Закон неприпустимості суперечностей

Два протилежні судження про один і той самий предмет, взятий в одному й тому ж відношенні, не можуть бути одночасно істинними, принаймні одне з цих суджень хибне. Джерелом логічного протиріччя може бути помилкова вихідна позиція.

Користуватися законом правильно можна лише тоді, коли розумієш, що він стосується лише протилежних висловлювань про предмет в один і той же час. У різний час з приводу одного об’єкта можуть бути висловлені протилежні погляди. (Сократ жив. Сократ помер).

Закон виключеного третього.

2. Закон моделювання аудиторії.

Він передбачає системне вивчення аудиторії, тобто тих, на кого розраховується викладення концепції, на основі соціально-демографічних, соціально-психологічних, індивідуально-особистісних ознак.

Вітчизняні й зарубіжні психологи звертають увагу на такі важливі момен­ти встановлення контакту з аудиторією, як оцінка ораторської (лекційної) ситуації — позитивна чи негативна модель — з позицій оратора й аудиторії. Кожен з них прогнозує ситуацію, спираючись на свій досвід, інші індивіду­альні особливості.

Зокрема, реалізація позитивної моделі спілкування «середнього лектора» окрилює його, зміцнює впевненість у своїх силах, а негативні установки ак­тивізують його захисні психологічні фактори: підвищується увага, загострю­ється чутливість, зростає внутрішня напруженість, що може призвести до стресової ситуації, знижується його творче самопочуття, виникають зневіра, розчарування, страх перед аудиторією.

Тому ораторові слід знати про існування своїх і чужих «зон небезпеки», вміти їх попередити, делікатно поводитися з метою максимальної нейтралі­зації їх дії. Крім того аудиторія створюється не одразу і не швидко. Потен­ційна аудиторія однодумців стає реальною в результаті поляризації, концент­рації уваги слухачів. Тому досвідчений оратор прагне тримати в полі зору свою аудиторію, особливо її «небезпечні зони» (острівки шуму, відволікання тощо). Для цього оратор готує набір цікавих фактів, гумористичних історій, змінює тональність розмови, виключає або адаптує складний матеріал тощо.

При незбіганні оцінок з боку аудиторії та оратора слід зберегти здат­ність до вирівнювання психологічного клімату, ефективно діяти до кінця.

Соціально-демографічні ознаки становлять собою перший ступінь вив­чення аудиторії, спрямований на розкриття зовнішньої оболонки людини. До цієї групи можна віднести такі ознаки: стать, вік, національність, освіту, професію, склад сім'ї тощо. Для того, щоб названі ознаки не перетворилися на формальну характеристику аудиторії, необхідно, як на нашу думку, займа­тися не лише фіксацією цих ознак, але й їх аналізом, тобто, по-перше, спів­відносити ознаки одна з одною, по-друге, вичитувати інформацію, яка сто­їть за тією чи іншою ознакою. При такому підході соціально-демографічні показники перестають бути просто анкетними даними і переходять в розряд «працюючих» ознак. Але навіть при наявності цікавої та корисної інфор­мації, яка випливає із соціально-демографічних даних, цих ознак явно недо­статньо, щоб скласти психологічний портрет аудиторії, тобто соціально-де­мографічні показники є тільки підступом до вивчення аудиторії як такої. «Дані особового листка, автобіографія, трудова книжка дають лише загаль­не уявлення про людину, є далеко не достатніми для того щоб можна було зробити висновок про дійсний інтелектуально-психологічний потенціал людини, про її здібності здійснювати конкретні функції. Людина — складна біосоціальна і соціально-психологічна система, яка володіє таким числом різноманітних внутрішніх психологічних властивостей і знаходиться у такій кількості зовнішніх залежностей, що перш ніж звертатися до неї, слід її де­тально вивчити, дізнатися про її політичні, соціально-психологічні і профе­сійні орієнтації, збудники, мотиви, інтелектуальні можливості, емоційно-во­льові якості, етичні установки. Слід також знати особливості її характеру, її досвід, ставлення до світу і людей. Ось це пізнання — перша передумова продуктивного впливу на людину*¹.

Соціально-психологічні та індивідуально-особистісні ознаки — це є дру­гий ступінь вивчення аудиторії, спрямований на розкриття внутрішнього сві­ту людини.

Роль першого кроку другого ступеня виконують соціально-психологічні оз­наки, які характеризують поведінку декількох суб'єктів одночасно, тобто озна­ки, властиві одразу декільком суб'єктам. До цих ознак можна віднести такі:

— мотиви поведінки,

— потреби,

—ставлення до предмета мовлення та суб'єкта, який його викладає,

—рівень розуміння предмета.

