Іі. Особливості символічної репрезентації. Символічне перетворення

Існує величезна відмінність між застосуванням символів і знаків. Застосування знаків – це лише первинний прояв розуму. Воно виникає у дологічній історії і відомо під назвою «умовний рефлекс».

Знаки, які сприймає людина, дають не лише вказівку на дійсно існуючий предмет чи річ; вони також відсилають до об’єктів, які реально не присутні і навіть можуть реально не існувати. Так виникає спрямування ментальності до того, чого немає, що не є присутнє тут і зараз.

Знаки як символи:

Ч.С. Пірс визначав символ таким чином: «символ – це репрезентамен, репрезентативний характер якого полягає саме в тому, що він є правилом, яким визначається інтерпретанта» (292. С. 212). «Будь-яке звичайне слово, таке, як «давати», «птах», «весілля», є прикладом символу. Він може стосуватися будь-чого, що може втілювати ідею, пов’язану зі словом, але сам по собі він не ідентифікує цієї речі» (298. С. 216).

Знаки, які використовуються не для конкретної фіксації речі чи явища, а відсилають до стану, який не є присутній актуально, є не симптомами явищ, а символами. (За думкою Лангер, 32)

Перехід від знакової функції слова до його символічної функції відбувається поступово, суголосно з соціальною організацією;

- базовою потребою, властивою винятково для людини, є потреба у символізації: 41

- магія – (це прагнення концептуально символізувати певну єдність подій і переживань), це не метод, а мова, як невід’ємна частина ширшого феномену – ритуалу, який є мовою релігійного розуміння світу; вона є наслідком спонтанної поведінки, а не усвідомленої мети; (вона виникає подібно до етнічної мови і є мовою, лише символічною);

- символічний світ – це світ мови й він виникає й існує безсвідомо через пов’язання мовлення і життя у повсякденній практиці;

- «значення – засновується на умові, яка врешті є логічною».

Для конкретного індивіда певний символ «означає» певний об’єкт, або те, що цей індивід «уявляє» під даним символом якийсь об’єкт. Перша діє окреслює значення у логічному аспекті, тоді як друга – у психологічному. У першій дії символи сприймаються як «ключ», тоді як у другій вони сприймаються суб’єктивно (тобто індивідуалізовано).

«Символи безпосередньо існують через поняття, а не через предмети» 57.

Поведінка щодо понять і концептів – це саме те, до чого спонукають слова. Це типовий процес мислення.

Слово може застосовуватися як знак, але це не є його первинне призначення. Знаковий характер слова виявляється шляхом його особливої видозміни – тональністю голосу, погляду, жесту, міміки тощо.

" Для суб’єкта знаки повідомляють про свої об’єкти, тоді коли символи заставляють його сприймати свої об’єкти» (на основі значення?)

- найпростішою формою символічного значення є власні імена; особисте ім'я породжує поняття про щось, дане у досвіді;

- поняття, концепт, – це абстрактна форма думки, втілена в уяві; їх «голе уявлення» може бути названо «абстрактною думкою»;

Ч. С. Пірс і Ф. де Сосюр застосовували термін «символ» не однаково. Сьогодні переважно мову називають символічною системою знаків. Сосюр уникав так говорити.

Пірс вважав, що ми інтерпретуємо символ у відповідності до «правила» або до «постійного зв’язку» ('a habitual connection'). Символ, це «знак який відсилає до об’єкта і який денотується завдяки закону, правилу, зазвичай в асоціації з загальними ідеями; це правило діє таким чином (спричиняє), щоб символ був інтерпретований через відсилання (реферування) до того об’єкта».

Символ сполучений зі своїм об’єктом завдяки ідеї, яку символічно застосовує людина, і поза цією істотою жодне таке сполучення не може існувати. «Усі слова, речення, книжки та інші конвенційні знаки є символами».

Символи виникають через посередництво уяви й концепта або слова.

«Символи представляють не самі об’єкти, а є носіями певної концепції про об’єкти» (Лангер, 57). (Й деться про те, що існування символів передбачає існування знаків-концептів як форм розуміння, а не просто одномірних знаків. Елементом концептуального розуміння є не пряме оперування речами, а уявлення про них, презентація. Говорячи про речі, ми оволодіваємо не речами як такими, а уявою про них. Зауважимо у порівнянні, наприклад, до знака-образа: коли ми дивимося на фотографію людини чи природи, то чітко розуміємо, що образ, який сприймаємо не є самою людиною чи природою, позначувальник у цьому разі жодним чином не ототожнюється з позначеним, він лише його заступає, стоїть замість нього. По іншому відбувається сприймання знака-символа: межа між позначувальником і позначуваним розмивається і фактично зникає зі свідомості. Це означає, що символи можуть сприйматися поза його внутрішньою рефлексією і здатні, навпаки, надавати свідомості інтенції, що викликається його концептуальним сенсом та контекстуальним спрямуванням. Символічне сприйняття, таким чином, є принципово розширювальним сприйняттям. Через символізацію дійсності наше мислення «підключається» до контекстів, що вже існують, що продуковані за участі інших членів комунікативної спільноти. Очевидно, символи відіграють ключову роль у процесі прирощення значень та генерування нового знання. Це пояснюється принциповою культурною і гуманітарною контекстуальністю символічного сприйняття.

