Політичні ідеї Стародавнього світу

Політична думка Стародавнього Сходу та античності.

Тема 2. Історія світової та вітчизняної політичної думки

Лекція 2-3. Політичні вчення Стародавнього світу та Середньовіччя. Політичні вчення епохи Відродження і Нового часу (4 год)

Мета: сформувати чітке уявлення про політичні вчення Стародавнього Сходу, Індії, Китаю, Вавилону, античного світу; окреслити головну проблематику, якої торкалися мислителі стародавнього світу; прослідкувати генезу політичних ідей на початку – наприкінці ХХ ст.

План:

1. Політична думка Стародавнього Сходу та античності.

2. Політична думка і світоглядні ідеї Стародавнього Риму.

3. Особливості розвитку політичних ідей в епоху Середньовіччя.

4. Політичні концепції Нового часу.

5. Генеза політичних ідей на початку – наприкінці ХХ ст. Формування політології як самостійної галузі та загальної системи соціальних і гуманітарних наук.

6. Основні напрямки досліджень національних політологічних шкіл.

Література: 12, 13, 14, 15, 16, 18, 19, 22, 24.

У політологічній літературі існують різні підходи до вивчення історії політичних вчень. Проте більшість авторів викладають історію політичної думки в хронологічному (часовому) аспекті, виходячи з узвичаєної періодизації історії: давній світ, середньовіччя, новий і новітній часи. При будь-якому підході акцентується увага на тісний зв'язок політичних вчень минулого із сучасністю. Знання минулого допомагає краще зрозуміти теперішнє. Не випадково і сьогодні, вже у XXI столітті ми продовжуємо аналізувати тексти видатних мислителів минулого і навіть ведемо із ними полеміку. Так, видатний сучасний австрійський філософ Карл Поппер (1902-1994) у своїй книзі „Відкрите суспільство та його вороги” полемізує з Платоном стосовно його „політичної програми”. К. Поппер зазначає, що коли він звертається до минулого, аналізована ним проблема стає проблемою сучасності.

1. Основні етапи розвитку політичної думки.

Політична думка своїм корінням іде в глибоку історію. Вона пов'язана з долями стародавніх народів Єгипту, Вавилону, Китаю, Греції, Персії, Рима, обіймає багато століть і відрізняється чималою своєрідністю в різних країнах.

Усі політичні теорії відображають реальні політичні відносини суспільства. Тому політичні теорії змогли з'явитись тільки з утворенням політичного життя суспільства і появою держави.

Політична думка в своїй історії проходить декілька етапів.

Історично першою формою пізнання політики було її релігійно-міфологічне трактування. У ІІ-І тисячоліттях до н. е. панували уявлення про божественне походження влади і суспільно-політичного устрою. Різні версії міфу відбивали можливі варіанти упорядкування і регуляції відповідних суспільних відносин.

Але вже у VIII-VI ст. до н. е. намітилася тенденція відходу від релігійно-міфологічного до більш раціонального, „земного” погляду на світ взагалі, на державу, владу, право - зокрема. Згодом ця тенденція знайшла своє втілення та оформилася у вченнях Будди в Індії, єврейських пророків Єремії, Ісаї та інших - у Палестині, мудреців софістів і філософів - у Греції, юристів - у Римі.

Політичні погляди давніх єгиптян, вавилонян, євреїв, ассирійців, мідіян, шумерів, персів, індусів, китайців, греків, римлян та інших народів відображали спочатку міфологічні уявлення про правду, справедливість, місце людини у світі, про божественне походження владних стосунків, про космос, упорядкований богами, про земні порядки, які повинні відповідати небесним настановам.

Єгиптяни вважали, що ключ до проблем функціонування державної влади, справедливості, правосуддя перебуває в руках богині істини і порядку Маат. З часом з´являється розуміння природно-божественного походження справедливості, якій повинні відповідати дії суддів-жерців та звичаї, закони, адміністративні рішення, інші правила поведінки. Творцем світу і всього живого на Землі, верховним царем і батьком інших богів вважали бога сонця, бога-фараона Ра. Він владарював над богами і людьми багато тисячоліть. Потім він передав царювання своїм нащадкам, теж богам — Осірісу, Ісіді, Сету, Гору та іншим. Від них пішло понад 340 фараонів-людей. У такий спосіб пропагувалося божественне походження державної влади, виправдовувалася східна деспотія, підпорядкованість «нижчих вищим».

