи.

В часи сталінізму формаційний підхід до історії вульгари­зується, трансформуючись поступово у формаційний редукці-онізм, прагнення ввіпхнути всесвітньо-історичний процес у фор­маційну «п'ятичленку».

Відносно категорії суспільно-економічної формації, деякі сучасні суспільствознавці вважають за необхідне з'ясувати, що ж це все-таки таке - «суспільно-економічна формація»:

поняття чи сама реальність? Адже одні вчені, здебільшого філо­софи, розглядають суспільно-економічну формацію як_понят-тя (і саме загальносоціологічне поняття), як одну з основних категорій соціальної філософії та філософії історії. Інші досл­ідники, в основному представники спеціальних суспільних дис­циплін (історії, археології, економіки та ін.), стверджують, що суспільно-економічні формації - це реальні щаблі розвит­ку людського суспільства.

У першому випадку суспільно-економічна формація постає як якийсь ідеальний тип, тобто як щось таке, чого немає в реальній дійсності, що сконструйоване розумом людини і про­ектується на соціальну реальність. Тим самим ми неминуче приходимо до некоректного заперечення закономірного харак­теру історичного процесу взагалі.

Розглядаючи ж суспільно-економічну формацію лише як реальність, вчені з часом - з розвитком суспільства і науки про суспільство внаслідок зміни самої дійсності або внаслідок її більш глибокого осмислення - раптом з'ясовують: того, що мислилося як суспільно-економічна формація, не існує. На­справді ж це не так: зникає не суспільно-економічна форма­ція, а спрощені уявлення про неї.

У сучасних умовах однобічність тлумачення історичного про­цесу як лінійної схеми, що складається з п'яти суспільно-еконо­мічних формацій, стає все більш очевидною. Всесвітньо-істо­ричний процес значно багатший його теоретичної моделі. Тому стає все більш необхідним доповнення цього тлумачення іншим, нелінійним підходом до розуміння історії, конкретизації погля­ду на природу вихідної одиниці історичного виміру.

При розробці такого нелінійного розуміння першорядного значення набуває поняття «цивілізація». Дане поняття пов'яза­не з такими латинськими поняттями як «civileе» (цивільний), «ста» (громадянин), «civitas» (громадянське суспільство).

Класичними представниками цивілізаційного напрямку у світовій філософії історії стали М.Я. Данилевський, О. Шпен-глер, А. Тойнбі.

М.Я. Давилевськяи, по суті, вперше розглянув проблему Цивілізації не з позицій європоцентризму - як становлення і розвиток однієї і єдиної цивілізації західноєвропейської - на противагу всім іншим «доцивілізаційним» народам, а як про­блему множини цивілізацій. Він розглядає тимчасовий рух людсь­кого суспільства як ряд автономних послідовних і співіснуючих соціальних організмів, які він називає культурно-історичними типами, а на стадії зрілості - цивілізаціями. Відносно загальної кількості названих культурно-історичних типів, розвиток яких досягає з часом рівня цивілізацій, і «становить зміст всесвітньої історії», Данилевський припускається деяких суперчностей. У главі п'ятій роботи «Росія і Європа» він налічує десять таких типів: 1) єгипетський; 2) китайський; 3) ассіро-вавілоно-фіні-кійський, халдейський або давньосимітичний; 4) індійський;

5) іранський; 6) європейський; 7) грецький; 8) римський; 9) новосимітичний або аравійський; 10) германо-романський.

До народів же, які утворили подібного рівня культурно-історичні типи і були рушійною силою в історії людства, він зараховує ще мексиканський і перуанський, вважаючи, про­те, що вони загинули насильницькою смертю й не встигли здійснити свого розвитку, в той час як перші десять вже до­росли до періоду «цвітіння і плодоносіння».

Багато спільного з Данилевським у О. Шпевглера, який, проте, тлумачить цивілізацію не як зліт, а як омертвіння відпо­відної культури. Загальна кількість і позначення розвинутих культур у Шпенглера не збігається з Данилевським. За Шпен-глером, їх вісім.

Прагнучи перебороти історичний «монадізм» Шпенглера, А.Тойвбі висуває на передній план інтегруючу функцію вели­ких світових релігій, у яких вбачає єдину опору зближення народів. У своїй роботі «Розуміння історії» він намагається пе­реосмислити весь суспільне - історичний розвиток людства в дусі теорії круговороту локальних цивілізацій. Всесвітня істо­рія, за Тойнбі, являє собою сукупність історій окремих своєрі­дних і відносно розвинутих цивілізацій. У* початковому варі­анті він їх налічував 21, потім скоротив до 13. З них до нашого часу збереглося лише шість: західна, візантійсько-ортодоксаль­на, російсько-ортодоксальна, арабська, індійська, далекосхідна (китайська, японсько-корейська). Кожна з цивілізацій прохо­дить у своєму розвитку стадії виникнення, зростання, надламу і занепаду, після чого, як правило, гине, поступаючись місцем інший. Вважаючи соціальні процеси, що послідовно відбува­ються в цих цивілізаціях аналогічними, Тойнбі на цій підставі намагається вивести деякі формальні «емпіричні закони» по­вторюваності суспільного розвитку, що дозволяють передбача­ти головні події в доступному для огляду майбутньому.

