Проблема виникнення мови в епоху Відродження

Вітрувій

До точки зору епікурейців на походження мови примикають висловлювання римського архітектора, соратника Юлія Цезаря, Вітрувія (1 ст. до н.е.). У трактаті "Про архітектуру" Вітрувій, як і багато античних філософів, дотримувався ідеї суспільного прогресу. Протилежна думка полягала в тому, що стародавні люди жили в золотому столітті, і подальше їх існування тільки погіршувалося.

Стародавні люди, на думку Вітрувія, жили, як звірі в лісах і печерах, харчуючись дикою птицею. Але одного разу вітер розгойдав дерева, і від тертя їх суччя розгорівся вогонь. Звикнувши до нього, люди зрозуміли його користь: він давав тепло їхнім тілам. Зібравшись біля вогню, вони підтримували його і знаками запрошували інших погрітися. Так виникли перші "збіговиська" людей. Своїм диханням вони виробляли різні звуки, з яких під впливом щоденної практики вживання були встановлені слова, а потім часте вживання речей зробило необхідним вживання слів, тобто люди "мимоволі" почали говорити. Таким чином, Вітрувій розрізняє два етапи: встановлення слів людьми і вживання їх у мовленні, яке виникло "спонтанно", стихійно, через потребу у спілкуванні.

Після давньогрецької філософії інтерес мислителів до проблеми походження мови різко впав через панування в науці богословських, зокрема біблійних, уявлень. Однак епоха Просвітництва, розквіт якої припадає на XVIII ст., знову відродила цю проблематику. Особливо багато уваги приділили їй французькі просвітителі. Відхід від теологічного поняття відбувався поступово. У XVII – на початку XVIII ст., коли в Німеччині у відповідь на питання Берлінської академії про виникнення мови багато мислителів ще відстоювали ідею дива, у Франції почали лунати голоси матеріалістично мислячих учених на користь людського, природного початку мовлення.

Це була епоха першої промислової революції, поширення друкарства (перший друкований верстат Гутенберга - XV ст.), механічного ткацького верстата і парової машини (XVIII ст.), це була епоха антифеодального, буржуазного просвітництва з його сильним сплеском інтересу до людської природи, до природних можливостей і прав людини.

Ідеологія середніх віків, з одного боку, звеличувала пануючу владу, світську і духовну, бо влада від Бога, з іншого – принижувала нижчі і середні верстви суспільства (трудовий люд, ремісників, торговців), бо людина народжена у гріху. Просвітителі чуйно вловили назрілі соціально-економічні потреби цих верств і на противагу середньовічній ідеології висунули принцип свідомої організованості простих людей, що дає, на їхню думку, пояснення і розумного соціального устрою суспільства, і його походження. Цей принцип оформився у вигляді теорії суспільного договору, відповідно до якого і закони встановлюються людьми, жертвуючи іноді особистими інтересами заради загального добробуту, і мова формується в результаті суспільної угоди.

У цих умовах природною реакцією на ідею чудесного походження мови стала ідея її винаходу людьми. Подібно до того як вони придумали колесо і порох, друкарський верстат і парову машину, вони винайшли мову.

Г іпотези Нового Часу

Гіпотеза стоїків була відроджена в ономатопоетичниій (звуконаслідувальній) теорії німецького філософа Готфріда Лейбніца (1646-1716). Він стверджував, що мова виникла з наслідування звуків природи, і розділяв звуки на сильні, галасливі (напр, звук «р») і м’які, тихі (напр., звук «л»). Завдяки наслідуванню враженням, які на них виробляли речі і тварини, виникли й відповідні слова («рик», «ласка»). Але сучасні слова, на його думку, відійшли від первісних звучань і значень. Іронічно цю гіпотезу прозвали «теорією «гав-гав».

Згодом була вигукова гіпотеза: емоційні вигуки від радості, страху, болю й т.д. призвели до створення мови. Іронічна назва цієї гіпотези – «теорія «тьфу-тьфу». Шарль де Бросс (1709-1777), французький письменник-енциклопедист, спостерігаючи за поведінкою дітей, виявив, як спочатку позбавлені сенсу дитячі вигуки, переходять у вигуки, і вирішив, що первісна людина пройшла ту ж стадію.