Суспільство уявлялось єгиптянам як піраміда, верхівка якої — боги і фараони, підніжжя — народ. Між ними — жерці, знать, чиновники. Водночас єгипетські мислителі закликали не зловживати владою, приборкувати корисливі прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких тощо.

Шумерська ранньополітична думка, як і єгипетська, вбачала джерело влади у верховному божестві, яке разом з підлеглими богами визначає земні справи і людські долі. Це зафіксовано в написах на глиняних табличках про реформи Уруінімгіни (XXIV ст. до н. е.), піснях і переказах про Гїльгамеша (XXIII ст. до н. е.), Шумерських законах (XXI ст.), законах Білалами — правителя Ешнунни (XX ст. до. н. е.). Царських списках (XX—XIX ст.до н. е.) тощо.

З уявленнями давніх вавилонян пов´язана одна з найцінніших пам´яток східної політико-правової думки — Закони Хаммурапі (1792—1750 до н. е.). З 282 статей цього кодексу збереглося 247, в яких зафіксовано прагнення до втілення вічної справедливості, до подолання зла і беззаконня. Право розглядалось не як сакральна (священна), а світська сутність.

У XIII—Х ст. до н. е. у давній Палестині виникло Ізраїльсько-іудейське царство. Зусиллями іудейських пророків Мойсея, Ісуса Навіна, Ісайї, Ієремії, Ізекіїля, Осії, Іоїля, Амоса, Авдія тоді було створено Старий Заповіт — більшу частину Біблії — одну з найцінніших книг в історії людства.

Ветхозавітні пророки започаткували ідею походження держави як волі Божої. А сформульовані в Біблії Закони, тобто Десять Заповідей і вчення, передані Богом через пророка людям, суворо регламентували весь побут та поведінку віруючих.

Могутня імперія Мідія у VI ст. до н. е. стала вітчизною видатного мислителя, пророка і реформатора зороастризму, автора знаменитої «Авести» — Заратуштри (по-грецьки — Зороастр, жив між Х і першою половиною VI ст. до н. е.). Світ, за її змістом, — це результат боротьби доброго і злого начал (Ахура-Мазди і Ангра-Ман´ю). Мазда — верховний і єдиний Бог, втілення правди, справедливості, чеснот, просвітництва, розуму тощо. Перша людина і цар, син неба, керуючись законами Мазди, будує суспільство без ворожнечі й насильства, де панують мир і щастя. Одним із перших у світовій думці Заратуштра висловив ідею рівності чоловіка і жінки. Але його суспільство поділене на чотири стани (жерці, вояки, землероби і ремісники), тобто це станове суспільство, де одружені користуються більшими правами, ніж неодружені, той, хто має дітей, ставиться над тими, хто їх не має тощо.

Духовні вчення народів, що населяли Індостан з середини II тис. до н.е., були викладені у Ведах (знання), пізніше — у дхармасутрах (кодекси поведінки). Для Ведійського періоду характерні релігійно-філософська система поглядів на суспільство, державу й особу, виправдання кастового ладу як встановленого Богом. Вона обґрунтовує панування космічного абсолюту — Брахмана, поділяє владу на духовну і світську (царську), подекуди формулюючи вимоги до царів і посадових осіб, що можна вважати першоелементами теорії державного управління.

Всесиллю брахманізму протидіяв буддизм, поставивши в центр свого вчення проблему буття особистості, заперечення кастового поділу суспільства, проповідь рівності людей (крім рабів), ненасильство, потяг до республіканізму. Він заперечував брахманістські погляди на засоби завоювання і збереження влади як аморальні, жорстокі, егоїстичні. А те, що згодом стали називати політичним мистецтвом, політичною наукою, буддизм вважав другорядним. Сам Будда (Сіддхартха Гаутама (623— 544 до н. e.), у Північній Індії його іменували Шак´я Муні) став засновником «науки про праведність».

У Давній Індії ще з II тис. формувалися уявлення про управління господарством, військове мистецтво, зовнішню політику, форми і методи здійснення державної влади, правила поведінки правителів і чиновників, організацію державного апарату, технологію судочинства тощо. Дотепер збереглася одна з праць — «Артхашастра» (IV ст. до н. е.), авторство якої приписують міністрові Чанак´ї (Каутільї). У ній узагальнено попередні вчення про мистецтво державного управління і політики. Майже водночас з нею постали філософські концепції Платона й Аристотеля, поширювалися ідеї Конфуція і Сократа, Демокріта і Геракліта, Горгія і Протагора, Сюнь Цзи і Будди. Саме IV ст. до н. е. можна вважати епохою зародження політології як самостійної галузі знань.

