Правочини, строки в ЦП та право власності

План.

1. Поняття, види і форми правочинів.

2. Представництво і довіреність.

3. Стоки в ЦП.

4. Право власності.

1. До найпоширеніших юридичних фактів, які породжують суб’єктивні права та юридичні обов’язки, належать правочини.

Правочин – це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Необхідно підкреслити, що правочин визнається як дія незалежних рівноправних осіб. Зміст правочину не може суперечити закону, іншим НПА і моральним засадам громадянського суспільства.

Відповідно до ЦКУ правочин може бути:

1) одностороннім – дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов’язки для інших осіб лише у випадках, встановлених за5коном, або за домовленістю з цими особами.

2) Дво- чи багатосторонній (договір ) – це погоджена дія двох або більше сторін.

Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі:

- якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони;

- якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку;

- якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочини, які належить вчиняти у письмовій формі:

1) правочини між юридичними особами;

2) між фізичною та юридичною особою;

3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім тих, для яких законом передбачена усна форма.

4) Інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

У випадках, встановлених законом, правочин, вчинений у письмовій формі підлягає нотаріальному посвідченню, а у деяких випадках – ще і державній реєстрації.

Підставою недійсності правочина є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, встановлених у ЦКУ, а саме:

1) якщо зміст правочину суперечить ЦКУ, іншим актам цивільного зак-ва, а також моральним засадам суспільства;

2) правочин вчинений особою, що не має необхідного для цього обсягу дієздатності;

3) волевиявлення учасника не є вільним і не відповідає його внутрішній волі;

4) правочин не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

5) правочин, вчинений батьками (усиновлювачами) суперечить правам і інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

6) Недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору;

7) Недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину (однак суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі).

8) Правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, який не був схвалений її батьками (усиновлювачами) або опікуном. (є виключення)

9) Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідно дозволу (ліцензії);

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все те, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

ЦКУ виділяє:

- фіктивний правочин – правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлюються цим правочином. Він визнається судом недійсним.

- Удаваний правочин – правочин, який вчинено сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили.

2. Однією з форм здійснення суб’єктами належних їм прав та обов’язків є представництво.

Представництво – це правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Значення представництва полягає в тому, що завдяки саме цьому інституту юридичні особи можуть здійснювати свої повноваження; також стає можливою реалізація цивільних прав недієздатних осіб, малолітніх. Потреба представництва зумовлена також і тим, що у випадках тривалої відсутності за місцем проживання, у випадку тяжкої хвороби та інших обставин фізична особа може не завжди здійснювати передбачені законом можливості. І в цих випадках на допомогу їй приходить представництво.

Представник вчиняє юридичні дії, заступаючи місце особи, яку він представляє і від імені якої виступає. Правочин, вчинений представником, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє.

Представник зобов’язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. (ст..240).

Види представництва:

1) Законне представництво (батьки, опікун).

2) Комерційне представництво. Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

3) Представництво за довіреністю – представництво, яке ґрунтується на договорі або на акті органу юридичної особи і підтверджується довіреністю.

Довіреність – письмовий документ, що видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами.

Форма довіреності визначена ст.245. Є письмовою і як правило довіреність підлягає нотаріальному посвідченню. До нотаріально посвідчених прирівнюються:

- см.ст.245

Строк довіреності встановлюється у ній. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії. У довіреності, у якій не вказана дата її вчинення є нікчемною.

Представництво за довіреністю припиняється у разі:

1) закінчення строку довіреності;

2) скасування довіреності особою, яка її видала;

3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;

4) припинення юридичної особи, яка видала довіреність;

5) припинення юридичної особи, якій видана довіреність;

6) смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

7) І навпаки.

Особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної, може в будь-який час скасувати довіреність. (ст..249)

Також представник має право відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю.

3. Здійснення і захист цивільних прав тісно пов’язано з фактором часу. Цивільні правовідношення не існують абстрактно і вони виникають, змінюються і припиняються в часі. Для регулювання цивільних відносин використовуються певні проміжки часу – строки.

Строком у ЦП є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. (Визначається роками, місяцями, тижнями, днями, годинами).

Поряд з поняттям «строк» вживається поняття «термін».

Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Закінчення строку.

- Строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку.

