Методи дослідження в ТіМФВ

Структура навчальної дисципліни ТіМФВ.

Зв’язок ТіМФВ з іншими науками та навчальними дисциплінами

Джерела та етапи розвитку ТіМФВ. Зв’язок ТіМФВ з іншими науками та навчальними дисциплінами

Фізичне виховання за свідченням науковців, що вивчають історію суспільства, виникло на основі трудової діяльності. Первісні форми праці (добування засобів існування шляхом полювання на тварин) вимагали від людини високо розвинутих фізичних здібностей. Усвідомивши потребу фізичного загартування своїх нащадків, у жорстоких умовах боротьби, за виживання первісні люди почали здійснювати фізичні вправи. Прообразом засобів ФВ були вправи з бігу, стрибків, метань списа та ін., які були засобом підготовки дітей, підлітків, юнаків до праці. З появою і розвитком військової справи ФВ стало невід’ємною частиною підготовки воїнів (Н.І.Пономарьов, 1970).

В рабовласницьких державах Стародавньої Греції вже існували методики ФВ. В середні віки з’являються посібники з гімнастики, плавання, верхової їзди. В епоху Відродження педагоги-гуманісти вважали ФВ обов’язковою частиною педагогічного процесу. Однак, як самостійна галузь знань ТіМФВ оформилась лише у ІІ половині ХІХ століття.

До джерел виникнення і розвитку ТіМВФВ відносяться:

· Практика фізичного виховання;

· Практика суспільного життя;

· Прогресивні ідеї філософів, педагогів, лікарів про зміст і шляхи виховання гармонійно-розвинутої особистості, про зміст і шляхи виховання в людини потреби дотримуватися ЗСЖ;

· Результати наукових досліджень як у галузі ФВ, так і у суміжних галузях знань.

Аналіз історії виникнення ТіМФВ як науки дозволяє виділити кілька етапів (за Т. Ю. Круцевич):

І етап – емпіричні знання про вплив рухових дій на організм, отримані людиною у результаті повсякденної діяльності.

ІІ етап – створення перших методик фізичного виховання. Охоплює період рабовласницьких країн Стародавньої Греції та середні віки (VІ-V ст. до н.е. – ХІ-ХV ст.). Створення методик відбувалося на основі досвіду, накопиченого педагогами, лікарями, філософами, „ефекту вправляння”, але без урахування фізіологічного впливу фізичних вправ на організм людини.

ІІІ етап – інтеграція наукових знань у єдину теорія і методику фізичного виховання (охоплює період від епохи Відродження (ХІV-ХVІ віки) до кінця ХІХ ст.). На цьому етапі створені різні системи поглядів, а саме: Яна Амоса Каменського (1592-1670), Джона Локка (1632-1704), Жан Жака Руссо (1712-1778), Генріха Песталоцці (1746-1827), Карла Маркса та Фрідріха Енгельса.

ІV етап – створення ТіМФВ як самостійної аукової і навчальної дисципліни (охоплює період із кінця ХІХ ст. до 1917 р.). Великий внесок у розвиток ТФВ зробили вчені К. Ушинський, П. Лесгафт, Г. Демені.

V етап – інтенсивний розвиток науки про ФВ. Праці фізіологів І. Сєченова, І. Павлова, М. Введенського, О. Ухтомського, М. Бернштейна, Г. Фольборта, Д. Ділла та ін. учених лягли в основу обґрунтування педагогічних закономірностей фізичного виховання, тео­рії навчання рухових дій, розвитку рухових якостей уже не тільки для їх гар­монійного розвитку, а й для спортивного вдосконалення.

У 50—60-ті роки XX ст. особливо інтенсивно почали розвиватися спеціалізовані розділи біологічних дисциплін, які обґрунтували систему підготовки спортсменів (спортивна фізіологія, біомеханіка, біохімія та ін). Виникла об’єктивна необхідність інтеграції знань, накопичених у різних галузях науки, які стосуються підготовки спортсменів. У результаті диференціації знань у теорії і методиці фізичного виховання відділилася наука про спорт. Каталізатором її прискореного розвитку виявився спорт вищих досягнень.

Першим навчальним посібником з „Теорії фізичної культури” був підручник, виданий Г. О. Дюпероном у 1926 р.