«Артхашастра», утверджуючи зачатки договірної теорії держави, концепції природної нерівності людей, охоплює три групи проблем:

Ø вимоги, цілі й завдання діяльності освіченого монарха;

Ø функції державного управління, правової політики і законодавства;

Ø питання війни і миру, дипломатії і міжнародних відносин.

Головні її ідеї: політика вільна від моральних застережень і моральних отримань; авторитет Вед високий, але політики не завжди повинні керуватися релігійно-догматичними настановами; політичні знання спираються на узагальнення і систематизацію історичного та емпіричного досвіду; особистість керується чотирма головними призначеннями — дхармою (праведність), артхою (користь), камою (бажання) та мокшою (звільнення); загальне благо ніяк не пов´язане з інтересами особи і досягається сумлінним виконанням кожним своїх обов´язків; люди від природи недосконалі, тому необхідно широко застосовувати данду (примус, покарання); цар — земний бог, батько для підданих; держава виникає з того, що народ обирає першого царя і призначає йому відповідне утримання за охорону миру і спокою, щоб вийти з первісного стану хаосу.

Приблизно тоді з´являється всеохоплюючий кодекс поведінки населення — «Закони Ману» — міфічного прабатька людей, першого царя, який передав їм Божі настанови про походження світу і суспільства, про касти, шлюб, регламент життя, вживання їжі, правила успадкування, покаяння, покарання тощо.

«Закони Ману» засвідчили поступовий відхід індійського суспільства від буддизму і повернення до оновленого брахманізму. Починаючи з II ст. до н. е., цей процес було відображено в літературному зібранні «Махабхарата», дві книги з якого («Бхагавадгіта» та «Шантіпарва») сповнені політичними ідеями про походження влади, республіканське правління, насильство як буденне явище політичного життя, владу як засіб служіння загальному благу та захисту слабких; про божественне визначення долі кожної касти, кожної людини.

Своєрідними ідеями збагатили світову політичну думку давньокитайські мислителі, які чи не найпершими в історії політичних учень почали відходити від міфічного світорозуміння, божественних настанов, переводячи політичні доктрини на раціональний ґрунт, земну основу. Небо і в китайців «контролює» всі події в піднебессі, надає «небесний мандат» земному правителю або відкликає його і передає більш гідному.

Розквіту політична думка в Давньому Китаї досягла в другій половині І тис. до н. е. Найпомітніший серед мислителів — великий мораліст Конфуцій (551—479 до н. e.), вчення якого назвали конфуціанство. Найдавнішим зібранням його афоризмів є трактат «Лунь юй». Чільне місце у ньому посідає правитель-мудрець, який втілює досконалі знання ритуалу, культури, демонструє поважність, м´якість і поступливість, вірність і відданість, повагу до старших, освіченість, чесноти, любов до людей і сумлінність, завжди дотримується справедливості, істини, вірного шляху. Головне для нього — турбота про благо підданих, яких треба спершу нагодувати, а потім навчити, виховати у високій моральності. Концепція Конфуція містить засади «правильного державного управління», конкретні поради правителям щодо завоювання довір´я народу, мистецтва комунікації; обґрунтовує стрижневі принципи управління суспільством, забезпечення всезагального щастя. Вважаючи людей рівноправними від природи, Конфуцій ніколи не був демократом. Він вчив, що трудящих треба відмежовувати від панівної верстви, а жінок ставив значно нижче чоловіків. Йому не подобалося політичне управління за допомогою писаних законів. Він надавав перевагу управлінню на основі вдосконалення людської природи, а покарання закликав замінити вихованням.

Конфуціанство з II ст. до н. е. до 913 p. н. е. було офіційною ідеологією Китаю, хоч на ньому давньокитайська політична думка не замикалася.

Другу її течію — моїзм — заснував Мо Цзи (479— 400 до н. e.). Однойменний трактат містив обґрунтування теорії виникнення держави, ідею федеративного устрою, принципи державного управління, пропозиції щодо створення жорсткої адміністративної структури, концепцію поєднання заохочення і покарання як важеля державного адміністрування, політичну доктрину «всезагальної рівновеликості» — казарменого рівноправ´я, залочаткування егалітаризму (зрівнялівки) у соціально-політичних відносинах.

