Поняття і сучасні концепції політичних еліт

ЛИТВИН В.С., ас. каф. політології, к.п.н.

ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ ТА ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО

Лекційне заняття провів:

План лекційного заняття:

1. Поняття і сучасні концепції політичних еліт.

2. Типологія та шляхи формування політичних еліт.

3. Сутність, витоки і функції політичного лідерства.

4. Теорії політичного лідерства.

5. Типи та механізми формування політичного лідерства.

Елітизм як напрям політичної думки склався наприкінці XIX – на початку XX ст. Творцями теорії еліт були італійські соціологи Г. Моска і В. Парето та німецький соціолог Р. Міхельс. Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість, яка наділена особливими соціальними, психологічними і політичними якостями, – еліта. Починаючи з XVII ст. термін вживається спочатку задля позначення товарів найвищої якості, а згодом і для виокремлення у структурі суспільства «обраних людей», передусім вищої знаті. У своєму першопочатковому значенні «еліта» не містить нічого антидемократичного й широко використовується у повсякденній мові. Але вживання терміна до людей надає йому недемократичного відтінку, бо передбачає переважання одних людей над іншими завдяки наявності у них якихось особливих позитивних рис. Сама наявність таких рис не може вважатися безумовним фактом, до того ж людям взагалі важко дається визнання переважання над собою когось іншого. Тому теорія еліт має немало опонентів, причому не тільки з числа послідовних демократів, а узагалі серед людей із почуттям власної гідності.

Та поділ будь-якого суспільства на тих, хто править, й тих, ким управляють, є незаперечним фактом. Причому стосовно політичних еліт ідеться не про управління взагалі, а про політичне керівництво та управління, котре здійснюється особливою, більш-менш сталою за складом і згуртованою групою людей із опорою на політичні норми і силу державного примусу. Називати групу можна по-різному: політичною елітою, політичним класом (Г. Моска), панівним класом тощо.

Найпоширенішими підходами стосовно пояснення феномену політичних еліт у політології є ціннісний та функціональний. Ціннісний підхід, який започаткований В. Парето, пояснює існування еліти наявністю у належних до неї осіб особливо цінних для суспільства інтелектуальних, психологічних, моральних, організаторських та інших рис, які забезпечують переважання над іншими людьми. Еліта таким чином видається за найціннішу частину суспільства, панівне становище якої відповідає його інтересам. Формування еліт тут є не стільки результатом жорсткої боротьби за владу, а наслідком природного відбору найцінніших представників. Елітарність же закономірно випливає із рівності можливостей людей, тому не суперечить сучасній представницькій демократії. Тому же еліта має бути моральним взірцем для інших й викликати до себе повагу. Справжня еліта не владарює, а керує масами на підставі добровільної згоди, яка виражається у вільних виборах. На даній підставі, еліта – це меншість суспільства, яка становить собою достатньою мірою самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними та політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї».

Інший підхід пояснення феномену політичних еліт, започаткований Г. Москою й Р. Міхельсом, – функціональний: пояснює існування політичної еліти важливістю функцій управління, які зумовлюють роль людей, котрі їх виконують. Прихильники цього підходу вважають, ніби закон розподілу праці вимагає професійного заняття управлінською працею як необхідної умови її ефективності. Широкі маси населення політично пасивні, їх головні життєві інтереси звичайно лежать за сферою політики. Висока суспільна значущість управлінської праці зумовлює й особливий соціальний статус тих, хто її виконує. Характерний задля статусу високий рівень матеріального стимулювання, у тому числі пов'язаного із наданням управлінцям різних соціальних привілеїв.

Прихильники класового підходу вважають належними щодо політичної еліти найвпливовіших й політично активних членів пануючого класу, в тому числі лідерів і функціонерів його політичних організацій і інтелектуалів, які виробляють політичну ідеологію класу, тобто людей, котрі безпосередньо приймають політичні рішення, що відображають сукупну волю класу. Вони виходять з того, що поняття «політична еліта» не збігається за обсягами із поняттям «правлячий клас»: перше виявляється функціонально ніби управлінським «виконавчим комітетом» другого.

Знання про еліту поглиблює ознайомлення із її різноманітними концепціями, пов'язаними з вище зазначеними підходами. Концепції еліти Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса належать до так званої макіавеллістськоїшколи у розумінні політичних еліт, основні теоретичні положення якої полягають у такому. Йдеться передусім про визнання елітарності будь-якого суспільства, поділу на привілейовану владарюючу творчу меншість і пасивну, нетворчу більшість. Такий поділ закономірно випливає з природи людини та суспільства. Тут еліта є більш або менш згуртованою групою, об'єднаною не тільки спільністю професійного статусу та соціального становища, а елітарною самосвідомістю, сприйняттям себе особливою верствою, покликаною керувати суспільством.

Сучасні концепції еліт є багатоманітні. Особливу групу з-поміж них становлять засновані на ціннісному підході концепції демократичного елітизму або елітарноїдемократії. Річ у тому, що теорія демократії як правління народу та теорія еліт як правління незначної меншості суперечать одна одній. Основоположники теорії еліт Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельс розв'язували суперечність на користь теорії еліти, ставлячи під сумнів можливість демократії. Водночас, у політології склався цілий напрям, представники якого намагаються довести сумісність демократії та елітизму. Щодо цього напряму належать, зокрема, концепції конкуруючих еліт Й. Шумпетера, відкритості еліти Г. Лассуела, рухливих еліт Н. Боббіо та рівних можливостей К. Манхейма, вертикальної демократії Дж. Сарторі.