Мотиви поведінки розглядаються нами як фактор, який зумовлює дії су­б'єктів (відповідає на питання, що спонукало суб'єкт до дії). Охарактеризує­мо три основні мотиви:

—морально-дисциплінарний мотив (зовнішній, примусовий фактор спо­нукання), не підкріплений бажанням суб'єкта;

—емоційно-естетичний мотив (фактор, заснований на цікавості, але не під­кріплений волею суб'єкта, звідси «тендітність, скороминущість» цього мотиву);

—інтелектуально-пізнавальний мотив (фактор, зумовлений бажанням і волею суб'єкта до пізнання). Відзначимо, що стійкий інтелектуально-пізна­вальний мотив виводить людину на рівень саморозвитку, тобто «запуску» в ній активного внутрішнього фактора.

Потреби розуміються нами як категорія, яка визначає вибір суб'єкта (відповідає на питання: Що це мені дає? Навіщо це мені? Що я від цього от­римаю?). Можна виділити два види потреб: усвідомлені та неусвідомлені. Усвідомлена потреба буває:

—особистісна (суб'єкт отримує інформацію тільки для себе, з урахуван­ням власного інтересу, тобто «замикає» інформацію на собі);

—професійна (суб'єкт отримує інформацію з урахуванням професійних інтересів, тобто збагачує свій професійний досвід, чим опосередковано тур­бується про тих, на кому відбивається його рівень компетентності). Відзна­чимо, що розвиток професійної потреби може вивести людину на усвідом­лення основного соціологічного закону — розвитку себе не за рахунок ін­ших, а разом з іншими;

— громадська (суб'єкт піднімається до рівня усвідомлення необхідності вкладу в суспільство як основної умови нормального, повноцінного життя людини: чим більше я вкладу у суспільство, тим більше одержу від нього, і навпаки). В результаті суб'єкт проектує отриману інформацію не лише на се­бе, свою професію, але і на тих членів суспільств, яким ця інформація може бути корисною, тобто уже безпосередньо виявляє турботу про інших. Гро­мадська потреба розвиває в людини розуміння того, що усі члени суспіль­ства (хочуть вони цього чи не хочуть) є взаємозалежними. Ігнорування ж цього положення може призвести до катастрофи — руйнування та загибелі суспільства.

Ставлення до предмета мовлення та суб'єкта, який його викладає, у нашій інтерпретації є реакцією суб'єкта, котрий сприймає інформацію. Цю реакцію можна класифікувати за такими типами:

1. Байдужа чи інфантильна реакція, що характеризується невключенням
суб'єкта в предмет обговорення.

Причина цього полягає в тому, що виявився не зачепленим інтерес суб'єкта.

2. Угодовська реакція, яка характеризується тим, що суб'єкт легко, без сумнівів, стає на точку зору іншого, так само легко від неї відмовляється й стає на точку зору третього і т. д. Даний тип реакції зумовлений відсутністю у суб'єкта свого погляду, очевидно, через слабку компетентність у предметі. Угодовська реакція може з'явитися ще в одному варіанті: суб'єкт лише вдає, що слухає, а насправді він зосереджений на своїх проблемах, тобто людина може кивати, начебто погоджуючись, але до предмета розмови не включа­ється, оскільки зосереджена на власних справах. Така реакція дуже близька за своєю суттю до байдужого ставлення. Відмінність полягає лише в тому, що при байдужому ставленні у суб'єкта і зовнішній вигляд (очі, міміка) від­повідний, байдужий.

3. Конфліктна реакція, яка характеризується спалахом негативних емоцій, суб'єкта (суб'єктів) на дії іншого суб'єкта (інших суб'єктів); як наслідок — позиція конфронтації: небажання розуміти іншого.

Джерела конфліктної реакції можна розділити на зовнішні (причини в ін­шому суб'єкті): зовнішній вигляд, манера говорити, окремі слова, вирази, ідейні міркування, неувага з його боку тощо, і внутрішні (причина в самій людині): загострене самолюбство, завищена самооцінка, недостатня самореалізація тощо.

Конфліктна реакція існує у двох формах:

— відкритий конфлікт (негативні емоції виявляються у вигляді грубих, некоректних реплік, запитань тощо);

— прихований конфлікт (суб'єкт явно не виражає своїх емоцій, але усім своїм виглядом — очі, міміка, жести тощо — виявляє неприйняття іншої точ­ки зору).

