Міжнародно-правова охорона суміжних прав

Угода про співробітництво в галузі охорони авторського права і суміжних прав

Всесвітня конвенція про авторське право

1. Детальне регулювання прав авторів, здебільшого шляхом встановлення матеріально-правових норм, та жорстка регламентація обов'язків держав - членів Союзу мали своїм наслідком те, що досить велика кількість країн світу не стали учасницями Бернської конвенції. Проте, необхідність захисту прав авторів у цих державах об'єктивно існувала, тому, за ініціативою США, що не були на той час учасником цієї Конвенції, під егідою ЮНЕСКО була розроблена та 06. 09. 1952 р. прийнята Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право, яка набула загальної чинності 16. 10. 1955 р. Постановою Верховної Ради України від 23.12.1993 р. Україна (як одна з держав-правонаступниць колишнього СРСР) поновила свою участь у цій Конвенції і остання набула чинності для нашої держави 27. 05. 1973 р.

2. Загальна характеристика та принципи побудови Всесвітньої конвенції. Як зазначено в преамбулі до Конвенції, Договірні Держави мали за мету створити за її допомогою режим охорони авторських прав, придатний для всіх націй, який буде доповненням до вже чинних міжнародних систем охорони і не зачіпати їх, проте здатний забезпечити повагу прав особистості та сприяти розвитку літератури, науки і мистецтва. З іншого боку, Договірні Держави були переконані в тому, що зазначений універсальний режим охорони авторських прав полегшить розповсюдження творів духовної творчості та сприятиме кращому міжнародному взаєморозумінню.

Незважаючи на те, що Всесвітня конвенція приймалась як альтернатива Бернській конвенції, а тому в ній беруть участь багато держав, що не входять до Бернського Союзу, все ж так сталося, що її членами стали і більш, ніж 90 країн цього Союзу.

З тих трьох принципів, на яких побудовано Бернську конвенцію, Всесвітня конвенція використовує тільки принцип національного режиму (ст. II). За нею випущені у світ твори громадян будь-якої Договірної Держави, однаково, як і твори, вперше випущені в світ на території такої держави, користуються в кожній іншій Договірній Державі охороною, яку така Держава надає творам своїх громадян, які вперше випущені у світ на її власній території. Не випущені у світ твори громадян кожної Договірної Держави користуються в кожній іншій Договірній Державі охороною, яку ця Держава надає таким творам своїх громадян.

Зверніть увагу на те, що імперативний за Бернською конвенцією принцип національного режиму стосовно доміцилію змінено на користь держав: для цілей даної Конвенції будь-яка Договірна Держава може в порядку свого національного законодавства прирівняти до своїх громадян будь-яких осіб, що доміцильовані на території цієї Держави.

Принцип автоматичності охорони у Всесвітній конвенції не згадується взагалі. Втім, відповідно до ст. III Конвенції, будь-яка Договірна Держава, за внутрішнім законодавством якої неодмінною умовою охорони авторського права є дотримання формальностей, як-от: депонування примірників, реєстрація, застереження про збереження авторського права, нотаріальні посвідчення, сплата зборів, виготовлення або випуск у світ примірників твору на території цієї Держави - має вважати ці вимоги виконаними щодо всіх творів, які охороняються на підставі цієї Конвенції і які вперше випущені у світ поза територією цієї Держави, а автори яких не є її громадянами, якщо, починаючи з першого випуску у світ цих творів, усі їхні примірники, випущені з дозволу автора або будь-якого іншого власника цього права, мають знак О («Copyright») із зазначенням імені володаря авторського права і року першого випуску у світ. Цей знак, ім'я і рік випуску мають бути розташовані таким чином і на такому місці, які б чітко показували, що авторське право зберігається.

Зазначені постанови не заважають праву будь-якої Договірної Держави вимагати додержання формальностей або інших умов для одержання у світ на її території, або на твори її громадян, незалежно від місця випуску їх у світ.

Таким чином, наведені положення можна, певною мірою, розглядати своєрідною модифікацією принципу автоматичності охорони, використаного в Бернській конвенції.

Суттєвим є і те, що Всесвітня конвенція відмовилась від застосування правила зворотної сили.

