Технологія

Рецептів, як говорити з людьми, немає. Є тільки досвід. Але на чужому досвіді будувати — як на землі, узятої в оренду. І проте, призвавши читача до обережності, викладу свої приймання роботи.

Перше. Комусь із великих належить думка, що звучить приблизно так: людині дане всього два роки, щоб навчитися говорити, і ціле життя, щоб навчитися слухати. Не чи правда, це начебто про нас? Хоч бери й пиши на журналістському прапорі: дійсний критерій професіоналізму! Мол, якщо ти осягся щонайнайскладніше вміння слухати, ти відбувся як журналіст, не осягся — вчися, коли-небудь осягнешся й відбудешся.

Отож я з більшим сумнівом ставлюся до цього критерію. Тому що життя мене переконало: немає більш вірного способу розбудити інтерес людини до бесіди, чому власна говіркість. Ще мій батько, сподіваючись, що Анатолій буде журналістом, говорив: «Ідеш на перше інтерв'ю, не давай співрозмовникові рота розкрити! У другий вечір уже можеш не тільки говорити, але й слухати, і отоді розмова вийде». Дійсно, пізніше й мені було дано зрозуміти: у тих випадках, коли я першим заговорював і першим розкривався, я міг розраховувати на взаємну відкритість співрозмовника. Коли ж прибігав до нелегкого вмінь слухати, бесіда не клеїлася, ми обоє просиджували з міцно стислими щелепами.

Про що ж говорити нам, журналістам, при першій зустрічі? Якщо коротко — про життя. Важливо почати, і почати, природно, не натужно, у жодному разі не підіграючи співрозмовникові, не приміряючи до нього свій настрій, не боячись опростоволоситься, не стежачи за вираженням його очей, — говорити тільки про те, що дійсно хвилює, смішить, тривожить, що займає наш мозок у даний конкретний момент. Якщо завгодно, можна почати зі скарги на нелегке журналістське життя, з того, що набридло мотатися по відрядженнях, якщо й справді набридло; або сказати про власну дочку, яка пішла в дитячий садок і все не може до нього звикнути, пряме серце обливається кров'ю; або почати з міста, у якому живе співрозмовник, зі своїх вражень про нього; або пофілософствувати про погоду, яка виразно сказилася, тому що взимку поливає нас дощем, а влітку раптом посипає снігом; або поскаржитися на стенокардію, розповівши при цьому про доктора Бутейко, що запропонував новий метод її лікування, який не дуже-те визнають, тому що Бутейко виходить із переконання, що кисень людині шкідливий; або пригадати останню гру київського «Динамо» з московським «Спартаком», висловившись попутно щодо молодих уболівальників, непомірні страсті яких переросли вже спортивні рамки; або качати з комети Когоутека, з різниці між «Жигулями» і «Фиатом», з останнього фільму В. Шукшина, зі становище на Близькому Сході, з рибного лову на блешню, з теорії відносності, із сучасної моди, з літаючих тарілок — одним словом, із чого завгодно, але зовсім не для того, щоб уразити співрозмовника енциклопедичністю своїх пізнань, а для того, щоб розкрити йому себе, свій стан, своє відношення до життя, свої думки, цвяхами сидячі в голові. Зрештою, можна качати навіть із пояснення свого кореспондентського завдання, не приховуючи при цьому сумнівів у можливості її виконати, якщо вони є.

Це не повинен бути монолог, його необхідно переливати в бесіду, але не кваплячись, без насильств над співрозмовником. Нехай він зі здивуванням дивиться на журналіста й навіть висловиться вголос: мол, вибачте, заради Бога, але ви дійсно кореспондент? Чому ж тоді не запитуєте?! «А нині, — можна відповісти, — усі навпаки. Нині хворий приходить до лікаря й сам розповідає, чому він хворий і як треба його лікувати». - «От це точно!» — зраділо підтримає співрозмовник, і тільки із цієї миті, можливо, і виникне довгоочікуваний контакт, відчувши який журналіст нарешті відсапається.

