За характером

За впливом, поширення

За походженням

Народна

Елітарна

Масова

Домінуюча

Субкультура

Контркультура

4. За сферами і формами функціонування

Духовна

Наскрізна

Матеріальна

5. За функціональною роллю

Загальна (актуальна)

Спеціальна (професійна)

Релігійна

Світська

Складові елементи культури виступають засобом збереження, передачі досвіду та перетворювальної діяльності

• Цінності — визнані суспільством цілі

• Норми — правила і стандарти поведінки

• Санкції — покарання чи нагороди з приводу дотримання норм

• Звичаї — установлені схеми поведінки

• Етикет — сукупність правил поведінки

• Традиції — сукупність сприйнятих суспільством елементів культурної спадщини

• Мова — сукупність знаків і символів

• Обряди — сукупність колективних людських дій

• Ритуали — стилізовані та ретельно сплановані набори тестів і слів

• Церемонії — символічні дії, покликані підкреслити значення подій, що відзначаються

• Уподобання — звичаї, що мають матеріальне значення

• Табу — абсолютна заборона дій, слів, предметів тощо

• Закони — закріплені в офіційних документах норми поведінки

Види культури:

Національна культура - культура певної нації і в цілому суспіль­ства (українського, польського, американського, французького та ін.)

Масова культура (або популярна культура) - це культура, сутність якої по­лягає в тому, що вона

створюється з метою споживання, для розваг. Вона є ма­совою за обсягом, тобто за охопленням аудиторії, і за часом, тобто вироб­ляється постійно, кожного дня.

Елітарна культура - форма культури, яка включає вишукане мис­тецтво, музику, літературу, і призначена для вищих прошарків населення.

Субкультура - система цінностей, установок, способів поведінки і життєвих стилівпевної соціальної групи, яка відрізняється від пануючої в суспільстві культури, хоча і пов'язана з нею. В сучасному суспільстві існує багато­манітність таких субкультур (це культури різних соціальних груп: вікових, професійних, територіальних, поселенських і т. д.), однак, в соціології це понят­тя знаходить найбільше застосування при дослідженні молоді і девіантності.

Молодіжна культура, які часто розглядають як девіантні, розвиваються на основі прийняття молоддю своєрідних стилів в одязі і музиці, які відрізняють її він суспільства. Деякі соціологи розглядають таку практику як вираз опозиції пануючій культурі. Серед найбільш важливих причин появи молодіжної культури можна вважати: зростання доступних для молоді випадковій доходів і збільшення періоду між дитинством і зрілістю, частково викликані більш пізнім закінченням школи.

Контркультурою називається культура, яка знаходиться в стані відкритої конфронтації по відношенню до пануючої культури.

2. Сутність, об’єкт, предмет, функції та завдання соціології релігії

Соціологія релігії - спеціальна соціологічна теорія, галузь соціологічного знання, яка вивчає як релігію соціальне явище, соціальний інститут, релігійність особи, роль релігії в житті сім'ї, нації, суспільства, світу в ціло­му.

Об’єктом для наук, що вивчають релігію, є реально існуючі релігійні відносини та релігійно-церковні системи.

Релігія - це певний світогляд, система ритуалів та культів, побудова­них на вірі людини у надприродне та священне.

Теологія (Богослов'я) - система доведення істинності тої чи іншої релігійної догматики, моралі, норм і цінностей духовного життя (включає догматику, апологетику, екзегетику і т.п.).

Церква — тип традиційної релігійної організації, соціальний інсти­тут, який здійснює релігійну діяльність і характеризується системою централізованого управління, загальними для прихильників принципами релігійного вчення і культу. У більшості країн відокремлена від держави і школи, але підтримує тісні стосунки з основними інститутами суспіль­ства.

Секта — тип відокремленої від суспільства релігійної організації, яка протиставляє себе традиційним церквам. Представники цих релігійних організацій активно займаються прозелетизмом.

Деномінація — тип релігійної організації, який знаходиться в процесі соціалізації між; церквою і сектою. Секти, які включаються в діяльність різних легальних соціальних інституцій, перетворюються на деномінації.