3. Сфера дії Всесвітньої конвенції. Відповідно до ст. І Всесвітньої конвенції, вона має на меті забезпечення достатньої й ефективної охорони прав авторів на літературні, наукові та художні твори, надаючи, далі, виключний перелік охоронюваних творів:

• письмові;

• музичні;

• драматичні;

• кінематографічні;

• живопису;

• графіки;

• скульптури.

Конвенція розрізняє випущені та не випущені у світ твори. Згідно зі ст. VI «випуском у світ» у розумінні цієї Конвенції є відтворення в будь-якій матеріальній формі і надання невизначному колу осіб примірників твору для читання або ознайомлення шляхом зорового сприйняття. Що стосується не випущених у світ творів, то їх визначення Конвенція не містить. Можна лише зазначити, що у ст. III (4) сформульована вимога, за якою у кожній Договірній Державі мають бути встановлені без будь-яких формальностей правові засоби, що забезпечують охорону не випущених у світ творів громадян інших Договірних Держав. Остання вимога щодо сфери дії Конвенції міститься у ст. VII: ця Конвенція не поширюється на твори або права на ті твори, охорона яких на момент набуття чинності цією Конвенцією у Договірній Державі, де ставиться вимога про охорону, остаточно припинилась або ніколи не існувала.

Особливістю Всесвітньої конвенції є її співвідношення з іншими міжнародними угодами з авторського права. Цьому питанню присвячено статті XVII-XIX Конвенції. Стаття XVII Конвенції встановлює, що Всесвітня конвенція ні в чому не зачіпає постанов Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів і приналежності країн до Бернського Союзу. У зв'язку з цим до Конвенції надається спеціальна Декларація, яка є або стає обов'язковою (невід'ємною) частиною Всесвітньої конвенції для країн Бернського Союзу. За нею у разі виходу держави, з Бернського Союзу твори, походженням з цієї держави, не будуть користуватися охороною, яку надає Всесвітня конвенція. Вона також не застосовується у відносинах між країнами Бернського Союзу.

Далі, Всесвітня конвенція не позбавляє сили багатосторонні або двосторонні угоди з авторського права, які діють або можуть бути введені в дію між двома або кількома американськими республіками (проте виключно між ними). У таких випадках переважну силу матимуть положення останньої за часом угоди. Нарешті, Всесвітня конвенція не зачіпає аналогічних угод, які діяли між двома чи кількома Договірними Державами на момент набуття чинності Всесвітньої конвенції (правило неретроактивності охорони).

4. Права авторів та строк охорони за Всесвітньою конвенцією. Як вже зазначалось, кожна Договірна Держава встановлює свій власний обсяг прав авторів, який потім застосовується до іноземців на підставі принципу національного режиму. Це дуже зручно для національних законодавців, хоча у разі незбігу обсягів прав, що надаються, у різних державах, при цьому інколи виникають певні складнощі. Вони стають предметом двостороннього або багатостороннього врегулювання.

Спеціальний конвенційний режим установлено (ст. V) лише для таких виключних прав, як право автора:

• перекладати;

• випускати у світ переклади;

• дозволяти переклад творів, що охороняються на підставі Всесвітньої конвенції.

Однак, як зазначено далі в цій статті, кожна Договірна Держава може своїм внутрішнім законодавством обмежити право перекладу письмових творів за умови дотримання таких постанов. Якщо після закінчення семи років від часу першого випуску в світ письмового твору його переклад національною мовою (однією з національних мов) не був випущений у світ володарем права перекладу або з його дозволу, то будь-який громадянин цієї Договірної Держави може одержати від компетентного органу даної Держави невиключну ліцензію на переклад і випуск у світ перекладеного таким чином твору національною мовою, якщо він досі не був випущений у світ (за умови, що він звертався до володаря права і йому у дозволі було відмовлено).

Внутрішнім законодавством держав будуть вжиті відповідні заходи для того, щоб забезпечити володарю права перекладу справедливу винагороду відповідно до міжнародної практики, а також виплату та переказ суми цієї винагороди за кордон, однаково як і заходи, що гарантують правильність перекладу твору. Назва та ім'я автора оригінального твору мають бути надруковані на всіх примірниках перекладу, що вийшли у світ.