Провідником третьої течії — легізму — був Шан Ян (400—338 до н. e.). У трактаті «Шан цзюнь шу» він обґрунтовує державу як абсолютну інституцію, найвищу мету і вінець діяльності людини, велетенську безжалісну машину примусу, а право, закон — як найефективніший засіб досягнення такої мети. Головні риси закону — верховенство, універсальність, жорстокість, обов´язковість для всіх. Основні методи побудови держави (деспотичної) — матеріальне стимулювання власників, спрямованість їх на землеробство і скасування другорядних занять, «зрівняння майна» (заохочення бідних до набуття власності, а багатих — до добровільної передачі частини майна бідним), застосування нагород і покарань з перевагою покарань.

Четверта течія давньокитайської політичної думки — даосизм. Його постулати викладені напівлегендарним мислителем Лао Цзи в трактаті «Даоде цзінь» (III ст. до н. е.). Згідно з ученням, Дао — найвищий (безликий) абсолют. Держава, суспільство і людина — природна частина Дао і космосу» Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація та її надбання — це штучні утворення, що протистоять природному. Істинна мудрість — затворництво, відмова від усього штучного. Держава повинна бути маленькою державою-селом, а народ — безграмотним, що дасть змогу зробити головними методами державного управління «мудрість простоти», засновану не на знаннях, а на інтуїції та інертності адміністрації.

З численних мислителів Давньої Греції особливе місце в розвитку політичної думки займають Сократ, Платон і Арістотель.

Сократ (469-399 до н.е.) - видатний мислитель, який залишив глибокий слід у розвитку політико-правової думки. Дві його провідні ідеї мають особливе значення. По-перше, це принцип законності: у своєму ставленні до закону Сократ був принциповим прихильником законності. Він ототожнював законність і справедливість та вважав, що у суспільстві повинні панувати не сила і примус, а доброчесність і справедливість. Принцип законності Сократ використовував і як найважливіший критерій класифікації та характеристики форм державного устрою і правління. Так, упорядкованими державами з добрими законами він називав Спарту і Крит, аристократичними помірно-олігархічними державами - Фіви і Мегари. Негативно ставився до “крайньої” демократії Афін, що погрузли у користолюбстві громадян і некомпетентному демократичному правлінні. Владу, що базується на волі народу та державних законах, Сократ іменував царством; владу ж проти волі народу, що спирається не на закони, а на свавілля правителя - тиранією, до якої він ставився різко негативно, як до режиму беззаконня, свавілля і насильства.

По-друге, принцип верховенства знань та інтелекту в управлінні державою; правити повинні знаючі. Це твердження, що відбиває ідеальні уявлення Сократа про розумно-справедливі засади держави, стосується всіх політичних форм: “Царі і правителі не ті, що носять скіпетри, не ті, що обрані знатними вельможами, і не ті, що досягли влади шляхом жереба, насильства чи обману, - але ті, що вміють правити”. Проблема політичного блага є проблемою розумного упорядкування поведінки людей. За Сократом, для досягнення досконалості суспільних, політичних відносин необхідним є панування розуму над свавіллям волі. Тобто, в державі правити повинні добрі люди, які знають свою справу.

Платон (427-347 до н. е.) один із найвидатніших мислителів не тільки античної, але і всієї історії філософії і політичних вчень. Політичні погляди Платона викладені в діалогах “Держава”, “Політика” і “Закони”. Платон - учень Сократа, протягом восьми років він ходив за Сократом буквально по п'ятах і записував усе, що чув від учителя. Після смерті Сократа Платон 12 років мандрував, а по поверненні до Афін заснував свою школу, що одержала назву Академії та проіснувала майже тисячу років.

Будучи філософом-ідеалістом, Платон розробляє ідеальні варіанти суспільного устрою, зокрема, проект ідеальної держави. Платон вважав, що ідеальна держава повинна відповідати природі людини, що містить у собі три складові частини: розумну, люту і ту, що жадає. В ідеальній державі розумній частині відповідає верства правителів, лютій - верства воїнів, що жадає - верства селян і ремісників. Кожна верства зайнята своєю справою: правителі (філософи та люди науки) управляють державою, воїни її захищають, селяни і ремісники виробляють матеріальні блага.