4. Конструктивна реакція, яка характеризується створенням у суб'єкта (суб'єктів) установки на розуміння іншого (інших); як наслідок — між людь­ми з'являється атмосфера інтелектуального та емоційного співпереживання (емпатії), співтворчості.

Рівень розуміння предмета мовлення зумовлює підготовленість суб'єкта (закладена база): загальна культура, світогляд, розвиток інтелектуальних здібностей, професійна підготовка тощо. Зауважимо, що стосовно різних предметів у людини можуть бути різні рівні розуміння.

Перш за все звернемося до визначення самого слова «розуміти». У нашій інтерпретації це означає адекватну передачу першоджерела (книга, точка зору людини) шляхом переведення на внутрішній код (власна мова), тобто переказ першоджерела своїми словами без викривлення.

Відповідно до існуючої у соціальній психології шкали рівнів розуміння, виділяються такі рівні:

1. «Про що» (суб'єкт, знаходячись на цьому рівні, має дуже туманне уяв­лення про предмет, бачить його лише у самих загальних рисах). Частіше всього це сприйняття лише назв предмета (форми), звідси людина має ви­кривлене, неістинне судження про предмет у цілому.

2. «Про що + що» (на цьому рівні суб'єкт уже проникає у зміст предме­та, тобто одержує інформацію про нього з літератури та інших джерел, але своєї позиції не має, залишаючись поки що на сходинці запам'ятовування чужих думок).

3. «Про що 4- що + як» (суб'єкт виходить на рівень осмислення змісту предмета, чужих думок, тобто пропускає їх через себе, виробляючи власну позицію відносно предмета обговорення, підносячись тим самим на наступ­ну сходинку — роздуми).

4. 4. «Про що + що + як + навіщо» (знаходячись на даному рівні, суб'єкт здатний поставити собі запитання: «Навіщо мені потрібно знати цей пред­мет, де і коли я можу використати ці знання?» Інакше кажучи, суб'єкт ви­ходить на рівень застосування одержаних знань про предмет, проектуючи їх на свою діяльність, досвід).

Відзначимо, що два перших рівні розуміння ще досить поверхові за свої­ми характеристиками, тому саме на цих рівнях найбільш імовірна можли­вість спотвореного розуміння. Третій рівень закладає перший ступінь до ро­зуміння у власному значенні цього слова, і на четвертому рівні процес ро­зуміння досягає глибинного рівня, тоді він уже не відштовхує чужі ідеї, погляди, а намагається використати їх у своїй діяльності, виходячи з тієї ус­тановки, що з усього можна мати користь.

Індивідуально-особистісні ознаки становлять собою наступний крок у ви­вченні внутрішнього світу людини, який спрямований на розкриття особли­востей кожного суб'єкта зокрема, тобто на дослідження будови внутрішньо­го світу суб'єкта: типу нервової системи, типу і способу мислення, особливо­стей характеру, типу темпераменту, ступеня розвитку основних функцій — інтелектуальної, емоційної, рухливої, інстинктивної тощо.

Такого роду вивчення повинно, на наш погляд, будуватися на основі три­валих спостережень та різнопланового тестування.

Соціально-демографічні та соціально-психологічні ознаки аудиторії необ­хідно вивчати ще на підготовчому етапі (до безпосереднього спілкування), тобто прогнозувати їх, якщо відомий конкретний адресат. Індивідуально-осо­бистісні ознаки вивчаються в процесі безпосереднього спілкування з більшою або меншою мірою глибини залежно від тривалості спілкування.

Значимість закону моделювання аудиторії полягає не лише у тому, що на його основі можна створити цілісний психологічний портрет аудиторії (до­статньо повно вивчити аудиторію), але і в тому, що цей закон відкриває можливість подальшої роботи з цим портретом, яка полягає у впливі на аудиторію з метою її розвитку (зняти морально-дисциплінарний мотив і вик­ликати емоційно-естетичний та інтелектуально-пізнавальний мотиви, пере­вести байдужість, конфліктне ставлення у річище конструктивних стосунків, допомогти аудиторії оволодіти найбільш глибоким рівнем розуміння пробле­ми, створити умови для актуалізації в людині її позитивних якостей і под.).

Закон моделювання аудиторії дозволяє побудувати наступний крок «за­пуску» концепції — виробити стратегію її реалізації.

3. Стратегічний законпередбачає системну побудову програми впливу на конкретну аудиторію.

