Питання. Право завжди повинне бути формалізованим, тобто вираженим у певній формі

Право завжди повинне бути формалізованим, тобто вираженим у певній формі. Тому з формально-юридичної точки зору джерела права — це офіційно визнані форми, в яких здійснюється встановлення, зміна або скасування правових норм. Інакше кажучи, джерела права — це способи юридичного вираження права.

Джерела патентного права — це юридичні акти органів державної влади, які містять правові норми, що регулюють відносини, пов'язані зі створенням і використанням винаходів, корисних моделей і промислових зразків.

В Україні основною формою встановлення правових приписів щодо об'єктів права промислової власності є закони. Слід визнати дві основні взаємопов'язані причини, за якими країни приймають закони, спрямовані на охорону інтелектуальної власності. Одна з них — необхідність законним чином оформити моральні та економічні права авторів на результати їх діяльності, а інша — прагнення підтримувати у межах спланованої державної політики творчу активність людей, поширення і застосування її результатів, а також заохочення чесної торгівлі.

Все це сприяє економічному і соціальному розвитку країни. Так, можливість набуття прав на винаходи стимулює вкладення грошей і зосередження людських ресурсів у сфері досліджень і розробок; наявність чинного патенту на винахід сприяє вкладенню коштів у промислове використання винаходу; офіційна публікація відомостей про видачу патенту на винахід розширює всесвітній фонд документальних джерел технологічної інформації.

Значення ефективно діючої системи охорони промислової власності на сьогодні загальновизнане. Це зумовлено вже тим, що охорона прав на об'єкти промислової власності існує як у високорозвинених промислових країнах, так і в країнах із перехідною економікою та таких, що розвиваються.

Одним із перших кроків на шляху створення національної законодавчої бази у сфері охорони об'єктів промислової власності стало затвердження у вересні 1992 р. Президентом України Тимчасового Положення про правову охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій. Введення в дію Положення надало можливість уже у жовтні 1992 р. розпочати прийом та експертизу заявок на винаходи, а у грудні того ж року видати перші патенти на винаходи.

У грудні 1993 р. у Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», який із липня 1994 р. набрав чинності, прийшовши на зміну Тимчасовому положенню. За процедурою регулювання відносин прийнятий закон у цілому гармонізований із моделями законів

Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) і основними принципами, на яких базуються міжнародні договори з питань інтелектуальної власності.

Згідно з цим законом єдиною формою охорони винаходів і корисних моделей став патент. Це привело до принципових змін у правовому статусі охоронних документів і значно розширило перелік суб'єктів права інтелектуальної власності на зазначені об'єкти.

На сьогодні в Україні діє більше десятка спеціальних законів із питань інтелектуальної власності. Відносини, що виникають у зв'язку з набуттям, здійсненням та захистом права власності на винаходи (корисні моделі) в Україні, регулюються Законом України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі».

Основною особливістю Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» є поєднання у ньому норм, які регулюють майнові та немайнові відносини, що виникають у зв'язку зі створенням, правовою охороною і використанням винаходів і корисних моделей, службових винаходів і корисних моделей, секретних винаходів і корисних моделей. Таким чином, Закон здійснює комплексну правову охорону всіх категорій винаходів і корисних моделей.

Відносини, які виникають у зв'язку з набуттям і здійсненням права власності на промислові зразки в Україні, регулюються Законом України «Про охорону прав на промислові зразки». Поряд із законами у всіх країнах діють підзаконні нормативно- правові акти, розроблені урядовими органами (головним чином міністерствами — торгівлі, промисловості, економіки) і патентними відомствами: декрети, ордонанси, правила, інструкції, регламенти тощо.

Підзаконні акти більш докладно регламентують питання, що стосуються патентоздатності винаходів, що заявляються, порядку проходження заявки у патентному відомстві, видачі охоронних документів і низки інших моментів, що стосуються оформлення і правової охорони винаходів.

Найважливішими актами, що видаються патентними відомствами, є патентні правила, за допомогою яких докладно регламентується діяльність патентного відомства, що стосується процесу одержання прав на винаходи. У США, Англії, Канаді патентні правила є основним актом, що містить докладну регламентацію порядку застосування патентного закону.