У бесіді повинні брати участь не манекени, а нормальні люди. Треба вміти проявляти в собі «людське». Коли це важко робити, покладемо, через незручність — не лихо, це пройде. Але якщо журналіст по якихось інших причинах не може розкритися, наприклад боячись і не бажаючи ризикувати, — це значить, що він має такі «таємниці» характеру, які не допомагають, а заважають йому працювати. Тим часом наша професія вимагає зовсім певного набору якостей, і саме таких, які не підлягають прихованню, Вимагає чесності — але не брехливості, порядності — але не підлості, принциповості — але не безпринципності, доброти — але не злостивості, тонкощі — але не тупості, прогресивного мислення — але не відсталості, жалю — але не черствості. Наш співрозмовник орлиний^-орлиному-по-орлиному зіркий, від нього нічого не сховаєш, він за будь-якою формою розгляне нашу суть. І якщо суть гнила — провал. Тоді, як говорив мій батько, треба прощатися з журналістикою і йти торгувати оселедцем.

Здається мені, що не тільки про технологію йде в нас мова, але що поробиш, якщо в нашій справі все зв'язане, переплетене, стягнуте в тугий вузол?

Друге. Зрозуміло, журналіст може дозволити собі «говіркість» лише за умови психологічної розкутості, при переконанні в тому, що інтелектуально він, принаймні, дорівнює співрозмовникові. Однак чи завжди є й може бути така переконаність? А ну, як ми розмовляємо з генієм-академіком? Або міністром, у присутності якого спробуй-ка «розкуйся»? Або, чого доброго, із психологом? Або просто зі старим, навченим досвідом, кадровим робітником, який бачить нас наскрізь і ніколи «не клюне» на нашу вудку?

На що, властиво, усі вони повинні «клюнути»? На нашу щирість? Нашу природність? А якщо «не клюнуть», так і залишаться «застебнутими» на всі ґудзики, — чия провина? Чия невдача?

Так це факт із їхньої біографії! - я б тільки так оцінив ситуацію.

Говорять, Л. Кербелю у свій час доручили ліпити погруддя Ю. Гагаріна, а космонавта зобов'язали позувати. Один сеанс, другий, третій — усе йшло прекрасно, і Гагарін дисципліновано сидів у кріслі. А потім йому, очевидно, набридло дивитися в одну крапку, і він став ворушитися. Тоді Кербель зовсім серйозно помітив: «Парубків, якщо ви дійсно прагнете залишитися в історії, не заважайте мені працювати!»

У цьому анекдоті суть нашого відношення до власної персони. Усе мале й велике, зобов'язані ми думати, тільки тоді має сенс, коли зафіксується нами, пройде через нас, через нашу газету, через наш талант! Без внутрішнього відчуття того, що журналістика (так само як і хлібопечення для пекаря, філософія для філософа, педагогіка для педагога) на будь-яких п'єдесталах пошани займає, безумовно, перше місце, робити в професії взагалі нема чого. Якщо ми не будемо поважати себе, наші претензії на повагу з боку даремні. Якщо не ми «пупи землі», то «пупами» автоматично стають усі інші. І тому, з ким би нас не зіштовхувала доля, з ким би ми не розмовляли, яких би чинів, звань, положень і інтелектів не були наші герої, саме ми, перебуваючи під час бесіди «при виконанні», маємо перед ними пріоритет. Стало бути, психологічно ми повинні знімати їх з п'єдесталу, інакше ніколи не одержати нам творчої самостійності, ніколи не осмислити, не оцінити, що відбувається.

Знизу нагору журналіст не повинен дивитися на своїх героїв. Знизу нагору ще жоден вартий матеріал не робився й не писався. Ан. Аграновский якось написав в «Журналістові», що, на його думку, М. Горькому вдалося краще інших розповісти про В. Леніні, тому що він не витягався перед Володимиром Ильичем навшпиньках, і крамоли в цьому не було; загальновідомо, як Ленін високо цінував Горького, і Горький це прекрасно знав.

Зрозуміло, говорячи про рівне й рівне спілкування зі співрозмовником, я категорично відмітаю уявну рівноправність, досягнуте розв'язністю, нахабністю, балакучістю, переказом пліток, брехнею про «зв'язки» і навіть правдою про них, що виявляє тиск на співрозмовника, панібратством, «тиканням» і т.д. Усі ці приймання неварті, я вже не говорю про те, що вони можуть викликати в співрозмовника почуття, прямо протилежні тем, на які розраховує журналіст, і от отут провина за провал стає фактом з нашої біографії.