На відміну від формаційного, цивілізаційний підхід постає не генералізуючим, універсалістським, а індивідуалізуючим, в контексті неповторного, унікального індивіда історичного масштабу. Історичний же процес, відповідно, - як спільність таких індивідів, своєрідність яких обумовлює багатство форм і проявів розвитку людства.

Цивілізація, визначена як самобутній соціокультурний інди­від, виникає, як показав Тойнбі, як певна відповідь на виклик середовища, того чи іншого глобального етнобіогеоценозу. Вже в процесі становлення цивілізації, у ході відповіді на цей пер­винний виклик закладається її геном, сукупність детермінант, що впливають на її індивідуальність і розвиток. І прогресува­ти цивілізація здатна лише доти, доки реалізується її геном, доки вона в змозі сприймати все нові виклики навколишнього середовища й адекватно відповідати на них.

З позицій цивілізаційного підходу як підходу послідовно нелінійного, історичний прогрес - не в неухильному русі, по­ступальний характер якого визначається через позиції «ниж­че - вище», «гірше - краще», а в тому, щоб кожна цивілізація в процесі самовизначення і самоствердження відтворила, відкри­ла для себе наново і збагатила своїм, лише їй властивим екзи-стенційним досвідом, неминучі інваріантні структури і цінності загальнолюдського характеру.

Кожна цивілізація у своєму онтогенезі проходить основні щаблі філогенетичного шляху людства. І критерієм прогресу виступає в даному випадку не якесь абстрактне зовнішнє міри­ло, а ступінь розвиненості, самоідентифікації і самореалізації відповідної цивілізації, умовно говорячи, - відстань, пройдена саме нею на шляху опредмечування свого генома й одночасно на шляху відтворення й узагальнення загальнолюдських цінно­стей та інваріантних структур культури.

Таке розуміння історичного прогресу повинне не протисто­яти іншим, наприклад, формаційному, а доповнювати їх. Про­те в даному випадку вже не цивілізація приєднується ззовні до, скажімо, формаційної послідовності. Навпаки, формаційні особливості постають як внутрішні, інваріантні, архетипічні характеристики певної цивілізації, властиві їй лише тією або іншою мірою й у контексті інших архетипів.

Отже, історичний процес багатомірний і змінний, відпові­дно й осмислення його здійснювалося в різних ракурсах, в руслі різних напрямків, призводило до формування, утверд­ження і зміни основних парадигм історичної свідомості.

Основних напрямків філософського тлумачення історії три:

регресивний, прогресивний та циклічний; основних парадигм дві: класична й некласична. Вершиною розуміння історичної реальності в рамках класичної, лінійної парадигми й одночасно першим контурним абрисом некласичної парадигми істо­ричної рефлексії є марксистська інтерпретація історії як при-родно-історичного процесу зміни суспільно-економічних фор-мацій. З'ясування своєрідності цивілізацій як цілісних, відносно автономних і локалізованих у соціальному хронотопі культур­них утворень, їхньої ролі і місця в історичному процесі є од-вією з відмітних рис некласичної парадигми філософсько-істо-ричного мислення. Воно є одним із дійових засобів розробки, обгрунтування і реалізації нелінійного підходу до осмислення й адекватного відображення розмаїття людської історії.

ПИТАННЯ 9. Рушійні сили розвитку суспільства пов'язані насамперед із діяльністю людей. Адже життя суспільства, його історія є діяльність людей, тобто діяльність особистостей, соці­альних груп, народів. Тому ця історія повинна розглядатися саме в контексті діяльності людей.

Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи, суспільства в цілому? Відповідь, мабуть, може бути однозначною - інтерес.

К. Гельвецій назвав інтерес «всесильним чарівником», який змінює вигляд будь-якого предмета. На думку П. Гольбаха, інте­рес е єдиним мотивом людської діяльності. З різноманітними формами людської діяльності пов'язували інтерес Кант і Гегель. Конструктивно-творчу роль інтересу підкреслювали К. Маркс і інші мислителі. Вже декілька десятиліть у цивілізованих краї­нах світу перебуває на озброєнні психологічна формула: інтерес - стимул - реакція на стимул - мотив дії - сама дія.

Серед численних інтересів особливе місце належить матері­альним, в першу чергу - інтересам власності, адже історію розвитку людської цивілізації можна періодизувати за форма­ми власності. Взаємодія ж інтересів (особистостей, соціальних груп, спільностей людей та ін.) відбувається не сама по собі, а через реальні суспільні відносини, зв'язки, організації. Сус­пільне життя постійно «нормує» інтереси, надає їм соціальну форму, зміст, визначає засоби їхньої реалізації.

На основі спільності інтересів відбувається об'єднання лю­дей у соціальні групи. Інтереси ж людей надзвичайно супереч­ливі, вони органічно «вплетені» у соціально-політичні, мо­ральні, духовні, й, навпаки, духовні містять у собі матеріальні інтереси та потреби.