Велике значення мають керівництва, інструкції з експертизи заявок, що регламентують порядок її здійснення. Ці акти формально призначаються для керівництва діяльністю експертів, однак, оскільки в них розглядаються такі питання, як патентоздатність винаходу, вимоги до патентних заявок, вони безсумнівно становлять інтерес і для заявників. Підзаконні акти охоплюють широке коло патентно-правових питань і мають велике практичне значення при оформленні патентних прав. З їхньою допомогою виконавчі органи держав через патентні відомства здійснюють патентну політику, що зумовлюється економічним і технічним розвитком країни.

В Україні існує понад 80 підзаконних актів, затверджених постановами Кабінету Міністрів або наказами відповідних центральних органів виконавчої влади, зокрема Міністерством освіти і науки України, до системи якого входить Державний департамент інтелектуальної власності і, відповідно, Український інститут промислової власності (Укрпатент).

Помітне місце у патентному законодавстві багатьох країн (особливо з англосаксонською системою права) посідає судова практика. Пояснюється це тим, що патентне законодавство більшості країн характеризується наявністю численних прогалин, неясністю формулювань, достатньою кількістю таких невизначених висловів, як «публічний порядок», «неочевидність», «середній фахівець» й інших, що надає судам широкі правотворчі можливості.

Суди заповнюють прогалини законодавства, дають роз'яснення і тлумачення змісту його норм і порядку їх застосування. Винятково велика роль судів у заповненні і тлумаченні патентних законів у тих країнах, де чинне законодавство не охоплює регулюванням деякі важливі відносини зі створення і використання винаходів, а також там, де діють застарілі патентні закони (Аргентина, Бельгія й ін.). У подібних випадках судові рішення є, фактично, єдиними джерелами правового регулювання.

Особливу роль виконує судова практика у Великій Британії, США та інших країнах, що сприйняли англосаксонську систему права, де вона не тільки фактично, але й офіційно є основним джерелом права взагалі і патентного права зокрема. Тут діє система судового прецеденту, відповідно до якої рішення суду обов'язкове при розгляді аналогічних справ судом тієї ж чи нижчої інстанції.

Судова практика відрізняється великою нестійкістю і суперечливістю. Різні суди найчастіше займають діаметрально протилежні позиції з того самого питання. Непоодинокі випадки, коли той самий суд неоднаково вирішує аналогічні суперечки. Суперечливість судових рішень породжує невизначеність, нестійкість патентно-правових відносин, викликає серйозні ускладнення при вирішенні конкретних суперечок. Складність і заплутаність судової практики дають можливість великим промисловим фірмам використовувати патентне законодавство у своїх інтересах, тому що ведення судових процесів вимагає залучення висококваліфікованих юристів, чиї послуги коштують дорого і тому не під силу одинаку чи невеликій фірмі.

Разом із тим, судова формотворчість відіграє і позитивну роль у розвитку патентно-правових норм. Суд є тією інстанцією, що вперше зіштовхується з виниклою життєвою ситуацією: він не може відмовити у рішенні справи через неясність чи неповноту закону і вирішує суперечку за власним переконанням на підставі загальних принципів цієї правової системи.

Суди більш швидко, ніж закон, реагують на зміни цивільних правовідносини. Багато інститутів патентного права, спочатку визнані в судових рішеннях, потім були закріплені законом. Наприклад, у США критерій «неочевидність» винаходу, що був визначений рішенням Верховного суду ще у 1850 p., понад сто років застосовувався на практиці і тільки в 1952 р. був включений до Патентного закону.

Згідно з правовою традицією більшості європейських країн з континентальними системами права, правова система України проводить досить чітке розмежування між сферами правотворчості та правозастосування. Поряд із правовими нормами судова практика є важливим елементом правового регулювання. її місце і роль у системі правового регулювання визначаються, з одного боку, необхідністю конкретизації правових норм у процесі їхнього застосування, а з іншого боку — необхідністю заповнення прогалин у праві, що неминуче з'являються.

Слід зазначити, що в Україні судова практика із патентних спорів поступово накопичується, що сприятиме вдосконаленню правового регулювання відносин у сфері патентного права.