Ні, тільки щирість, тільки природність, гранична повага, лицарська шляхетність, інтелігентність, стриманість, коректність і збережена власна гідність — наші помічники. Тут дуже важливо не переплутати, не перейти грань, не зісковзнути із шанобливості на підлесливість, зі сміливості на нахабність, із упевненості так самовпевненість, з усією ступні навшпиньки.

Третє. А як все-таки бути з перепадом знань, реально відчутним, коли журналіст зустрічається й говорить із представниками інших професій? Ми однаково не станемо фізиками, розмовляючи з академіком Г.Н. Флеровим, не осягнемося всіх тонкощів кладки цегли, говорячи з Н. С. Злобіним. Тобто рішуче неможливо полемізувати «на рівних» майже з кожним співрозмовником, що, до речі сказати, цілком природно. Однак як же позбавити себе й співрозмовника від відчуття незручності, яке неодмінно виникає в процесі розмови? Як зберегти гідність, якщо в очах героя ти по знаннях його «ремесла» — профан?

Багато років тому (в 1964 році) я, працюючи в «Літературній газеті», напросився у відрядження до фізиків Дубни: група академіка Г. Флерова синтезувала 104-й елемент таблиці Менделєєва. Пам'ятаю, коли я приїхав і з'явився в приймальню до Флерову, там уже була дюжина кореспондентів. Я з жахом спостерігав, що відбувається: журналісти входили в кабінет академіка, одержували вже видрукуваний текст, написаний науковим оглядачем ТАСС, і рівно через п'ять хвилин верталися. Не скажу щоб уже дуже задоволені, але й не сильно засмучені.

«Що робити? - болісно думав я, усі ближче просуваючись до дверей. - Як привернути увагу Флерова, щоб одержати для газети хоч кілька зайвих слів? Як виділитися з маси, як зупинити його око на своїй персоні? Устати на голову? Збігати куди-небудь за гітарою й проспівати шлягерную пісню? Заговорити по-німецькому, та ще віршами?» Черга невблаганно рухалася, і от переді мною розгорнули двері. Я ввійшов. Г. Флерів сидів за письмовим столом і досить мило посміхався. Стопкою лежали тассовские тексти, я їх відразу помітив. «Присядьте», — сказав Флерів. Я представився. Сіл. «Мені подобається ваша газета. Якщо вас цікавлять подробиці відкриття, прошу!» — і академік простягнув мені «тассовку». «Вибачите, а скільки людей у групі авторів?» — запитав я здавленим голосом. «Там написане», — відповів Флерів.

І всі! Я міг зі спокійною совістю ретируватися. У школі мої знання по фізиці вище «трійки» не котирувалися. Між мною й академіком лежала пропасти. Однак вихід, як відомо, треба шукати на дні прірви! І я сказав: «Тільки одне питання, Георгій Миколайович!» Академік кивнув. «Скажіть, чому ви атом малюєте кружечком, а не ромбиком або комою?» — і показав на дошку, що висить за спиною Флерова. Він теж подивився на неї, поцятковану формулами, потім на мене, і на особі академіка з'явилася поблажлива посмішка лікаря-психіатра, що має справу з незворотно хворою людиною. Він сказав: «Чому кружечком? А так удобней, от чому! Береш і прямо так пишеш — кружечок!» — «Дозвольте, — сказав я із завзятістю маніяка, — але кому малювати легше!» — «Ви думаєте? - помітив Флерів і на листочку паперу намалював спочатку кружечок, а потім кому. - Мабуть, — погодився він. - У такому випадку за аналогією, імовірно, із планетарною системою...» У його голосі вже не було ні поблажливості, ні навіть упевненості. Він виразно задумався! «Помніть, — сказав він, — як у Брюсова? І може, ці електрони — мири, де п'ять материків... Хоча, звичайно, аналогія із планетарною системою не цілком коректна, оскільки атом не круглий, швидше за все эллипсообразный, але навіть цього ніхто не знає. Хм! Чому ж ми малюємо його кружечком?» Він устав, пройшовся по кабінету й нажав кнопку дзвінка. Увійшла секретарка. «Попросите до мене Оганесяна, Друина й Лобанова, — сказав Флерів. - И ще Перелыгина!»

