Питання. Репрографічне репродукування стало першим важливим технологічним проривом після паризького перегляду Бернської конвенції у 1971 p

Репрографічне репродукування стало першим важливим технологічним проривом після паризького перегляду Бернської конвенції у 1971 p., що серйозно зачепив питання авторського права, відносно якого колективне управління було визнане найкращим вирішенням проблеми.

Перш за все необхідно навести приклад Федеративної Республіки Німеччини, бо ще в Законі про авторське право 1965 р. законодавство цієї країни містило досить деталізовані положення стосовно як самого права на відтворення, так і його обмежень. Хоча ці положення безпосередньо не стосувалися репрографічного репродукування, малося на увазі, що вони також застосовні до такого відтворення.

Законодавець врахував рішення Федерального суду 1955 р. із питань фотокопіювання, яке стосувалося відтворення статей із наукових журналів однією промисловою фірмою для їх використання експертами фірми. Федеральний суд постановив, що зазначена діяльність слугувала комерційним цілям фірми і тому вона не була вільним використанням відповідно до визначення використання в особистих цілях, а порушенням авторського права. Це рішення привело до укладення угоди між Федерацією німецької індустрії та Асоціацією німецьких книготоргівців із питань фотокопіювання статей із періодичних видань для внутрішнього використання.

Закон про авторське право 1965 р. дозволив виготовлення окремих копій творів для їх використання в особистих цілях без виплати винагороди. Також було дозволено виготовляти або доручати виготовлення окремих копій творів із метою чийогось власного наукового дослідження для їх включення до внутрішніх файлів, а також для будь-якого іншого внутрішнього використання.

Такі дії дозволялися відносно невеликих уривків з опублікованих творів і окремих статей, опублікованих у газетах та інших періодичних виданнях, а також відносно творів, видання яких припинено, а володілець авторського права може бути знайдений (якщо володілець авторського права може бути знайдений і твір не перевидався протягом трьох років, автор може відмовити в такому відтворенні тільки з вагомих підстав). Закон про авторське право також встановив, що в тому разі, якщо відтворення здійснюється з комерційною метою, автору слід виплачувати справедливу винагороду.

На підставі вищезазначених положень товариства ФРН колективного управління авторськими правами уклали ряд ліцензійних угод. Так, у 1982 р. товариство ФРН управління літературними правами (WORT) уклало угоди з міністерствами культури ландтагів стосовно репрографічного репродукування охоронюваних творів у школах, передбачивши в них виплату щорічної одноразової суми. Для того, щоб розподілити ці суми, в деяких школах були проведені спеціальні дослідження. WORT збирав також значні суми і за угодами стосовно копіювання з комерційною метою.

Закон від 24 червня 1985 р. вніс певні зміни до цієї системи. За новим законом дозволялося виготовляти або дозволяти виготовлення копій невеликих творів або окремих статей, опублікованих в газетах, для особистого користування, а також із метою освіти в некомерційних освітніх установах у кількості, необхідній для одного шкільного класу або для державних іспитів у школах, університетах та інших некомерційних освітніх установах.

Абсолютна заборона на репрографічне відтворення без згоди автора була введена в трьох випадках, а саме: в тих випадках, коли репродукуванню підлягає вся книга або все періодичне видання, у разі репродукування графічного запису музики (ноти), а також у разі репродукування комп'ютерних програм.

Найбільш значна зміна полягає у введенні до закону ліцензії для випадків, які не вимагали згоди автора на відтворення. Законодавець установив, що починаючи з 1985 р. технічний розвиток привів до такого розміру копіювання в особистих цілях, яке стало безпідставно завдавати шкоди законним інтересам авторів. На думку законодавця, ця шкода повинна бути усунена або принаймні зменшена шляхом введення положень, що зобов'язують виплачувати справедливу винагороду за таке використання. Тому для репрографічного репродукування в особистих цілях до закону були введені ліцензії.

Це законодавство проводить розмежування між домашнім і не домашнім копіюванням. До уваги береться те, що нині у приватному користуванні перебуває мало ксерокопіювальних апаратів, тому вони значно рідше використовуються для копіювання охоронюваних творів, ніж ксерокси, що знаходяться в бібліотеках, освітніх установах та інших подібних місцях, де є охоронювані авторським правом твори, які можна скопіювати у значно більшій кількості. У зв'язку з цим була введена змішана система здійснення зборів. Розмір збору за ксерокопіювання встановлюється на основі вибіркового методу. У низці спеціально відібраних і найбільш показових у своїй галузі організацій було вивчено, в якому відсотковому відношенні перебуває копіювання охоронюваних творів відносно всього копійованого цією організацією матеріалу. Ці дані застосовуються, коли йдеться про встановлення розміру збору за фотокопіювання у зіставлюваних організаціях. Закон встановлює, що право збору винагороди за фотокопіювання може бути реалізоване тільки через організації колективного управління.