Символ та ієрархія.

Говоримо про те, що знаки попередніх рівнів (індекси та образи) покликані репрезентувати інформаційні повідомлення, які у контексті свідомості перетворюються на знання різного рівня абстрактності. Одначе, окрім знань як таких, людина перебуває у сфері цінностей та смислів. Якщо поміркувати, наприклад, над змістом таких слів, як гідність, справедливість, мужність, свобода, то помітимо, що позначуване ними значення не має референції до предметно-речового світу; їхні позначувальники відсилають до певних конвенційних по-дій, явищ, що обумовлені суспільним життям та його культурним контекстом. За своєю суттю, слово – це символ, що пов'язаний з поняттям, концептом, а не безпосередньо з якимось об’єктом чи подією.

Ч.С. Пірс підкреслював, що «символ не може вказувати на жодну окрему річ: він означує рід речі. І він не тільки означає рід речі, але й сам є родом, а не окремою річчю» (Пірс, 217 (301)). Основою позитивної оцінки явищ є їх ціннісний зміст для суспільства, осягнутий через культурну й, в даному разі, обов’язково – художньо-естетичну інтерпретацію. Подієво-ціннісний світ людського життя не може репрезентуватися інакше, ніж на рівні його символічної інтерпретації. Фактично будь-яка іконічна картинка, наприклад, про битву І. Виговського під Конотопом в 1659р., чи про самоспалення О. Гірника 21 січня 1978 р., не може бути зведена до простої інформації, а набуває символічного ціннісного характеру й може адекватно «відчитуватися» у відповідному культурному контексті. Оскільки цінності завжди існують на різних ієрархічних рівнях, робимо висновок, що символічна репрезентація, окрім знаковості, передає також ієрархію. Більше того, соціальна ієрархія не лише існує через символічну репрезентацію, але й підтримується нею у сфері суспільної свідомості (громадської думки). Це означає, що знаки символи, як найвагоміші чинники комунікативної спільноти, здатні змінювати і спільноту, і саму людину.

Знаки-символи, наголошував Ч. Пірс, здатні рости, розвиваючись один з одного. Це також означає, що символи активно перетворюють один одного, змінюючи значення слів у залежності від середовища, в якому вони застосовуються. З іншого боку, формування символічного світу завжди відбувається у парі з формуванням відповідного комунікативного середовища з його особливими зразками висловлювання, нормами поведінки та типовими реакціями на символічні подразники. Символ може втрачати свою характерну природу бути знаком, якщо б він втрачав інтепретанту)

Символ як омана. Символ є таким знаком, чиє спеціальне значення чи відповідність репрезентується таким чином, що воно репрезентує оману, але не як таку, а лише в тому, що стосується самого факту його існування через звичай, диспозицію, або інше дієве загальне правило, яке буде інтерпретовано символічним способом. Проблема омани й помилки – це проблема інтерпретації певного символу залежності від різних контекстів.

Скажімо, крашанка і писанка є символами релігійними і символізують Великдень, Воскресіння Христа. Але окрім того, писанка ще й символізує причетність, наприклад, до української культури. Так само можемо говорити про етнічний чи національний одяг.

В передмові до чотиритомного «Словника символів», який було видано в Парижі, Жан Шевальє пише: «Вдень і вночі, коли ми розмовляємо, висловлюємось жестами, бачимо сновидіння, кожен із нас свідомо чи несвідомо користується символами. Вони надають форму нашим прагненням та бажанням, підштовхують нас до дій та нових починань, моделюють нашу поведінку, лежать в основі наших успіхів та невдач... Всі науки, природничі та гуманітарні, мистецтво з усіма його напрямами — все, що складає культуру людини, на своєму шляху зустрічається із символами. Всі вони повинні об'єднати свої зусилля, щоб розкрити таємницю символів та звільнити сконцентровану в них енергію. Мало сказати, що ми живемо у світі символів,— світ символів живе в нас «.

У книзі «Проблеми душі нашого часу» К. Г. Юнг пише: «Я ні в якому разі не розумію під символом алегорію чи простий знак; скоріше я розумію під ним деякий образ, котрий повинен, наскільки це можливо, охарактеризувати всього лише невиразно передбачувану природу духу. Символ не містить у собі та не пояснює, а показує через самого себе на лежачий осторонь, незрозумілий, лише невиразно передбачуваний сенс, який неможливо було б задовільно виразити ніякими словами нашої сучасної мови».