У 1925 р. теоретиками фізичної культури в основу фізично культурного індивіда було поставлено його фізичне, психічне та соціальне здоров’я. Через 50 років Всесвітня організація охорони здоров’я визначає здоров’я як „стан повного фізичного, морального і соціального благополуччя, а не тільки відсутність фізичних дефектів”.

Наступний етап інтеграції знань у загальну теорію фізичної культури слід віднести до 70-х років XX ст. Формування узагальненої теорії фізичної культури відбувається в умовах активної розробки теорії культури в цілому низкою учених, таких, як В. Видрін, Б. Євстаф’єв, Ю. Ніколаєв М. Пономарьов, В. Столяров та ін. Суттєвий вплив і формування теорії фізичної культури робить розвиток соціології, антропології, соціальної психології, загальної теорії виховання та інших наук. Провідним теоретиком та інтегратором наукових знань у галузі фізичної культури є професор Л. Матвєєв.

Вплив соціальних, політичних та ідеологічних умов 70—80-х рок XX ст. привів до розвитку й трактування теорії фізичної культури як одного з дійових способів виховання „будівника комунізму” – гармонійно розвиненої та соціально активної особистості, яка готова до праці й оборони суспільства комуністичного типу. На першому місці розглядалися завдання тоталітарної держави. Нехтування пріоритетами інтересів особистості не привело до загального здоров’я нації.

Питаннями здорового способу життя, здоров’я і рухової активності починають займатися медики, що обумовило появу нової науки — валеології (valeo — бути живим і здоровим).

VI етап (90-і роки XX ст.) – пріоритети особистісних потреб у галузі державної політики дали новий виток у розвитку фізичного виховання. На початку 1990-х років на базі традиційних видів спорту почали інтенсивно розвиватися нові види рухової активності: аеробіка, шейпінг, степ-аеробіка, слайд-аеробіка та ін. На основі інтеграції різних видів вправ виникають нові їх види: аква-аеробіка, ве-окінетика, роуп-скіпінг та ін.

У курсі „Історія ФК” вищенаведені етапи аргументуються великим фактичним матеріалом про розвиток як практики, так і ТіМФВ.

Інтенсивний розвиток методики фізичного виховання випереджає теорію, яка повинна підвести наукову базу, виявити загальні та специфічні закономірності дії нових видів рухової активності на організм людини, визначити можливість їх застосування в різні вікові періоди, способи дозування навантажень, норми. Такий стан науки теорії і методики фізичного виховання характеризується інтенсивним шляхом розвитку.

Теорія фізичного виховання як наука розкриває суть завдань, які повинні бути вирішеними у процесі фізичного виховання, визначає принципові підходи, ефективні засоби і методи реалізації цих завдань, з’ясовує і розробляє оптимальні форми побудови процесу фізичного виховання з врахуванням етапу вікового розвитку людини, умов життєдіяльності.

Місце науки у системі знань визначається, насамперед, її предметом.

Предметом ТФВ є загальні закономірності функціонування і розвитку ФВ. Процес ФВ (за Б. М. Шияном) трактується з 2-х сторін:

1. невідкладне формування організму.

2. формування особи в напрямку піклування про свій організм.

ТФВ є інтегральною наукою, оскільки вивчає процес формування організму і вплив на нього рухової активності та процес формування свідомості і вплив на неї соціального середовища.

Предмет вивчення ТФВ у практиці наукових досліджень представлений у вигляді об’єкта і суб’єкта.

Об’єкт дослідження – певний педагогічний фактор, що вивчається.

Суб’єкт дослідження – людина, в якої вивчають реакцію на ті зміни, що вносяться до навчального процесу.

Крім теорії, процес ФВ вивчають інші науки, які можна поділити на дві групи:

1. Суспільні дисципліни (дисципліни гуманітарного характеру): соціологія, історія і організація фізичної культури, психологія і педагогіка, управління і економіка фізичного виховання.

2. Природничі дисципліни (біологічні): анатомія, фізіологія, біохімія, медицина і гігієна, біомеханіка, лікарський контроль та ін.

Особливо тісні контакти теорії і методики фізичного виховання з усіма спортивно-педагогічними дисциплінами.

Методика фізичного виховання – спеціальна галузь педагогіки; упорядкована сукупність методів, методичних прийомів, засобів і форм фізичного виховання.

Отже, ТіМФВ як наукова дисципліна – наука про загальні закономірності, які визначають зміст і форми побудови фізичного виховання як педагогічно-організованого процесу у системі виховання людини.