Ліцензія дійсна лише на території Договірної Держави, яка її надала, а ввіз примірників в іншу Договірну Державу і продаж їх допускаються, якщо в цій Державі національною мовою є та ж сама мова, а законодавством цієї Держави допускається подібна ліцензія, ввіз та продаж перекладених таким чином творів.

Ліцензія не може бути кому-небудь передана її володарем та не може бути виданою, якщо автор вилучив з обігу всі примірники свого твору.

Строк охорони твору встановлюється законодавством Держави, де вимагається охорона, але не може бути меншим, ніж період:

• все життя автора

• і 25 років після його смерті.

Для певних категорій творів у законодавстві може бути передбачений строк, не менш ніж 25 років з дня першого випуску твору у світ.

Зазначені строки не застосовуються до фотографічних творів і творів прикладного мистецтва. Проте в Державах, де вказаним творам охорона надається як художнім, строк охорони не може бути меншим від десяти років.

5. Конвенцією передбачено ще два спеціальних положення.

По-перше, твір громадянина Договірної Держави, вперше випущений у Державі, що не бере участі в цій Конвенції, буде вважатися випущеним у Державі, громадянином якої є автор.

По-друге, в разі одночасного виходу у світ у двох або кількох Договірних Державах твір вважатиметься вперше випущеним у світ у Державі, яка надає найменший строк охорони. Одночасність, за цією Конвенцією, розуміється так, як і у Бернській конвенції: твір повинно бути випущено у світ в іншій державі не пізніше, ніж за тридцять днів після першого його випуску.

1. Дванадцять країн колишнього СРСР 24. 09. 1993 р. уклали в Москві Угоду про співробітництво в галузі охорони авторського права і суміжних прав, яку Україна ратифікувала Законом від 27. 01. 1995 р. Це невеликий документ (він налічує всього 7 статей), проте знати про нього слід. Необхідність укладення цієї Угоди пояснюється, перш за все, тим, що ці держави стали правонаступниками колишнього СРСР і, як такі, повинні були виконувати свої зобов'язання за Всесвітньою конвенцією, учасником якої СРСР був. У зв'язку з цим у ст. 1 Угоди визначено, що дата набуття чинності Всесвітньою конвенцією для СРСР - 27 травня 1973 p.- є датою, з якої кожна держава - учасниця Угоди вважає себе зв'язаною положеннями Всесвітньої конвенції.

Окремо наголошено, що держави-учасниці вживуть необхідних заходів для розробки і прийняття законопроектів, що забезпечують охорону авторського права і суміжних прав на рівні вимог Бернської конвенції, Женевської конвенції про охорону прав виробників фонограм від недозволеного відтворення їх фонограм та Римської конвенції про охорону прав артистів-виконавців, виробників фонограм та організацій телерадіомовлення.

2. Звернімо увагу ще на два положення цієї Угоди. Згідно з першим (ст. 4), держави-учасниці проводитимуть спільну роботу по боротьбі з незаконним використанням об'єктів авторського права і суміжних прав і через свої компетентні організації сприятимуть розробці конкретних програм і заходів для цього.

Відповідно до другого (ст. 6), вони передбачать у відповідних угодах положення щодо уникнення подвійного оподаткування авторської та іншої винагороди, визначення порядку взаємних розрахунків і вживуть заходів для своєчасного їх здійснення.

З міжнародно-правових актів, які становлять систему охорони суміжних прав, розглянемо лише три:

• Міжнародну конвенцію про охорону прав виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення;

• Женевську конвенцію про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм;

• Брюссельську конвенцію про розповсюдження несучих програми сигналів, що передаються через супутники.

1. Міжнародна конвенція про охорону прав виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення (Римська конвенція) була прийнята 26 жовтня 1961 р. і станом на 15. 07. 2002 р. в ній брали участь 69 держав-учасниць. Конвенція набула загальної чинності 18. 05. 1964 р. Україна приєдналася до Римської конвенції згідно з Законом України від 20. 09. 2001 р. Оскільки, як зазначалось, суміжні права невід'ємно пов'язані з правами авторів, вже перша стаття Римської конвенції передбачає, що охорона, яка надається за цією Конвенцією, ніяким чином не впливає на охорону авторського права на літературні або художні твори, зокрема, якщо відповідно до авторського права для використання авторського твору необхідно отримати дозвіл автора, останній слід отримати.

