Мовлення. Мова – єдина для всіх людей, які користуються нею.

Мова

Мова – єдина для всіх людей, які користуються нею.

Мова відображає психологію народу, для якого вона є рідна.

Мова може існувати і розвиватися відносно незалежно від людини по законам, не пов’язаним ні з його психологією, ні з його поведінкою.

Мовлення – є індивідуально своєрідним.

В мовленні виражається психологія окремо взятої людини або спільноти людей, для яких ця особливість мовлення є характерною.

Мовлення без засвоєння мови не можливе.

З’єднуючою ланкою між мовленням і мовою виступає значення слова.

Важлива роль слова полягає в тому, що в своєму значенні воно узагальнено відображає дійсність, яка існує поза індивідуальною людською свідомістю. Зі значенням слів безпосередньо пов’язане уявлення про них, як про поняття.

Що ж таке поняття?

В оточуючому нас світі нескінченна множина різних предметів і явищ і якби ми намагалися пов’язати окремим словом, то той словник, котрим ми повинні були б користуватися був би практично неозорим, а сама мова - недоступна людині. Ми не мали б змоги нею користуватися як засобом комунікації. На щастя, справа в тому що нам нема необхідності для кожного існуючого предмета чи явища придумувати свою назву, своє слово.

В спілкуванні нас задовольняє і обмежена кількість слів, бо кожне таке слово являє собою поняття яке стосується не одного предмета чи явища, а цілого їх класу, виокремленого по поєднанню загальних чи специфічних прикмет. Ці ж прикмети для виділеного класу явищ і предметів виступають як суттєві, тобто ті, що виражають їх основні якості і властивості, а не вторинні. Все сказане відображає об’єм і зміст поняття. Поняття фіксує суттєве та ігнорує несуттєве в предметах та явищах, вона може розвиватися за рахунок збагачення свого об’єму та змісту. Нові знання можуть входити в стару систему понять і виражатися за допомогою вже відомих слів. Тому рідко виникає необхідність придумувати нове слово. Завдяки понятійній будові мови, ми маємо можливість за допомогою обмеженої кількості слів позначати практично необмежену кількість явищ і предметів. Користуючись математикою, можна сказати, що кількість слів у мові росте з арифметичною прогресією, об’єм знань, який виражається за їх допомогою – з геометричною. Володіючи поняттям, ми знаємо про предмет чи явище дуже багато. Якщо нам показати якийсь не знайомий предмет і назвати якимось відомим нам поняттям, то ми автоматично приписуємо цьому предмету всі ті якості, які заключні в змісті і об’ємі відповідного поняття. Поняття виступає і як важливий елемент сприймання, пам’яті, а не лише мислення і мовлення. Воно додає цим процесам вибірковість і глибину. Користуючись поняттями для визначення предмета чи явища, ми автоматично бачимо в них (розуміємо, уявляємо, сприймаємо і згадуємо про них) більше, ніж нам дано безпосередньо через органи чуття. Звертаючись до понять, ми суттєво економимо час комунікації і мислення, скорочуємо до мінімуму кількість необхідних слів і максимальних операцій.

Мовлення людини може бути скороченим і розгорнутим як з понятійної так і з лінгвістичної точок зору. В розгорнутому типі мовлення той, хто говорить використовує всі можливості символічного вираження змісту, значення і їх відтінків, запропоновані мовою. Цей тип мовлення характеризується великим словниковим запасом і багатством граматичних форм, частим використанням прийменників, використанням безособових і неозначено-особових займенників, уточнюючих прикметників, багаточисельною підрядністю в реченнях.

Скорочений мовленнєвий вислів достатній для розуміння серед знайомих людей, в знайомій обстановці. Але воно утруднює вираження і сприймання більш складних, абстрактних думок, які пов’язані з розрізненням і диференціальним аналізом зв’язків. У випадку теоретичного мислення людина частіше користується розгорнутим мовленням.