Предметом соціології релігії: сутність, місце та роль релігії і церкви у суспільстві; соціальні функції релігії і церкви; закономірності і випадковості функціонування релігії і церкви; взаємозв’язок та взаємовплив світових релігій, церков, конфесій; ставлення до релігії і церкви різних соціальних і національних спільностей; взаємовідносини держави і церкви, церкви і громадських організацій; співвідношення релігії і атеїзму.

Соціальні функції релігії

• Світоглядна — світорозуміння, світовідчуття, оцінка світу, світосприймання

• Ілюзорно-компенсаторна — уявне зняття реальних протиріч

• Комунікативна — «богоспілкування» та спілкування між віруючими

• Регулятивна (етична) — упорядкування думок, устремлінь, дій людей

• Легітимізуюча — підтримка суспільно значимих норм і правил поведінки

• Ідеологічна — захист інтересів соціальних груп

• Інтегративна — сприяє інтеграції суспільства, груп, стабільності суспільства

Дихотомія священного і світського, соціального й індивідуального

Священне	Світське
об'єкт прагнень, любові і поваги;	буденне, вульгарне;
соціальне, пов'язане з колективною свідомістю;	пов'язане з індивідуальною сві­домістю, з приватними інтере­сами, егоїстичними пристрастя­ми;
втілює колективні сили, впрова­джує в індивідуальну свідомість ідею загального;	діяльність у світі - джерело жалю і смутку;
колективні релігійні церемонії і ритуали як джерело радості і піднесеного стану духа;	вплив релігії на культуру, осо­бистість - безмежний;
суспільство як причина, об'єкт і мета релігійних вірувань і обрядів;	суспільство створює релігію і спричиняє релігійне поклоніння
релігія - це саме суспільство

Структурні елементи релігії як соціального феномена

Система догматів — офіційні церковні документи, богословська література, міфи, легенди

Церква — суспільний інститут, що об’єднує людей на релігійному та більш широкому ґрунті

Емоційні переживання — пов’язані з віруваннями та культом

Культ — сукупність релігійно-магічних дій у відповідності з канонами релігії

Норми моралі — Освячені в системі релігійних догматів

Релігія реалізуються через:

1. Релігійна ідеологія:

- релігійна ідеологія: релігійна філософія, теологія, філософія релігії;

- релігійна психологія: емоції, уявлення, настрої, установки.

2. Релігійна діяльність: богослужіння, молитви, норми моралі, свята, благочинна діяльність.

3. Релігійні організації: керівні органи релігійних організацій, низові релігійні організації, поза церковні релігійні організації.

Види релігії:

І. Світові релігії:

1. Християнство:

- Католицизм: країни Європи, Південної, Північної та Латинської Америки, Азії;

- Протестанти: країни Північної Європи, Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії, Південно-Африканської республіки;

- Православ'я: країни Східної та Південної Європи.

2. Іслам:

- Іслам суніти: країни Азії, Північної та Східної Африки, Південної Європи;

- Іслам шиїти: Іран, частково Ірак, Ємен.

3. Буддизм:

- Буддизм хінаяна: країни Китаю, Корея, Японія;

- Буддизм махаона: країни Індокитаю;

- Тибетський буддизм: Тибет, Монголія, Бурятія.

ІІ. Національні

- Індуїзм: Індія, Непал, Шрі-Ланка;

- Конфуціанство: Китай;

- Синтоїзм: Японія;

- Місцеві релігії: країни Африки, Латинської Америки.

Форми релігійних організації

1. Церква: Римо-католицька, греко-католицька, православна, лютеранська;

2. Секта: кальвінізм, методизм, свідки Єгови;

3. Деномінація: союз Євангельських християн-баптистів, союз Християн віри Євангельської, світки Єнови;

4. Культи: сатанист, біле братство.

Львівській області діяло 38 релігійних конфесій, напрямів та рухів. Найбільш представницькою в області і далі Українська греко-католицька церква, Україн­ська православна церква Київського, Українська автокефальна православна церква а Українська православна церква.

Досить солідні позиції в області посідає Римсько-католицька церква в Україні. Церква християн віри євангельської, Львівське обласне об'єднання євангельських християн-баптистів, а західна конференція адвентистів сьомого дня, Релігійна організація Свідків Єгови.