Отже, рушійні снлн суспільного розвитку - це діяльність людей, соціальних груп і прошарків, соціальних спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки.

Суб'єктом суспільного розвитку є, насамперед, особистість, яка виступає в якості соціального прояву кожної людини, виражена в конкретній індивідуальній характеристиці. Глибинні начала ролі особистості - в її суспільній природі. При­належність особистостей до різних типів спільнот виступає в якості визначеного імпульсу життєдіяльності кожної люди­ни, кожної особистості. Саме в них формується її життєді­яльність, соціальна активність.

Активна ж роль особистості в суспільстві виражається в тому, що в сфері виробництва людина постійно удосконалює знаряддя праці і накопичений досвід; у сфері соціальній люди­на, зазнаючи впливу інших людей, сама впливає на них і, таким чином, на всі існуючі відносини; у сфері політичній особистість поводиться так само, як і в сфері соціальній, проте можливості прояву активності тут більш різноманітні; у сфері духовного життя активність людини в освоєнні, створенні і удосконаленні духовних цінностей очевидна.

Особливе місце в соціальній філософії посідає проблема ви­датних історичних особистостей. В оцінці їхньої ролі в історії ми маємо надзвичайно велику амплітуду коливань - від думки Б. Рассела, який вважав, що якби сто видатних людей Європи були вбиті в дитинстві, то вся світова історія склалася б інак­ше, ніж це було в дійсності, до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоча більшість істориків і звикли звертати увагу на блискучі й голосні прояви людської діяльності і великих людей, проте необхідно зображувати швидкі й повільні рухи економічних умов і соціальних уста­нов, що становлять дійсно неперехідну частину людського роз­витку і впливають на роль особистостей в розвитку суспіль­ства, діалектику об'єктивних умов та індивідуальних умов у діяльності видатної історичної особистості.

Від чого ж залежить роль видатних історичних особистос­тей? Цілком очевидно, що історична особистість, її роль є своє­рідним результатом двох складових: соціальних потреб, з од­ного боку, і якостей конкретної особистості — з іншого.

Опорним при дослідженні питання про суб'єкти історії є по­няття соціальна група. При цьому вона може бути суб'єктом, якщо в неї є спільні інтереси, мета дії, тобто якщо вона являє якусь цілісність. На відміну від індивідуального суб'єкта (осо­бистості), групу можна розглядати як соціальний суб'єкт.

Різняться малі соціальні групи - це нечисленні соціальні групи, члени яких об'єднані спільною діяльністю і перебува­ють у безпосередньому стійкому спілкуванні один з одним, що є основою їхніх емоційних відносин, особистих групових ціннос­тей і норм поведінки, середні соціальні групи (мешканці одного села, робітники одного підприємства, установи, викладачі та студенти одного вузу) і великі соціальні групи - етнічні спільно­ти (племена, народності, нації), вікові групи (молодь, пенсіоне­ри), об'єднання за статтю (чоловіки і жінки).

Серед великих соціальних груп найважливішу роль як суб'єк-тів розвитку суспільства відігравали класи. Класова боротьба була реальним чинником суспільного життя в минулому. Мар-ксизм вважає її рушійною силою розвитку антагоністичного суспільства. Головною причиною виникнення класової боротьби є протилежність класових інтересів, головними серед яких є матеріальні інтереси. У кінцевому рахунку, боротьба прогре­сивного класу ведеться за ліквідацію старого і утвердження но­вого базису. Проте, в будь-якому суспільстві базисні, тобто ви­робничі відносини, обплутані мережею відносин надбудовних, у першу чергу, політичних і правових. Надбудова є тим чинни­ком, що заважає утвердитися новим прогресивним силам і тому і реформаторська, і революційна суспільно-історична практика спрямовані безпосередньо проти надбудови старого суспільства. Конфлікт між новими продуктивними силами і старими вироб­ничими відносинами служить економічною основою і показни­ком історичної необхідності соціальних змін. Якісні зміни, що протікають бурхливо, у суспільних відносинах, у всій їхній си­стемі позначаються поняттям «соціальна революція».

Соціальна революція містить у собі в більшості випадків революцію політичну, перехід влади з рук одного класу до рук іншого. У методологічному інструментарії матеріалістичного аналізу соціальної революції істотне значення має визначення характеру соціальної революції, що залежить від того, які виробничі відносини утверджуються в результаті революції (феодальна, буржуазна, соціалістична революції). Хід рево­люції залежить від її рушійних сил, тобто дії тих класів і інших соціальних груп, які зацікавлені в перемозі соціальної революції, активно за неї борються.

При цьому діалектичний матеріалізм не ототожнює соці­альну революцію з якоюсь однією з форм її прояву, вважаючи, що вона не зводиться до захоплення політичної влади і що форма збройного повстання не вичерпує можливих варіантів здійснення революції. Історія знає і революції «зверху», тобто корінні зміни суспільних відносин, здійснювані з ініціативи влади, точніше, тих сил, що здатні усвідомити необхідність назрілих змін і стати на бік прогресу. Але глибина змін зале­жить і від активних дій "знизу".

