Музична культура і театральне мистецтво

Лекція 10. Культура України епохи бароко (продовження).

Друга половина XVII–XVIII ст. в історії української культури – важливий період у розвитку музичного барокового мистецтва. Музичні цехи як перші професійні об´єднання народних музикантів виникли ще наприкінці XVI ст. в Західній Україні і впродовж XVI–XIX ст. діяли майже в усіх великих містах України. Оскільки в українських землях не було ґрунту для сприйняття ранніх форм західноєвропейської опери, різновидів інструментального ансамблю та світської пісні, українське професійне мистецтво розвивало традиції церковного мелодичного співу та хорової музики без супроводу інструментів – а капела.

Із системи вокальних жанрів українські митці виділяють лише партесний хоровий концерт (церковне хорове багатоголосся) із восьми – двадцяти самостійних партій. Цей тип церковного співу шанували насамперед у великих культурних центрах (Львів, Луцьк, Київ, Чернігів). У каталозі Львівського братства з 1697 р. партесний репертуар налічував 267 церковних творів. Їх авторами були тогочасні українські композитори. Теоретичні засади партесного співу розробив український композитор, хоровий диригент Микола Дилецький (бл. 1650–1723) і виклав їх у посібнику «Граматика мусікійська» (1677). Цей посібник став першою ґрунтовною музично-теоретичною працею для композиторів, теоретиків музики та вчителів співу.

В українському музичному мистецтві XVIII ст, з одного боку, зберігалась тенденція розвитку традицій попередніх епох (мистецтво кобзарів, бандуристів), а з іншого – українська музика набувала класичних форм, складалася мережа музичної освіти.

Одним з найдавніших в Україні музичних навчальних закладів була Січова співацька школа (ост. третина XVII ст. – 1709, 1734–1775), де готували фахівців для церковних хорів.

Практичну підготовку композиторів, музикантів-виконавців, регентів, педагогів-теоретиків здійснювала Києво-Могилянська академія, де існували високопрофесійні хор і оркестр. Тут студенти навчалися грати на різних інструментах, освоювали партесний спів. В академії здобув музичну освіту видатний український композитор XVIII ст. Артемій Ведель.

Для систематичної підготовки освічених музикантів і співаків для хору царського двору в 1738 р. була створена Глухівська співацька школа. Глухів став центром культурного життя Лівобережної України. У ній навчалося 20 осіб, з яких десять кращих студентів щороку направлялися до Петербурга. В ній навчали партесному співу, грі з нот на скрипці, гуслях, бандурі. Тут існувала найбільша в Європі нотна бібліотека. Капельмейстером при глухівському дворі служив композитор і диригент Андрій Рачинський.

З глухівської школи вийшли найвидатніші українські композитори XVIII ст. – Максим Березовський та Дмитро Бортнянський.

М. Березовський навчався також в Болонській філармонічній академії, де також закінчував свою освіту В. А. Моцарт. В академії був звичай ім’я найздібнішого майстра музики, що закінчував академію, записувати золотими літерами на мармурову дошку. Конкурентами тут були Моцарт та Березовський. У цьому конкурсі переміг композитор-українець і на мармурову дошку вписали його ім’я.

М.Березовського вважають творцем класичного типу хорового концерту. В його музиці особливо відчутний вплив української пісенності. Він є автором опери «Іфігенія», багатьох духовних концертів («Не отвержи мене во время старости...», «Отче наш», «Вірую»). В них відчутні впливи українських народних пісень і київських церковних співів.

Видатним реформатором церковного співу, духовним композитором, диригентом був Д. Бортнянський. Йому належить понад 100 хорових релігійних творів. Серед них найвідоміші: «Господи, силою твоєю», «Слава во вишніх Богу», «Сей день», «Услиши, Боже, глас мій». Перебуваючи в Італії, Д. Бортнянський поставив там три свої опери «Алкід», «Квінт Фабій», «Креонт».

Що ж до інструментальної музики, то у середині XVIII ст. поширення набув романс – жанр камерної вокальної музики. Пісні-романси виконувалися в супроводі фортепіано або гітари. Популярними стали романси «Їхав козак за Дунай» Семена Климовського, «Всякому городу нрав і права» Г. Сковороди, «Дивлюсь я на небо» Михайла Петренка.