- До строку, що визначений пів роком або кварталом року, застосовуються правила про строки, які визначені місяцями. При цьому відлік кварталів ведеться з початку року. - Строк, що визначений місяцями, спливає у відповідне число останнього місяця строку. Строк, що визначений у півмісяця, дорівнює п'ятнадцяти дням. Якщо закінчення строку, визначеного місяцем, припадає на такий місяць, у якому немає відповідного числа, строк спливає в останній день цього місяця.

- Строк, що визначений тижнями, спливає у відповідний день останнього тижня строку.

Якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.

Строки мають важливе значення для позовної давності, тобто такого періоду часу, протягом якого особа може звернутися з позовною заявою до суду за захистом свого цивільного права або інтересу.

У ЦП існує два види строків позовної давності:

1) загальна позовна давність – встановлюється тривалістю 3 роки;

2) спеціальна позовна давність – встановлюється для окремих видів вимог. Вона може бути скороченою або більш тривалою порівняно з 1). (ст.258 ЦКУ)

Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог:

1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у ЗМІ. У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;

3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (стаття 362 цього Кодексу);

4) у зв'язку з недоліками проданого товару (стаття 681 цього Кодексу);

5) про розірвання договору дарування (стаття 728 цього Кодексу);

6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (стаття 925 цього Кодексу);

7) про оскарження дій виконавця заповіту (стаття 1293 цього Кодексу).

Позовна давність у 5 років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у 10 років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Зменшення позовної давності за угодою сторін не дозволяється.

Стаття 261 ЦКУ визначає перебіг позовної давності.

Стаття 263 ЦКУ – зупинення перебігу позовної давності.

Перебіг позовної давності зупиняється:

1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила);

2) у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом;

3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини;

4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.

Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

Стаття 264 – переривання перебігу позовної давності.

Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Сплив позовної давності є підставою для відмови у позові.

Стаття 268 ЦКУ встановлює, що позовна давність не поширюється:

1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

2) на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;

3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;

4) на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;

5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);

6) на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України "Про державний матеріальний резерв"

Законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

4. Правом власності відповідно до ЦКУ є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Складовими права власності є слідуючі правомочності (зміст права власності):

1) право володіння – це юридично забезпечена можливість власника фактично панувати над річчю

2) право користування – юридично забезпечена можливість власника здобувати з майна корисні властивості для задоволення своїх потреб

3) право розпорядження – юридично забезпечена можливість визначати юридичну чи фактичну долю майна.

Якщо правомочність володіння є початком права власності, то з правом розпорядження пов'язаний порядок припинення права власності назавжди або тимчасово.

Законодавство встановлює, що власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

ЦКУ визначає такі форми власності:

1) Власність народу.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської)економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Укр.народу права власника здійснюють органи держ. влади та органи місцевого само вряд.в межах, встановлених Конституцією України.

2) Приватна власність. Суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи.

3) Державна власність. Це майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

4) Комунальна власність. Це майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.

Підстави набуття права власності визначені главою 24 ЦКУ:

1) Набуття права власності юридичною особою публічного права на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.

2) Набуття добросовісним набувачем права власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права. (наприклад: знахідка, купівля краденої речі).

3) Набуття права власності на новостворене майно (Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом).

4) Набуття права власності на перероблену річ (см.ст.332)

5) Привласнення загальнодоступних дарів природи. (Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки).

6) Набуття права власності за договором.

7) Набуття права власності на безхазяйну річ (Безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий. Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих ЗМІ. Після спливу 1 року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.

8) Набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився.

9) Набуття права власності на знахідку. (см. ст.337 - 339) (Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу 6 місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо: 1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі; 2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про свої право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.)

10) Набуття права власності на бездоглядну домашню тварину. (ст.340-342)

11) Набуття права власності на скарб (ст..343)

12) Набуття права власності за набувальною давністю. (ст..344. Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом 10 років або рухомим майном - протягом 5 років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

13) Набуття права власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.

Підстави припинення права власності:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; 4) знищення майна;

5) викупу пам'яток історії та культури;

6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;

7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

9) реквізиції – загибель майна внаслідок стихійної події або протиправних дій інших осіб;

10) конфіскації;

11) припинення юридичної особи чи смерті власника.

Майно може належати не лише одній але й декільком особам, отже знаходитися у спільній власності. Виділяють:

1) Спільну часткову власність - власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності

2) Спільну сумісну власність - спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності. (майно подружжя набуте під час шлюбу; майно набуте внаслідок спільної праці та за спільні кошти членів сімї, якщо інше не встановлено договором).

Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Захист права власності регул.главою 29 ЦКУ.

Дата добавления: 2013-12-14