Передбачається також, що для приєднання до даної Конвенції держава повинна одночасно бути:

• членом ООН;

• членом Бернського Союзу або членом Всесвітньої конвенції (ст. 24).

Більш того, з моменту виходу держави з Бернського Союзу чи Всесвітньої конвенції, її членство у Римській конвенції припиняється. Для цілей Конвенції (ст. 3):

• під «виконавцями» маються на увазі актори, співаки, музиканти, танцюристи або інші особи, які виконують роль, співають, читають, декламують, виконують або будь-яким іншим способом беруть участь у виконанні творів літератури чи мистецтва;

• під «фонограмою» мається на увазі будь-який виключно звуковий запис звучання виконання або інших звуків;

• під «виробником фонограм» мається на увазі фізична або юридична особа, яка першою здійснила звуковий запис звучання виконання або інших звуків;

• під «публікацією» мається на увазі надання публіці примірників фонограми в достатній кількості;

• під «відтворенням» мається на увазі виготовлення одного або кількох примірників запису; під «телерадіомовленям» мається на увазі передач бездротовими засобами звуків або зображень і звуків для прийому публікою;

• під «ретрансляцією» мається на увазі одночасна передача телерадіопродукції однієї організації мовлення іншою організацією мовлення.

2. Охорона, що надається Римською конвенцією, зводиться, головним чином, до національного режиму.

Виконавцям (ст. 4) національний режим надається:

• якщо виконання має місце в іншій Договірній Державі (незалежно від громадянства виконавця);

• у випадку включення виконання до фонограми, що охороняється Конвенцією (незалежно від громадянства виконавця і місця здійснення виконання);

• коли виконання транслюється «в живому вигляді» у передачі, яка охороняється Конвенцією (незалежно від громадянства виконавця).

Виробникам фонограм (ст. 5) цей режим надається:

• якщо виробник є громадянином іншої Договірної Держави;

• коли перша фіксація була здійснена в іншій Договірній Державі або

• фонограма була вперше чи одночасно випущена в світ в іншій Договірній Державі (проте, можливі певні альтернативи або застереження Держав).

Організаціям мовлення (ст. 6) національний режим надається:

• якщо їх штаб-квартира знаходиться в іншій Договірній Державі або

• коли передача транслюється з передавача, що розташований в іншій Державі (незалежно від місця знаходження первісної організації мовлення).

3. Конвенцією передбачено мінімальний рівень охорони шляхом можливості запобігання певним діям, якщо вони здійснювалися без згоди виконавців. Виконавці охороняються (якщо вони не надавали згоди) від наступних дій:

• передача в ефір або публічне оповіщення про виконання без використання запису (живого);

• здійснення запису виконання, яке не було предметом запису та

• відтворення (без їхньої згоди) запису їхнього виконання. Виробники фонограм (ст. 10) користуються правом дозволяти пряме або опосередковане відтворення своїх фонограм. Організації мовлення (ст. 13) користуються правом дозволяти або забороняти:

• ретрансляцію своїх телерадіопередач;

• запис своїх телерадіопередач;

• їх відтворення.

Статтею 15 Римської конвенції передбачена можливість для Договірних Держав здійснити певні обмеження зазначених вище прав. Ці обмеження стосуються:

а) використання в особистих цілях;

в) використання коротких уривків з метою повідомлення про поточні події;

c) короткочасного звукового запису, здійснюваного організацією мовлення на своєму власному обладнанні і для своїх власних передач;

d) використання виключно в навчальних або науково-дослідних цілях.

Строк охорони, за Конвенцією (ст. 14), триває принаймні до кінця 20-річного періоду, датованого з кінця року, в якому був здійснений запис фонограми і включених до них виконань, мали місце виконання, що не включені до фонограм або мала місце передача в ефір.

Проте дослідники вважають, що національні законодавства частіш за все передбачають 50-річний строк, щонайменше - у випадку фонограм і виконавців.

4. Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм. Дана Конвенція прийнята 29. 10. 1971 р. і нині в ній бере участь близько 70-ти держав. Вона відкрита для будь-якої держави, що є членом ООН або спеціалізованої установи, яка належить до системи ООН. Україна приєдналася до цієї Конвенції згідно із Законом від 15. 06. 1999 р. Присвячена ця Конвенція лише тій категорії суб'єктів, які позначені в її назві. Конвенцією передбачається захист даних суб'єктів шляхом надання національного режиму, проте лише за критерієм національності (не доміцилію).

За ст. 2 цієї Конвенції, кожна Держава-учасниця зобов'язалась охороняти інтереси виробників фонограм, які є громадянами інших країн-учасниць, від виробництва копій фонограм без згоди виробника і від ввозу таких копій, коли згадане виробництво або ввіз здійснюється з метою розповсюдження цих копій серед публіки. Зазначена охорона надається згідно із:

• законодавством в галузі авторського права (шляхом надання авторського або іншого виключного права);

• спеціальним законодавством у сфері суміжних прав;

• законодавством про недобросовісну конкуренцію та

• кримінальним правом.

Строк охорони, як це передбачено і за Римською конвенцією, становить не менше, ніж 20 років від дати першої публікації фонограми (хоча, знов-таки, в національних законодавствах цей строк дорівнює зазвичай 50-ти рокам).

5. Брюссельська конвенція про розповсюдження несучих програми сигналів, що передаються через супутники. Конвенція прийнята 21. 05. 1974 р. і набула загальної чинності 25 серпня 1979 р. Станом на 15. 07. 2002 р. Конвенція налічувала 24 держави-члена. Україна участь у цій Конвенції не бере.

Конвенція передбачає зобов'язання кожної Договірної Держави вживати належних заходів щодо запобігання протизаконного розповсюдження на своїй території чи з неї будь-якого сигналу, що містить програми, які передаються через супутник. Конвенція по супутниках (як її часто називають) містить такі визначення термінів (ст. 1):

«сигнал» – створена за допомогою електронних засобів несуча частота, яка здатна передавати програми;

«програма» – сукупність матеріалів, отриманих безпосередньо чи в запису, які складаються із зображень, звуків або тих та інших одночасно, що передаються за допомогою сигналів з метою подальшого розповсюдження;

«супутник» – будь-який устрій, що знаходиться за межами земного простору і здатен передавати сигнали;

«випромінювальний сигнал» – будь-який несучий програми сигнал, що спрямований на супутник або через нього;

«вторинний сигнал» – сигнал, який отримується шляхом перетворення технічних характеристик випроміненого сигналу з проміжними записами чи без них;

«орган-джерело» – фізична або юридична особа, що визначає, які саме програми будуть нести сигнали, що випромінюються; «розповсюджуючий орган» - фізична або юридична особа, що вирішує, чи повинна мати місце передача вторинних сигналів широкому загалу чи його частині;

«розповсюдження» – дія, за якою розповсюджуючий орган передає вторинні сигнали широкому загалу чи будь-якій його частині.

Конвенція по супутниках збільшує обсяг охорони, яка надається організаціям ефірного мовлення, шляхом заборони протизаконного розповсюдження за допомогою супутника сигналів, що містять програми, незалежно від того, що вони не можуть бути прийняті широким загалом і, наслідок цього, їх випромінювання не буде ефірним мовленням за визначенням Римської конвенції. Більш того, охорона за цією Конвенцією розповсюджується навіть у випадках, коли вторинні сигнали розповсюджуються за допомогою кабелю, що взагалі Римською конвенцією не передбачається.

Слід зауважити, що Конвенція по супутниках не охороняє програму, що транслюється. її об'єктом є саме сигнали, які випромінюються організацією ефірного мовлення не з супутників прямого випромінювання. Проте Конвенція наголошує, що жодне з її положень не може тлумачитись як таке, що обмежує або завдає шкоди охороні, яка вже надається авторам, виконавцям, виробникам фонограм або організаціям ефірного мовлення (ст. 6).

Конвенція дозволяє розповсюдження сигналів, що несуть програми, неуправомоченими особами, коли такі сигнали містять короткі уривки стосовно поточних подій, або є цитатами, короткими уривками (для цілей навчання, наукових досліджень тощо).

Стосовно строку охорони Конвенція відсилає до національного законодавства країни, в якій виникає необхідність у відповідній охороні.

Дата добавления: 2013-12-14