Етьєн Бонно де Кондільяк (1715-1780), французький філософ, вважав, що мова виникла із потреби взаємодопомоги людей. Її створила дитина, тому що їй потрібно сказати матері більше, ніж мати повинна сказати йому. Тому спочатку мов було більше, ніж індивідуумів. Кондільяк виділяв три види знаків: а) випадкові, б) природні (природні крики для вираження радості, страху і т.д.), в) обрані самими людьми. Крики супроводжувалися жестом. Потім люди почали використовувати слова, які спочатку були лише іменниками. При цьому спочатку одне слово виражало ціле речення.

Французький письменник і філософ Жан Жак Руссо (1712-1778) вважав, що перші жести були продиктовані потребами, а перші звуки голосу – пристрастями. Всі пристрасті зближують людей, тоді як необхідність збереження життя змушує їх уникати один одного. Не голод, не спрага, а любов, ненависть, жалість і гнів вивергнули у них перші звуки. Плоди не ховаються від наших рук, ними можна харчуватися в безмовності, мовчки переслідує людина здобич, якою він хоче насититися. Але щоб схвилювати юне серце, щоб зупинити несправедливо нападника, природа диктує людині звуки, крики, скарги. Це самі найдавніші з слів, і ось чому перші мови були співучими і пристрасними, перш ніж стали простими і раціональними.

Якщо емоційні вигуки – від природи людини, звуконаслідування – від природи речей, то голосові артикуляції – чиста умовність. Вони не могли виникнути без взаємної згоди людей. Пізніше за домовленістю люди домовилися про використовувані словах. Причому чим більш обмеженими були знання людей, тим ширший був їхній словниковий запас. Спочатку кожен предмет мав своє власне ім’я.

Англійський натураліст Чарльз Дарвін (1809-1882) вважав, що звуконаслідувальна і вигукова теорії – це два основних джерела походження мови. Він звернув увагу на великі здібності до наслідування у мавп, наших найближчих родичів. Він також вважав, що в первісної людини під час залицянь виникали музичні вигуки, що висловлюють різні емоції: любов, ревнощі, виклик суперника.

Німецький лінгвіст Август Шлейхер (1821-1868) під впливом дарвінізму висунув біологічну гіпотезу, згідно з якою мова – природний організм, який виникає мимовільно, має певний термін життя і вмирає як організм. Але перші корені слів виникли, на його думку, все ж як результат звуконаслідування.

Гіпотеза суспільного (соціального) договору гласить: люди домовилися про позначення предметів словами. Цю гіпотезу підтримував англійський філософ Томас Гоббс (1588-1679), говорячи, що роз’єднаність людей – їх природний стан. Сім’ї жили самі по собі, мало спілкуючись з іншими сім’ями, і добували їжу у важкій боротьбі, в якій люди «вели війну всіх проти всіх». Але щоб вижити, їм довелося об’єднатися у державу, уклавши між собою договір. Для цього треба було винайти мову, яка виникла зі встановлення.

Жестова гіпотеза пов’язана з іншими гіпотезами (вигукова, соціального договору) і підтримувалась Етьєном Кондільяком, Жаном Жаком Руссо і німецьким психологом і філософом Вільгельмом Вундтом (1832-1920), який вважав, що мова утворюється довільно і несвідомо. Спочатку в людини переважали фізичні дії (пантоміма) трьох видів: рефлекторні, вказівні та образотворчі. Рефлекторним рухам, що виражають почуття, пізніше відповідали вигуки. Вказівним і образотворчим, які дають уявлення про предмети і їх контури, відповідали корені майбутніх слів. Перші судження були тільки безособовими присудками, тобто слова-речення: «світить», «звучить» і т.д. Руссо наголошував: у мови жестів чимало недоліків: важко користуватися під час роботи, спілкуватися на відстані, в темряві тощо, тому вона була замінена звуковою мовою, але повністю не витіснена.

Трудові гіпотези включають колективістську гіпотезу Людвіга Нуаре (теорія трудових вигуків), відповідно до якої мова з’явилася в ході колективної роботи з ритмічних трудових вигуків, та трудова гіпотеза Енгельса: праця створила людину, а одночасно з цим винила і мова.

Німецький лінгвіст Вільгельм Гумбольдт (1767-1835) запропонував гіпотезу спонтанного стрибка: мова виникла стрибком, одразу ж із багатим словником і мовною системою, її неможливо було б придумати, якби її тип не був уже закладений в людському розумі. Щоб людина могла збагнути хоча б одне слово не просто як чуттєве спонукання, а як членороздільний звук, що означає поняття, вся мова цілком і в усіх своїх взаємозв’язках вже повинна бути закладений у ньому. Людина є людиною тільки завдяки мові, а для того, щоб створити мову, вона вже повинна бути людиною. Перше слово вже припускає існування всієї мови. На користь цієї на перший погляд дивної гіпотези також говорять стрибки у виникненні біологічних видів.

