Відродження національно-визвольних процесів

Бурхливі зміни в суспільстві сприяли відродженню національно-визвольних процесів.

а) Національний рух.

У реформаторській програмі М.Горбачова вирішення національних про­блем народів СРСР перебувало на останньому місці. Московські реформатори
вважали, що національне питання було остаточно розв'язане під час соціалісти­чних перетворень. Та й сам Горбачов не розумів потреб і прагнень неросійсь­ких народів. Під час першого візиту до Києва у червні 1987 р. він неодноразово
називав Радянський Союз Росією, а перебуваючи у Харкові, це місто називав
російським.

М.Горбачов знаходив у своєму родоводі українські корені, із задоволенням розповідав про них, але був щиро переконаний у тому, що в Україні не існує національного питання, тому що український народ невіддільний від російсько­го.

Однак уже на початку перебудовної доби громадяни України особливо го­стро відчули принизливість і небезпеку цілковитої залежності від московського центру. Це пов'язувалося з наслідками вибуху 4-го енергоблока на Чорнобиль­ській АЕС 26 квітня 1986 р. Масштаби цієї катастрофи та її екологічні наслідки довго замовчувалися. Населення України відчувало небезпеку рішень які при­ймалися за межами республіки.

Для опозиційних Москві сил в Україні Чорнобиль став своєрідним симво­лом. Дедалі наполегливіше і відвертіше опозиція ставила питання про "Мовний Чорнобиль", "духовний Чорнобиль" - русифікацію.

Спілка письменників України у червні 1987 р. висловила глибоке незадо­волення тим, що в Україні з повсякденного вжитку зникає українська мова, і дійшла висновку про необхідність її конституційного захисту. За дорученням Спілки Ю.Мушкетик, Б.Олійник і Д.Павличко підготували відповідний лист адресований Верховній Раді УРСР. Олесь Гончар та інші письменники зверну­лися до своїх російських колег із проханням підтримати їхні вимоги про обов'язкове вивчення рідної та російської мов у школах національних респуб­лік.

Політбюро ЦК КПУ змушене було звернути увагу на мовні проблеми у липні 1987 та грудні 1988 р. Однак ці спроби були суто декларативними. Про цес русифікації тривав. На 1988-1989 навчальний рік не залишилося жодної по­вністю української школи в Донецьку, Луганську, Миколаєві, Одесі, Харкові, Чернігові. У школах республіки українською мовою навчалося менше половини учнів.

І все ж таки національно-демократичні сили добилися прийняття у жовтні 1989 р. закону "Про мови в УРСР", який проголосив державний статус україн­ської мови.

Велике значення на розгортання національно-визвольного руху мало зна­йомство суспільства з трагічними сторінками історії державної партії та радян­ського суспільства. Із забуття почали повертатися твори М.Грушевського, М.Костомарова, В.Винниченка та інших діячів, здійснювалися спроби заповни­ти "білі плями історії" - голодомор 1932-1933 років, сталінські репресії, ОУН-УПА, Центральна Рада та інші.

Піднесення національно-визвольного руху у перебудовні роки проявилося і в релігійній сфері.

Передусім розпочалася боротьба за легалізацію Української католицької церкви (УКЦ). її підтримав папа римський. У 1990 р. УКЦ було легалізовано.

У лютому 1989 р. у Києві виник ініціативний комітет, який поставив за­вдання легалізацію Української автокефальної православної церкви (УАПЦ).

У серпні 1989 р. священик і віруючи святих Петра і Павла у Львові відмо­вилися підпорядковуватися РПЦ і стали першою автокефальною громадою в Україні. Партійні органи надавали УАПЦ підтримку, тому що відродження УКЦ здавалося їм більш загрозливим.

Враховуючи політичну і релігійну ситуацію, архієрейський собор РПЦ, який зібрався у Москві у січні 1990 р. пішов на певні поступки православним ієрархам України - була утворена Українська православна церква (УПЦ), прав­да без права внутрішнього самоврядування. Тобто, московський патріарх зали­шив за собою можливість втручатися у розв'язання будь-яких питань церковно­го життя.

б) Піднесення суспільно-політичної активності.

В умовах гласності посилювалася політизація суспільства, населення Укра­їни переходить до активних дій. Упродовж 1988-1989 рр. масово виникають неформальні організації, які очолюють визвольний рух.

Одним із перших у серпні 1987 р. у Києві виник Український культуроло­гічний клуб. Серед його членів було чимало колишніх політв'язнів і дисидентів. У жовтні 1987 р. у Львові заявило про своє існування Товариство Лева. Воно об'єднувало творчу молодь, студентів, робітників, навіть деяких комсомольсь­ких лідерів. Навесні 1988 р. у Київському університеті ім. Т.Г.Шевченка виник­ла студентська організація "Громада".

Неформальні організації вимагали оновлення соціалізму, гарантування прав людини, суверенітету України на основі нового союзного договору.

У вересні 1988 р. з ініціативи Спілки письменників України та інституту літератури АН УРСР була створена масова суспільно-політична організація "Народний рух України за перебудову" (Рух) на чолі з І.Драчем.

(Більш детально про Рух йдеться у лекції).

Важливими чинниками суспільно-політичного життя стали страйки, де­монстрації, мітинги, збори, політичні дискусії. До травня 1989 р. відбулося 72 несанкціонованих мітинги, головним чином у Львові, Києві, містах Криму.

Значним завоюванням національно-демократичних сил стало прийняття у жовтні 1989 р. закону "Про зміни і доповнення Конституції Української респу­бліки".

У березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад. 15 травня 1990 р. Верховна Рада УРСР нового складу вперше почала пра­цювати як парламент - постійно.

Дата добавления: 2014-01-04