Розглядаючи джерела патентного права в Україні, особливу увагу слід приділити міжнародним угодам, учасницею яких є або в найближчому майбутньому буде Україна.

При цьому слід підкреслити, що Україна є учасницею найважливіших міжнародних угод і договорів у сфері охорони промислової власності, у тому числі Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) (1967), Паризької конвенції з охорони промислової власності (1883), Договору про патентну кооперацію, відомого за абревіатурою РСТ (1970), Будапештського договору про міжнародне визнання депонування штамів мікроорганізмів з метою патентної процедури (1977), Гаазької угоди про міжнародну реєстрацію промислових зразків тощо. Здійснюються заходи з імплементації Тимчасової угоди про торгівлю і питань, пов'язаних із торгівлею, між Україною і Європейським Союзом у частині взаємного забезпечення охорони прав на об'єкти інтелектуальної власності, а також відповідних положень Генеральної угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ) і Угоди, щовходить до неї, про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС).

Сформована у світі система міжнародних угод у сфері охорони інтелектуальної власності поєднується у рамках Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ), Женевське Міжнародне бюро (секретаріат) якої виконує адміністративні функції більшості міжнародних угод. У межах ВОІВ функціонують чотири програмних, чотири класифікаційних і п'ять реєстраційних угод. Програмними угодами передбачається підготовка програм із розвитку міжнародного співробітництва у сфері охорони промислової власності. Такі програми здійснюються за рахунок внесків держав-учасників.

Відповідно до класифікаційних угод розробляються, застосовуються та удосконалюються Міжнародні системи класифікації об'єктів промислової власності, зокрема для винаходів і корисних моделей — у межах Страсбурзької угоди про Міжнародну патентну класифікацію.

Особливе місце за обсягом робіт і фінансами посідають реєстраційні угоди. Такі угоди передбачають більш-менш уніфіковані системи міжнародної реєстрації прав промислової власності. При цьому Міжнародне бюро ВОІВ виконує роботу, близьку до роботи звичайного патентного відомства. Усі реєстраційні угоди фінансуються за рахунок зборів, що сплачуються приватними особами, а не державами. Для винаходів і корисних моделей такою угодою є Договір про патентну кооперацію (РСТ).

Паризька конвенція з охорони промислової власності є основною міжнародною угодою, що містить загальні принципи охорони прав на об'єкти промислової власності. Вона була підписана 11 державами на дипломатичній конференції в Парижі у 1883 р. У межах цієї угоди здійснюються найбільш вагомі проекти ВОІВ щодо надання допомоги державам у становленні патентної системи, гармонізації національних законодавств. Членство у Паризькій конвенції є необхідною умовою участі держав у низці інших угод. Це цілком відкрита міжнародна угода, тобто участь у ній нічим не зумовлена і залежить тільки від волі даної держави. На 15 січня 2006 р. учасниками конвенції були 169 держав.

Паризька конвенція надає державам, що приєдналися до неї, повну волю щодо національних законодавств про охорону промислової власності, за винятком низки положень, яких обов'язково повинні дотримуватися всі держави-учасниці.

Одне з найважливіших положень Паризької конвенції — принцип «національного режиму», згідно з яким кожна держава-учасниця зобов'язана надавати громадянам інших держав-учасниць такі самі права з охорони прав на об'єкти промислової власності, які вона надає або коли-небудь буде надавати своїм громадянам. Це стосується і осіб, що проживають або що мають постійне місцезнаходження на території держави-учасниці, при цьому згідно з Конвенцією іноземні громадяни зобов'язані вести свої справи за допомогою національних патентних повірених.

Другим найважливішим положенням є принцип конвенційного пріоритету (ст. 4). Він передбачає, що будь-який заявник, що подав правильно оформлену заявку на патент на винахід, корисну модель, промисловий зразок в одній країні, може протягом визначеного терміну зажадати охорону в усіх державах-учасницях зі збереженням пріоритету першої заявки. Для патентів на винаходи і корисні моделі цей термін становить 12 місяців із дати подачі первісної заявки, для промислових зразків — шість місяців.

Право пріоритету означає, що ці наступні заявки в інших державах будуть розглядатися як подані на дату подачі першої заявки, тобто вони будуть мати пріоритет перед будь-якими заявками, поданими у цей термін, і їм не будуть протиставлені публікації або інші дії, що відбулися за цей проміжок часу.

