Утворення Директорії. Відновлення УНР в умовах збройного конфлікту з радянською Росією

Революція в Німеччині та розпад Австро-Угорщини різко змінили політичну ситуацію в Україні. Союзні війська почали покидати її територію. П.Скоропадський, залишившись без їх підтримки, здійснив спробу порозумітись з політичною опозицією, яку представляв УНС. Однак, ці спроби виявились безрезультатними, як і спроби знайти підтримку з боку Антанти. В ніч на 14 листопада у Києві на засіданні УНС була створена Директорія, до складу якої увійшли В.Винниченко, С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко, О.Андрієвський. Вона мала на меті організацію збройної боротьби проти гетьманського режиму. Наступного дня Директорія закликала до повстання проти гетьмана і пообіцяла відновити демократичні завоювання УНР. Найбільш активну підтримку Директорії надало селянство. Згодом на її бік стали переходити і гетьманські війська, які також в основному формувались із селян. 18 листопада збройні формування Директорії вступили у бій з гетьманськими військами під селом Мотовилівка поблизу Києва. Бій тривав цілий день, а під вечір війська П.Скоропадського відступили. Збройні загони Директорії блокували столицю. Становище гетьмана стало безнадійним і 14 грудня П.Скоропадський зрікся влади і покинув Україну разом з німецькими військами.

Наступного дня Директорія урочисто в’їхала до Києва, проголосила відновлення УНР та призначила уряд на чолі з В.Чехівським. Було прийнято постанову про звільнення з посад усіх чиновників, призначених за часів гетьманщини. Політичні лідери, враховуючи популярність серед зубожілого українського населення більшовицьких ідей, планували встановити в Україні національний варіант радянської влади. З цією метою уряд оприлюднив ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії.

Директорія декларувала вилучення землі у поміщиків без викупу. Окрім того, вона оголосила про свої наміри ліквідувати нетрудові господарства на селі. Але ці заходи сільська біднота розцінювала як недостатньо революційні, оскільки влада залишила в руках заможних селян ділянки площею до 15 дес. землі. Залишились недоторканими і землі промислових підприємств, що належали поміщикам-цукрозаводчикам. Така політика Директорії була обумовлена бажанням хоча б частково зберегти, в умовах розрухи, товарне господарство.

Зрештою, сільська біднота вважала начебто Директорія проводить політику на користь поміщиків і буржуазії, а ті, в свою чергу, стверджували, що нова влада відбиває інтереси тільки сільської бідноти.

Директорія робила декларативні заяви про свою відданість інтересам робітників, її лідери захоплювались демагогією відносно піклування про «трудовий народ», зараховуючи до «ненадійних капіталістичних елементів» адвокатів, лікарів, вчителів та ін. Подібні дії не сприяли стабілізації українського суспільства, а навпаки, тільки посилювали напругу. Дуже швидко виявилось, що від нової влади почала відвертатись переважна більшість спеціалістів, промисловців, чиновників. В державі наростали безладдя і анархія.

Серед членів Директорії не було єдності не тільки в питаннях внутрішньої, а й зовнішньої політики. Так, В.Винниченко намагався знайти шляхи до порозуміння з радянською Росією, а С.Петлюра орієнтувався на Антанту. Отже, політичний курс Директорії мав суперечливий непослідовний характер, що посилювало дестабілізацію українського суспільства.

Після повалення влади гетьмана Директорія, з метою розв’язання проблем організації влади та визначення форм державного правління, ініціювала проведення Трудового конгресу України. Він розпочав свою роботу 23 січня 1919 р. у Києві в приміщенні оперного театру. Для участі в роботі Конгресу прибули 400 делегатів,36 з них були посланцями західноукраїнського регіону. Трудовий Конгрес проходив під тиском обставин, які впливали на порядок денний його роботи і характер дискусій: до Києва наближались більшовики. Внаслідок цього, головним питанням стало визначення орієнтації та вибору союзника в особі Антанти чи більшовиків.

Під час роботи конгресу, обговорюючи перспективи розбудови української державності, депутати висловились проти встановлення в Україні радянської форми правління. Вони визнали Трудовий конгрес України вищим органом законодавчої влади. Вища виконавча влада мала належати Раді народних міністрів. Владу на місцях було доручено здійснювати урядовим уповноваженим, які діяли під контролем місцевих трудових рад обраних пропорційно з представників селянства і робітництва. Окрім того, конгрес затвердив ноту протесту проти російського більшовицького наступу на Україну. Водночас, враховуючи загострення воєнно-політичної ситуації, конгрес передав всю повноту влади Директорії, функції голови держави конгрес доручив виконувати В.Винниченку.

Таким чином, отримавши на конгресі доручення на «владу і оборону краю», Директорія здобувала право на узаконену, нічим не обмежену державну діяльність, тобто диктаторське владування. Однак їй не вдалося побудувати міцну державу.

Лідери Директорії, розгортаючи боротьбу проти гетьманату, спирались на революційну стихію селянства. Проте, згодом воно стало виходити з під їхнього контролю. Реальна влада на місцях належала не міфічним «трудовим радам», як це планувалось Трудовим конгресом, а виборним місцевим отаманам і підпорядкованим їм озброєним групам. Такі групи були створені майже у кожному селі як збройні сили Директорії. Проте, ці загони, в основному, опікувались власними інтересами і не хотіли підпорядковуватись державній владі.

В атмосфері наростаючої анархії великих масштабів набули масові погроми, спрямовані, насамперед, проти єврейського населення. Вони спричинилися в силу багатьох суспільно-психологічних факторів. Це і юдофобські традиції, які залишилися ще з часів царату і значний відсоток євреїв серед більшовицького керівництва, що підігрівало анти єврейські настрої. Не останню роль у погромах відігравала неконтрольована отаманщина.

С.Петлюра, намагаючись вплинути на погромників, наказав розстріляти кількох отаманів за вчинені ними вбивства. Лідери Директорії розуміли, що припинити цей процес можливо тільки шляхом жорстокого насильства. Вони навіть заручились підтримкою Трудового конгресу України, закріпивши за собою право на диктаторські повноваження. Але скористатись цим правом так і не наважились. Як зазначав міністр закордонних справ УНР Арнольд Марголін, Директорія «виявила свою неспроможність припинити жахливе насильство і вбивства, що відбуваються у Проскурові, Ананьєві та інших містах».

Дата добавления: 2014-01-04