Водночас, говорячи про класову боротьбу, слід зауважити, що абсолютизація її ролі та значення як рушійної сили в роз­витку суспільства, як відзначають деякі суспільствознавці, виключала зі змісту суб'єкта суспільного розвитку середні класи суспільства, заперечувала творчу діяльність кожного класу в суспільному розвитку. Це призводило до нехтування факту єдності суспільства як соціального організму на кожному етапі суспільного розвитку.

Тому останнім часом посилюється увага до теорій соціаль­ної стратифікації й соціальної мобільності, розробка яких у західній соціальній філософії здійснюється ще починаючи з П.Сорокіна. Сутність першої з них зводиться до таких основ­них положень: класи зникли, існують лише деякі соціальні «верстви» або прошарки. Тому замість поняття «класи» слід користуватися поняттям «страти» (від лат. «стратум» - шар, верства); ознаки страта довільні - рід занять, престиж, розмір прибутку, ставлення до певних соціальних проблем, манери, смаки, навички та ін.; кількість страт різні соціологи визна­чають по-різному - 4,5,6,7,8 і більше. Теорія ж соціальної мобільності зводиться до таких положень: теорія К. Маркса про існування в капіталістичному суспільстві двох полярно протилежних класів і загострення боротьби між ними не підтвердилася; мають місце лише відмінності між стратами й висока мобільність, рухливість, пов'язана з переходом з одно­го страта до іншого; таким чином, говорити про антагонізм між робітником і капіталістом не слід, тому що вчорашній пролетар може стати капіталістом, а капіталіст - пролетарем.

У відповідності зі сказаним, існують «соціальні ескалатори» або «ліфти», на яких люди можуть піднятися на більш високі щаблі суспільного становища - економіка, політика, армія, цер­ква, наука, шлюб. Крім «вертикальної мобільності», коли люди «піднімаються й опускаються як ліфти в установах» (за термі­нологією американського філософа й економіста Ст. Чейза), існує й так звана «горизонтальна мобільність», коли соціальне - еко­номічне становище людини істотно не змінюється, а лише пов'я­зане з переходом з одного місця роботи на інше без значного поліпшення або погіршення її економічного становища.

До великих соціальних груп належать так звані соціальні вер­стви, тобто проміжні або перехідні суспільні групи, що не мають ознак класу (часто їх називають ще прошарком) - наприклад, інтелігенція, частина певного класу (кваліфіковані робітники).

Суб'єктом соціального розвитку є також народ. Народ - ви­рішальна сила всіх суспільно-політичних діянь, яка здійснює всі глибокі соціальні перетворення. Але виникає запитання: хто використовує ці завоювання? І тут пригадуються гегелівська «іронія історії» й відомий вислів Ф. Енгельса про те, що коли революціонери здійснюють революцію, то дивуються, а іноді з жахом бачать, що досягнуте зовсім не те, до чого вони прагнули. І ще. Народ - творець усіх духовних цінностей. Цю тезу, безу­мовно, потрібно розуміти не буквально. Переважна більшість духовних цінностей, скарбниця кожної національної та світової культури створюються професіоналами, народ же, у кінцевому результаті, відіграє роль своєрідного «фільтра», який сприймає або не сприймає певні твори літератури, мистецтва.

Практично всі, хто замислюється.над історією, визнають, що в її «живому русі» беруть участь і широкі народні маси, й иидатні історичні особистості, які істотно впливають на долю країн і народів, і еліти (економічна, політична, інтелектуаль-иа та ін.), тобто групи «обраних», впливових осіб, які мають безпосереднє відношення до влади і з яких виділяються ви­датні особистості. Адже еліти з'являються як вираження інте­ресів певних історично вихідних соціальних груп.

Важлива роль у життєдіяльності суспільства належить по­колінням і соціально-етнічним спільнотам. Різноманітні со-ціально-етнічні спільноти, як суб'єкти суспільних, зокрема, національних і міжнаціональних відносин, надають їм особли­вої своєрідності, неповторності, збагачуючи загальний процес розвитку етносоціального буття, соціуму взагалі.

Складність процесу відображення об'єктивно існуючого інте­ресу може призводити до того, що та або інша спільнота часом приймає потрібний їй інтерес за свій власний. Це слід постійно мати на увазі як політикам, так і суспільствознавцям, які аналізують соціальний розвиток.