Далі йдуть релігійні конфесії та напрямки, а саме:

церква Повного Євангелія "Джерело життя",

"Благодать",

церква Ісуса Христа святих останніх днів (мормони) та іудеі,

Вірменська апостольська церква (ВАЦ),

Вірменська католицька церква (ВКЦ),

Братство милосердя "Добрий самарянин",

Всесвітня апостольська церква, ХВЄ в дусі апостолів,

"Явлення Христа" ХВЄ,

Братство "Нове життя",

Христове спілкування,

Більшої благодаті,

Єпіфанія,

Вільні дослідники Свя­того Письма,

Братня лютеранська церква в Україні,

Новоапостольська церква,

Нова церква, мусульмани, буддисти,

Міжнародне товариство Свідомості Крішни (МТСК),

3. Сутність, об’єкт, предмет, функції та завдання соціології науки

Соціологія науки — спеціальна соціологічна теорія, яка розглядає науку як соціальний інститут, своєрідну сферу діяльності

Соціологія науки - галузь соціології, яка досліджує закономірності виникнення, функціонування й розвитку науки, взаємодії її як соціального явища із суспільством та різними соціальними інститутами.

Це нова галузь і водночас стара оскільки її предмет сам по собі не є новим. Проте, лише у зв'язку з бурхливою науково-технічною революцією виникла нагальна потреба у спеціальному вивченні соціологічних проблем її розвитку. Наука нині вступила в стадію зрілості, перетворюється у розвинену й цілісну систему, в якій основні соціальні тенденції і закономірності проявляються досить чітко.

Об’єктом -наука, як суспільне явище.

Наука - виступає як сукупність знань про світ, основа світогляду, як форма суспільної свідомості, як форма відображення світу у свідомості.

Предметом соціології науки є механізми і процеси, які забезпечують: інтеграцію індивідів або колективів, що беруть участь у виробництві знань, тобто формування наукових співтовариств, різні форми включення їх до системи матеріального виробництва, освіти і соціального управління; взаємодію науки з соціальними процесами; диференціацію та інтеграцію наукових дисциплін тощо.

Функції соціології науки:

• теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність

• підвищення ефективності всіх видів діяльності соціальних суб'єктів;

• прогнозування науково-технічного прогресу і його соціально-економічних наслідків, вияв перспективних проблем, що підлягають розв'язанню та ін.

Основні напрями досліджень соціології науки

• Вивчення соціальних факторів генерації наукової діяльності

• Забезпечення розвитку нових наукових напрямів у науці, пошук шляхів удосконалення умов і організації науково-дослідницької діяльності

• Проблеми формування вченого як особистості, створення наукових колективів

• Соціальна структура та соціальна мобільність у наукових колективах

• Соціальний статус науковця і наукових дисциплін

• Мотивація наукової діяльності

• Соціальний клімат у наукових колективах

• Співвідношення науки та освіти

• Співвідношення науки і культури

• Соціальні програми розвитку науки

Основні завдання соціології науки полягають у вивченні законів розвитку і функціонування науки як цілісної системи, що входить до більш широкої соціальної системи. її практичною метою є розробка теоретичних основ організації й управління наукою, тобто системи заходів, які спираються на об'єктивну логіку розвитку науки і забезпечують оптимальні темпи її розвит­ку й підвищення ефективності наукових досліджень.

Доцільна діяльність (сама праця), знаряддя праці (техніка) і предмет праці (якщо це сирий матеріал, опосередкований людською діяльністю) є носіями, втіленням знань: наукових або донаукових. Знання, як елементарна форма науки та її елемент, історично народжувались у процесі трудової діяльності людини.

Знання - це продукт, сирий матеріал науки, який знову вводиться в наукову діяльність, подібно продукту і сирому матеріалу матеріального виробництва. Тому знання можна розглядати як елемент науки, її невід'ємну частину.

Соціологія науки, як вже згадувалося, займається вивченням соціологічних аспектів техніки, аналізом зв'язків і взаємовідносин її з наукою.

Вивчення проблем управління наукою, критеріїв розвитку науково-техніч­ного потенціалу, процесів диференціації та інтеграції в науці, типологізації наукових знань - це лише деякі напрями соціологічного дослідження науки як соціального інституту. Важливим напрямом соціологічного дослідження науки є проблема формування сучасного вченого і наукових колективів. Від її успішного розв'язання залежить підвищення соціальної ефективності науки взагалі.