Стратегія (програма дій) становить собою варіант реалізації концепції та характеризується такими ознаками: динамічністю, гнучкістю, варіативністю (пор.: концепція є щось універсальне, загальне, більш або менш стабільне). Інакше кажучи, та сама концепція може мати декілька стратегій залежно від аудиторії (на кожну аудиторію вибудовується своя програма дій) та етапів реалізації концепції (скільки етапів, стільки і стратегій). Наприклад, можна розробити концепцію предмета (література, історія, математика та ін. як за­соби розвитку людини) і виробити декілька стратегій: спочатку створити стратегію за роками навчання — на один рік, другий рік, третій рік і т. д,, орієнтуючись на певну аудиторію, далі вибудувати стратегію уроків як більш конкретний етап реалізації концепції.

З яких компонентів складається стратегія?

Перш за все необхідно виділити цільову установку, заради якої готується виклад концепції. «Цільова установка» складається з двох компонентів: зав­дання, спрямованого на роз'яснення тих чи інших факторів, аргументів, по­зицій і, зрештою, на переконання аудиторії у чомусь, та надзавдання, яке має емотивно-спонукальний характер. Термін «надзавдання» увів в обіг К. С. Станіславський (в теорію театрального мистецтва), він означає ту при­ховану пружину дії, яка, за задумом режисера, повинна протягом усього спектаклю утримувати емоції глядачів у руслі режисерського задуму. Над­завдання у переконуючому мовленні — це також елемент мистецтва, бо без нього стратегія мовлення буде направлена тільки на свідомість, «головне» сприйняття слухачами позиції мовця. Але без «людських емоцій» ніколи не було, немає і бути не може людського шукання істини. Звичайно, на емоції слухачів діє стрункість доказових та переконуючих аргументів, чіткість ви­сновків. Однак, щоб переконати людей переглянути не тільки свої погляди, але й поведінку, змінити способи впливу, потрібне цілеспрямоване, наскріз­не, але дуже добре приховане від прямого сприйняття надзавдання, спеці­ально розраховане на емоції слухачів, яке впливає не лише на свідомість, але і на підсвідомість. Завдання начебто дається слухачам, а надзавдання не під­лягає прямому сприйняттю і впливає приховано»¹.

Інакше кажучи, завдання — це є плановий результат впливу на аудиторію (що пояснити, розтлумачити, аргументувати і в чому переконати?), надзав­дання — це спонукання аудиторії до певної дії, включення її в діяльнісний режим по реалізації завдання. Таким чином, між переконанням та спонуканням до дії немає знака рівності: людина може сприйняти ідею іншої люди­ни, але практично нічого не робити для її реалізації.

Після того, коли визначена цільова установка (що я хочу одержати, чо­го домагаюсь від тієї чи іншої аудиторії), необхідно вичленувати з концепції коло запитань¹, орієнтованих на аудиторію, проаналізувати їх і сформулю­вати власний підхід до пошуку відповідей на них. Свої міркування на за­ключному етапі роботи по формуванню стратегії суб'єкт повинен побудува­ти у вигляді тези.

Тезу ми розглядаємо як головну думку або згусток думок (стисле, ла­конічне вираження роздумів суб'єкта з приводу обраних запитань), що роз­гортається суб'єктом у ході спілкування з аудиторією. Наявність тези доз­воляє уникнути беззмістовного викладу концепції. Про це свого часу писав М. М. Сперанський: «У всякому творі є певна пануюча думка, до сеї думки повинне все стосуватися. Кожне поняття, кожне слово, кожна буква повинні йти до свого кінця, інакше вони будуть введені без причини, вони будуть зайвими, а все зайве є нестерпним»². Інакше кажучи, теза виконує роль син­тезатора усіх компонентів мовлення: концепції, запитань, цільової установ­ки, аудиторії.

Отже, стратегія дій становить таку послідовність кроків:

— визначення цільової установки;

— вичленування з концепції запитань, розрахованих на певну аудиторію,
та їх аналіз;

— формулювання тези (система коротких відповідей суб'єкта на постав­
лені запитання).

Стратегія, хоча й становить певну конкретизацію концепції, все-таки є. поки що досить загальним явищем, яке потребує подальшої конкретизації: розгортання тези та її обгрунтування, залучення з аудиторії однодумців, нейтралізації противників, схиляння на свою сторону тих, хто сумнівається. Для цього необхідний наступний крок «запуску» концепції, роль якого від­ведена черговому закону риторики — тактичному.

4. Тактичний закон передбачає систему дій по підготовці ефективної ре­алізації стратегій. До складових цього закону належать аргументація і ак­тивація мислення та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії.

Аргументація розглядається нами як нежорсткий засіб¹ (пор. фізичний вплив, наказ, команда, погроза) впливу одного суб'єкта на погляди та пове­дінку іншого. В основі цього впливу лежить логічне обгрунтування об'єктом тези шляхом доказу, переконання та переконання у протилежному².