ТЕМА 10. СОЦІАЛЬНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ І ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ

ПЛАН

1. Майбутнє як предмет наукових досліджень. Сутність со­ціального прогнозування

2. Науково - технічна революція й альтернативи майбут­нього

3. Глобальні проблеми і шляхи їх вирішення

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТЕМИ

Пророцтво, віщування, прогноз, прогнозування, передбачення, соціальне прогно­зування, найближче майбутнє, доступне для огляду майбутнє, віддалене май­бутнє, діагностика, екстраполяція, історична аналогія, сценарії майбутнього, експертні оцінки, комп'ютерне моделювання, науково-технічна революція, глобальні проблеми, екологія, демографія, філософія соціального песимізму, філософія соціального оптимізму

ПИТАННЯ 1. Людина протягом всієї історії незмінно вияв­ляє інтерес до майбутнього. Це пояснюється тим, що їй орга­нічно властива доцільна діяльність, її уявне продовження, узгод­ження цілей і засобів їх досягнення, а також очікування як безпосередніх результатів діяльності, так і більш віддалених наслідків. Цей інтерес задовольняється в різноманітних фор­мах - від наївних пророцтв, віщувань до наукового прогнозу -вірогіднісного судження про майбутнє, що спирається на спе­ціальні наукові дослідження. Розробка передбачення позна­чається поняттям ирогноауваняя. Наукове прогнозування ви­ходить з того, що передбачення - це знання про майбутнє, тобто про те, чого немає в дійсності, але що потенційно міститься в дійсності у вигляді об'єктивних і суб'єктивних передумов очікуваного напрямку розвитку.

Гносеологічною основою передбачення служить здатність ви­щої нервової діяльності до випереджувального відображення дійсності, тобто до передбачення в його різноманітних формах.

Соціальне прогнозування - це один з основних напрямків конкретних соціальних досліджень, об'єкт якого складають перспективи розвитку конкретних соціальних процесів. У су­часну епоху соціальне прогнозування, наукове передбачення стало свого роду категоричним соціальним імперативом, від дотримання якого залежить життя людства і доля прийдешніх поколінь. Адже з числа тих, хто нині населяє Землю, 9/10 будуть жити в двадцять першому сторіччі, а більшість дітей, яякі народилися в двадцятому сторіччі, доживуть до другої по­ловини двадцять першого сторіччя.

Наукове передбачення і соціальне прогнозування повинні місти-ти в собі відповіді на запитання: що може реально здійснитися в майбутньому, коли цього слід очікувати? У які форми майбутнє утілитьься? Який ступінь вірогідності даного прогнозу?

Характер наших знань про майбутнє, тією чи іншою мірою віддалене від наявної дійсності, стають все менш конкретними і точними, все більш абстрактними й приблизними, - як і знання про давнє минуле, - дозволяє нам стверджувати щось більш певне про безпосереднє, досяжне для уяви і менш певне - про віддалене майбутнє.

Відносно безпосереднього майбутнього наука вже зараз має У своєму розпорядженні багато конкретних даних, що дозволя­ють скласти обґрунтовані, дуже ймовірні прогнози на 20-30 років. Приміром, у 1015 році населення Землі перевищить 8 млрд., є вірогідні прогнози запасів сировини, технологічних рівнів економіки. Наші знання про досяжне для огляду май­бутнє (більша частина двадцять першого сторіччя) носять віро­гідний характер, базуються на дуже неповній індукції, і до них слід підходити, старанно визначаючи ступінь їхньої вірогідності. Виходячи зі сказаного, очікується, що до II половини XXI сто­річчя припиниться швидке зростання населення. До 2100 року на Землі буде жити 10 - 12,5 млрд. людей, буде завершено подо­лання економічної відсталості, перехід до гуманного демокра­тичного суспільства, подолання істотних розходжень між містом і селом, розумовою і фізичною працею.

Відносно більш віддаленого майбутнього (за межами май­бутнього сторіччя) в основному можна судити на підставі різно­манітних гіпотетичних припущень, що не суперечать певним вірогіднісним оцінкам з точки зору історичних термінів втілен­ня в життя певних і конкретних форм суспільного життя. Правомірним буде сказати, що наше незнання про віддалене майбутнє вочевидь переважає над знанням.

Передбачення майбутнього повинне дотримуватись суворо наукових критеріїв осмислення реального історичного проце­су- Безглуздо намагатися описати досяжне для огляду май­бутнє за допомогою яких-небудь «контрольних цифр» вироб­ництва і споживання сучасних видів продукції і послуг, тому що економічна діяльність суспільства може радикально зміни­тися вже на початку нинішнього сторіччя.

Арсенал наукової футурології, за підрахунками австрійсь­кого футуролога Еріха Янча, нараховує близько 200 наукових методів, спеціальних методик, логічних і технічних засобів пізнання майбутнього.

Основні методи соціального прогнозування: 1) екстраполя­ція; 2) історична аналогія; 3) комп'ютерне моделювання; 4) сценарії майбутнього; 5) експертні оцінки. У кожного з них є як суттєві переваги, так і недоліки. Точність екстраполяції різко зменшується по мірі просування в майбутнє; обмеженою є ефек­тивність застосовування аналогії, тому що майбутнє людства ніяк не може у своїх основних рисах звестися до повторення минулого. Найбільш надійним методом соціального прогнозу­вання залишається експертна оцінка перспектив реального істо­ричного процесу, якщо вона спирається на наукові уявлення про нього. Будь-який соціальний прогноз сполучає в собі як науко­во-пізнавальний зміст, так і певне ідеологічне призначення, ос­кільки спонукає людину або прагнути до нього, або протидіяти його настанню, або пасивно очікувати його пришестя.