Розвиток мовлення можна розглядати з психолінгвістичної позиції в плані становлення все більш досконалішої системи мовлення. Під цим кутом зору процес мовленнєвого розвитку є безперервним і циклічно повторним переходом від думки до слова і від слова до думки, які стають все більш усвідомленими і змістовно багатшими. Спочатку думка формується в слово, яке одночасно виступає і як фраза, і як речення, без подальшого лінгвістичного членування. Та ж бідність форм і варіацій характерна для зворотного процесу руху від слова до думки. Потім цей процес розвертається по вертикалі і по горизонталі. Останній рух характеризується розширенням можливості представлення думки в словах на різних рівнях. Наприклад, на рівні речення і фрази одна і та ж думка може виражатися по-різному людьми з багатим мовленням.

2. Розвиток мовлення.

В філогенезі мовлення спочатку було засобом спілкування людей, способом обміну між ними інформації. На користь такої думки говорить факт наявності у багатьох тварин різних засобів комунікації і лише у людини здатності користуватися мовленням при вирішенні інтелектуальних задач. Мова тварин не має тих значень, якими багате мовлення людини і тим більше змісту. Наприклад, в різноманітних формах жесто-мімічного і пантомімічного спілкування у шимпанзе на першому місті знаходяться емоційно-виразні рухи.

У тварин, крім того, можна виявити виразні рухи, які пов’язані з так званими соціальними емоціями, наприклад, жести – привітання. За допомогою жестів вони виражають не лише свої емоційні стани, але й спонукання, які направлені на інші предмети. Найрозповсюдженіший спосіб спілкування шимпанзе в таких випадках ґрунтується на тому, що вони починають ту дію чи рух, до якої хочуть долучити іншу тварину. Для багатьох тварин характерний зв’язок виразних емоційних рухів зі специфічними голосовими реакціями. Вона ж, очевидно, лежить в основі виникнення і розвитку людського мовлення.

Звернемо увагу ще на одну генетичну передумову розвитку у людини мовлення як засобу спілкування. Для багатьох тварин мовлення є не лише системою емоційно-виразних реакцій, але й засобом психологічного контакту з собі подібними. Ту ж саму роль, яка формується в онтогенезі, мовлення спершу виконує і у людини до 1,5 року. Ця мовленнєва функція також ще не пов’язана з інтелектом. Але людського індивіда не може задовольняти така обмежена в своїх можливостях комунікативна роль мовлення. Д ля того, щоб передати якесь почуття чи зміст свідомості іншій людині, немає іншого шляху, крім усвідомлення мовних висловів, тобто віднесення змісту, який передається, до певного класу предметів чи явищ. Спілкування розвинених в психічному і культурному плані людей обов’язково передбачає узагальнення, розвиток значень слів. Це і є магістральний шлях удосконалення людського мовлення, який зближує його з мисленням і який включає мовлення в керування всіма іншими пізнавальними процесами.

В останні роки ведеться чимало дискусій з питання про те, чи є здібність до засвоєння мовлення природною чи ні. Думки вчених у цьому питанні розділилися. Якщо мати на увазі те, що головна відмінність природжених і набутих форм поведінки полягає в тому, що спадково обумовлені його види при наявності відповідних зовнішніх умов розвиваються швидше, то можна припустити, що певні генетичні фактори, що сприяють засвоєнню дитиною складної форми поведінки, якою є мовлення, все ж існує.

3. Співвідношення мислення та мовлення.

Головна функція мовлення у людини полягає в тому, що вона є інструментом мислення. В слові, як понятті, заключається на багато більше інформації, ніж може в собі нести просте поєднання звуків. Той факт, що мислення людини нероздільно пов’язане з мовленням доводить психофізіологічне дослідження участі голосового апарату в рішенні розумових задач. Електроміографічне дослідження роботи голосового апарату у зв’язку з мисленнєвою діяльністю показало, що в найскладніші і напружені моменти мислення у людини спостерігається підвищена активність голосових зв’язок. Ця активність виступає в двох формах: фізичній і тонічній. Перша фіксується у вигляді високо амплітудних і нерегулярних спалахів мовно-рухових потенціалів, а друга – у формі поступового підвищення амплітуди електроміограми. Експериментально доведено, що фізична форма мовно-рухових потенціалів пов’язана зі скритим проговоренням слів про себе, в той час, як тонічна – із загальним підвищенням мовно-рухової активності.

З’ясувалося, що всі види мислення людини, які пов’язані з необхідністю використання розгорнутих міркувань, супроводжуються підсиленням мовно-рухової імпульсації, а звичні і повторні мисленнєві дії – її редукцією. Існує, очевидно, деякий оптимальний рівень варіацій інтенсивності мовно-рухових реакцій людини, при яких мисленнєві операції виконуються найбільш успішно, максимально швидко і точно.