Аби захистити правителів-філософів від будь-яких низьких пристрастей, пов'язаних із володінням власністю, Платон наполягав на її ліквідації для них, а також виступав за скасування для правителів індивідуального шлюбу і моногамної сім'ї. Для воїнів також пропонувалися суворі обмеження - вони не повинні мати власних будинків, землі, для них не передбачався інститут сім'ї, запроваджувалася спільність дружин, народжуване потомство переходило на виховання до держави.

В ідеальній державі не повинно відбуватися ніяких змін, оскільки і так все влаштовано найкращим чином. Інтереси окремої людини, меншості, “частини” повинні підпорядковуватися інтересам більшості й “цілого”. Людина для держави, а не держава для людини - кредо політичної філософії Платона.

Видатні вчені XX ст. А. Тойнбі і К. Поппер розцінювали ідеальну державу Платона як реакційну утопію тоталітарного напряму, тому що в такій державі передбачався тотальний контроль держави над людиною в усіх сферах її життєдіяльності, включаючи особисте життя. Саме за пріоритет держави на шкоду щастю окремої особистості критикував Платона і його учень Арістотель, якому належить фраза, що згодом стала загальновідомою: “Платон мені друг, але істина дорожча”.

Платон створив не тільки вчення про ідеальну державу, але і дав характеристику іншим формам правління. Такі політичні форми, як тимократія, олігархія і демократія він вважав недосконалими. Тимократія - влада сильних воїнів - завжди буде схильна воювати, тому що війна - це засіб збагачення приватних осіб пристрасть до збагачення призводить на державні посади багатіїв. Так, тимократія може перерости в олігархію. Олігархія - влада небагатьох багатих - усуває від управління незаможних, розколює суспільство на дві держави - багатіїв та бідняків, що будуть перебувати у постійній ворожнечі. Перемога бідних людей означає перехід до демократичного державного устрою. За Платоном, демократія - влада народу - устрій, що не має належного управління; це - влада мас, пересічності, що призводить до зіпсуття моральності, воцаріння нахабності, свавілля і безсоромності. За демократії багато питань вирішуються за допомогою жеребу, обговорюються на форумах. А на народних зборах усе вирішує криклива юрба, якою управляють спритні демагоги, тому демократія - це не влада народу, а влада тих, під чиїм впливом народ перебуває. Отже, демократія короткочасна, незабаром юрба поступається владою одноособовому тирану, і з крайньої свободи, говорив Платон, виникає найжорстокіше рабство. Люди втомлюються від відсутності порядку - з'являється тиран, який наводить порядок, але позбавляє свободи.

Платон виділяв 8 форм державного правління:

Ø істинне правління;

Ø законна монархія (царська влада);

Ø незаконна монархія (тиранія);

Ø законна влада небагатьох (аристократія);

Ø незаконна влада небагатьох (олігархія);

Ø законна демократія (на основі законів);

Ø незаконна демократія (за відсутності законів);

Ø тімократія (ненависний Платону тип владування).

У діалозі “Політика” Платон висвітлює ряд політико-правових проблем. Так, політика - це царське мистецтво, що потребує знань і уміння керувати людьми. За наявності у правителів цих здібностей вже не важливо, правлять вони за законами чи без них. В інших державах, де немає істинних правителів, управління має здійснюватися за законами, написаними знаючими людьми. Таким чином, роль законності в схемі Платона - допоміжна.

Арістотель (384-322 до н. е.) - автор понад двадцяти політико-філософських праць, головна з яких - “Політика”. Творчість Арістотеля оцінюється як найвище досягнення античної політичної думки - він заклав основи теорії політики. Як і Платон, Арістотель зазначав, що будь-якому індивіду властиві нестримні пристрасті і прагнення. Однак якщо Платон вважав, що ці пристрасті можна приборкати лише за допомогою сили, то Арістотель закликав досягти цього пануванням розуму над низькими інстинктами та за допомогою політики, держави. Держава, говорив Арістотель, виникає з необхідності людей спілкуватися, допомагати один одному, для задоволення їхніх спільних потреб.

Маючи уявлення про справедливість і несправедливість, добро і зло, істину і неправду, люди можуть жити в умовах державного спілкування. Головне в державі - влада, що об'єднує її і не дозволяє розділитися на окремі сім'ї. У державі, як і в сім'ї, хтось повинен управляти, а хтось підпорядковуватися. Держави відрізняються формами організації влади.