ТіМФВ як навчальна дисципліна – основний загальнотеоретичний профілюючий предмет професійної освіти фахівців з фізичного виховання і спорту.

Знання ТіМФВ є ведучою умовою розвитку його педагогічного мислення, творчого вирішення проблем фізичного виховання на будь-яких його рівнях.

Предметом вивчення ТФВ є встановлення загальних закономірностей фізичного виховання як соціального явища.

Предметом вивчення методики ФВ є встановлення закономірностей фізичного виховання і реалізація загальних закономірностей в педагогічному процесі, який має конкретну спрямованість.

Закономірності ФВ, які виражаються через спеціальні методи пізнання і перетворення фізичного стану людини складають одну з головних методологій – методологію ФВ. Теорія і методика фізичного виховання як навчальна дисципліна забезпечує методологічну підготовку в сфері фізичного виховання. Все це обумовило створення двох навчальних дисциплін під одною назвою ТіМФВ. По характеру предметів вивчення вона входить в систему педагогічних наук.

Зміст сучасної теорії і методики фізичного виховання як навчальної дисципліни можна подати у вигляді трьох розділів (за Т. Ю. Круцевич): „Загальні основи”, „Методика фізичного виховання в різні періоди життя” та „Окремі методики використання засобів фізичного виховання”. Кожний розділ диференційований на підрозділи, які у подальшому конкретизуються темами, а теми, у свою чергу, — елементами знань.

Логічна послідовність розділів і підрозділів ґрунтується на послідовності знань, їх органічному взаємозв’язку та створенні фундаменту для засвоєння наступного.

Перший розділ подає загальні положення теорії і методики фізичного виховання, які розповсюджуються на широку галузь застосування (спорт, базова фізична культура, оздоровча фізична культура для осіб різних вікових груп). Це визначення предмета і змісту теорії і методики фізичного виховання, наукові напрями якої обумовлюють використання загальних закономірностей розвитку організму в онтогенезі, адаптації організму людини до умов навколишнього середовища, що змінюються, розвиток оздоровчого ефекту під час виконання фізичних вправ, формування потреби людини у здоров’ї і можливість її задоволення у процесі фізичного виховання; різні форми засобів і методів фізичного виховання для вирішення широкого кола завдань з різними віковими контингентами; загальні закономірності навчання рухових дій, розвиток фізичних якостей і побудова та управління процесом фізичного виховання; основні напрями використання засобів фізичного виховання в рекреаційних, профілактико-оздоровчих цілях; основи професійної діяльності педагога у сфері фізичного виховання.

Другий розділ конкретизує використання основних положень теорії і методики в різні вікові періоди з урахуванням відвідування навчальних закладів, військової та професійної діяльності.

У третьому розділі подано матеріал, який сприяє вирішенню конкретних завдань: корекції маси тіла, фігури, постави, профілактики ризику розвитку серцево-судинних захворювань, а також адаптує методику фізичного виховання до осіб з обмеженою дієздатністю, у зв’язку з порушенням слухових і зорових аналізаторів, опорно-рухового апарату, розумовими порушеннями. Новими підрозділами є нетрадиційні види фізичної рекреації та оздоровчої фізичної культури (боулінг, роуп-скіпінг та ін.), а також сучасні технології використання вже відомих видів, наприклад оздоровчої гімнастики – степ-аеробіка, калонетика, фітбол та ін.

Структура дисципліни „Теорія і методика фізичного виховання” може змінюватися, доповнюватися, але принципово важливим є наявність повного обсягу органічно пов’язаних між собою і систематизованих знань, що необхідні викладачу фізичного виховання, тренеру, інструктору-методисту. Відсутність будь-якого елементу знань може негативно позначитися на практичній діяльності фахівця.

Як і будь яка інша наука ТіМФВ користується науковими дослідженнями. За їх допомогою можна вияснити як впливають на людину засоби фізичного виховання, яку методику слід застосовувати для досягнення очікуваних результатів, як виявити обдарованих людей, як правильно побудувати процес спортивного тренування, як краще організувати колектив займаючихся.

Для успішного проведення наукового дослідження чітко визначаються загальні і спеціальні завдання (загальні, часткові). Вибираються найбільш необхідні методи дослідження.

Всі методи дослідження можна поділити на 2 групи:

1 група методів отримання матеріалів для дослідження;

2 група методів обробки одержаного матеріалу.

До першої групи відносяться:

1. Методи спостереження.