4. Сутність, об’єкт, предмет, функції та завдання соціології освіти

Соціологія освіти — галузь соціологічного знання, яка вивчає закономірності розвитку та функціонування освіти як соціального інституту та його взаємодії з суспільством

Соціологія освіти - галузь соціологічної науки, в межах якої вивчається освітній процес, механізм оволодіння людьми накопиченими наукою і соціальною практикою знаннями і узагальненим досвідом, передача цих знань через інститут освіти, його взаємодію із суспільством.

Об’єктом – освіта, як суспільне явище.

В предмет досліджень соціології освіти входять:

• проблеми соціального пізнання і соціального виховання, функцій і роз­витку системи освіти, освітньої політики;

• стан і динаміка соціально-культурних процесів у сфері освіти;

• закони, принципи, механізми, технології навчання соціокультурній дійсності;

• проблеми життєвого самовизначення, самореалізації і самоутвердження учнівської та студентської молоді;

Функції соціології освіти:

• Теоретико-пізнавальна — виявлення тенденцій, формування закономірностей розвитку освіти як соціального інституту

• Методологічна — розробка засобів дослідження соціальних процесів в освіті

• Прогностична — передбачення наслідків змін в освіті

• Прикладна — визначення соціальних механізмів забезпечення ефективного функціонування освітніх установ

• Гуманістична — дослідження процесів гуманізації освіти

• Інноваційна — стимулювання змін в освіті

• Світоглядна — формування ціннісних установок щодо розвитку освіти

• Соціалізаційна — соціологічне забезпечення процесу соціалізації

Структурні елементи освітньої системи

• Дошкільна освіта і виховання

• Загальна середня освіта

• Позашкільна освіта і виховання

• Професійно-технічна освіта

• Вища освіта

• Післядипломна підготовка

• Аспірантура і докторантура

• Самоосвіта

За своєю структурою соціологія освіти поділяється на:

• теоретичну соціологію освіти, яка займається розробкою теоретично-методологічних проблем реформування освіти, виявом соціально-культурний факторів пізнання і виховання, взаємообумовленістю соціальних і духовній процесів в освіті, ролі в ній традицій і інноваційної діяльності, взаємодії державної соціальної політики і громадянського суспільства у справі виховання підростаючого покоління, співвідношенням філософського, наукового, релігійного та інших видів знання, розробкою моделі освіти на ближчу і подальшу перспективу, визначенням шляхів оптимізації освітньої системи у відповідності із загальною соціальною стратегією та тактикою;

• прикладну (емпіричну) соціологію освіти, завданнями якої головним чином є діагностика соціально-педагогічної ефективності різних типів і стилей життя, традицій культури, форм соціального спілкування і взаємодії соціальних груп (дітей, батьків, вчителів, ровесників, друзів, членів дворових компаній і т. д);

• експериментальну прикладну соціологію освіти, яка виступає зазвичай у нерозривному зв'язку із соціальною педагогікою і спрямована на розробку нових соціально-педагогічних, соціально-культурних центрів, форм і методів виховної роботи: адаптації, реабілітації, педагогічної корекції, соціалізації.

Соціальні принципи:

• Принцип загальності освіти, або демократизації школи визначає доступність освіти для будь-яких соціальних та етнічних верств населення.

• Принцип безперервності освіти демонструє наслідування, вертикальний горизонтальний зв'язки між всіма ступенями у навчанні, стимулює процеси підвищення кваліфікації та відновлення освіти.

• Принцип поєднання навчання з вихованням посилює гуманістичну компоненту освіти, відбиває координацію дій через школу всіх навчальних, виховних, культурних, комунікаційних та інших соціальних інститутів у їх вплив, на особу.

• Принцип випереджуючого розвитку освіти закладається у порівнянні з динамікою соціального руху, він гостро відстоюється сучасною соціологією як провідний фактор соціогенезу освіти.

• Принцип інковаційності в освіті сучасна наука вважає за доцільне сполучати з принципами зваженого консерватизму в освітянській політиці для збе­реження інституційної цілісності та ціннісних надбань в освіті.

• Принцип формування "вільного освітнього середовища" закладає поширення демократичних можливостей вибору форм, засобів, рівнів та напрямів у навчанні.