Головне завдання політичної науки Арістотель вбачав у тому, щоб відшукати найбільш досконалу форму державного устрою. Проаналізувавши 158 відомих йому державних устроїв, Арістотель розробив типологію форм державного устрою. Основою типології є три критерії:

Ø кількісний - число правлячих осіб (один, декілька, більшість); цей критерій Арістотель вважав не головним, тому що будь-яке число правителів може правити погано;

Ø якісний - які цілі переслідує, у чиїх інтересах здійснюється влада: в інтересах усіх громадян держави (у загальних інтересах) або в інтересах правителів (у приватних інтересах);

Ø майновий - правлять багаті чи бідні; збігається з кількісним критерієм: правління меншості (багаті) або більшості (бідні), тому самостійної ролі в типології державного устрою не відіграє.

За цими критеріями Арістотель розділив усі форми державного устрою на “правильні” і “неправильні”. До “правильних” форм Арістотель відніс: монархію (правління одного, але на загальне благо), аристократію (правління кращих людей в інтересах усіх), політію (збалансоване правління відібраної на основі цензу більшості заради загального блага). Політію Арістотель вважав кращою формою держави, тому що вона поєднує принципи аристократії (доброчинність), олігархії (багатство) і демократії (свобода). За політії у звичаях домінує помірність, у майні - середній достаток, при владі - середній клас. „Неправильними” формами державного устрою Арістотель вважав: тиранію (необмежене правління одного в корисливих інтересах), олігархію (правління небагатьох багатих заради власного блага), демократію (правління незаможної більшості, що здійснюється у власних інтересах).

За Аристотелем, політичне правління - це правління закону, а не людей: правителі, навіть кращі, схильні до почуттів і афектів, закон же - “урівноважений розум”. Арістотель не розмежовує державу і суспільство. У його вченні, як і у вченні Платона, мають місце тоталітарні тенденції: людина - частина держави, особисті інтереси строго підпорядковані загальному суспільному благу.

Висновок: Отже, для політичної думки античності характерні такі риси:

Ø пошук ідеальної моделі держави, здатної забезпечити справедливість і порядок;

Ø трактування політики як форми цивілізованого буття людей, що передбачає єдність держави, суспільства й окремого індивіда;

Ø відсутність чіткого розмежування філософії, етики і політики, що зумовило моралізаторський характер праць політичної проблематики.

2. Політична думка і світоглядні ідеї Стародавнього Риму

Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття і в своїй еволюції відображає суттєві зміни соціально-економічного і політичного життя Стародавнього Риму. Історію Стародавнього Риму прийнято ділити на три періоди — царський {754—510 рр. до н. е.) республіканський (509—28 рр. до н. е.), імператорський (27 р. до н. е. — 476 р. н.е.). В умовах рабовласницького суспільства, де раби не були самостійними суб'єктами політичного життя і залишалися лише об'єктами чужої власності, боротьба за політичну владу розгорталася в середині привілейованої меншості.

Давньоримська політична наука перебувала під впливом відповідних давньогрецьких концепцій. Коли в середині V ст. до н. е..плебеї вимагали створення письмового законодавства, Грецію відвідали римські посланці з метою ознайомитися з грецьким законодавством Солона. У Римі були прийняті знамениті закони — XII таблиць.

Великий вплив на давньоримських мислителів справили Сократ, Арістотель, епікурійці, стоїки, Полібій. Так, - уявлення Демокріта про прогресивний розвиток ідей від первісного суспільного становища до створення упорядкованого суспільного життя і держави, погляди Епікура про договірний характер держави і права були сприйняті і розвинуті Тітом Лукрецієм Каром (99—55 рр. до н. е.) у поемі «Про природу речей». Його погляди на політику і державу теоретично відобразили, ту нову, відмінну від давньогрецької, історичну і соціально-політичну реальність, в обстановці якої він жив і діяв (високий розвиток рабовласництва і відносин товарного виробництва, криза полісного устрою держави, перетворення Риму в світову державу, перехід від республіки до імперії, від традиційних форм правління до нових форм одноосібної влади,до принципалу і домінату, криза рабської праці і встановлення колонату).

Марк Туллін Ціцерон (106—43 рр. до н. е.) - знаменитий римський державний діяч, оратор і мислитель приділяв значну увагу проблемам політики і держави. Відомі його праці «Про державу», «Про закон», «Про обов'язки», численні політичні і судові публікації. Ціцерон у своїй творчості протягом всієї практичної діяльності виступав за устрій сенатської республіки, проти повновладдя окремих осіб. У 45 р. до н. е., коли сенат зазнав поразки" в боротьбі з тріумвіратом (Антоній, Октавіан Август, Лепіт), ім'я Ціцерона було занесене у проскрипційні списки осіб, що підлягали страті без суду.