Багатогранність, багатозначність символу чудово визначає Р. Бекер: «Символ можна порівняти з кришталем, який пропускає світло найрізноманітнішими способами, в залежності від того, через яку грань це світло проходить. Можна іще сказати, що символ — жива істота, частина нашої власної суті, яка знаходиться в постійному русі та трансформації. Коли ми в нього проникаємо, в той момент, коли ми усвідомлюємо, що він є поштовхом для перегляду та роздумів, вивчаючи його, ми одночасно спостерігаємо та досліджуємо свою власну дорогу, перед нами відкривається той напрямок, рухаючись по якому наша душа полетить до нових далей».

Насправді між символом та простим позначенням існує така ж розбіжність, як між живою людиною та її зображенням на фотографії. Символом може стати буквально все: ситуація, образ, предмет, явище, істота, персонаж,— але для цього вони повинні набути визначених властивостей, характерних для будь-якої безсмертної сутності, котра живе вічно. Те друге, загадкове паралельне життя, яке вони містять в собі і відкривають перед людиною, повинно виходити за межі теперішньої миті, за межі даного фізичного існування. Властивості символу, про які ми будемо говорити, насправді характерні для всіх істин, які є частиною того, що прадавні філософи називали Софією,— універсальною духовною мудрістю, котра відображається у світогляді всіх культур, релігій та традицій. (Олена Сикирич).

У роботі «Священне та мирське» Мірча Еліаде пише: «Сучасний представник західної цивілізації відчуває певне збентеження перед деякими формами прояву священного: йому важко припустити, що хтось виявляє прояв священного в камінні чи деревах. Однак... мова не йде про обожнювання камінця чи дерева самих по собі. Священному камінню чи священним деревам вклоняються саме тому, що вони являють собою ієрофанії, тобто «показують» вже дещо зовсім інше, ніж просто камінець чи дерево... Священний камінець лишається камінцем, зовні (а точніше, під мирським кутом зору) він нічим не відрізняється від інших камінців. Проте для тих, для кого в цьому камінцеві проявляється священне, навпаки, його безпосередня реальність, яка дана у відчуттях, перетворюється в реальність надприродну. Іншими словами, для людей, які мають релігійний досвід, вся Природа здатна проявлятися як космічний священний простір. Космос, у всій його повноті, являє собою ієрофанію... Якісь особливі місця, які якісно відрізняються від інших: рідний пейзаж, місце, де народилось перше кохання, вулиця чи квартал першого іноземного міста, яке побачили в юності, зберігають навіть для людини щиро нерелігійної особливу якість — бути «єдиними». Це — «святі місця «її власного всесвіту, так, якби ця нерелігійна істота відкрила для себе іншу реальність, відмінну від тієї, в якій проходить її повсякденне існування».

У «Словнику символів» Жан Шевальє пише: «... Спрадавна символ завжди являв собою предмет, поділений на дві частини... Дві людини берегли одну з двох частин: господар та гість, той, хто позичив гроші та боржник, два паломники, двоє люблячих, котрі розлучалися на довгий час... При новій зустрічі вони з'єднували дві частини символу в одне ціле, знову підтверджуючи таким чином своє кохання, дружбу, зв'язки гостинності чи боргу честі. Для прадавніх греків символ завжди був знаком впізнавання, завдяки йому батьки могли впізнати своїх дітей, з якими були розлучені... Символ розлучає та знову поєднує. Він містить в собі одночасно дві ідеї: розлуки та нової зустрічі. Він нагадує про єдність, яку було втрачено і яка знову може бути відновлена».

У людській культурі спрадавна генеровано Символ священности – як символ чистоти, усунення бруду, скверни, неправди, блуду, ошуканства. Просторовим місцем чистоти є Храм як його символ, образ і індекс.

Наприклад, український рушник, кобза, українська вишиванка упродовж віків є, з одного боку символами ідентифікації з українською спільнотою, а з іншого – виступають символами опору проти асиміляції українців та політичних репресій. Якщо ж витлумачити вишиванку з погляду інших культур, то тут можемо зустріти прочитання (інтерпретацію) її в очах людини неворожої й вишиванка може бути для нею символом захоплення мистецтвом людських рук і відповідно пошани до мистецтва. Але для деяких людей, вишиванка є символом ворожого ставлення. Ворожість, звісно, йде не від вишиванки. Ворожість відходить від інтерпретатора, від душі чи ментальності того, хто чує внутрішній неспокій, або сам несе загрозу для носія вишиванки і подивований, що поза століття репресій, все ще живуть люди, які вбираються у вишиванки. Тому вишиванка з символу етнічної приналежності перетворилася у символ, з одного боку, опору, а з іншого – переслідування і загрози. У першому й другому випадках значення опору чи загрози походить не з самої вишиванки, а з носіїв певного соціального-політичного контексту. Тобто, щоб вишиванка перестала бути символом політичним, а залишалася чисто культурним, як, наприклад, кімоно у японців, потрібно змінити соціальний і політичний контекст її інтерпретації.

Наприклад, образ кобзи також можевикликати різні асоціації і думки у різних авдиторіях. Це залежить від того, яку символічну репрезентацію викликає образ кобзи.

Дата добавления: 2014-01-04