Через кілька хвилин його співавтори по відкриттю з'явилися. Академік хитро подивився на них, а потім сказав мені: «Ану ж бо, повторите їм своє питання!» Я повторив. «Товариші, — сказав я, — чому ви атом малюєте кружечком, а не ромбиком, хрестиком або паралелепіпедом?» У них на особі спочатку з'явилося щось «психіатричне», а Флерів не без задоволення потирав руки, як автор удалої циркової репризи. Однак хвилин через десять вони вже люто сперечалися, забувши про моє існування. Їм було цікаве! Адже атом, що містить ядро розміром десять у мінус тринадцятого ступеня сантиметрів, побачити людині поки не дане, він може всього лише умовно представити його зовнішній вигляд, а якщо умовно, те чому неодмінно у вигляді кулі? «Тепер я знаю, як виглядає атом!» — відкривши ядро, викликнув, говорять, Резерфорд, але насправді, переконавшись, що атом не примітивна кулька, а неймовірно складний мир, великий фізик довідався, як він не виглядає!

«Що ви робите сьогодні ввечері?» — запитав мене Георгій Миколайович, коли вони закінчили сперечатися, так ні до чого й не прийшовши. Що роблю? Тріпочу! Увечері, запрошений академіком, я сидів у нього будинку в котеджі, потім побував у лабораторії, ізлазив увесь циклотрон, перезнайомився з дев'ятьма авторами відкриття, затримався в Дубні на цілий місяць і написав у підсумку не інформацію в газету й навіть не статтю, а документальну повість.

З тих пор, захищаючись від «знаючих» співрозмовників, я, як самою безвідмовною зброєю, користуюся радою старшого брата «не соромитися незнання», що, звичайно, і корисніше, чим приховувати неуцтво. А якщо відкрите визнання журналістові вдається зробити у формі, що викликає інтерес співрозмовника, або, принаймні, його посмішку, він взагалі може вважати себе переможцем.

Представимо, що газетяру хтось говорить під час бесіди: «Эх, добре б вам, товариш кореспондент, зайти в наш ОКС! Ви б напевно переконалися...» — і журналіст не перебиває, не запитує, що таке ОКС, а строчить у своєму блокноті, уважаючись, що потім як-небудь з'ясує, зараз начебто б ніяково оголювати незнання. А співрозмовник тим часом уже перераховує недоліки цього загадкового Окса, принципи його роботи й власні пропозиції, як перешикувати справа. На жаль, журналіст повністю відключений від плідної бесіди, він автомат, без розуміння, що механічно записує, немов диктант, кожне слово мовця. Усього лише секундна малодушність перешкодила йому довідатися, що ОКС — це відділ капітального будівництва. Хто підрахує потім, скільки ділових питань умерло, не народившись, скільки розумних відповідей і думок пройшло повз блокнот, скільки розумний змісту випало з розмови! Коли все це надолужувати?

Ні, я не боюся заявити співрозмовникові навіть у тому випадку, якщо щось і розумію в предметі бесіди:

«Прошу вас, вважайте мене первоклашкой». Тому що, якщо мені буде гранично ясно пояснена істота справи, я з більшим успіхом зможу розповісти це читачеві. Коли ж мені не вдається вловити думку співрозмовника, я прямо й відверто говорю: «Вибачите, ви погано розповідаєте. Можете допустити, що я не самий відспіваний тупиця на землі? Дякую. У такому випадку, що зрозуміють із вашої розповіді мільйони читачів? Розтлумачте мені, як двічі два, і тоді я розтлумачу їм!»

Ю. Тынянов, виступаючи одного разу перед ученими й газетярами, тими, що зібралися в одній аудиторії, говорив про те, що якщо вчених щось і тягне до журналістів, так це, швидше за все, дилетантизм останніх. «У всьому, Фелица, я невіглас, але на мене все світло схоже...» — нагадав Тынянов знаменитий рядок Державіна. Ми, газетярі, воістину частіше дилетанти, чому знавці, і в порівнянні з нашими співрозмовниками й справді невігласа. Але на нас дійсно «усе світло схоже!» Чого ж соромитися? Тим більше що саме ми, і ніхто, крім нас, і чи навряд хтось краще нас здатний розповісти читачам про багатства чудових співрозмовників, що лежать у засіках. Стало бути, негоже нам приховувати своє незнання, уже коли ми претендуємо на роль посередників між людьми знаючими й «усім світлом». Нам розповідять — ми розповімо, ми зрозуміємо — і все зрозуміють!