Виходячи із змісту про призначення, можна виділити чоти­ри основних типи (види) соціальних прогнозів:

Пошукові («дослідницькі» або «реалістичні»), - які склада­ються для того, щоб з'ясувати, яким може бути майбутнє, відштовхуючись від реалістичних оцінок, існуючих нині тен­денцій розвитку;

Нормативні, орієнтовані на досягнення з майбутньому пев­них цілей і вміщують в собі практичні рекомендації для здій­снення відповідних планів і програм розвитку;

Аналітичні, метою яких є визначення пізнавальної цінності різноманітних методів і засобів дослідження майбутнього;

• Прогнози-застереження, що складаються для безпосеред­нього впливу на свідомість і поведінку людей з метою змусити їх запобігти передбачуваному майбутньому.

Передбачення майбутнього - це міждисциплінарне комп­лексне дослідження перспектив людства, яке може бути плідним лише в процесі інтеграції гуманітарного, природничо-науко­вого і технічного знання.

ПИТАННЯ 2. Сучасне суспільне виробництво характери­зується не тільки матеріальними, але й духовними чинника­ми, поєднанням науки й виробництва. Обов'язковими елемен­тами виробництва виступають результати науково-технічних досліджень, нові технології, нові програми, плани і прогнози, автоматизовані системи управління, системи наукової органі­зації праці та ін. Всезростаючу роль у виробництві відіграє. наука, яка забезпечує теоретичну, духовну сторону практич­ної виробничої діяльності. Безпосереднім проявом такого ста­ну справ є науково-технічний прогрес (НТП) - поступальний рух науки й техніки, еволюційний розвиток всіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання й опанування зовнішніх сил природи, постійно діюча об'єктивна закономірність розвитку матеріального виробницт­ві результатом якої є послідовне удосконалення техніки, техно­логії й організації виробництва, підвищення його ефективності.

Однією із стадій або форм НТП, коли він набуває динамічно­го стрибкоподібного характеру, є науково-технічна революція (НТР). НТР - аналогічно аграрній революції в неоліті (заміна збирання виробництвом) і промислової революції кінця XVIII -початку XIX сторіччя, породженої машинним виробництвом -стала раціональним технологічним переворотом у розвитку про­дуктивних сил суспільства, що призвів до глибинних змін у виробничих відносинах, у самому способі життя людей і супро­воджується розширенням обміну діяльністю між ними.

Розглядаючи сутність НТР, необхідно враховувати зміну місця і ролі людини в процесі виробництва, що відбувається у наслідок технічного прогресу. Можливий такий стан справ, коли людина, поступово передаючи виробничі функції техніці, У кінцевому рахунку, вийде з безпосереднього процесу вироб­ництва і стане поруч з ним. Слід звернути увагу на єдність науки й техніки у процесі їхнього розвитку. Сучасні техніка й технологія немислимі без втілення в них наукових досягнень. Якщо в минулому наука виступала як самостійна сфера діяль­ності, незалежна від чинників суспільного життя, то з певного часу вона починає входити в тісний зв'язок з іншими сферами діяльності людини. Особливо зростає її взаємозв'язок із вироб­ництвом, технікою. Наука усе більш виступає в якості безпо­середньої продуктивної сили. Це проявляється у двох взаємо­пов'язаних напрямках. По-перше, результати наукових дослід­жень втілюються в техніку, технології, у матеріальне вироб­ництві взагалі, тобто наука виконує так звану матеріально-технічну функцію. По-друге, наукові знання втілюються в самих виробниках, в людях, їхніх світоглядах, творчих можливос­тях, тобто шляхом особистісної орієнтації науки.

Сучасна НТР в історичній перспективі являє собою невід'ємну складову переходу людства до нового соціального устрою.

Головні пріоритети нового етапу НТР, що почався на рубежі 70 - 80-х років XX сторіччя, - мікроелектроніка, інформатика, робототехніка, біотехнологія, створення матеріалів із заздалегідь заданими властивостями, приладобудування, ядерна енергети­ка, аерокосмічна промисловість. Цей етап вчені називають «мікроелектронною революцією». Він характеризується мініа­тюризацією інформаційних систем, що веде до створення, з од­ного боку, мікропроцесорів, а з іншого боку - суперкомп'ю­терів. Суперкомп'ютери дозволяють підійти до створення «штуч­ного інтелекту», а мікропроцесори починають вторгатись в зна­ряддя праці, у всі сфери матеріального й духовного життя.

Новому етапу НТР повинний відповідати й новий етап со­ціального стану суспільства. З погляду пріоритетних видів

діяльності, у суспільстві буде домінувати придбання нового знання, оволодіння ним у процесі безперервної освіти, а також його технологічне і гуманістичне застосування.

НТР відкриває простір для всебічного, цілісного розвитку людини і відповідно зростання ролі людського чинника у всіх сферах суспільного виробництва. Але реалізація цієї можли­вості буде плідною лише за умов утвердження гуманістичного підходу до досягнень науки і техніки в його боротьбі проти технократичного підходу, що зводить людину до ролі «гвинти­ка» у соціальних і технологічних схемах.

