Розвиток літератури. У XVII–XVIII ст. українська література, що розвивалася в контексті європейського бароко, набула своєрідності та оригінальності

У XVII–XVIII ст. українська література, що розвивалася в контексті європейського бароко, набула своєрідності та оригінальності. Насамперед це проявилося у різномовності літературних творів. Поряд із староукраїнською літературною або церковнослов´янською мовою застосовувалась латина та польська мови. Література цього періоду була різножанровою і різноманітною за тематикою. Сюжети для творів письменники брали із сучасного їм життя, а героями ставали вихідці з усіх станів суспільства. Специфіка бароко в Україні пов´язана з тим, що твори цього стилю мали певні ознаки Ренесансу, сприяючи засвоєнню ренесансних ідей і мотивів.

Особливе місце у розвитку тогочасної української літератури належить Феофану Прокоповичу. Він писав латинською, книжною українською, російською та польською мовами. Немало його творів було видано за кордоном англійською, німецькою, французькою, шведською мовами. Новаторством позначена його історична трагікомедія «Володимир» (1705). З її появою Ф.Прокопович стає зачинателем раннього класицизму в українській літературі. Новими для тогочасного літературного процесу жанрами – сатирами, одами, зразками любовної лірики – позначена його поетична спадщина.

Розвиток барокової літератури впродовж другої половини XVII – першої половини XVIII ст. зумовлений, передусім, роботою Києво-Чернігівського культурного осередку, навколо якого гуртувались такі відомі митці і вчені того часу, як Л. Баранович, І. Величковський, А. Заруцький, І. Галятовський, С. Яворський, П. Терлецький, П. Орлик, Д. Туптало, І. Максимович та ін.

Талановитим письменником та проповідником барокової доби був Антоній Радивиловський, який ввів у проповіді народні казки та приповідки, а також популярні світські сюжети з життя народів Заходу і Сходу. Радивиловський намагався наблизити релігійну тематику до реального повсякденного життя широких мас народу. Найвідоміші його проповіді – «Огородок Марії Богородиці» та «Вінець Христов, з проповідей недільних, аки з цвітов рожаних сплетений».

У XVII–XVIII ст. продовжує розвиватися полемічна література. Книги письменників-полемістів поширювалися по Україні в друкованих варіантах та рукописних копіях. Їх читали, обговорювали і передавали далі.

Інокентію Гізелю приписується авторство одного з найпопулярніших лаврських видань «Синопсису» (з грец. – огляд). Це був перший короткий нарис історії України та Росії з давніх часів до останньої чверті XVII ст. Він був створений для братчиків Києво-Могилянської академії і використовувався до початку XIX ст. як офіційний підручник з вітчизняної історії.

Лазар Баранович став одним із організаторів боротьби проти уніата Павла Бойми. У відповідь на працю Бойми «Стара віра». Баранович видав релігійно-полемічний трактат «Нова міра старої віри», в якому піддав критиці католицькі догмати. Велику увагу приділяв розвиткові шкільної справи і книгодрукування.

Феномен українського літературного бароко пов'язаний з іменами К. Транквіліона-Ставровецького, І. Гізеля, Л. Барановича, І. Галятовського, Г. Сковороди та ін. видатних письменників і філософів. Особливих успіхів у літературному бароковому процесі досягла українська віршована поезія, народні думи та пісні про «козацьку славу». Авторами поетичних творів були церковні ієрархи, рядові священики та ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни. Поезія вирізнялася значним жанровим та змістовним розмаїттям: релігійно-філософська, елітарно-міфологічна, шляхетська, панегірична (поезія хвалебного змісту), міщанська, громадсько-політична, історична, лірична, гумористично-сатирична поезія, що тісно перепліталася з народною пісенністю.

У розвитку народної поезії того часу важливе місце належить історичним пісням та думам. Вони пройняті героїкою, патріотизмом, прагненням до волі. Це: «Зажурилася Україна», «Гей, не дивуйте, добрії люди», «Розлилися круті бережечки», «Ой з-за лісу, із-за темного». Багато пісень, переказів і легенд склали народні поети про Максима Залізняка, Івана Гонту, Олексу Довбуша.

Вміння складати вірші свідчило про рівень освіченості та інтелектуалізму. Симеон Полоцький, Данило Туптало, Стефан Яворський, Кирило Транквіліон-Ставровецький – писали в елітарному бароковому стилі. Характерним жанром барокової поезії є епіграма. У цьому жанрі працював Іван Величковський. У XVII ст. великого поширення набули панегіричні вірші, писані на честь високопоставлених осіб та з нагоди якоїсь урочистої події.