Авторкою популярних українських пісень була легендарна народна поетеса-піснярка Маруся Чурай (бл. 1625–1653). До війська Богдана Хмельницького належав Полтавський полк, у якому служив наречений Марусі Чурай. Очевидно, під враженням розлуки з коханим і народилася пісня «За світ встали козаченьки», яка стала улюбленою козацькою похідною піснею. Марусю Чурай вважають автором також таких пісень, як «Віють вітри, віють буйні», «Сидить голуб на березі», «Летить галка через балку», «Котилися вози з гори», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці».

Талановитим поетом був І. Мазепа, автор популярної пісні «Всі покою щиро прагнуть, а не в єден гуж всі тягнуть...». Не доведено його авторство іншої пісні – «Ой горе тій чайці небозі...».

Театр. Складовою мистецької культури України було театральне життя. Український театр XVII–XVIII ст. називають ще театром козацького бароко. Театральне життя XVII ст. відбувалося насамперед у школах. В українському шкільному театрі поряд із п´єсами значне місце належало декламаціям і діалогам, що писалися на різні теми, прославляючи світські події. Серед них були пояснювальні, дорадчі, судові, подібні до гербових, вірші. Найрозповсюдженішим в Україні був такий тип декламацій і діалогів, що робив предметом зображення будь-яке релігійне свято («Похвала на пресвітлий день Воскресіння Христове» К. Транквіліона-Ставровецького). Часто в шкільних п´єсах обігрувався такий бароковий мотив, як «світ – театр», що акцентував увагу на мінливості, марноті та швидкоплинності життя.

Дуже часто на шкільній сцені застосовувались прийоми передавання високого через низьке. До творів високих жанрів належали містерії (релігійна драма на біблійні сюжети) і мораліте (п´єса повчального характеру з алегоричними дійовими особами). Містерії інсценізували народження, смерть і воскресіння Христа, а герої з´являлися на сцені незалежно від дії. Містерії мали не лише біблійний, а й світський, зокрема історичний сюжет.

Наприкінці XVII – І пол. XVIII ст. помітних успіхів в Україні досягла шкільна драматургія (драми створювались у навчальних закладах). До середини XVIII ст. в Україні існувало близько 30 драматичних творів: шкільних драм, діалогів, декламацій. Їх авторами були викладачі Києво-Могилянської академії та колегіумів, духовенство, а виконавцями – студенти. Популярність мали п´єси різдвяних і великодніх циклів, що відображали звичаї, побут, життя народу. До них належали драми Георгія Кониського «Воскресіння мертвих», Феофана Прокоповича «Володимир», Данила Туптала «О причащений святих тайн» та ін. Драми писалися також на морально-етичні та історичні теми («Милість Божа», «Про святу Катерину», «Царство натури людської», «Про Олексія, чоловіка Божого»).

Як правило, до шкільних драм XVII–XVIII ст. додавались інтермедії та інтерлюдії – короткі одноактні комічні п´єси побутово-гумористичного змісту, що ставилися в антрактах між діями драми чи трагедії. Головне призначення інтермедій полягало в тому, щоб розважити глядача стомленого серйозною дією, яка розігрувалася в п´єсі. Головними героями інтермедій та інтерлюдій були персонажі з простолюду. Змістовно інтермедії широко використовували мотиви і сюжети української народної поетичної творчості, матеріал популярної книжкової анекдотичної і сатиричної літератури. До нас дійшло понад 40 українських інтермедій, зокрема, Якуба Гаватовича«Трагедія, або Образ смерті пресвятого Івана Хрестителя, посланця Божого» (1619) та Георгія Кониського «Воскресенія мертвих» (1747). Саме інтермедіїзапочаткували український театр.

В І пол. XVII ст. в Україні з´явилися вертепні вистави або драми. Перша документальна згадка про вертеп датується 1667 р. Це були лялькові театри, які поєднали в собі релігійну драму, світську гру та елементи усної народнопоетичної творчості. Вертеп зображали у вигляді двоповерхового будиночка: на верхньому поверсі – дія Різдва Христового, на нижньому – світські сцени з народного життя. Ролі виконували ляльки, пересуваючись на дротах. У вертепних виставах переважали мотиви соціального характеру.

У XVIII ст. набув поширення кріпосний театр, що створювався в маєтках української шляхти. Гетьман Кирило Розумовський в 1751 р. створив при своєму дворі власний театр і оркестр. Там діяла велика капела співаків-кріпаків – близько 40 осіб, яку очолював Андрій Рачинський. В театрі виконувалися концерти, ставилися опери, балети, комедії. Театральними мовами були російська, французька та італійська. Зокрема, французькою мовою відбувалася постановка комічної опери невідомого автора «Ізюмський ярмарок».

Дата добавления: 2014-01-04