Ієрархія знаків та домінування

Кобзарство як світоглядна система

http://www.newacropolis.org.ua/ua/news/?DETAIL=6168

ПАРАДОКС РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ:

Іконічні та індексувальні знаки переважно читаються як «натуральні», тоді як символічні знаки, створюючи зв'язок між позначувальником і позначуваним, стають узвичаєними (habitual).

Іконічні позначники можуть бути надзвичайно промовистими (evocative), такими, що викликають спогади. «Оскільки ми не можемо бачити об’єкт у знакові, ми часто залишаємося з відчуттям, що образ (ікона) приведе нас ближче до правди, ніж би ми мали натомість бачити індекс чи символ». «Натомість щоб привернути нашу увагу до прогалин, які завжди існують у процесі репрезентації, іконічний життєвий досвід заохочує нас до підсвідомого подолання прогалин і таким чином – до віри в те, що ніяких прогалин взагалі не існувало … Це є парадокс репрезентації: вона може найбільше ошукувати тоді, коли ми вважаємо, що вона працює найкращим чином».

Лінгвіст Джон Ліонс зауважує, що іконічність (образність) завжди залежить від властивостей того медіуму, через який форма маніфестується (Lyons 1977, 105).

Приклад з ономатопоетичним англійським «ку-ку»: воно подає іконічну фонічн у форму (медіум), але не подає графічної форми (письмової).

Три типи знаків, за Пірсом, не є взаємовиключними: знак може бути образом, індексом, символом чи навіть їхньою комбінацією. Пірс вважав, що було б трудно, а то й неможливо навести цілковито чистий індекс, або знайти якийсь знак, що був би повністю позбавлений якості індексувати.

Наприклад, мапа є індексувальною відносно розташування речей, іконічною щодо їхньої репрезентації у визначенні відношень та дистанцій між населеними пунктами, і символічною – у застосуванні конвенційних символів, важливість яких мусить бути засвоєною.

Телевізія та кіно використовує всі три форми: іконічну (звук та образ), символічну (мова й письмо), індекс – як наслідок того, що зафільмовано.

Усі три способи позначення перебувають (співіснують) в ієрархічній взаємодії, проте один з них буде з необхідністю домінантним над іншими двома: домінування обумовлюється контекстом. Чи знак буде символічним, іконічним чи індексувальним передусім залежить від способу, яким знак застосовується.

Один і той самий Позначувальник може бути застосований іконічно в одному контексті й символічно – в іншому: наприклад, рисунок університету може зображати якийсь конкретний університет, а також – університет як загальну категорію вищого навчального закладу, залежно від призначення для застосування.

Знаки не можуть бути класифіковані на три способи поза референцією до цілей тих, хто їх використовує у певному конкретному контексті. (Природу референції ми будемо розглядати окремо, пізніше) Тому один і той самий знак може тлумачитися як символ однією особою, як ікона – другою, та як індекс – ще іншою. «Коли говоримо про ікону, індекс чи символ, ми не відсилаємо до об’єктивних властивостей знака, але відсилаємо до досвіду спостерігача, який знак застосовує».

Критики структуралізму підкреслюють, що відношення між позначувальником і позначеним підлягають динамічній зміні: не існує жодних фіксованих ланцюжків позначувальників – вони обумовлені і темпорально, й соціально.

ІІІ. ГЕНЕЗА ЗНАКОВИХ СИСТЕМ (СЕМІОЗ)

Щодо трьох модусів знака у термінах Пірса, то зміщення від одного до іншого модуса має еволюційний та історичний характер. Подібно до Сосюра, Пірс надавав найбільшого статусу символічним знакам: «лише вони є родовими (загальними) знаками; а приналежність до загального (родового) є невід’ємною складовою для роздумів і міркування».

Пірс тлумачив символ як знак, властивий для Людини: «тварина, що користується символом». Сучасна семіотика вважає, що символ властивий не тільки для людини, але й для соціально організованих тварин.

З цієї позиції Пірса випливає те, що природу еволюційного процесу можна тепер тлумачити через явище «знакової системи»: ідея еволюції знакової системи у напрямку виникнення символічної функції як її складової є внутрішньо притаманною перспективою розвитку самої системи у її пов’язанні з довкіллям. Проте регулярний поступ здійснюється на рівнях всіх трьох модусів: іконічного, індексувального й символічного.

Пірс визначав іконічність (образність) джерелом «промовчуваного», «неявного», недовершеного, «недоконаного» модусу сигніфікації (default mode of signification), він стверджував, що ікона (образ) є першопочатковим знаком, називаючи його «найпримітивнішим, простим джерелом категорій».

У порівнянні до справжнього знака, істинного знака, або символа, індекс несе на собі ознаки певного «виродження», а ще більше виродження характеризує знак-образ. Пірс вважав, що знаки за походженням є частково іконічними і частково індексувальними. Він говорив, що у першопочатковому примітивному письмі, такому як єгипетські ієрогліфи, існують образи позалогічного типу, або ідеографія – «початкова форма мови очевидно була переважно елементом мімікрії». Проте з часом, лінгвістичні знаки розвинулися в більш символічний і конвенційний характер. Символи приходять до існування з розвитку інших знаків, зокрема – образів.

Історичні дослідження розвитку мови справді показують тенденцію розгортання лінгвістичних знаків від індексувальних та іконічних до символічних форм.

Абетка від початку не була оперта на заміщення конвенційних символів на звуки. Археологічні дослідження показують, що початкове абеткове письмо лежить на символах, які попередньо виготовлені з елементарних форм, що використовувалися як образно створені об’єкти – дуже подібні до тих, які ми використовуємо сьогодні як шаблони для надання форми у процесі карбування монет. Лише пізніше вони набрали значно абстрактніших якостей.

Іконічні знаки уподібнювалися до об’єктів та дій, до яких вони відносилися (реферували) прямо чи метафорично. З часом малюнкове письмо стало більше символічним і менше іконічним. (Лише перехід до букв – що є чистими символами – став також переходом до їх звукової передачі.)

Дата добавления: 2014-01-04