Управління кредитними ризиками

Визначення кредитних ризиків

Процес кредитування інвестиційних проектів у цілому є ненадійним, тому інвестиційні кредити повинні бути достатньо ліквід­ними для того, щоб покривати будь-який відплив коштів, витрати та збитки і при цьому забезпечувати прийнятний для акціонерів банку розмір прибутку. Така цілеспрямованість має бути основою будь-якої кредитної політики щодо прийняття ризиків та управління ними.

Кредитний ризик, або ризик неповернення боргу, при інвестиційному кредитуванні може бути визначеним як невпевненість кредитора у спроможності боржника виконати свої зобов’язання за умовами кредитної угоди. Можливість такого ризику виникає через:

· помилки самого банку під час розгляду кредитної заявки, розробки умов кредитної угоди;

· неефективну роботу клієнта, що отримав інвестиційну позичку;

· неефективність інвестиційного проекту, під який надається кредит;

· нездатність банку створити адекватний грошовий потік у зв’язку з непередбаченими змінами в діловому, економічному і/або політичному оточенні позичальника;

· невпевненість у майбутній вартості та якості (ліквідності чи можливості продажу на ринку) застави під кредит;

· кризу в діловій репутації позичальника.

Серед причин виникнення цих ризиків, що залежать від самого банку, слід відзначити:

ü ліберальне ставлення до позичальника під час розгляду заявки на кредит;

ü неякісна оцінка кредитоспроможності позичальника;

ü погане структурування позички;

ü помилки в оцінці забезпечення позички;

ü неповне відображення в кредитній угоді умов, що забезпечують інтереси банку;

ü відсутність контролю за позичальником у період повернення позички та ін.

Основні причини створення кредитних ризиків, що залежать від позичальника, пов’язані з:

¨ незадовільним керівництвом підприємства;

¨ погіршенням якості продукції та робіт;

¨ помилками в оцінці ринків збуту та ін.

До факторів, які не перебувають під контролем банку та позичальника, належать:

Ø погіршення економічної кон’юнктури;

Ø зміна політичної обстановки, законодавства та ін.

Отже, діяльність банку залежить від реальної оцінки ризику, пов’язаного з інвестиційними позичками, які він надає.

Управління кредитним ризиком при інвестиційному кредитуванні можна представити у вигляді моделі, яка зображена на рис. 9.2.

Оцінка кредитних ризиків. Кредитний ризик — це функція параметрів позички та позичальника. Оцінка кредитної пропозиції, представленої потенційним позичальником, є оцінкою різних видів можливого ризику, які виникають під час надання бажаного кредиту для банку, що кредитує. Така оцінка повинна провадитися за п’ятьма критеріями:

1) репутація — бажання позичальника забезпечити свої зобов’язання. Процес оцінки має передбачати перевірку кредитних справ позичальника тощо;

2) можливості позичальника на одержання коштів за всіма своїми операціям або за конкретним інвестиційним проектом та здатність його управляти своїми коштами;

3) капітал — оцінка бази капіталу позичальника та його готов­ність використовувати власний капітал у проекті, на який заявлений кредит. Позичальник повинен бути готовим розділити ризик проекту з банком, що його кредитує, надаючи для фінансування значну частину свого акціонерного капіталу, тобто позичальник повинен перейняти на себе певні зобов’язання;

4) умови — оцінка поточного стану та прогнозу розвитку місцевої, регіональної та загальнонаціональної економіки, а також галузей господарства, де оперує позичальник. Різні економічні умови та різні економічні прогнози для різних галузей господарства часто потребують і різних позичкових критеріїв на тих чи інших фазах ділового циклу;

Рис. 9.2. Модель управління ризиками
при інвестиційному кредитуванні

5) застава — надійне забезпечення кредиту у формі застави або гарантії. Банк не повинен надавати кредитів лише під заставу або лише під гарантію, потрібне подвійне покриття.