Отже, порівняння різних гіпотез походження мови дає багатий матеріал для роздумів. Можна погоджуватися з котроюсь із них і можна сперечатись щодо всіх, однак в одному можна зійтися точно: розвиток мови загалом супроводжується постійними змінами на всіх рівнях. Розвивається мова за своїми законами і усі зміни у ній зумовлені двома основними чинниками (зовнішніми і внутрішніми), які мають об’єктивний характер, тобто не залежать від волі людей. Деякі причини зміни лексики у мові дійсно може контролювати весь народ загалом і кожен із нас особисто як, скажімо, використання жаргонних діалектизмів у мовленні, різноманітних запозичень тощо. І в наших інтересах зберегти і розвивати її такою, щоб мова не тільки оминула загрозу вмирання, але й дійшла до нащадків у такому вигляді, який дасть можливість її ще неоднократно досліджувати з різних боків.

"Азербайджанська Лінгвістична Школа" вважає, що механізм появи сучасних досконалих і надскладних людських мов повністю ідентичний з еволюційним механізмом писемності. Тобто, як розвиток писемності переживало стадії:

§ I етап: графема = речення (піктографічна писемність);

§ II етап: графема = слово або словосполучення (ідеографічна писемність);

§ III етап: графема = склад (складова писемність);

§ IV етап: графема = звук (фонетична писемність)

ті ж траєкторії зазнала і мова, і еволюціонувала через етапи:

§ I етап: фонема = речення (піктографічна мова);

§ II етап: фонема = слово або словосполучення (ідеографічна мова);

§ III етап: фонема = склад (силабічна мова);

§ IV етап: фонема = звук (фонетична мова).

Тобто, якийсь крик спочатку заміняв (позначав) ціле речення, потім - тільки частину цього речення, а потім - частину слова^.

Фактори, що діють на розвиток мови ззовні, називають позалінгвістичними, або екстралінгвістичними (від лат. extra- поза, 'зовні'). До них відносять: 1) розщеплення колись єдиної етнічної єдності на дві або більше етнічних груп; 2) вплив різних форм контактів: племені з племенем, народності з іншою народністю, нації - з нацією, що зумовлює зміни в мові; 3) вплив історичних подій у межах державного об'єднання, а саме: зміна суспільно-економічних формацій, прогрес у науці і техніці: 4) розвиток суспільних ідей і навіть діяльність окремих осіб: 5) поява письма (змінює синтаксичну будову речень, наприклад, з’являються складнопідрядні речення. в той час як раніше – речення зі сполучниками сурядності).

Внутрілінгвістичні, або інтралінгвістичні (від лат. intra- 'всередині'), фактори закладені в самій мові, в її внутрішніх тенденціях розвитку, які виявляються у внутрішніх законах звукових, словесних, граматичних змін.

Історії мертвих і живих мов ведуть свій початок від племінних діалектів з подальшими процесами їх ділення або об'єднання.

