Позиція особистості як психологічний об’єкт виховання

Власова

ПОЗИЦІЯ ОСОБИСТОСТІ ЯК ПСИХОЛОГІЧНИЙ ОБ`ЄКТ ВИХОВАННЯ Кожна людина має у своєму арсеналі принаймні дві відносно автономні системи психічного відображення дійсності. Одна з них - когнітивна- дозволяє їй пізнавати світ раціонально. Розвиток цієї системи переважно здійснюється в межах навчання людини. Інша система - емоційна - орієнтує людину у світі шляхом вироблення вибіркового емоційного ставлення (відношення) до об`єктів дійсності, які в змозі задовольнити її потреби. В онтогенетичному плані друга система на момент народження є більш підготовленою до функціонування в порівнянні з першою, а тому з перших років життя саме вона забезпечує підтримання динамічної рівноваги людського організму як відкритої системи. Завдяки їй у дитини активно виникають різноманітні вибіркові ставлення до оточуючих, які нею опікуються, інших людей, до предметного світу, який включається в коло задоволення її життєвих потреб та забезпечує їх подальший соціальний розвиток. Отже, починаючи з дитячого віку, ставлення людини до інших соціальних істот та предметного світу має вибірковий характер, який в першу чергу обумовлюється своєрідністю її попереднього життєвого досвіду, позитивного або негативного переживання нею обставин власного життя. Ще більшої вибірковості вони набувають тоді, коли спілкування та взаємодія з оточуючим світом стають для людини усвідомленими потребами та внутрішньою необхідністю. Так у особистості з`являється позиція як система вибіркового ставлення людини до оточення, яка пов`язана з оцінкою навколишньої дійсності, визначає індивідуальний характер її діяльності та вчинків. Вчинки розуміються у психології як дії, опосередковані спілкуванням людини, її взаємодією з іншими людьми. Вони регулюються певними соціальними нормами та викликають моральні оцінки оточуючих людей, які, у свою чергу, теж впливають на формування складових позиції. Для Л.І. Божович внутрішня позиція - це, насамперед, система спрямованості особистості, її мотивів, потреб і прагнень, які зумовлюють певне ставлення людини до дійсності, соціального оточення та самої себе і визначають конкретну лінію її поведінки. Центральними елементами такої системи спрямованості, за О.М. Леонтьєвим, є особистісні смисли, які розуміються як смислові установки, значущі мотиви, заради яких особистість діє. Такі установки проявляються як готовність людини діяти певним чином у різних проблемних ситуаціях, в тому числі і ситуаціях морального вибору. За Б.Г. Ананьєвим, позиція особистості як суб`єкта суспільної поведінки та діяльності виступає складною системою її відносин, установок та мотивів, цілей та цінностей, які можуть бути як просоціального, так і асоціального змісту. Ієрархія таких складових, домінування просоціальних, або ж асоціальних утворень визначає своєрідність та соціальну значимість кожної конкретної особистості. Корисно в цьому контексті згадати запропонований В.А. Ядовим установчо-позиційний підхід до визначення структури особистості[2]. З його точки зору, людина володіє складною системою різних диспозиційних утворень, які регулюють її поведінку та діяльність. Диспозиції (або позиції) являють собою комплекс готовності свідомості та нервової системи людини діяти певним чином. Такі позиційні утворення виникають кожен раз при зустрічі певної потреби з відповідною ситуацією її потенційного задоволення. Диспозиції організовані ієрархічно і утворюють 4 рівні. 1) Перший найнижчий рівень утворюють елементарні фіксовані установки (set), які формуються на основі вітальних потреб людини. Вони утворюються в найпростіших ситуаціях, на кшалт такої, як, ступивши на ескалаторні сходи, ми певний час ще продовжуємо рухатися, хоча нікуди не поспішаємо. Як правило, такі установки не усвідомлюються та не переживаються. Основний осередок їх формування, за Ядовим, це умови сімейного оточення дитини як основного джерела її первинної соціалізації, різноманітні предметні ситуації. Відповідний їм метод формування - привчання. 2) Другий рівень більш складних диспозицій формується на основі потреб людини у спілкуванні, що здійснюється в малих групах та в тих ситуаціях, які задані діяльністю в таких групах. Такі особистісні утворення Ядов називає соціальними фіксованими установками, або аттитюдами. У порівнянні з установками попереднього рівня, аттитюди мають не лише поведінковий, а й афективний (як ставлення до інших) та когнітивний (як усвідомлення такого ставлення) компоненти. У такий спосіб сформована переважна більшість комунікативних навичок та вмінь людини. 