Ціцерон визначав державу як здобуток народу. Він підкреслював, що «народ — не будь-яке об'єднання людей, зібраних разом хоч яким би то було способом, а об'єд­нання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою щодо питань права і спільності інтересів». Тим самим держава в трактуванні Ціцерона бачиться не лише виявом загальних інтересів усіх її вільних членів, що було характерно і для давньогрецьких концепцій, але одночасно і як одностайна правова єдність (спільність) тих членів, окреме правове утворення (загальний правовий порядок).

Основну причину походження держави Ціцерон вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Поділяючи в цьому питанні позицію Арістотеля, він розходиться з поши­реним на той час уявленням епікурійців про договірний характер виникнення держави. Вплив Арістотеля помітний і в трактуванні Ціцероном ролі сім'ї як первинного осередку суспільства, з якого поступово і природним шляхом виникає держава. Ціцерон "визначає споконвічний зв'язок держави та власності і відтворює положення стоїків про те, що причиною утворення держави є охорона власності. Критерій розрізнення форм державного ладу Ціцерон вбачав у «характері і волі» тих, хто править державою.

Залежно від кількості правлячих він виділяв три прості форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристократію) і народну владу (демократію). Під помітним впливом Арістотеля і особливо Полібія Ціцерон зробив висновок, що достоїнство цих трьох форм криється у їхньому взаємозв'язку та єдності. Зразком змішаного дер­жавного ладу він вважав Римську республіку III — початкуII ст. до н. е.

Спотворені форми панування (тиранія одноосібних володарів або натовпу, панування кліки багатих і знатних) не є, згідно з Ціцероном, формами держави, оскільки в цих випадках зовсім відсутня сама держава в розумінні спільної справи і досягнення народу, відсутні спільні інтереси і загальнообов'язкове для всіх право. Так, правління оптиматів може перетворитися в правління кліки багатих. Хоч така влада і продовжує помилково називатися правлінням оптиматів, але насправді, зазначає Ціцерон, «немає більш спотвореної форми правління, ніж та, при якій найбагатші люди вважаються найкращими». Запобігти виродженню державності, на думку Ціцерона, можна лише в умовах найкращого змішаного виду державного ладу. «Бажано, — писав він, — щоб у державі було щось визначне і величне, щоб одна частина влади була виділена і вручена авторитетові провідних людей, а деякі справи.були дані на розсуд і волю народу». Найважливішим достоїнством такого державного ладу Ціцерон вважав міцність держави і правову рівність громадян.

У дусі утвердження саме форми змішаного правління Ціцерон, слідом за Полібієм, інтерпретував еволюцію римської державності від первісне царської влади до сенаторської республіки. При цьому аналогію початків царської влади він вбачав у повноважених магістратів (передусім консулів), влади оптиматів, повноважених сенату, народної влади, повноважених народних зборів і народних трибунів. Показуючи небезпеку збочення в бік того чи іншого починання змішаної державності і виступаючи "за їх взаємну рівновагу, він наголошував на необхідності «рів­номірного розподілення прав, обов'язків і повноважень з тим, щоб у магістратів було достатньо влади, достатньо впливу у раді провідних людей і достатньо волі у на­роду».

Ряд важливих положень про правову регламентацію державної діяльності висловлював Ціцерон у висунених ним проектах законів про магістрати. Ціцерон зазначав, що імперій (повноваження посадових осіб) повинен бути законним. Слід, зауважував він, встановити «не лише для магістратів міру їх влади, але й для громадян міру їх послуху».

Концепція Ціцерона про змішане правління і взагалі його судження про державу як справу народу явно розходилися з тогочасними соціально-політичними реаліями і дійсними тенденціями розвитку римської державності. Як теоретик і практичний політик, що був у гущі тодішньої боротьби за владу, Ціцерон не міг не бачити тенден­ції перегрупування сил і влади, відплив реальних повноважень від попередніх республіканських інститутів і їх концентрації в руках окремих осіб, насамперед тих, хто спирався на армію. Про це красномовно свідчили приклади возвеличення Сулли, Цезаря, Октавіана Августа. Концепція змішаної держави була частково здійснена в Римській республіці в той час, коли Ціцерону вдалося об'єднати блок сенатського і вершниківського станів проти змови Каталіни (у 63 р. до н. е.) —претендента на монархічну владу.