Цим процесам піддавалися й утворені на базі діалектів мови народностей. Процеси ці в лінгвістичній науці називаються диференціацією (від лат. differentia - 'розрізнення), або дивергенцією (від лат. d і fе r g е n t і о - 'розходження'), тобто розходженням, та інтеграцією (від лат. integratio - 'об'єднання'), або конвергенцією (лат. convergentio-від соnvergo - 'сходжуся', 'зближуюся'), тобто сходженням, мов. Наслідком диференціації є утворення з одного діалекту або однієї мови двох або більше діалектів чи мов. Таке траплялося тоді, коли єдиний мовний колекгив з певних причин роз'єднувався, а роз'єднані частини його починали самостійне життя. У результаті - у відокремлених колективах створювалися своєрідні > мови для розвитку специфічних ознак у колись єдиному діалекті або єдиній мові. Цікаве свідчення такого стану розвитку діалектів знаходимо у відомого російського етнографа М.М.Миклухи-Маклая. Побувавши в 187Гр. у Новій Гвінеї, він констатував, що майже в кожному селі свій діалект. Він помітив, що в селах, розташованих на відстані чверть години ходьби, є кілька різних слів для позначення одних і тих же предметів, а ті мешканці сіл, що віддалені одне від одного на відстані години ходьби, розмовляють іноді на різних діалектах, що майже не розуміють одне одного. З такого спостереження напрошується висновок, що виникнення споріднених діалектів сталося в результаті поділу колись єдиного племені з єдиним діалектом. На основі споріднених діалектів утворювалися споріднені мови народностей і націй. Так, розвиток групи германських мов (німецької, англійської, норвезької, шведської та ін.) ішов від племінних діалектів колись єдиного діалекту і пов'язано це з численними міграціями їх носіїв. Отже, спорідненість територіальних діалектів будь-якої мови, а також cпорідненість великих груп мов треба генетично (тобто за походженням) пов'язувати з наявністю в давнину єдиного мовного джерела – племінного діалекту. У результаті процесу інтеграції (сходження) з кількох діалектів чи мов утворюється один діалект або одна мова. Інтеграція виникає внаслідок завоювання одним народом території іншого етноса? що створює умови безпосереднього контактування мов автохтонного (від грец. autochthon «місцевий») і чужомовного народів. У цих випадках відбувається схрещення мов, що зумовлює утворення нової (третьої) мови. її основу становить одна з контактуючих мов. Це - мова-переможниця. Інша, переможена, мова повністю не втрачається: її елементи залишають деякі сліди в новоствореній мові. Залежно від того, мова якого народу (автохтонного чи прийшлого) стає переможницею, її одиниці в новоствореній мові прийнято розрізняти в термінах: субстрат (від лат. substratum, з sub - 'під' та stratum - 'настил' - 'тс. що лежить в основі*. 'підкладка') і суперстрат (від лат. super- 'зверху', 'над';'накладка').Субстрат - це залишки переможеної мови автохтонного народу в мові народу-завойовника. яка склала основу третьої мови. Суперстрат – цс одиниці переможеної мови завойовника в мові-переможниці автохтонного населення, яка становить базу новоствореної мови. Прикладом субстрату є галльські елементи в сучасній французькій мові, яка утворилася від схрещення народної латини з галльськими діалектами і перемоги латини, принесеної на територію Галлії (сучасної Франції) римськими завойовниками на початку нашої ери. Суперстратні елементи – це, наприклад, залишки булгарської мови (однієї з мов тюркської сім'ї) в болгарській мові, що виникла від схрещення однієї з південнослов'янських мов з мовою булгар, що вийшли з території гирла р. Ками і були асимільовані південними слов'янами, що жили на сході Балканського півострова. Булгари залишили по собі назву країни - Болгарія.Інший приклад. У французькій мові є невелика кількість суперстратнихелементів, германських за походженням, занесених германськими завойовниками колишньої Галлії - франками, бургундами, вестготами, які були асимільовані місцевим галло-романським населенням. До речі, назва держави - Франція - суперстратна. успадкована від одних із германських завойовників - франків. На відміну від термінів субстрат і суперстрат поняття адстрату (від лат. ad- 'при*, 'біля' та stratum - 'настил') означає нейтральний тип мовної взаємодії, яка не приводить до асиміляції одного народу іншим і розчинення однієї мови в іншій. Взаємодіючі мови залишаються окремими самостійними мовами. Стається це в умовах тривалого співіснування і контактів територіально близькорозташованих народів. У результаті - утворюються адстратні прошарки у взаємодіючих мовах у вигляді деяких рис мовної системи, що виникають унаслідок взаємопроникнення мовних одиниць Прикладом адстрату- є формально близькі явища, засвідчувані, з одного боку, в українській мові, що виникли завдяки взаємодії з польською, а з другого - в польській - як результат впливу на неї української. Відоме, наприклад, в українській літературній мові ствердіння (р) у кінці слова і складу (писарь > писар, горькиіі > гіркий) і ще більше поширення твердості (р) у південно-західних і північних діалектах стало в результаті впливу польської мови. Так у системі приголосних двох мов виробились спільні риси. З другого боку, під впливом української (почасти й білоруської) польська мова втратила первісне якісне розрізнення між колишніми короткими і довгими голосними, що встановилося після їхнього занепаду. Взаємовплив територіально близьких мов зумовлював у прикордонних регіонах двохмовність (білінгвізм) у їх мешканців. Тому іноді термін ''адстрат" уживають для позначення білінгвізму. Література 1. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. - К. - Одеса, 1991. - С. 187-225. 2. Кочсрган М.П, Вступ до мовознавства. - К., 2000. - С. 39-57. 3. Білецький А.О. Про мову і мовознавство. - К.. 1997. - С. 44-48. 4. Ющук І.П. Вступ до мовознавства. - К., 2000. - С. 14-25. 5. Маслов Ю.С. Введение в язьїкознание. - М., 1987. - С. 186-220.

Дата добавления: 2013-12-14