Крім того, надається виставковий пріоритет об'єктам промислової власності, які демонструвалися на офіційних міжнародних виставках, організованих на території однієї з країн-учасниць Конвенції.

Договір про патентну кооперацію (РСТ) був підписаний у 1970 р. і набрав сили в 1978 р. Станом на 15 квітня 2006 р. учасниками Договору були 130 держав — учасниць Паризької конвенції. Договір передбачає подачу міжнародних заявок на винаходи, а також міжнародне співробітництво (кооперацію) у сфері патентного пошуку. РСТ забезпечує можливість подачі міжнародної (патентної) заявки, що має у кожній країні — учасниці Договору, визначеної заявником, таку ж дію, що і звичайна національна патентна заявка, яка безпосередньо подана до патентного відомства зазначеної країни. Заявка повинна відповідати визначеним вимогам РСТ щодо оформлення та розкриття суті винаходу, викладу пунктів формули. У заяві до міжнародної заявки повинні бути зазначені ті держави — учасниці Договору, у яких заявник згодом буде просити охорони свого винаходу (зазначені держави).

Слід зазначити, що РСТ не передбачає видачі ніякого міжнародного патенту. Договір не торкається прав держав-учасниць щодо видачі або відмовлення у видачі патенту на винахід.

Процедура патентування відповідно до системи РСТ має такі переваги. Заявник подає до національного патентного відомства одну заявку однією мовою, оформлену відповідним чином, із зазначенням держав — учасниць Договору, в яких він бажає одержати патент. При цьому він звільняється від зайвих витрат на підготовку заявок на той самий винахід відповідно до вимог різних національних патентних відомств.

Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів для патентної процедури був підписаний у 1977 р. На сьогодні до нього приєдналися 37 держав — учасниць Паризької конвенції.

Розробка і прийняття Будапештського договору були пов'язані з бурхливим розвитком мікробіології та труднощами ідентифікації і визначення новизни штамів мікроорганізмів. Практично це можна здійснити тільки через порівняння зразків мікроорганізмів, що є (депоновані) у якій-небудь колекції.

Основне положення Договору полягає в тому, що держави-учасниці, які передбачають депонування мікроорганізмів для патентної процедури (тобто коли депонування на дату подачі заявки на винахід, що включає мікробіологічний об'єкт, вважається необхідним для задоволення вимоги розкриття винаходу), зобов'язуються визнавати депонування у будь-якому міжнародному органі із депонування. Статус міжнародного органу з депонування надається тільки національним колекціям зразків мікроорганізмів, що відповідають усім технічним умовам і мають гарантії своєї держави на безперешкодне виконання передбачених Договором обов'язків.

Інше важливе положення визначає, що міжнародний орган із депонування зобов'язаний видати зразок депонованого мікроорганізму будь-якому патентному відомству держави-учасниці, до якого надійшла заявка на патент із посиланням на депонований мікроорганізм, якщо зразок необхідний відомству при розгляді заявки.

Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків. Станом на 15 січня 2006 р. учасниками Гаазької угоди про міжнародне депонування промислових зразків були 42 держави. Основною метою міжнародного депонування промислових зразків є забезпечення охорони промислових зразків у державах — учасницях Гаазької угоди з виконанням мінімальних формальностей і мінімальними витратами шляхом подання лише однієї заявки до Міжнародного бюро ВОІВ. Разом із тим, заявник зазначає перелік країн, у яких він має намір отримати правову охорону свого промислового зразка, та сплачує збір, який складається з основного збору, збору за зазначення країни і збору за публікацію.

Міжнародна заявка на промисловий зразок має силу правильно оформленої національної заявки у зазначених державах-учасницях. Кожна із держав-учасниць, національне законодавство якої передбачає можливість відмови в наданні охорони, може відмовити в наданні охорони будь-якому промисловому зразку, який не відповідає вимогам надання правової охорони відповідно донаціонального законодавства даної Держави. Міжнародне депонування здійснюється спочатку на п'ятирічний строк. Цей строк може бути продовжено принаймні на п'ять років.

Дата добавления: 2013-12-14