Аргументація, як ми уявляємо, є явищем філософсько-комунікативним, яке включає в себе два аспекти: гносеологічний (пізнання предмета, поглиб­лене його розуміння, пошук істини, поширення істинних думок та їх захист) та етичний (аргументатор визнає себе та реципієнта людьми, які мають рівне право вільного пізнання істини).

Звернемося до розгляду класифікації аргументів, побудованих нами, ви­ходячи з реальної практики. Відзначимо, що коли «слабкі» аргументи вжи­ваються як доповнення «сильних» (а не як відносно самостійні та незалеж­ні), то ступінь їх «слабкості» знижується, і навпаки:

Сильні Слабкі Неістинні

— «доказ від факту»³ (доказ, побудований на аналізі факту, тобто на ви­вченні причинно-наслідкових зв'язків, які випливають з факту);

— «доказ від сумніву» (доказ, зумовлений особистими сумнівами переко­нуючого суб'єкта);

— «доказ від авторитету» (доказ, який визначається загальною вірою пе­реконуючого та переконуваного в авторитет «третьої сторони»);

— «доказ від впевненості» (доказ, який випливає з особистої впевненості переконуючого);

— «доказ від загрози» (доказ, заснований на загрозі аудиторії);

— «доказ від обіцянки» (доказ, заснований на обіцянці аудиторії з боку переконуючого);

— «доказ від засудження» (доказ, заснований на засудженні мовця і аудиторії «третьою стороною»).

У процесі роботи суб'єкт може накопичувати достатню кількість аргу­ментів, які, природно, всі одразу він використати не зможе. Існують критерії відбору аргументів, до яких належать такі:

— орієнтація на певну аудиторію;

— раціональність, зв'язок з тезою, тобто всі аргументи повинні «працю­вати» на головну думку, бо все зайве є нестерпне (М. М. Сперанський);

— зваженість (використання як аргументів «за», так і аргументів «про­ти», тобто врівноваження позитивного та негативного ряду аргументів);

— образність, яскравість як психологічна умова результативного засвоєн­ня матеріалу, тобто для того, щоб аудиторія без особливих труднощів (не надто втомлюючись) сприймала певну інформацію, слід у мисленнєвий про­цес активно включати не тільки ліву, але й праву півкулю головного мозку.

Важливо підкреслити, що ефективність аргументації залежить від цілого ряду умов:

— компетентності аргументатора в обговорюваних питаннях;

— наявності в аргументатора філософсько-логічної бази (теоретична під­готовленість та вміння логічно мислити);

— управління власними емоціями та почуттями, які не повинні перекри­вати логічну діяльність, а повинні використовуватись як підкріплення та по­силення;

— знання аргументатором особливостей аудиторії, зокрема, її здатності до сприйняття аргументації (нахили, потреби, інтелектуальні можливості, ступінь відкритості мислення тощо).

Аргументація як частина тактичного закону спрямована головним чином на реалізацію завдання (переконання, переконання у протилежному), тобто досягнення теоретичної мети (вплив на свідомість), а тому передбачає актив­ну діяльність перш за все з боку суб'єкта, при цьому аудиторія знаходиться у більш-менш пасивному стані (вбирає нову інформацію). Для достатньо пов­ного досягнення цільової установки необхідно, щоб аудиторія не тільки вби­рала інформацію, нехай навіть дуже добросовісно, але й доволі активно її переробляла, тобто проектувала на себе, свою діяльність, свій досвід. Інак­ше кажучи, щоб виходила на рівень застосування одержаних знань.

Для здійснення цього необхідно звернутися до другої частини тактичного закону — активізації мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності ауди­торії, яка спрямована на реалізацію надзавдання, тобто досягнення практич­ної мети — спонукання до дії.

4. Закон ефективної комунікації передбачає систему дій суб'єкта з ме­тою налагодження контакту на всіх етапах риторичної комунікації як необ­хідну умову ефективної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої пере­конуючої діяльності.

Якщо попередні закони (А + С + Т + М) спрямовані на підготовку за­пуску концепцій, то даний закон містить у собі механізм запуску як такий.

Контакт — це «спілкування без перешкод», тобто контакт становить со­бою вищий рівень спілкування, який характеризується взаємодією двох по­ведінок — суб'єкта й аудиторії. Сам процес взаємодії ми розглядаємо як ін­телектуальне та емоційне співпереживання учасників спілкування.