Між іншим, В.І. Ленін, як це виявляється зі спогадів Н.К. Крупской, просив її читати його рукописи й критикувати їх «спеціально з позицій нерозвиненого читача».

Четверте. Мистецтво бесіди — справа настільки індивідуальна, що давати зайво категоричні ради дуже небезпечно. Усі випадки життя взагалі неможливо передбачити, тим більше в журналістиці, особливо багатої на різні сюрпризи.

Можливі випадки, при яких саме необхідно «удавання знанням», точніше кажучи, журналістові слід робити вид, що він добре інформований, хоча насправді — немає. «Ви, звичайно, чули про нашу неприємність із кронштейнами?» — сказав мені «між іншим» співрозмовник, коли я збирав матеріал на «Червоному Сормові». Я був би аматором, а не професіоналом, якби зробив більші очі й відповів: «Перший раз чую!» Тоді б я дійсно почув про цю неприємність у перший і останній раз, тому що співрозмовник негайно прикусив би мова. Але я спокійно підтвердив: «Звичайно, звичайно...» — і навіть зобразив на особі елементи співчуття. Хоча мова співрозмовника повністю не розв'язалася, але й не був прикушений, А пізніше, маючи досить убогу виставу про неприємності із кронштейнами, сидячи в іншому кабінеті й розмовляючи з іншою людиною, я міг легко й ненав'язливо оперувати невеликими своїми знаннями, сподіваючись на те, що вони збагатяться. «Цілком ймовірно, — сказав я, — вийшло те ж, що й із цими нещасливими кронштейнами?» Отут уже новий співрозмовник не сховав подиву: «Ви вже інформовані?! На другий день перебування?! Звідки?!» — «На те ми й журналісти», — скромно посміхнувся я. «Треба ж! - сказав співрозмовник. - У нас комісія тиждень працювала, так так і виїхала, нічого не довідавшись про кронштейни. І слава Богу, тому що неприємність, як ви знаєте, копійчана, а прокол принциповий...» Блокнот тріскотів від записів.

Отже, з одного боку, не треба приховувати незнання, а з іншого — корисно робити вигляд, що знаєш більш того, що розповів співрозмовник. Цілком диалектично. Тому що головний висновок тому й називається «головним», що лежить за межами конкретних ситуацій: треба проявляти гнучкість розуму!

П'яте. Розмова з кожним — без винятку — співрозмовником я продумую заздалегідь і також заздалегідь у блокноті, на окремому листочку, під номерами й у логічній послідовності виписую відомості, які має намір і сподіваюся одержати в процесі бесіди. Покладемо: 1. Такі-Те біографічні дані. 2. Думка про такий-те людині. 3. Докладна розповідь про епізод, происшедшем той^-те-тоді-те. 4. Міркування про такий-те явищі в місцевому масштабі й взагалі. 5. Пропозиції, позитивна програма і т.д. Потім придумую й записую конкретні питання, за допомогою яких сподіваюся одержати відомості.

Зрозуміло, для всього цього мені потрібно заздалегідь представляти співрозмовника й знати його можливості. чи Знаком він з людиною, яка я цікавили? чи Був свідком потрібного мені епізоду? чи Здатний міркувати про явище? Не чи безглуздо говорити з ним про позитивну програму? Нарешті, який він по натурі: гарячий, спокійний, розумний, веселий, злий, добросердий, самолюбний, вихований? - від усього цього залежать якість і характер питань, які я повинен і можу йому задавати.

Виходить, ще до бесіди треба проробити якусь роботу, щоб «виявити» майбутнього співрозмовника. Не можу не згадати у зв'язку із цим однієї людини, якої, без перебільшення, знали всі московські журналісти: М. Рожева. Я познайомився з ним років двадцять п'ять назад, коли працював у журналі «Юний технік», головним редактором якого був В.Н. Болховитинов, і якщо М. Рожевий добрався до нас, стало бути, уся газетна й журнальна ієрархія Москви вже була їм пройдена. Він був слюсарем, ходив з авоською в руках, набитої паперами, і носив із собою ідею «рембригад». «Десять послуг за одну!» — був його гасло, яке він рішучим образом пропагував як панацею від усіх наших економічних і моральних лих. При жэках, говорив Рожевий, повинні бути організовані на громадських засадах бригади з мешканців, представників різних професій: склярів, натирачів підлоги, сантехників, тесль, електромонтерів і інших умільців. Родині теслі потрібно натерти підлога? - будь ласка, натирач підлоги до їхніх послуг. Вставити скло? - скляр. Виправити унітаз? - сантехник і т.д. Але якщо комусь знадобиться тесля, він теж зобов'язаний «зробити послугу». І виходить десять послуг за одну! Така приблизно ідея Рожева, але я розповів про «рембригадах» попутно, головне ж — метод, за допомогою якого ідея пропагувалася. Сам Рожевий назвав його «методом відбору кадрів», але відкрив цю назву багато пізніше, років через десять, коли вже став зовсім сивим, закинув слесарничество, надяг білу сорочку із краваткою, замінив авоську на великий жовтий портфель зі свинячої шкіри й професійно зайнявся реалізацією рятівної ідеї.