Освітянська криза у нашій державі була зумовлена не тільки глобальними, а й деякими національними факторами:

• крахом головних принципів та догм радянської освіти, спричинений па­дінням минулої політико-ідеологічної системи;

• одержавленням та бюрократизацією освітянської системи;

• викривленням цілеспрямованості та соціальних функцій школи;

• залишковим принципом фінансування освіти і культури;

• відсутністю нових моделей освіти, наукової та формальної альтернативи;

• соціальним та етичним розривом між викладацьким корпусом, студента­ми та учнями;

• зниженням соціального престижу освіченості й інтелекту у кризовому соціумі, яким залишається українське суспільство.

Серед загальних тенденцій, що характеризують вихід освіти із кризи, спеціалі­сти називають такі:

1. Демократизація всієї змістовної системи навчання і виховання та інсти­туційної структури освіти шляхом залучення до загальнолюдських цінностей та дійсна реалізація прав особистості.

2. Структурна реформація: демонополізація та роздержавлення монополь­них систем освіти; формування альтернативного (позабюджетного) сектора та передумов "вільного освітянського середовища"; диверсифікація (вертикальна та горизонтальна) освітніх систем.

3. Прагнення змістовно оновити освіту підвищенням фундаменталізації, гуманізації та гуманітаризації, посиленням екологічного й психологічного компонента в освіті, впровадженням комплексної інформації.

4. Використання провідних, найновітніших технологій навчання, що насамперед розвивають методологію пізнання, саморефлексію та мотивують подальше і поглиблене навчання.

5. Інтеграція та глобалізація освіти як на національному, так і на світовому рівні. Збільшується міжнародна освітня мобільність, йдеться про сумісність різних форм і систем навчання, що гарантує, з одного боку, його спадкоємність, а з другого - найефективніші комплексні рішення інформаційно-методичного забезпечення.

6. Нарешті, провідною ідеєю реформ освіти є її розвиток за принципом безперервності, створення єдиної системи неперервної освіти, що становитиме органічний комплекс державних і громадських (приватних) освітніх установ, який забезпечить організаційну єдність додержання змістових стандартів в освіті, буде здатний відтворювати інтелектуальний потенціал та духовність суспільства у всьому розмаїтті громадських потреб.

Спеціалісти вважають, що в сучасній Україні реалізація наведених провідних тенденцій поки що гальмується дією визначальних об'єктивних і суб'єктивних факторів:

• катастрофічне матеріальне та фінансове становище освітніх установ на фоні загальної соціальної кризи в державі;

• втрачання інтелектуалів та загальної якості кадрового потенціалу викладацького корпусу української освіти, спричинене дією розбійницьких законів ринку епохи початкового нагромадження капіталу.

• нерозвиненість соціологічних механізмів та правового забезпечення самостійності, ініціативи й експериментування в освіті;

• слабкість альтернативного сектора освіти як в організаційних формах та стабільності, так і (у більшості випадків) в якості набуття державних освітніх стандартів;

• відсутність у навчальних закладів свободи, необхідної для реалізацій власних моделей підготовки фахівців, систем оплати праці тощо.

За подоланням цих проблем - майбутнє освіти в Україні. Необхідно сприйняти реформу освіти як складну соціокультурну дію, що вимагає впровадження особливої політики, державної та громадської підтримки, програмування новацій, соціальних проектів, експериментів у цілому комплексі безпосередніх соціальних дій.

Напрямки для міркування

А. Як Ви уявляєте соціально-просторову межу культури?

Б. Що собою являє соціально-культурне середовище?

В. Чому місто вважають соціально-культурним феноменом і яка ваша думка з цього приводу?

Г. Які, на вашу думку, сьогодні соціально-культурні проблеми села в Україні?

Д. Чи є сьогодні соціально-культурні проблеми української освіти і культури?

Е. Що вам відомо про концепцію М. Хвильового і М. Зерова щодо стану і перспектив української культури.

Є. Чи зустрічається вам коли-небудь книга О. Шпенглера «Занепад Європи»?

Ж. Окресліть важливі риси нової соціокультурної реальності.

З. Яка взаємозалежність національної свідомості і розвитку української культури.

І. Охарактеризуйте свій сьогоднішній і майбутній внесок у розвиток соціокультурного середовища своєї сім’ї, групи, свого факультету, села, міста, держави.

Дата добавления: 2014-01-04