З метою встановлення і збереження контакту необхідна така система дій:

— коригування продукту підготовчого етапу під час спілкування;

— управління поведінкою аудиторії;

— управління власною поведінкою.

Перша дія (корекція) залежить від складу аудиторії (прогнозований пор­трет аудиторії може повністю або частково не збігатися з реальним образом аудиторії) та її поведінки під час спілкування (загальний психологічний наст­рій, моментальні реакції — це те, що практично завчасно не прогнозується).

У ході спілкування суб'єкт може вносити зміни в стратегію (уточнити ці­льову установку, коло проблем для обговорення, тезу), тактику (замінити, доповнити засоби аргументації та активізації мисленнєвої та почуттєво-емо­ційної діяльності аудиторії), мовленнєву сферу (здійснити відбір найбільш ефективних мовленнєвих засобів впливу на аудиторію).

Друга дія (управління поведінкою аудиторії) передбачає уміння зчитува­ти інформацію, яка йде від аудиторії через різного роду стимули (обличчя, очі, жести, міміка, поза, запитання, репліки тощо), і коректно реагувати на неї. Названа дія дає можливість суб'єкту підтримувати зворотний зв'язок протягом усього процесу риторичної комунікації, а також дозволяє у пев­ний момент внести необхідні зміни в логіку викладу предмета мовлення. Третя дія (управління власною поведінкою) передбачає уміння суб'єкта узгоджувати свої жести, міміку та інші рухи тіла із задумом. Інакше кажу­чи, суб'єкту слід уміти регулювати свої рухи, щоб вони не заважали, а, на­впаки, «працювали» на головну думку, сприяли її чіткішому вираженню. Крім того, оратор повинен володіти своїм психологічним станом (управляти негативними емоціями: не дратуватися, не підвищувати голос, не чіплятися до слів, не ображатися, а прагнути бути стриманим, терплячим, уважним, доброзичливим). Ця дія спрямована на оптимізацію спілкування (використо­вуються невербальні засоби комунікації для актуалізації тези і створюється сприятлива психологічна основа для взаємодії суб'єкта та аудиторії).

Вищеназвана система дій спирається на відповідну технологію налагоджен­ня контакту на всіх етапах безпосереднього спілкування оратора та аудиторії.

Докомунікативний етап (етап, який передує виступові) має своєю метою створення передумов для встановлення риторичного контакту, що досяга­ється за допомогою цілої системи засобів:

— чуттєво-візуальні засоби (рівень відчуття та зорового сприйняття су­б'єктом аудиторії) допомагають мовцю створити «перше враження» про аудиторію;

— мисленнєві засоби (аналітичний рівень) призначені для оперативної орієнтації суб'єкта в ситуації за допомогою таких запитань: чи треба кори­гувати продукт підготовчого етапу? Що коригувати (стратегію, тактику, мов­лення)?

— вербальні засоби також спрямовані на орієнтацію суб'єкта в ситуації за допомогою запитань, але запитань, адресованих уже аудиторії (вищенаведені запитання спрямовані на самого суб'єкта): хто ви? З якою метою ви тут? Звідки ви? Яке ваше самопочуття?. Такого роду запитання ставляться ніби між іншим, без особливого привертання уваги з боку аудиторії (це так звані «розвідувальні» запитання).

Етап вступу має своєю метою встановлення контакту, для чого необхідно використати відповідну систему засобів:

— засоби включення аудиторії в ситуацію спілкування (усмішка, приві­тання, перша фраза);

— засоби аналізу ситуації спілкування (чуттєво-візуальні, різні стимули: вираз обличчя, очі, репліки, запитання, міміка, жести тощо);

— засоби включення аудиторії в проблему (проблемне запитання, яскравий приклад, доречна цитата, чітко сформульоване завдання спілкування тощо).

Етап основної частини має на меті збереження риторичного контакту шляхом організації процесу засвоєння аудиторією проблеми, що можна здійснити за допомогою певної системи засобів:

— формальних засобів засвоєння (активні форми: ігри, практикуми), які вводять суб'єкт у діяльнісний режим, що, своєю чергою, забезпечує найміцніше засвоєння матеріалу;

.— змістовних засобів засвоєння (прийоми активізації мисленнєвої та по­чуттєво-емоційної діяльності аудиторії).

Висновковий етап передбачає закріплення риторичного контакту, що ба­зується на вмінні суб'єкта викликати в аудиторії потребу у подальшому спіл­куванні, за допомогою відповідної системи засобів:

—вербальних засобів (підведення підсумків спілкування, висновки, заключення, що бажано оформити у вигляді тези — лаконічно вираженої го­ловної думки спілкування);

—мисленнєвих засобів (внутрішній аналітичний процес осмислення того, що вийшло, що не вийшло, що можна скоригувати на заключному етапі — додати, актуалізувати).