Людський "ідеал Ціцерона — «перша людина у республіці, утихомирювач, опікун» — в епоху криз поєднував у собі грецьку філософську теорію, а також римську полі­тичну ораторську практику. Зразком такого Діяча він вважав себе. Відповідність чи невідповідність людських законів у природі (у природному праві) виступає, за Ціцероном, критерієм справедливості чи несправедливості. Природне право (вищий правдивий закон) виникло раніше, ніж будь-який писаний закон, вірніше, будь-яка держава взагалі була заснована. Сама держава (як «загальний правопорядок») з ЇЇ встановленими законами (тобто називним правом) є за своєю суттю втіленням того, що за природою є справедливість і право.

В історії політичної і правової думки найбільшу увагу численних авторів привертали, зокрема, положення Ціцерона про правовий характер держави, про державу як справу народу І правове суспільство (спільність), про справедливість і правдивий закон, про природне право, про громадянина як суб'єкта держави і права.

Луцій Сенека (6—3 рр. до н. е.—65 р. н. е.) — один із основних представників стоїцизму в Стародавньому Римі перебував під великим впливом давньогрецьких стоїків. Не відкидаючи рабства як соціально-політичного інституту, Сенека разом з тим відстоював людську гідність раба і закликав гуманно поводитися з ним як з духовно рівним суб'єктом. За Сенекого, неминучий і божественний за своїм характером «закон долі» грав роль того права природи, якому підкорені всі людські відносини, в тому числі держава і закон. Вселенна, за Сенекою, природна держава зі своїм природним правом — справа необхідна і розумна. Членами такої держави за законами природи є всі люди, визнають вони це чи ні. Щодо окремих державних утворень, то вони випадкові і значні для всього людського роду.

Найбільш цінним і безумовним, згідно з Сенекою, є велика держава. Розуміння «закону долі» (природного права, божественного духа) власне полягає в тому, щоб протидіяти випадку (в тому числі — належності до тієї "чи іншої «малої держави»), визнати необхідність світових законів і керуватися ними. Він схильний до проповідей каталізму, космополітизму та індивідуалістичної етики, морального самовдоскона­лення.

Подібні ідеї розвивав стоїк — раб, за походженням Епіктет (50—130 рр.). Він закликав до особистого морального удосконалення і відповідного виконання тієї ролі, яка послана кожному долею. Його теорія доповнюється різкою критикою багатства і засуджує рабство. Акцент при цьому робиться на аморальності рабства.

Стоїк, імператор Марк Аврелій Антоній (121—180 рр.) учив, що дух цілого вимагає спілкування, але не хаотичного, а такого, що відповідає злагодженому порядку світу. Звідси випливає повсюдне в світі «підкорення і супідкорення», а серед людей («найбільш досконалих істот») — «однодумство», досягненню чого, за Марком Авреліем, і служить стоїцизм.

Політико-юридичне обґрунтування гегемонії Риму і прав було дано римськими юристами. При переході від республіки до монархії і в імператорський період вони доклали чимало зусиль для обґрунтування претензії імператора до законодавчої влади. Так, законну силу імператорських розпоряджень відстоював юрист Гай. Акти імператора є законом, згідно з поглядом юриста Ульпіана. Йому належать вислови: «принцип волі від (збереження) законів», «що бажано принципам, те має силу закону».

Право народів, розроблене римськими юристами, містило ряд норм міжнародного правового характеру (сам термін «міжнародне право» у римлян не існував), наприклад, море визнавалося «спільним для всіх». Поняття «вороги» використовувалося юристами на означення тільки тих» кому римляни публічно оголосили війну або хто сам прилюдно оголосив війну римлянинові.

Історична зумовленість політичної думки Стародавнього Риму означає в той же час ЇЇ історичну обмеженість. Разом з тим теоретичні досягнення цієї думки використо­вувалися в наступних концепціях, модифікуючись і набуваючи нових значень в умовах, які змінювалися.

Сучасний цивілізований світ перейняв від Стародавньої Греції феномен публічної влади, а від Стародавнього Риму — принцип розподілу влади. Особливо треба відзначити роль Ціцербна, котрий стояв біля витоків тієї юридизації поняття «держава», яка в майбутньому здобула багато прихильників.

Пильний інтерес до ідей Цицерона виявляли мислителі епохи Відродження, а потім французькі просвітники, які вбачали у Цицероні свого великого предтечу.

Дата добавления: 2014-01-04