Що ж це за метод? З'явившись в «Юний технік», Рожевий не пішов відразу до головного редактора, а мудро постукався до самого рядового литсотруднику. Просидівши із мною два або три години, не пошкодувавши ні часу, ні доводів, ні емоцій, він повністю переконав мене у вірності ідеї, в абсолютній життєвій необхідності «ремонтних бригад», без яких я вже не уявляв собі подальшого існування. Потім він побрав мене під руку й сказав: «Веди до свого прямого начальника». Моїм «прямим» був І. Лаговский, завідувач відділу «Юного техніка», і ми пішли до нього. Рожевий почував себе спокійно й упевнено, тому що знав: зараз Лаговский його вислухає, потім запитає мою думку, а я вже повністю належу Розову, я їм у Лаговского «відібраний»! І дійсно, через півгодини ми вже втрьох — Рожевий, Лаговский і я — сиділи в кабінеті в заступника головного редактора М.В. Хвастунова. У якісь десять хвилин ми «відібрали» Хвастунова в Болховитинова, і, коли прийшли до головного редактора, він був зовсім обеззброєним, «без війська», і нам нічого не коштувало «голими руками» одержати під ідею Рожева дві смуги в найближчому номері журналу.

По якій далекій аналогії я згадав «метод відбору кадрів», говорячи про те, що треба збирати відомості про людей, з якими ми мають намір розмовляти, не знаю. Але й без Рожева моя «ідея» була б непереконлива. У всякому разі, з ким би я не розмовляв, коштувало мені згадати Рожева, як я починав цікавитися людьми, яких знав мій співрозмовник, але з якими мені тільки стояло зустрітися. «Ви згадали, — говорив я, — Петрова. Це який відіграє на кларнеті й при цьому добре піддає?» — «Що ви! - м'яко відповідав співрозмовник. - Він, як одружився, пити відразу кинув». - «Чого так?» — «Так дружина його у витверезнику працює, вони там і познайомилися, і характер у неї, можете представити. Одного разу в них історія через кларнет вийшла...» — тільки встигни відкрити заслінку: водоспад відомостей! І в блокноті поруч із прізвищем Петрова, з яким ще стояла розмова, лягали дан, що дозволяють побудувати бесіду з ним у вірному ключі.

Ну а якщо людей є для розмови сам, без запрошення? Або коли бесіда виникає спонтанно й немає відомостей? Навіть у цих випадках я не кваплюся. Задаю для початку кілька ознайомлювальних питань: де працює, до чого має відношення, кого із уже знайомих мені людей знає, якої думки про останню нашумілу в місті подію — коротше кажучи, намагаюся небагато відсунути суть справи, по якому ми зустрілися. А іноді, вибачившись, роблю паузу на п'ять-десять хвилин, щоб зосередитися, скинути із себе сторонні думки й подумати про зміст майбутнього розмови.

У співрозмовника, мені здається, завжди повинне бути відчуття, що журналіст не бродить у сутінках, а точно знає, що йому потрібно. Це відчуття забезпечує успіх.

Шосте. Питання я намагаюся ставити так, щоб вони не були лобовими. Тому що питання «у чоло» не вимагає від співрозмовника міркувань і ще тому, що відповідати на нього нецікаво, Покладемо, потрібні деякі біографічні дані:

- Будьте люб'язні, розповідайте свою біографію.

- Я народився 14 жовтня 1940 року в селі Березовка, Ярцевского району. Школу закінчив в 1956 році. Потім зробив...