Хоча ця система і може здаватися простою, проте є свідчення того, що важко визначити кількість копій, за які необхідно сплатити збір. У зв'язку з цим WORT вибрало метод укладення з різними організаціями, що використовують копіювальні апарати, угод, в яких узгоджується паушальна сума, належна виплаті. Ця сума визначається на основі статистичних досліджень, що відображають обсяг і структуру репрографічного репродукування охоронюваних творів. WORT після відрахування коштів на покриття своїх адміністративних витрат 70 % зібраної винагороди розподіляє серед авторів літературно-художніх творів і 50 % — серед авторів наукових творів. Решта сум, зібраних за репродукування цих категорій творів, розподіляється серед видавців. У тому разі, якщо контракт між автором і видавцем передбачав інший розподіл, вони повинні перерозподілити плату між собою.

Приклад Нідерландів, які також були серед перших країн, що врегулювали на законодавчому рівні питання про репрографічне репродукування, засвідчує, яке важливе значення має добре функціонована система колективного управління для сприятливого вирішення проблеми в цій галузі.

Перші положення про репрографічне репродукування з'явилися в 1972 — 1974 роках, але вони не зачепили обмеження права на відтворення, відповідно до яких, як правило, дозволялося вільне відтворення кількох копій творів для особистого користування. У цьому відношенні Закон про авторське право навіть більш сприятливий стосовно урядових установ, бібліотек, освітніх установ та інших державних організацій. Цим установам дозволялося виготовляти для своїх внутрішніх потреб навіть більше ніж декілька копій.

Врешті-решт таке право було надане і комерційним організаціям. Інакше кажучи, вони могли виготовляти копії в такій кількості, яка була б «у розумних межах». Проте ця велика кількість виготівників копій зобо'язана виплачувати справедливу винагороду.

Винагорода, виплачувана урядовими установами, бібліотеками, освітніми установами та іншими державними організаціями, була встановлена в розмірі 0,25 гульдена за копії однієї сторінки з творів ненаукового характеру. Бібліотеки могли робити окремі копії статей для користувачів і для міжбібліотечного обміну без виплати винагороди.

Фонд REPRORECHT — нідерландська організація колективного управління, яка представляє інтереси авторів і видавців, створена для збору винагороди за фотокопіювання, тривалий час боролася з труднощами при виконанні цього завдання, бо не мала спеціального статусу за законом, а її членство не було досить широким. Через це виготівники копій відмовилися мати справу з REPRORECHT, і тільки урядові організації платили певні суми товариству, щоб тільки підтримати систему, яку вони й самі створили.

Вийти з цього безнадійного становища допоміг Указ від 23 серпня 1985 р., за яким винагорода за репрографічне відтворення повинна виплачуватися товариству колективного управління, призначеному Міністерством юстиції. При цьому не тільки інші товариства, а й самі правоволодільці не мали права збирати зазначену винагороду. 19 січня 1986 p. REPRORECHT був призначений як ексклюзивний уповноважений орган зі збору винагороди за репрографічне репродукування.

Законодавством про авторське право країн Північної Європи передбачена сильна правова позиція товариств колективного управління правами, що є типовою рисою регулювання питань репрографічного репродукування.

Закони про авторське право країн Північної Європи визнають виключне право автора здійснювати контроль за відтворенням і розповсюдженням своїх творів. У всіх законах передбачені й обмеження права на відтворення для особистого використання. З цією метою твори, які вже були розповсюджені серед публіки, можуть бути відтворені в «єдиному» примірнику («кількох» примірниках).

У країнах Північної Європи існують спеціальні положення, які дозволяють бібліотекам і архівам робити копії для своїх власних потреб (таких як збереження їх колекцій, виготовлення копій документів і книг для видачі в тих випадках, коли оригінали перебувають у поганому стані та дуже дорогі тощо). Таким установам також дозволяється робити єдину копію зі статті, вміщеної в складеному творі, газеті або журналі, або з частини якого іншого опублікованого твору для читачів, які навчаються або займаються науковою роботою (замість видачі оригіналів).