У другій половині XVII ст. з´явилися думи й історичні пісні про участь козаків у війні 1648-1657 pp., про Б. Хмельницького та його сподвижників. Найвідомішими з цього циклу є думи про «Втечу трьох братів з города Азова», «Маруся Богуславка» та «Іван Богуславець». Авторами і носіями епосу були співці-кобзарі, що вийшли із козацького середовища.

Значний внесок у розвиток віршованої літератури зробили студенти тогочасних середніх і вищих шкіл. У народі їх називали мандрівними дяками. Саме їм належить більшість творів сатирично-гумористичного жанру. Автори цих віршованих оповідань розвінчували духівництво, дворянство, класові домагання козацької старшини.

Жартівливі твори, в яких героїчна тема та величний сюжет передаються в пародійному плані, мають назву бурлескних. Бурлескно-травестійні твори були різних жанрів: гумористичні й сатиричні вірші, пародії на церковні псалми та біблійні легенди, інтермедії, вертепні драми. Традиції бурлеску й травестії знайшли своє продовження в новій українській літературі, зачинателем якої був Іван Котляревський («Енеїда» (1798)).

Значного поширення набула, популярна в західноєвропейській літературі, громадянська та любовна лірика: романси та сентиментальні пісні. Образи героїв були запозичені з народної поезії. Багато таких пісень і поезій приписують Марусі Чурай – легендарній українській народній співачці і поетесі, яка нібито жила в Полтаві.

Світська лірика першої половини XVIII ст. мала переважно елегійний характер. Її автори скаржаться на гірку сирітську долю, убоге життя, на соціальну несправедливість, злих людей тощо. Любовна лірика також перебувала під впливом народнопісенної традиції, побутуючи анонімно, в рукописних співаниках, репертуарі кобзарів та лірників.

На другу половину XVII – першу половину XVIII ст. припадає розквіт жанру історично-мемуарної прози. Вона представлена козацькими літописами та хроніками. Писалися вони освіченими людьми, вихідцями із старшинської верхівки. Історичні відомості в козацьких літописах викладено в різних жанрових формах: публіцистичних нарисів, переказів та художніх оповідань, розміщених у хронологічному порядку без зазначення дат.

Серед історичних творів XVII – початку XVIII ст. особливо виділяються три фундаментальні козацькі літописи: «Літопис Самовидця», як його назвав П. Куліш, літописи гадяцького полковника Григорія Грабянки та канцеляриста Війська Запорізького Самійла Величка. Всі три літописи охоплюють історичні події в Україні з 1648 р. до початку XVIII ст. В усіх козацьких літописах є одна особливість: літописці відтворюють дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути за їх уявою.

Зауважимо, що першимлітописом, у якому узагальнювались історія козацької революції 1648-1657 рр. і події до 1673 р., була третя частина «Хроніки з літописців стародавніх» ректора КМА Феодосія Софоновича «Хроніка о землі Польской».

Крім того, у «Хроніці» Теодозія Сафоновича, в «Обширному синопсисі руському» Пантелеймона Кохановського зроблено спробу систематичного опрацювати українську історію з найдавніших часів.

Друга половина XVIII ст. ознаменована появою видатного історичного та літературного твору, ще однієї пам´ятки мемуарно-історичної прози – «Історії Русів», у якій відображено події від давніх часів до 1769 р.

Найяскравішою постаттю XVIII ст. став Григорій Савич Сковорода. Значну частину свого життя він присвятив просвітительській праці серед українського народу. Його по праву називають «українським Сократом» та «слов´янським Ж.-Ж. Руссо».

Творчість Г. Сковороди стоїть на перехресті двох історико-культурних епох. Вона підбиває підсумок старої барокової літератури і одночасно започатковує просвітницький реалізм, розвинутий у XIX ст. Спадщина вченого включає філософські трактати, діалоги («Наркіс», «Пізнай себе», «Асхань»), проповіді, лірику (філософська, духовна, сатирична, пейзажна, інтимна, громадсько-політична), байки («Басні харьковские»), притчі, канти («Всякому городу нрав і права»), оди, монологи, панегірики, псалми, послання, епіграми, афоризми, переклади античної літератури.

Найвідомішою збіркою поезій Г. Сковороди є «Сад божественних пісень», до якої увійшло 30 творів, написаних у 1753-1785 pp. Крім того, «Байки Харківські» були видатним і оригінальним явищем в українському письменстві, вони не тільки підсумували здобутки давнього байкарства, а й започаткували нову літературну байку XIX ст.

Сковорода став засновником української класичної філософії, започаткувавши новий науковий напрям – філософію серця. Серце в його розумінні означало душу людини, думку, вищий розум, Бога, тому було рушійною силою, «пружиною» усього.

Дата добавления: 2014-01-04