Способи і порядок припинення права власності на землю та права користування земельною ділянкою

Реалізація підстав припинення права власності на землю та права користування земельною ділянкою відбувається за настанням визначених умов, які істотно впливають на встановлений порядок їх здійснення. При цьому припинення, рівно як і придбання, одних прав може здійснюватися в добровільному порядку, а для інших - необхідно настання спеціальних умов, і реалізуються вони лише у судовому порядку.

Добровільний порядок припинення прав на землю має певне розповсюдження на практиці, у зв’язку із чим він одержав відповідну регламентацію в земельному законі. Серед добровільних способів припинення прав на землю особливе місце займає добровільна відмова від використання земельної ділянки на відповідній правовій основі. Добровільна відмова від права власності на землю або права користування земельною ділянкою являє собою вільне волевиявлення власника чи землекористувача, яка спрямована на припинення належного йому суб’єктивного права відносно подальшого використання земельної ділянки на правових підставах, передбачених земельним законодавством. Із цього випливає, що добровільна відмова, як спосіб припинення прав на землю, не є самочинним залишенням земельної ділянки. Для її реалізації передбачені відповідні правові вимоги, недотримання яких може кваліфікуватися як правопорушення. Крім того, добровільна відмова від права земельної власності або права землекористування вимагає її прийняття відмовоодержувачем та відповідного правового оформлення.

Не дивлячи на спільність добровільної відмови від права власності на земельну ділянку та права землекористування, їх необхідно відрізняти один від одного. Виходячи зі змісту ст. 142 Земельного кодексу, добровільна відмова від права власності на земельну ділянку може здійснюватися тільки на користь держави або територіальної громади. Отже, в ній йдеться про відмову від права приватної власності на земельну ділянку, яка повертається в державну або комунальну власність.

Припинення права земельної власності на підставі добровільної відмови здійснюється за заявою власника землі, що подається у відповідний орган державної виконавчий влади або орган місцевого самоврядування. У випадку згоди на її прийняття, зазначені органи укладають із власником землі відповідну угоду про передачу права власності на земельну ділянку, яка підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Це означає, що добровільне волевиявлення, яке надходить від власника земельної ділянки вимагає такого ж добровільного волевиявлення з боку державного органу або органу місцевого самоврядування. Проте наведені норми земельного закону не передбачають можливих наслідків відхилення в прийняття добровільної відмови від права власності на землю, а саме і відмови від прийняття земельної ділянки зазначеними органами. Думається, що у таких випадках положення ч. 2 ст. 13 Конституції про те, що «власність зобов’язує» має наслідком збереження права власності на землю за попереднім власником.

Припинення права постійного користування земельною ділянкою в порядку добровільної відмови також здійснюється за умовою подання заяви володарем відповідного суб'єктивного права. Вона подається землекористувачем власнику земельної ділянки, тому що в цьому випадку власник відомий. На підставі заяви землекористувача власник земельної ділянки приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації прав на землю та земельних ділянок.

Слід зазначити, що наведені положення відносяться до добровільного припинення права постійного користування земельною ділянкою, залишаючи без уваги добровільну відмову від тимчасового землекористування на орендних умовах, у т. ч. для концесійної діяльності. Умови дострокової добровільної відмови від подальшого використання земельної ділянки передбачаються в договорі оренди землі або у концесійному договорі[2], в яких сторони заздалегідь можуть визначити обставини для припинення дій зазначених договорів.

В цілому відчуження земельної ділянки за рішенням власника землі також можна віднести до добровільного порядку припинення права власності на неї. Таке відчуження може здійснюватися безпосередньо самим власником або його представником. Проте ухвалення рішення про припинення права власності на земельну ділянку належить тільки власнику або уповноваженому ним на те суб’єкту права. Способи реалізації відчуження права власності на землю у таких випадках залежать від вільного волевиявлення власника земельної ділянки.