3) Третій рівень базових соціальних установок охоплює диспозиції, у яких фіксована загальна спрямованість інтересів особистості відносно конкретної сфери соціальної активності (сфера професійних інтересів, певного виду відпочинку, політичної активності…). Такі базові соціальні установки концентрують особистість на певній царині діяльності, виражають її ставлення до цієї діяльності, усвідомлюються нею як приоритетність певного стилю власної поведінки у порівнянні з іншими. 4) Найвищий рівень диспозицій утворює система ціннісних орієнтацій особистості, під якою розуміється стійка система спрямованості інтересів та потреб людини, що виражає її ставлення до цілей життєдіяльності та засобів їх задоволення (Н. Рокич називає їх відповідно термінальними та інструментальними цінностями). За словами Ядова, цілепокладання на цьому рівні - це певний “життєвий план”, найважливішим елементом якого виступають окремі життєві цілі, пов`язані з головними соціальними сферами діяльності людини - працею, пізнанням, сімейним та суспільним життям. Описана система диспозиційних утворень виступає регулятором поведінки людини. ü Установки першого рівня регулюють безпосередні реакції людини на актуальну предметну ситуацію. ü Другий рівень регулює вчинки особистості у звичних ситуаціях взаємодії з оточенням. ü Третій рівень забезпечує регуляцію системи вчинків людини, таких, як, скажемо, стиль професійної діяльності, схильність до певного виду організації відпочинку чи системи домогосподарювання. ü Вищий рівень регулює поведінку та діяльність людини у найбільш значущих ситуаціях її соціальної активності, зокрема у проблемних, конфліктних, ситуаціях морального вибору. Отже, позиція особистості - це система ціннісних орієнтацій та установок людини. На думку А.Б. Коваленко та М.Н. Корнєва елементи позиції виступають не лише регуляторами поведінки особистості, але й рушійною силою її соціального та психічного розвитку. Закріплюючись через реалізацію в суспільній практиці позиція втілюється в риси характеру ü комунікативні (як ставлення до інших), ü суб`єктно- діяльністні (як ставлення до предметного світу) та ü рефлексивні (як відображення ставлення людини до самої себе). Останні завершують формування структури характеру людини, забезпечують його цілісність та саморегульованість, тим самим забезпечуючи і відносну автономність особистості людини в суспільтві. З огляду на це, виховання людини можна розглядати як керування становленням або зміною її установок та ціннісних орієнтацій, формування в неї здатності до цілеспрямованого усвідомлення власних соціальних установок та життєвих цінностей, а також створення психологічних механізмів реалізації їх на практиці.

Скрипченко

Виховання як формування цілісної особистості Особистість формується на основі засвоєння людиною суспільних форм свідомості і поведінки. Моральна свідомість це відображення в свідомості людини принципів і норм поведінки, що регулюють взаємини людей, їх ставлення до суспільної справи, до суспільства. Психологи виділяють в розвитку моральної свідомості три головні етапи: ü доморальний рівень, коли дитина виконує встановлені правила, виходячи із егоїстичних уявлень ü конвенціональну мораль, що орієнтується на зовнішні норми поведінки; ü автономну мораль, тобто орієнтацію на внутрішню, автономну систему принципів. Однак перехід від однієї стадії до іншої складний і суперечливий. Сила моральної свідомості — в категоричності і універсальності основних постулатів. Щоб оволодіти азами моральності, дитина повинна мислити альтернативно: добро, або зло, добре, або погано. Дитина, що не засвоїла елементарних норм моральності як безумовних, категоричних імперативів не може стати моральною людиною. Але моральність не зводиться до системи заборон і вказівок. Які б не були джерела моральних норм і правил, моральне рішення та пов'язаний з ним ризик і відповідальність можуть бути тільки індивідуальними. Морально зріла людина ніколи не може відповісти однозначно на запитання дитини: "добре це чи погано?", тому що одна і та ж дія по-різному оцінюється в залежності від її контексту, наслідків, мотивів тощо. З цим пов'язаний моральний вибір, оцінки, самооцінки. При відсутності розвинутої моральної рефлексії жорстока система моральних принципів легко переходить в примітивне моралізування, звернення з мораллю до інших, але не до себе. Різні рівні моральної свідомості можуть виражати не тільки стадії розвитку, але й різні особистісні типи: Наприклад, етичний формалізм, що розглядає моральні норми поза конкретними умовами їх реалізації, що вимагають безумовного