У ході безпосереднього спілкування можна спостерігати таке психологіч­не явище, як «ораторський шок» (неприродна поведінка з боку мовця чи слухачів), для якого характерні знервованість, напруження, загальмованість реакцій, скутість думки, мовлення і поведінки тощо.

Основні причини даного явища нам вбачаються:

—у самому мовцеві (недостатня підготовленість його до спілкування, не-володіння або недостатнє володіння ним прийомами встановлення і збере­ження контакту);

—у поведінці аудиторії (нетактовність, некоректність — грубі репліки, запитання тощо);

—у зовнішньому середовищі (шум предметів, які падають, ходіння, при­сутність чужих людей, які критично оцінюють дії мовця або антипатичні йо­му і под.).

Знання цих причин може допомогти ораторові зняти деякі з них ще до моменту комунікації (наприклад, ретельно готуватися до виступу), а також змоделювати найскладніші ситуацію спілкування і передбачити різні варіан­ти їх розв'язання. У виборі варіантів кожен виходить зі свого досвіду та ін­дивідуальних можливостей.

Отже, закон безпосереднього спілкування має в собі ту систему необхід­них передумов, від якої залежить ефективність реалізації продукту підготов­чого (організаційного) етапу.

Зауважимо, що якщо всі вищеаналізовані закони риторики спрямовані на підготовку головним чином змістовної сторони риторичної комунікації, то закон ефективної комунікації, крім змістовного аспекту, включає в себе ще й дійову сторону комунікації (фіксація мовцем не тільки того, що він гово­рить, але і контроль за своєю діяльністю — як я та інші робимо).

5. Системно-аналітичний закон передбачає аналіз якості та ефективності продукту мисленнєво-мовленнєвої риторичної діяльності.

Аналіз якості (як зроблений продукт) здійснюється на всіх етапах мис­леннєво-мовленнєвої переконуючої діяльності: підготовчому, виконавському, наслідковому (докомунікативному, комунікативному, посткомунікативному).

Аналіз ефективності (результативності), ступеня реалізації цільової уста­новки, співвідношення задуманого результату (мети) і одержаного результа­ту проводиться на наслідковому етапі діяльності.

Зауважимо, що у більшості випадків ефективність визначається якістю продукту, хоча не завжди спостерігається збіг цих категорій. Наприклад, якісно побудований продукт може бути недостатньо ефективним через такі чинники:

—непроникнення, закритість мислення аудиторії; як наслідок, аудиторія не чує суб'єкта, витрачаючи всі сили на внутрішній опір, самозахист, а не на розуміння іншого;

—наявність руйнівних тенденцій в аудиторії, що може досить швидко по­ширитися на всю аудиторію завдяки психологічному зараженню;

—могутню силу інерції, властивої аудиторії (небажання щось міняти тільки тому, що для цього необхідно докласти певні зусилля); у цьому ви­падку лінива думка та дії настільки паралізують людину, що вона здатна змиритися з будь-якою, навіть найгіршою, ситуацією свого існування;

—короткотерміновість спілкування, яка не дозволяє аудиторії відмови­тися від певних стереотипів, неістинних суджень, помилкових поглядів.

Системно-аналітичний закон базується на двох етапах критичної діяль­ності, а саме: на самоаналізові (суб'єкт аналізує свій продукт, свої дії) та аналізові інших (суб'єкт аналізує чужий продукт і дії іншого суб'єкта).

Системно-аналітичний закон передбачає саме таку послідовність етапів (від першого до другого), оскільки уважний погляд суб'єкта на самого себе дозволяє йому об'єктивніше оцінити іншого. «Найвище навчання — це на­вчити людське серце самопізнання, і чим глибше це самопізнання, тим лю­дина мудріша, справедливіша, щиріша, терпиміша і добріша» (П. Шелл).

Процес самоаналізу становить собою двохелементну систему.

Рефлексія (дослідження відчуттів) починається з виявлення відчуттів. Відчуття, за 3. Фрейдом, є досить благодатним матеріалом для вивчення, ос­кільки в них відображається істинний стан людини. Тому до відчуттів слід ставитися дуже уважно — вони здатні дати суб'єкту надзвичайно цінну ін­формацію про нього самого. Виявлення відчуттів є процесом переведення їх

із сфери несвідомого у сферу свідомого (зробити неявне очевидним). Далі необхідно проаналізувати виявлені відчуття, тобто знайти причини виник­нення тих чи інших відчуттів шляхом відстеження своїх дій протягом певно­го періоду часу (визначити джерело появи відчуттів).