Виходячи з того, що демократія як безпосереднє правління народу неможлива й недоцільна, американський економіст Йозеф Шумпетер (1883-1950 рр.) пропонував створити нову, більш реалістичну теорію демократії, яка б ґрунтувалася на визнанні того, що демократичний метод – «такий інституційний устрій прийняття політичних рішень, коли індивіди набувають владу вирішувати шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців». Суть демократії в здобутті влади елітами шляхом конкуренції. Тут демократія – це не «правління народу», а «правління, схвалене народом».

На думку Дж. Сарторі, демократія не тільки не заперечує еліту, але й, навпаки, передбачає її. Демократія має горизонтальний і вертикальний виміри. У першому (горизонтальному) вимірі вона ґрунтується на принципі рівності і означає правління народу. У другому же (вертикальному) вимірі демократія визнає рівність як рівність можливостей, ґрунтується на свободі та означає владу множинних конкуруючих меншин, або поліархію. Є різні критерії для виокремлення контролюючих у системі вертикальної демократії меншин: 1. альтиметричний – контролююча група є такою тому, що розташовується «нагорі» (за даним критерієм владарює той, хто перебуває нагорі, незалежно від того, завдяки чому він там опинився); 2. мерітократичний – влада найбільш гідних, заслужених, це критерій заслуги (згідно із ним особа не тому виявляється нагорі, що наділена владою, а наділена владою й перебуває нагорі тому, що заслуговує на це). За словами Дж. Сарторі, «демократія повинна являти собою селективну поліархію і поліархію за основою достоїнств (заслуг)»

Другу групу концепцій складають концепції множинності (плюралізму) еліт. Автори концепцій заперечують існування еліти як єдиної привілейованої і відносно згуртованої групи, але доводять наявність багатьох еліт: політичної, економічної, наукової, художньої, релігійної та ін. Вплив кожної із них обмежений специфічною сферою діяльності. Проте жодна еліта не може домінувати в усіх сферах суспільного життя. Множинність еліт визначена суспільним розподілом праці і багатоманітністю соціальної структури суспільства. За допомогою демократичних засобів (як виборів, референдумів, засобів масової інформації тощо) базисні групи контролюють еліти. Таким чином обмежується або й зовсім упереджується дія відкритого Р. Міхельсом «залізного закону олігархічних тенденцій», а теж забезпечується утримання еліт під впливом мас. Відмінності з-поміж елітою й масою досить умовні. Вони ґрунтуються головним чином на неоднаковій заінтересованості у прийнятті рішень. Конкуренція еліт також робить можливою підзвітність еліт масам, упереджує формування єдиної пануючої елітарної групи.

Протилежною до концепцій за характером та спрямованістю є ліволіберальна концепція еліти американського соціолога Чарльза Райта Міллса (1916-1962). Ще в 50-ті роки у своїй праці «Владарююча еліта» на основі функціонального підходу до еліти він доводив, ніби вона є не результатом інтелектуального, психологічного або морального переважання, проте наслідком зайняття командних позицій у суспільній ієрархії. Саме зайняття ключових позицій у економіці, політиці і воєнних інститутах забезпечує людям владу й конституює владарюючу еліту. Вчений стверджував, що в сучасних суспільствах, хоч би якими демократичними були їх конституції, фактично владарює еліта. Систему політичної влади у США P. Міллс подавав як піраміду, що складається з 3 рівнів. Нижній рівень складає маса пасивного, фактично безправного населення. Середній відображає групові інтереси. На верхньому рівні приймаються найважливіші політичні рішення. Саме верхній рівень влади займає правляча еліта. Стрижневими інститутами сучасного суспільства Р. Міллс вважає великі корпорації, політичну виконавчу владу, армію. Відповідно владарюючу еліту він не обмежував політичною елітою, яка безпосередньо приймає найважливіші державні рішення, а включав до неї керівників великих корпорацій, вищих офіцерів та інтелектуалів. Але всупереч твердженням про множинність еліт владарююча еліта Р. Міллса виступає як єдина згуртована група. Згуртованість зумовлюється спільною заінтересованістю представників у збереженні свого привілейованого становища, стабільності наявної суспільної системи, близькістю їх соціального статусу, освітнього та культурного рівня, кола інтересів і духовних цінностей, стилю життя, зв'язками.

Марксизм заперечує правомірність поняття політичної еліти, стверджуючи про політичне панування економічно домінуючого класу. Та опосередковано він містить концепцію політичної еліти, яка в політології має назву партократичної. Йдеться про авангардну партію робітничого класу. Згідно із ленінським вченням про партію нового типу, партія покликана очолити робітничий клас у його боротьбі за перемогу соціалістичної революції і побудову соціалізму, а також комунізму. Найважливішою ознакою, що зумовлює керівну роль політичної партії, є те, що вона виступає носієм революційної – як комуністичної ідеології. Озброєність «єдино вірною» ідеологією визначає передові якості членів партії та слугує гарантією успішного керівництва. Партократична концепція еліти була реально втілена у соціалістичних країнах. Хоча вона створювалась під гаслами заперечення соціальної нерівності, а теж всеосяжний характер партійного керівництва, але зрощення партійного й державного апарату на практиці призвели до формування в цих країнах комуністичної партійно-державної еліти, котра монопольно зосередила в руках повноту державної влади, матеріальні, фінансові, людські, ідеологічні ресурси, створила для себе систему соціальних пільг. Одним із перших на це звернув увагу югославський діяч і політолог Мілован Джілас (1911-1995). Він увів поняття «партійна держава», суть якої полягає в особливому виді панування, коли влада фактично незаконно сконцентрована в руках партійних комітетів і таємної поліції.

Дата добавления: 2014-01-04