Серед різноманіття способів реалізації припинення права власності на землю за рішенням власника можна виділити земельно-правові способи їх здійснення, наприклад, передача права державної або комунальної власності на землю в приватну власність громадян, цивільно-правові способи, наприклад, укладення договорів закупівлі-продажу, міни і дарування, адміністративно-правові способи, наприклад, передача права державної власності на землю в комунальну власність або передача права комунальної власності на земельні ділянки в державну власність. Варто підкреслити, що такі способи мають «подвійну» правову властивість: для володаря суб’єктивного права власності на землю вони є підставою його припинення, а для набувача – підставою виникнення суб’єктивного права власності на земельну ділянку. При цьому в одних випадках закон прямо передбачає можливості їх безоплатного відчуження, а в інших - оплатне відчуження.

Добровільне припинення права власності на землю може мати місце у випадках викупу земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб, якщо власник дає на це свою згоду. Таке припинення права власності притаманна і відчуженню земельної ділянки іноземними громадянами та особами без громадянства протягом встановленого для цього строку. Відчуження земельних ділянок у зазначених випадках може здійснюватися на підставі цивільно-правових угод. Якщо відповідні умови за тими чи іншими причинами у добровільному порядку не реалізовані, то передбачається примусове припинення права власності на земельну ділянку.

Примусовий порядок припинення прав на землю закріплений у єдиній нормі земельного закону, що охоплює як припинення права власності на землю, так і припинення права користування земельною ділянкою. У наступних земельно-правових нормах детально регламентуються відмінні риси умов їх реалізації для кожного способу припинення права земельної власності та права землекористування. Оскільки примусове припинення суб’єктивних прав на землю здійснюються без врахування волі власників або землекористувачів, загальним для примусових підстав, які припиняють право власності на землю та право землекористування, є судовий порядок їх застосування.

Диференційований підхід до розгляду змісту ст. 143 Земельного кодексу, дозволяє виділити підстави примусового припинення права власності на землю і примусове припинення права землекористування. До примусових підстав припинення права власності на земельну ділянку, що здійснюються у судовому порядку, відносяться: невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у законом визначених випадках; викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов’язаннях власника земельної ділянки; конфіскації земельної ділянки. При цьому, якщо у перших двох випадках примусове припинення права земельної власності може здійснюватися у цивільному судочинстві без надання доказів провини власника, то в останніх двох випадках воно може застосовуватися як у цивільному, так і в кримінальному судочинстві, із представленням доказів провини власника землі[3].

Примусове припинення права користування земельною ділянкою в судовому порядку може здійснюватися в двох випадках. Згідно із змістом ст. 143 Земельного кодексу, воно застосуються у разі використання земельної ділянки не за цільовим призначенням та у разі використання земельної ділянки з порушеннями екологічних вимог, якщо допущені порушення законодавства не усунені своєчасно. Закон не пов’язує зазначені випадки примусового припинення права землекористування з його видами та строками, що дозволяє говорити про їх поширення як на постійне, так і на тимчасове орендне користування земельними ділянками.

Хоча у загальних підставах не передбачено примусове припинення права землекористування за порушення вимог земельного законодавства, така засада припинення землекористування передбачена в ст. 144 Земельного кодексу. Більш того, у зазначеній земельно-правовій нормі визначений порядок її здійснення, що складається із декількох стадій[4]. Вони реалізуються за допомогою застосування адміністративних мір, які передують судовому розгляду примусового припинення права землекористування за порушення вимог земельного законодавства.

Відповідно до ст. 144 Земельного кодексу, у разі виявлення порушення земельного законодавства державний інспектор по використанню та охороні земель складає протокол про порушення та видає особі, яка допустила порушення, вказівку про його усунення у 30-денний строк. Якщо особа, яка допустила порушення земельного законодавства, не виконала протягом зазначеного строку вказівки державного інспектора щодо припинення порушення земельного законодавства, державний інспектор по використанню та охороні земель відповідно до закону накладає на таку особу адміністративне стягнення та повторно видає вказівку про припинення правопорушення чи усунення його наслідків у 30-денний строк.

У випадку неусунення порушення земельного законодавства у повторно зазначений строк державний інспектор звертається до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про припинення права користування земельною ділянкою. Рішення органу виконавчої влади або місцевого самоврядування про припинення права користування земельною ділянкою може бути оскаржене землекористувачем у судовому порядку.

Дата добавления: 2014-01-04