Оцінка фінансової інформації. На основі попереднього аналізу працівник банку приймає рішення про продовження розгляду заявки на кредит, для цього він повинен оцінити фінансову інформацію позичальника:

· річну, піврічну або квартальну фінансову звітність підприємства;

· залежно від виду кредиту, його суми та строків — детальну структуру запасів, розшифрування дебіторської та кредиторської заборгованості;

· у випадку великого довгострокового кредиту — бізнес-план, де буде показано, як надходження від позички відбиватимуться на майбутньому фінансовому стані підприємства і особливо на грошових потоках.

Захист від втрат у разі невиконання зобов’язань. Для захисту від непередбачених втрат за кредитними операціями банк вимушений вимагати від позичальників забезпечення кредиту. Забезпечення — це матеріальний актив, на який банк має права застави, а також потенційне вторинне джерело погашення кредиту. Якщо кредитування забезпечене, працівник банку зобов’яза­ний так структурувати кредит, щоб його величина дорівнювала об’єктивній ліквідаційній вартості забезпечення. Зауважимо, що забезпечення заставою не гарантує погашення кредиту, тому банк повинен ретельно оцінити ринкову та ліквідаційну вартість забезпечення, а потім постійно здійснювати його поточну переоцін­ку. Найчастіше вартість забезпечення вища, ніж сума кредиту, бо вона повинна покривати не лише ризик від того, що ліквідаційна вартість забезпечення може виявитися меншою від оцінювальної, а й відшкодовувати відсоткові платежі, які нагромаджуватимуться в міру погіршення стану кредиту.

Отже, банку необхідно визначити, які активи є прийнятними для застави і як обчислити сучасну вартість кредиту. Для цього слід проаналізувати такі характеристики закладених активів:

· відносну легкість оцінки застави до прийняття рішення про видачу кредиту і протягом усього строку кредиту (вартість застави потребує періодичної перевірки, з тим щоб забезпечити адекватне покриття кредиту);

· можливість розміщення застави на ринку;

· ліквідність або можливість швидкого переведення застави в готівку;

· підконтрольність — точне визначення кредитором місцезнаходження застави і можливостей реалізації права на володіння нею;

· ступінь фізичного та морального старіння (деякі активи втрачають свою початкову вартість швидше, ніж інші, хоча строки їх придатності на відміну від строку їх старіння можуть бути значними).

Зважаючи на всі ці моменти, банк, що має надати кредит, повинен:

а) перевірити активи, які пропонуються позичальником у вигляді застави, на наявність цесій, прав відводу та інших позивів;

б) зареєструвати передоручення прав на заставу в судових органах;

в) постійно поновлювати записи та періодично (бажано раптово) перевіряти місцезнаходження та стан застави.

Таким чином, застава як така не впливатиме на ризик, вона лише надає можливість кредиторові збільшити свої шанси на повернення коштів за своїми фінансовими вимогами у випадку невиплати боргу.

Аналіз якості кредиту. Система рейтингу кредиту за критерієм якості є важливим інструментом систематичної оцінки ступеня кредитного ризику, пов’язаного з непогашеними інвестиційними кредитами банку. Використання системи рейтингу допома­гає визначити дохідність кредиту у зв’язку із ризиком, що виникає при цьому.

Банки найчастіше складають власні рейтинги кредиту за якістю, проте основою для них є класифікація за ступенем ризику, яка наведена в Положенні НБУ «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредит­ними операціями» від 6 липня 2000 р. № 279.

З огляду на це, банки повинні присвоювати кожному кредиту певні числа та/або букви залежно від його якості.

Наприклад:

а) рейтинг якості кредиту може складатися з номерної системи, яка класифікує кредит у межах від 0 до 6 (див. табл. 9.5);

в) рейтинг якості кредиту за системою балів оцінює кредит за призначенням, заставою, фінансовим станом позичальника, строком та схемою погашення, кредитною інформацією, ціною та ін. (див. табл. 9.6);

г) рейтинг якості кредиту за аналізом фінансових коефіцієнтів класифікує кредити за певним класом від I до VI (див. табл. 9.7).

Таблиця 9.5

Дата добавления: 2014-01-04