Що є джерелом мотивації: знак чи його користувач?

Антрополог Клод Леві-Стросс виявив загальний рух від мотивації до довільності у рамцях концептуальних схем, уживаних окремими культурами.

Проте існує також підхід, у якому стверджується мотивація користувачів знаками, а не самих знаків.

Таким чином, модальність знака та його формальну природу встановлюємо на основі визначення ступеня обумовленості чи мотивації знака, з одного боку, та довільності й конвенційності знака, – з іншого; говоримо про визначення тієї міри (обсягу), до якої позначуване детермінує позначувальник і, навпаки, позначувальник може обумовлювати ним позначуване.

Чим більше позначувальник стає обмежуваним через позначуване ним, тим більше мотивованим буде знак: образні (іконічні) знаки є високо мотивованими, тоді як знаки-символи є немотивованими. Проте, останні можуть мати і конвенційну, і не конвенційну природу. Неконвенційне сприйняття знака обумовлюється його художньою вартістю й моделює естетичне відношення до дійсності.

Чим менше мотивований знак, тим більше потребується знати про ту узгоджену домовленість, на основі якої ми його розуміємо й інтерпретуємо. Наприклад, слово «кобзар» стихійно сприймається в україномовному культурному середовищі, де під цим знаком-символом розуміємо людину з музичним інструментом «кобзою», яка співає пісні епічного жанру. В основі сприймання й розуміння цього символу лежить стихійно набута «культурна згода», або конвенція, що виступає у сенсі знання про дане явище. Проте в іншому мовно-культурному оточенні знак «кобзар» матиме порожнє значення або якийсь інший сенс, набутий через конотаційну референцію. У будь-якому разі позначувальник знака-символа «кобзар» не мотивується тим, що він позначає на рівні матеріально визначеної предметності.

Проте, це слово-знак «кобзар» може сприйматися також позаконвенційно на рівні естетичному. У такому разі говоримо про художньо-естетичне сприймання, на рівні якого фіксується можливість безкорисного ставлення до дійсності та значущість мистецької, віртуозної майстерності творчої людини. Очевидно, виведення знака-символа на рівень естетичного сприймання призводить до надання символу найбільшої міри абстрагування, що уможливлюється художнім контекстом або математичним мисленням.

Це свідчить про те, що зростання міри немотивованості знака є також зростанням когнітивної здатності ментального стану, який є конгруентний до здатності моделювати набір інтерпретант. В іншому аспекті, говоримо про ментальність як властивість модального сприйняття реальності. Саме на етапі оперування немотивованими знаками-символами виникає власне інтелектуальна здатність розуму, в основі якої лежить потреба свідомого оперування знанням. На етапі оперування знаками-індексами, очевидно, йдеться про функціонування відання, а не знання. Ментальним простором першого є жорстко обумовлена притомність, тоді як простором другого є самосвідомість, обумовлена вербально. Оскільки мова – конвенційна система конкретної комунікативної спільноти, то знання, як гносеологічний й когнітивний феномен, також мають у своїй основі конвенційну природу, засновану на вербальній мові. Якщо «знання» засновані винятково на символічній мові, говоримо властиво не про «знання», а про інформацію, яка не проявляє свого конкретного значення на рівні сенсорики (сенсу). Інформація лежить поза чуттєвим значенням, оскільки виступає у чисто символічній та функціонально-логічній абстрактній формі й не має прямого референційного обумовлення конкретним об’єктом.

Окремо треба визначити, що є логіка як система, та її роль у проявленні значення слова. Що є дискурсивне мислення? Це буде темою іншої лекції.

Оскільки будь-яка вербальна мовна система має історичну і культурну референційну обумовленість, то гуманітарного ґатунку знання не можуть існувати поза конотаційним сенсом вербальної комунікативної спільноти. Отже, йдеться про те, що універсальні елементи знань потребують універсальної комунікативної спільноти. В реальності такої не існує. Універсальність – це комунікація, яка може існувати лише трансцендентально: «і мертві, і живі, і не народжені», до того ж йдеться про спільноту, яка не може обмежуватися окремим етносом і його культурою.

Проте можемо цілком допустити, що поняття «нація», яке не зводиться винятково до етносу та історичного минулого, може «знімати» у собі момент універсального через спільне визнання й прийняття її громадянсько-правової основи. Можемо допустити, що риторика стосовно здобуття й підтримки громадянського суспільства та демократичного врядування на рівні множини етнічних та національних культур є цілком узгоджувальною з універсальним порозумінням і складає передумову трансцендентальної універсальної комунікативної спільноти. Протилежний цьому проект – імперська риторика – заснований на радикальному розділенні людства на незначну меншість, що утримує владу й багатства, й на переважаючу більшість, члени якої позбавлені рівних прав на самоздійснення. Суспільство, в якому населення поділене на групи з протилежною риторикою й при цьому риторика однієї з груп визначається й підтримується винятково належністю до влади,таке суспільство тяжітиме до вихолощення життєво значимих культурних репрезентаційних та дискурсивних форм взаєморозуміння й норм поведінки;це неминуче посилюватиме ентропійну соціальну функцію суспільства щодо власного життєвого світу. Це проект, у якому знехтуване корінне право людини – право на свободу власного самоздійснення та відповідні форми його репрезентації. Адже саме свобода є тією єдиною основою життя, референція до якої забезпечує символічну універсальність гуманітарного знання й відповідного взаєморозуміння та норм поведінки.

Дата добавления: 2014-01-04