Протягом всієї історії психічних досліджень мислення і мовлення, проблема зв’язку між ними привертала до себе увагу. Рішення, що пропонувалися, були досить різні – від повного розділу мовлення і мислення і розгляд їх як зовсім незалежні одна від іншої функції, до безумовного їх поєднання аж до ототожнення.

Багато сучасних вчених притримуються компромісної точки зору, вважаючи, що хоча мислення і мовлення нерозривно пов’язані, вони являють собою як по генезу, так і по функціонуванню відносно незалежні реальності.

Значний вклад в рішення проблеми зв’язку мислення і мовлення вніс Л.Виготський. Він писав: ”Слово так само відноситься до мовлення як і до мислення.Воно являє собою живу клітину, яка утримує основні властивості, які притаманні мовному мисленню в цілому. Слово – це не ярлик, наклеєний в якості індивідуальної назви на окремий предмет. Воно завжди характеризує предмет чи явище узагальнено і тому виступає як акт мислення. У значенні слова зав’язаний вузлик тієї єдності, яка має назву мовленнєвого мислення.”

Але мислення і мовлення мають різні генетичні корені. Спочатку вони виконували різні функції і розвивалися окремо. Вихідною функцією мовлення була комунікативна функція. Мовлення як засіб спілкування виник в силу необхідності розділення і координування дій людей в процесі спільної праці. Разом з тим, при словесному спілкуванні зміст, що передається, відноситься до певного класу явищ і, відповідно, вже цим передбачає їх узагальнене відображення, т. б. факт мислення.

В свою чергу, є види мислення, які не пов’язані з мовленням, н-д, наочно-дієве чи практичне, мислення у тварин. В філогенезі мислення і мовлення чітко вимальовується до мовленнєва фаза в розвитку інтелекту і до інтелектуальна фаза в розвитку мовлення.

Дуже важливе значення для розуміння відношення думки до слова має внутрішнє мовлення. Воно, на відміну від зовнішнього, володіє особливим синтаксисом, характеризується відривчатістю, фрагментарністю, скороченістю. Основною синтаксичною характеристикою внутрішнього мовлення є предикативність. Її приклади можна виявити в діалогах добре знайомих людей, які „без слів” розуміють один одного.

Ще однією особливістю семантики внутрішнього мовлення є аглютинація – злиття слів в одне з істотним скороченням. Нове утворене слово збагачується подвійним або навіть потрійним значенням. Так, об’єднуючи можна дійти до слова, яке вбере в себе зміст цілого вислову і воно стає концентрованим згустком змісту. Щоб перевести цей зміст в план зовнішнього мовлення потрібно було б не одне речення. Внутрішнє мовлення, можливо, і складається з подібного роду слів. Таке мовлення в зв’язку з названою особливістю, можна розглядати як внутрішній план мовного мислення. Отже, внутрішнє мовлення і є процес мислення чистими значеннями.

Письмовий текст – це найбільш розгорнутий мовленнєвий вислів, який передбачає довгий і складний шлях розумової роботи по переведенню змісту в значення. На практиці цей перевід також здійснюється за допомогою прихованого від свідомого контролю активного процесу.

Проміжне положення між внутрішнім і зовнішнім мовленням займає егоцентричне мовлення. Це мовлення, яке спрямоване не на співбесідника, а на себе, не розраховане на зворотній зв’язок. Егоцентричне мовлення – це мовлення роздумів, яке обслуговує не стільки спілкування, скільки саме мислення. Воно є зовнішнім по формі і внутрішнім по своїй психологічній функції.

Ми розглядали мовленнєве мислення, т. б. ту форму інтелектуалізованого мовлення, яке рано чи пізно перетвориться в думку. Ми впевнились в тому, що мислення в своєму розвитку має особисті закони протягом певного часу, поки думка не вливається в мовлення, а мовлення не стає інтелектуалізованим, зрозумілим. Ми також знаємо, що навіть на найвищих рівнях свого розвитку мислення і мовлення не співпадають повністю. Це означає, що свої корені і закони онтогенетичного розвитку є як у мислення так і у мовлення.

Дата добавления: 2014-01-04