2. Методи експерименту.

3. Методи вивчення документів і матеріалів.

4. Методи опитування (бесіда, вивчення анкетних даних, думка людей та ін.)

Метод спостереження –- дослідник спостерігає за ходом навчального процесу і його результатами. Цей метод застосовують коли необхідно вивчити процес фізичного виховання в тому вигляді в якому він проводиться.

Метод експерименту – для такого методу навчального процесу спеціально організовується. 4-д дослідник створює певні умови, вплив яких на займаючих хоче вивчити.

Метод вивчення документу і матеріалу – застосовується коли необхідно узагальнити досвід минулого, або коли педагогічний процес не піддається спостереженню.

Методи опитування (можна записати розмову, заповнити анкету і т.д.).

Методи обробки отриманих матеріалів (результат):

а) метод логічних закінчень;

б) метод математичної обробки матеріалів (результат).

Ці методи можуть доповнювати один одного.

Завершує кожне наукове дослідження теоретичний аналіз одержаних результатів і висновки для практики або подальшого розвитку ТіМФВ.

Фізичне виховання – це педагогічний процес. Тому ми більшу увагу будемо приділяти педагогічним методам. Їх є 4 групи:

1. Соціологічні (анкетування, соціометрія).

2. Педагогічні.

3. Медико - біологічні.

4. Фізіологічні.

Педагогічні: бесіда, аналіз документів, моделювання, спостереження, експеримент.

Бесіда – метод отримання інформації на основі комунікації.

Аналіз документів – метод збору даних при якому документи використовуються в якості головного джерела інформації. Документи можна групувати по різним основам:

1) по способу фіксування інформації (письмові, друковані);

2) безособисті і особисті документи (персонофікація);

3) в залежності від статусу джерела (офіційні і неофіційні);

4) по джерелам інформації (первинні – пряме спостереження, вторинні – узагальнюючі).

Розроблені методи якісного і кількісного аналізу документів серед яких слід відмітити біографічний метод (метод аналізу особистих документів) і контент-аналізу (аналіз змісту досліджуваного тексту).

Процес дослідження в галузі педагогіки передбачає здійснення таких основних етапів:

Моделювання – дослідження психічних процесів і стану особистості, міжособистісних і міжгрупових відносин за допомогою їх реальних і ідеальних математичних моделей. (Модель спеціальної підготовки, профілю фахівця, модель формування різних управлінських ланок).

Спостереження – систематичне і ціленаправлене сприйняття психічних і соціальних проявів з метою вивчення специфічних змін в певних умовах і пошуках змісту цих проявів.

Тестування – метод психологічної діагностики який має певну шкалу значень. Процес тестування може бути поділений на 3 етапи:

1. вибір тесту;

2. його проведення;

3. підсумок результатів.

Розрізняють тести досягнень, інтелекту, особистісні, проективні та тести міжособистісних відношень.

Експеримент – один із основних методів. Являє собою дослідження явищ виховання і навчання в спеціально організованих і строго контрольованих дослідником умовах. При проведенні експерименту навчальний процес дещо змінюється. Правильно організований експеримент дає можливість точно і об’єктивно розкрити зв’язки в залежності між певними педагогічними явищами, факторами, засобами.

Залежно від мети і характеру дослідження експеримент може бути констатуючим (попереднє вивчення стану справи) і перетворюючим (створення нових умов для розв’язання поставленого завдання), природнім (у звичайних умовах) і лабораторним (у спеціально-створених обставинах), тривалим і короткочасним.

Дані експерименту точно фіксуються, піддаються в багатьох випадках кількісній, математичній обробці, перевіряються результатами спостережень.

Метод вивчення педагогічної документації (плани, звіти, конспекти, щоденники). Ефективність цього методу залежить від уміння дослідника знаходити в документах головне, типове, характерне, глибоко аналізувати матеріали і бачити за ними реальні факти й справжні дії людей.

Дослідна бесіда (тема підбирається).

Теоретичний аналіз (дослідження) – заключна, підсумкова стадія дослідження. Провідний пізнавальний метод який пронизує собою всі етапи наукового вивчення проблеми виховання, освіти і навчання.

Таким чином, через поєднання різних методів наукового дослідження, а також через комплексну розробку силових проблем можна зробити справді наукові узагальнення і дати обґрунтовані вказівки і рекомендації для практики.

Дата добавления: 2013-12-14