Аналіз відчуттів дозволяє суб'єкту шукати відповіді на ряд життєво важ­ливих запитань: що слід зробити для посилення джерел, які породжують приємні відчуття? Як уникнути причин, які викликають негативні відчуття?

Рефлексія, таким чином, сприяє зняттю в оратора стану тривоги, поси­люючи при цьому стан внутрішньої рівноваги (тривога виникає через нако­пичення неусвідомлених тривожних відчуттів).

Коригування продукту мисленнєво-мовленнєвої риторичної діяльнос­ті (уточнення, додавання, заміна одних положень іншими тощо) проходить успішно, продуктивно тоді, коли йому передує рефлексія, оскільки остання звільняє суб'єкт від стану самообману, ілюзій з приводу якості й ефектив­ності продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Інакше кажучи, після ре­флексії процес корекції набуває досить об'єктивного характеру й будується на суворо логічній основі.

Логіка корекції становить триступеневий процес, який виражається сис­темою трьох запитань, які суб'єкт ставить собі: що хотів? Що робив? Що от­римав?

Далі останнє питання розчленовується на кілька підпитань: що вийшло? (в чому секрет успіху?) Що не вийшло і чому? Як зробити краще?

Отже, самоаналіз, як свідчить практика, є надзвичайно сильним джере­лом розвитку особистості, бо дає можливість суб'єкту пізнати себе в тій чи іншій мірі, тобто виявити свої не тільки сильні, але й слабкі сторони. Інак­ше кажучи, в ході самоаналізу суб'єкт природно виходить на рівень само­визначення (що у мені є цінного? Що слід розвивати далі? Які якості мені за­важають? Що необхідно зробити? Які зусилля докласти, щоб таких якостей було якомога менше? і под.). Причому етап самоаналізу виробляє в людини етичну звичку — шукати причину чогось перш за все у собі, а не в інших. Останнє простіше (збоку видніше), однак частіше за все заводить у глухий кут, бо будь-яку справу можна звести до пошуку винних (полювання на відьом), хоча головний винуватець ховається в тобі самому. «Спершу слід ви­крити себе, потім виправлятися... Тому скільки можеш, сам себе виводь на чисту воду, шукай проти себе звинувачення! Спочатку виступай обвинува­чем, потім — суддею і тільки під кінець — захисником. Іноді варто самому собі бути кривдником! Ти обурюєшся тим, що є на світі невдячні люди. Спитай у совісті своєї, чи знайшли тебе вдячним ті, хто надавав тобі послуги» (постулати Сенеки-молодшого).

Після того, як суб'єкт оволодів механізмом самоаналізу, він здатний пов­ноцінно, неоднобічно, неупереджено здійснювати аналіз інших.

Аналіз інших (оцінювання якості та ефективності чужого продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності та дій іншого суб'єкта) становить наступний етап критичної діяльності, який базується на такій системі принципів:

— визначати мету конструктивної критики (узагальнення чужого досвіду для збагачення власного, допомога іншому в тому, як зробити його справу ще краще);

— оцінювати, виходячи зі свого рівня підготовки;

— вміти слухати і чути іншого, оцінювати те, як він робить, а не, як ти бачиш;

— вміти відійти від однобічності оцінок — тільки хвалити чи тільки лаяти;

— перш за все бачити раціональне в чужому продукті, яке побачити бу­ває нелегко на відміну від негативного, що, як правило, лежить на поверхні, бо зосередженість на негативному може заступити і навіть перекреслити досвід іншого;

— бути точним і стислим в оцінках;

— вміти таким чином дати оцінку, щоб не принизити іншого, щоб у су­б'єкта з'явилося бажання працювати далі, удосконалювати себе і свій про­дукт мисленнєво-мовленнєвої риторичної діяльності.

Отже, системно-аналітичний закон становить собою дієвий інструмент розвитку в людини таких якостей, як самокритичність і відкритість мислення (здатність сумніватися: дії повинні бути відкритими до сприйняття інших то­чок зору), мовне чуття (уміння відбирати найбільш стислі, влучні слова, зво­роти), шанобливість, тактовність і коректність у ставленні до інших людей.

У підсумку відзначимо, що хоча системно-аналітичний закон завершує риторичну формулу, однак він не робить її замкненою, застиглою завдяки тому, що сам по собі символізує вічний процес удосконалення всього існую­чого на землі.

Дата добавления: 2014-01-04