Суперечки щодо анексії

США й Іспанія підписали Паризький договір 10 грудня 1898 року, проте фундаментальне питання прос статус Філіппін залишилося невирішеним Мак-Кінлі – який зізнався, що спочатку не мав уявлення, де саме знаходяться Філіппіни, - не дав чітких вказівок комісії з укладення миру. А думки самої комісії розійшлися.

До війни ніхто й не вимагав анексії Філіппін, але перемога комодора Дьюї швидко розпалила апетит експансіоністів. Бізнесмени почали мріяти про торговельні перспективи на сусідньому азійському континенті: про торгівлю гасом для китайських ламп та продаж тканин багатомільйонному населенню Китаю. Місіонерські товариства вбачали можливість навернути «малого смаглявого брата» у християнство. Філіппіни могли б стати чудовою базою для кожного з цих видів діяльності. Вже не вперше і не в останнє американці тішилися мріями про «спасіння» Азії, а чи самозбагачення за її кошт. Зваживши усі альтернативи, Мак-Кінлі пізніше так пояснював хід своїх думок групі методистів:

«Однієї пізньої ночі мене осінило. Не знаю, як і звідки, але я подумав: 1) ми не можемо повернути їх Іспанії – це буде боягузтвом і ганьбою; 2) ми не можемо віддати їх Франції чи Німеччині, нашим комерційним конкурентам на Сході, - це зашкодить бізнесу та нашій репутації; 3) мине можемо полишити їх самих на себе – вони не здатні на самоврядування, і незабаром там запанує анархія та безладдя ще гірші, ніж за іспанців; і тому 4) нам не залишається нічого іншого, як забрати їх усіх, дати філіппінцям освіту, піднести їх, цивілізувати та християнізувати і з Божою допомогою зробити для них усе можливе, бо це наші брати, за яких теж помер Христос. І

Після цього я пішов спати, і заснув, і спав міцно як ніколи».

В одному реченні Мак-Кінлі узагальнив усі ідеї, на яких ґрунтується імперіалізм: 1) національна гідність, 2) торгівля, 3) расова вищість та 4) альтруїзм. Іспанські учасники переговорів підняли делікатне питання, що США не мають права претендувати на Філіппіни як на завойовану територію, бо й Манілу вони зайняли вже після підписання перемир’я. На це американські учасники відповіли пропозицією виплатити Іспанії компенсацію у розмірі 20 млн. доларів. Таким чином, договір додав до американських територій Пуерто-Ріко, Гуам (іспанський острів у Тихому океані) та Філіппіни.

Тим часом США семимильною ходою просувалися Тихим океаном. Гаваї було анексовано у розпалі війни. У 1899 році – через рік після підписання мирного договору та після ще одного спалаху боротьби за королівський трон Самоа – Німеччина та США домовилися про поділ цих островів. США анексували усі найдавніші східні острови, а Німеччина забрала решту, в тому числі і найбільший. Велика Британія відмовилася від свого права на Самоа в обмін на поступки Німеччини у Тихому океані та в Африці. А ще 1898 року США задекларували свої права на острів Вейк, розташований між Гуамом та Гавайськими островами, який згодом стає неважливою ланкою для телеграфної лінії через Тихий океан.

Паризький договір ще треба було ратифікувати у Сенаті, де його не підтримували більшість демократів і народників, та й дехто з республіканців. Антиімперіалісти доводили, що анексія Філіппін підірве основи демократії. Вони наголошували на традиційній для США політиці ізоляціонізму, на американських принципах самоврядування, на тому, що нелогічно, звільняючи Кубу, анексувати Філіппіни, що альянси з іноземними державами суперечать доктрині Монро і що Філіппіни мають усі шанси стати для США Ахілловою п’ятою, захист якої не буде дешевий, якщо він узагалі можливий. Чи не найбільшу тривогу в декого викликала перспектива залучення такої кількості чужих народів до американського способу життя. Як заявив один сенатор: «Банани й самоврядування не зможуть рости на одному і тому ж шматку землі».

Опору опозиції могло виявитися цілком достатньо для скасування договору, якби не зусилля демократа-популіста Вільяма Дженнінгса Брайана. Він заявив, що закінчення війни відкриває шлях до майбутньої незалежності Куби та Філіппін. Зрештою, договір таки ратифікували 6 лютого 1899 року: «за» проголосувало більш ніж дві третини сенаторів. А тиждень по тому через вирішальний голос «проти» віце-президента не пройшла резолюція про незалежність Філіппін.

На цей момент вже відбулася сутичка американців із філіппінськими повстанцями біля Маніли. Вождь філіппінців Еміліо Агінальдо був у вигнанні, доки комодор Дьюї не привіз його назад на острів Луосон, аби не давав жити іспанцям. Оскільки загони Агінальдо мали більш-менш повний контроль над іншими островами, в наступні два роки американці поступово прибирали до рук ці території. До кінця 1899 року організований опір філіппінців було зламано, але навіть після того, як 1901 року Агінальдо спіймали, спорадична партизанська війна тривала аж до середини 1902 року. Це була жахлива війна – з різаниною та тортурами з обох сторін. Загалом на придушення повстання знадобилося майже три роки і 63 тисячі американських солдатів, 4300 з яких загинули.

На фоні цієї страхітливої партизанщини у США і далі дебатували тему імперіалізму. Наслідком дискусій довкола договору стала поява декількох груп антиімперіалістів, які 1899 року об’єдналися в Американську антиімперіалістичну лігу. До її складу увійшли люди різних поглядів, але з єдиною спільною рисою – всі вони належали до старшого покоління. Діяльність ліги фінансував Андрю Карнегі, але її голова, Самюель Гомперс, принаймні поділяв його погляди на імперіалізм. Групу також підтримували ректори Гарвардського та Станфордського університетів Чарлз Еліот та Дейвід Старр Джордан, а ще соціал-реформаторка Джейн Адамс. Як зауважив філософ Вільям Джеймс, імперіалістичний порив змусив американців «витягнути на світ Божий свою прадавню душу».

Дата добавления: 2014-01-04