Головна соціальна проблема, висунута НТР - «високе зіт­кнення»: чим вище рівень технології виробництва і всієї людсь­кої діяльності, тим вище повинна бути і ступінь розвитку сус­пільства, самої людини в їхній взаємодії з природою. Стосовно особистості це означає гармонійне поєднання в ній високої кваліфікації, граничної фахової компетенції, віртуозного во­лодіння технікою з науковим світоглядом, соціальною відпо­відальністю і загальнолюдськими моральними цінностями.

НТР веде до інверсії продуктивних сил: темпи зміни нових поколінь техніки зараз стали випереджати темпи зміни по­колінь робітників. Звідси випливає необхідність безперервної освіти, підвищення кваліфікації. «Живе знання», носієм яко­го є безпосередні виробники, у своєму розвитку повинне випе­реджати знання, матеріалізоване в новій техніці, інакше люд­ству загрожує технологічна відчуженість.

Наука й техніка несуть не тільки блага, але й загрози для людства. Тому важливо враховувати, що розвиток може призве­сти до термоядерної, екологічної або соціальної катастроф, а зловживання досягненнями НТП - до створення тоталітарного, технократичного ладу, влади привілейованої еліти. Від мораль­ної відповідальності вчених, політичної культури і свідомості мас, соціального вибору залежить, в руслі якої з альтернатив НТР формуватиметься майбутнє людства з майбутні десятиліття.

ПИТАННЯ 3. Терміном «глобальні проблеми» (від лат. «гло­бус» - земля, земна куля) позначаються найважливіші і настійні загальнопланетарні проблеми сучасної епохи, що торкаються людства в цілому. Серед них:

- запобігання світової термоядерної війки;

- подолання зростаючого розриву в рівні економічного і куль­турного розвитку між розвинутими індустріальними країна­ми Заходу і країнами, що розвиваються, усунення економічної відсталості, голоду, злиднів і неписьменності;

- забезпечення подальшого економічного розвитку людства необхідними для цього природними ресурсами;

- подолання екологічної кризи;

- припинення «демографічного вибуху» у країнах, що роз­виваються, і демографічної кризи в розвинутих країнах через більш раціональне регулювання народжуваності;

- своєчасне передбачення і запобігання негативних наслідків НТР;

- стримування міжнародного тероризму й екстремізму, по­ширення наркоманії, алкоголізму і СНІДу;

- вирішення поставлених сучасною епохою проблем освіти і соціального забезпечення, культурної спадщини й мораль-них цінностей та ін.

При цьому головне — не упорядкування списку проблем, а виявлення їх походження, характеру й особливостей і, насам­перед - пошук науково обґрунтованих і реалістичних у прак­тичному відношенні шляхів їх вирішення.

Будучи наслідком (а не простою сумою) всього попереднього розвитку людства, глобальні проблеми виступають як специфі­чне породження саме сучасної епохи (а не минулих епох), як наслідок неприпустимої нерівномірності соціальне — економічно­го, політичного, науково-технічного, екологічного і культурного розвитку в умовах якісно нової, своєрідної історичної ситуації.

Всі глобальні проблеми сучасності взаємозалежні, взаємозу-мовлені, й ізольоване їх вирішення неможливе. Забезпечення подальшого економічного розвитку природними ресурсами не­обхідно передбачає запобігання зростаючого забруднення навко­лишнього середовища, оскільки це веде до екологічної катастро­фи. Тому пі проблеми і називаються екологічними, і часто розгл­ядаються як дві сторони однієї екологічної проблеми.

Глобальні проблеми характеризуються певною «ієрархією», тобто пріоритетністю одних з них стосовно інших, їхньою співпідпо-рядкованістю. Без'ядерний, ненасильницький світ е не тільки вищою соціальною цінністю, але й необхідною попередньою умо­вою вирішення всіх інших глобальних проблем. Адже приведення в дію всього 5% нині існуючого в світі ядерного потенціалу дос­татньо, щоб трапилася непоправна екологічна катастрофа.

Дати реальне уявлення про майбутнє - найважливіше зав­дання науки. Реалізувати його можливо, лише виходячи з принципів, на яких взагалі тримається весь фундамент науко­вого знання. Мова йде, насамперед, про принцип об'єктивності, що передбачає: 1) сувору відповідність висновків вихідним передумовам; 2) доказовий аналіз реальності без яких-небудь суб'єктивних доповнень до неї; 3) знання певних закономірно­стей, тенденцій історичного розвитку. «Проекція в майбутнє» закономірностей суспільного розвитку з урахуванням їх неми­нучого розвитку й збагачення в ході історичного процесу й означає наукове передбачення майбутнього.

Серед основних із відзначених закономірностей, як вважають дослідники, які спираються на матеріалістичну діалектику, - необоротність соціального прогресу в масштабах всесвітньої історії, зростання темпів поступального розвитку суспільства.