виконання правил, які б не були результати цього — не тільки певна стадія морального розвитку, але й специфічна властивість людей з ригідними соціальними установками, незалежно від їх віку і рівня інтелектуального розвитку. Практичне вирішення всякої моральної проблеми пов'язано з конкретною життєвою ситуацією. Почуття обов'язку перед суспільством не знімає особливих обов'язків по відношенню до близьких людей, а орієнтація на спільного іншого не виключає чутливості до думки конкретних інших. Логічним шляхом ці протиріччя не вирішуються. Формування моральної свідомості неможливо розглядати у відриві від соціальної поведінки, реальної діяльності, в ході якої складаються не тільки моральні поняття, але й почуття, звички і інші неусвідомлені компоненти морального обличчя особистості. Характерний для особистості засіб вирішення моральних проблем, як системи цінностей, з якою вони співвідносяться, формується, перш за все, в ході практичної діяльності дитини і її спілкування з оточуючими людьми. Поведінка особистості залежить не тільки від того, як вона розуміє проблему, але й від її психологічної готовності до тієї чи іншої дії. Моральна позиція розкривається у вчинках і нормується вчинками, особливо важливу роль у становленні єдності знань, переконань та діяльності відіграють конфліктні ситуації. Людина, яка не була в складних життєвих ситуаціях, ще не знає ні сили свого "Я", ні реальної ієрархії засвоєних ідей і принципів. Перетворення моральних знань, понять в переконання потребує їх закріплення в системі мотивів поведінки і відповідних їм моральних звичок. Між свідомістю, як потрібно діяти і звичною поведінкою існує протиріччя. Моральний досвід школяра набувається через вправи в поведінці, "гімнастику поведінки", тобто через організовані педагогами повторні дії, вчинки в різних, але схожих життєвих ситуаціях. Знання як елемент свідомості утворюють систему наукових істин, які засвоєні в результаті вивчення індивідом нагромадженого людством соціального досвіду. Моральні переконання є суб'єктивно значимими для особистості нормами і принципами поведінки, які виступають як внутрішні еталони, мотивуючи вибір і реалізацію вчинків. Моральні переконання виникають у особистості в результаті оволодівання нею суспільних моральних норм, принципів і їх апробації в поведінці. М.И. Боришевський (1986) зазначає, що в психології проблема моральних переконань досліджена недостатньо. Значно ширше представлена вона в ряді інших наук. У виникненні і розвитку моральних переконань чітко проявляється дія принципу активності особистості як діяльного суб'єкта. Завдяки самоактивності особистість здатна оволодівати суспільними моральними цінностями і трансформувати їх в процесі життєвого досвіду і формувати на їх основі особисті моральні норми, принципи. У моральних переконаннях проявляється принцип єдності свідомості і діяльності особистості. Моральні переконання — важливий структурний елемент особистості, що входить у її світогляд. Структуру моральних переконань складають два нерозривно пов'язаних між собою компоненти — когнітивний і емоційний. Якщо когнітивний компонент виступає в переконаннях як знання етичних норм, принципів, як усвідомлення моральних цінностей і засобів їх досягнення, то емоційний компонент є виразом здатності особистості до глибоких позитивних або негативних переживань у зв'язку із виконанням або порушенням норм моралі. Емоційний компонент несе на собі основне навантаження в структурі морального переконання, оскільки в ньому виражена суть суб'єктивного, внутрішнього ставлення особистості до етичних норм і принципів. Волю відносно моральних переконань слід розглядати як засіб їх реалізації в конкретній поведінці людини і перш за все у вчинках, коли необхідно прийняти рішення в складних умовах морального вибору. Моральна поведінка ґрунтується на моральних звичках — звичка до праці, допомоги тощо. Звичка — автоматизована дія, виконання якої в певних умовах стало потребою. З формуванням звички пов'язано зміщення мотиву дії. Якщо спочатку дія побуджується мотивом, що лежить поза ним, то з виникненням звички, мотивом стає сама потреба у виконанні даної дії. Звичка формується в процесі неодноразового виконання дії на тій стадії, коли при її виконанні вже не виникає яких-небудь труднощів вольового або пізнавального характеру. При цьому вирішального значення набуває викликана самим функціонуванням дія фізичного і психічного самопочуття, що має забарвлення позитивного "приємного задоволення ". Формування корисних звичок і корекція негативних є важливим завданням виховання.