Спільною рисою законодавства країн Північної Європи в галузі репрографічного репродукування є система так званої «поширеної колективної ліцензії», яка застосовується в угодах, укладених між товариствами колективного управління правами і компетентними державними та муніципальними органами, які займаються питаннями фотокопіювання в школах і університетах.

Відповідно до цієї системи вчителі та професори шкіл і університетів, які одержали дозвіл на копіювання від асоціації, що об'єднує більшість національних авторів певної категорії творів, мають право виготовляти копії тієї ж категорії творів, автори яких (включаючи іноземних) не є членами цієї асоціації. Автори, які не є членами асоціації, чиї твори репродукуються таким чином, користуються, наприклад, відносно виплати винагороди таким
самим режимом, як і члени асоціації, що уклала договір. Вони мають також право індивідуально вимагати виплатити їм винагороду за відтворення їх творів, якщо організація, що уклала договір, вирішить використати зібрану винагороду в колективних цілях. Для авторів, які не є членами асоціації, діє своєрідна примусова ліцензія.

Існують й інші гарантії захисту прав авторів, що не є членами організації. У Швеції, наприклад, не можна здійснювати відтворення твору на підставі угоди, якщо автор надіслав заяву про заборону відтворення свого твору будь-якою з договірних сторін. У законах також міститься положення для тих можливих випадків, коли користувачі й організації зі збору винагороди не можуть досягти згоди. У цих випадках спір передається на розгляд арбітражного суду, а у Швеції існує інститут спеціального посередника.

В угодах установлено низку обмежень на фотокопіювання. Ці обмеження, крім визначення граничної кількості виготовлюваних копій і обсягу копійованих частин із різних видів творів, забороняють відтворення деяких раніше опублікованих творів, найбільш вразливих із погляду фотокопіювання (їх фотокопіювання завдає шкоди нормальній експлуатації таких творів). До них належать ноти, збірники відповідей, підручники та інші
навчальні посібники.

Між існуючими в країнах Північної Європи методами визначення розмірів винагороди, а також правил її збору і розподілу є певні відмінності. Як правило, застосовуються вибіркові методи, проте в Данії, наприклад, прийнято інше рішення — користувачі повинні зазначати у своїх даних назву твору, ім'я автора і видавця, а також рік публікації. Вони повинні виготовляти одну додаткову копію, на якій на першій сторінці повинна бути зазначена
кількість зроблених копій.

Існують відмінності в системах розподілу винагороди. Тільки COPYDAN (Датське товариство колективного управління права
ми) розподіляє винагороду конкретним авторам і видавцям на підставі вищезазначеної інформації. В інших країнах винагорода перераховується асоціаціям, що представляють авторів і видавців, більш-менш відповідно до реальних відтворень відповідних категорій творів, і такі суми спрямовуються на колективні цілі (гранти, субсидії тощо).

Закон Великобританії про авторське право, промислові зразки і патенти 1988 р. увів декілька нових правових рішень, взявши до уваги діяльність Copyright Licensing Agency (CLA), що представляє авторів і видавців.

Закон передбачає для бібліотек і архівів певні випадки вільного використання творів, а відносно освітніх установ — випадки вільного фотокопіювання уривків з опублікованих творів. Копії уривків з опублікованих літературних, драматичних або музичних творів, розмір яких визначається законом, можуть бути зроблені або самою освітньою установою, або за її дорученням з метою освіти, але без порушення авторських прав на твір, або прав на його друкарське оформлення. Не більше 1 % будь-якого твору може бути скопійовано за квартал самою освітньою установою або за її дорученням.

Таке копіювання не дозволено, якщо для вчинення таких дій необхідне одержання ліцензії (практично як у системі колективного управління правами), а особа, яка виготовила копії, знала або повинна була знати про це.

Державний секретар має право на прийняття додаткових заходів із гарантування освітніх потреб. У тому разі, якщо після розгляду будь-якого подання він дійде висновку, що відмова певного індивідуального правоволодільця приєднатися до існуючої системи є необгрунтованою, він може видати указ про те, що такий правоволоділець повинен розглядатися як учасник цієї системи. Такі укази можуть бути оскаржені. На підставі рекомендацій, зроблених спеціальною комісією, створеною за його наказом, державний секретар може видати указ, що передбачає введення примусових ліцензій для певних категорій творів.

Дата добавления: 2013-12-14