Швидкість і радикальність соціального оновлення - резуль­тат зростання ролі народних мас в історії. Адже, за даними вче­них, у період неоліту населення Землі становило усього близько 25 млн. осіб, на початку нашої ери - біля 250 млн., на початку XIX сторіччя - 1 млрд., а зараз - понад 5 млрд. осіб.

Проте не тільки зростання чисельності населення є причиною прискорення соціального прогресу. Останній е кумулятивним наслідком, сукупністю багатьох об'єктивних чинників - розкрі­пачення особистості та збільшення ступеню її свободи, накопи­чення наукових знань, зростання технічної могутності, интерна-лізація соціально-економічних зв'язків, політичних і культур­них процесів. Все це й привело до того, що за насиченістю полі­тичними подіями й соціальними перетвореннями, економічни­ми змінами й технологічними нововведеннями, за інтенсивністю міжнародного обміну діяльністю в сфері науки й культури ко­жен рік кінця XX сторіччя дорівнює 10-ти в XIX сторіччі, 100 у середньовіччі й античності, 1000 у глибокій давнині.

В оцінці майбутнього слід розрізняти підходи представників філософії соціального песимізму і філософи соціального опти-мізму. Представники філософії соціального песимізму вважа­ють, що існує «межа росту» для людського суспільства. Для цього є підстави: виснажуються запаси корисних копалин, швидке зростання населення Землі загострює проблему харчу­вання тощо. Проте такий прогноз заперечують представники філософії соціального оптимізму, вважаючи, що Їхні опоненти формально поширюють на майбутнє сучасні тенденції еконо­мічного, науково-технічного і демографічного зростання, відмов­ляючись враховувати, що накопичення кількісних змін не може не супроводжуватися перериванням поступовості, стрибками, докорінними якісними змінами.

Потрібно пам'ятати, що кількісне зростання і розвиток у природі і в суспільстві - аж ніяк не тотожні процеси. Удоско­налення знарядь праці і методів виробництва постійно розши­рюють рамки економічного зростання, а технологічні революції створюють цілком нові, невідомі до того сфери економічДІЯЛЬНОСТІ, не тільки примножують уже відомі природні ресурси, роблячи їх доступними для практичного використання, але й перетворюють у ресурс суспільного розвитку те, що ко­лись ним не було.

Саме існування «межі зростання» є необхідна передумова для розвитку. Адже якби не було межі для полювання і зби­рання, на тисячоліття затримався би перехід людини до земле­робства і скотарства. Якби не було межі для людської пам'яті і фізичних обмежень в усній комунікації між людьми, сповільнився б винахід писемності і друкарства, розвиток техніч-них засобів комунікації. Якби не було межі запасів деревного вугілля, сповільнився б перехід до використання мінерального палива. Якби не було межі у проведенні подумки і на папері математичних операцій, затрималося б створення комп'ютерів.

Немає підстав боятися уповільнення соціального прогресу і через уявну психічну і розумову нездатність людини засвоїти і витримати зростаючий потік нових знань і пристосуватися До всякого роду нововведень у суспільстві. Людська пам'ять здатна вмістити приблизно 10 млрд. біт інформації (тобто 500 багатотомних «Британських енциклопедій»). Крім того, бу-дуть відкриті й інші можливості.

Наперед встановленого майбутнього не існує. Люди нездатні змінити своє минуле, оскільки свобода, якою володіли минулі покоління, вже перетворилася для наступних поколінь у реаль­ну дійсність, в історичну необхідність, із якою не можна не ра­хуватись. Майбутнє ж - це сфера реальних можливостей, серед яких є більш-менш ймовірні. І суспільний розвиток не застрахо­ваний від зигзагів, кроків убік і навіть від назадніх рухів.

Зміни, що відбуваються сьогодні у світі, - важливий крок на шляху переходу людства до нової цивілізації, що може бути сформована на шляхах вирішення глобальних проблем. Ця нова цивілізація майбутнього, на думку вчених, ліквідує відчуже­ність людини від людини, суспільства, природи та від про­дуктів праці, покладе кінець розподілу людства на антагоні­стичні класи і соціальні групи, створить реальні умови для його самопізнання і вільного самооб'єднання на принципах нового гуманізму. Нова цивілізація у тенденціях свого розвит­ку являє собою якісно новий щабель у розвитку людини і людських спільнот, які поступово інтегруються в єдине люд­ство, системність якого можна порівняти в якісному відно­шенні з природними системами, залученими в сферу людської діяльності. Лише на цьому етапі людство посяде своє гідне, відносно самостійне місце в системі навколишніх космічних процесів і сил; стане специфічно єдиним утворенням.

Розмірковуючи над перспективами людства, слід підкрес­лити, що мова йде про можливість якогось єдиного демокра­тичного і гуманного світового співтовариства, у якому будуть співіснувати різні форми власності - і суспільна, і приватна, різноманітні форми суспільних відносин. Проте за єдиної умо­ви - це повинно бути суспільство демократії, суспільство, де людина буде центром усіх відносин.

Дата добавления: 2013-12-14