Нудно, ніяких думок, співрозмовник поглядає на годинник, і цей погляд не вислизає від уваги журналіста.

Інший варіант того ж питання:

- Згадаєте, якщо зможете, добрих людей, які попадалися вам у житті, а потім і тих, кого краще б не згадувати.

Отут уже співрозмовник подивиться у вікно, і зітхне, і закурить, і зробить довгу паузу, і, я переконаний, почне говорити, і всі необхідні журналістові біографічні відомості виявляться в його розповіді:

- Був у нас дід у селі, до самої смерті в постолах проходив, хоча навколо вже на каблуках тупотіли, але він із принципу: мол, місто містом, а село щоб чиста була, незабруднена. Отож одного разу, а я адже не міський, усього дванадцять років як із села виїхав, трапилося мені повернутися в мою Березовку, у мій Ярцевский район, і близько сільпо зустрічаю діда Алешу, його до вісімдесяти років, до самої смерті так і кликали Алешей...

Усе, що ставиться до біографії людини, я ніколи не збираю «від народження», тільки «рваним методом». А потім, якщо виникне потреба, завжди можна з'єднати; правда, потреби такий майже не буває, тому що читачеві нудно мати справа з біографією «складеної», він віддає перевагу такій, як вона розповідається «живцем».

- Вам доводилося кого-небудь рятувати? чи Рятував хто-небудь вас від чогось? Якщо вам сняться сни, які переважно? Або, принаймні, кілька раз, що повторювалися? А чому, не замислювалися?

Відповідь на кожній із цих питань неодмінно потягне за собою суму біографічних даних. Або от ще приклад «не лобового» розмови зі співрозмовником. Покладемо, вам потрібно одержати відомості про професійні турботи людини. Можна запитати:

- Розповідайте, будь ласка, як ви працюєте.

- А як працюю? Так нічого, — у дев'яносто дев'ятьох випадках зі ста відповість співрозмовник. - Нормально. План на сто три даю, з якістю не скаржаться, заробіток — сто вісімдесят без відрахувань.

І все. Ні однієї живої деталі, ні думки, ні почуттів, і що далі робити журналістові — невідомо, хоч заново повторюй питання. Але можна й так:

- Давайте разом порахуємо, скільки кроків ви робите за робочу зміну?

- А навіщо?

- Так, говорять, чим більше кроків ми робимо, тем краще серце працює!

Одним словом, уважаємо. І тут буде все: куди кроки, навіщо, і чи добре це, чи погано, і як відбивається на виробленні, і не горить чи через кроки якість, і чи коштує кількість кроків ще збільшувати або скорочувати, і як залежить від них зарплата — уся картина професійної діяльності співрозмовника в наявності, а журналіст уже не може його зупинити.

Ще приклад. Покладемо, потрібно з'ясувати бюджет співрозмовника, його матеріальне становище. Так і можна поставити запитання: «Розповідайте, будь ласка, про своє матеріальне становище».

Хто спробує із читачів подумки відповісти на нього, той зрозуміє, як звертає вилиці від нашої журналістської прямолінійності.

У нарисі «Студент»[1] [1] я оголив приймання, яким, до речі, користуюся досить часто: у двадцять п'ять конвертів я подумки вкладаю по десять тисяч рублів новенькими купюрами, роздаю конверти двадцяти п'яти студентам однієї групи й говорю, немов я Крез: «Витрачайте!» Гра грою, але, пам'ятаю, лише двом удалося миттєво обробити з усією сумою відразу, і те тому, що ця пара догадалася купити автомашини, хоча, мені здається, студентам більше підійшов би мотоцикл. Інші марнотрати й розтринькувача, не використавши й половини грошей, підняли руки нагору.

От як розпорядився десятьма тисячами мій головний герой. Ні секунди не барячись, він сказав: «По-перше, я всім оголошу, що в мене є очманілі гроші!» Це значить, увесь курс мав шанс бути запрошеним Лебедєвим у ресторан. Потім він купив матері пральну машину із центрифугою, батькові — «що він побажає», а собі — книги. Додам від себе, щоб особливо багато не перераховувати, що по ходу справи, витрачаючи міфічні гроші, мій герой повністю й без усякого примусу «розкрив» переді мною свій гардероб. Це дало мені можливість написати потім у нарисі, що, проживши в Горькому близько місяця, я бачив Лебедєва в тому самому костюмі, у якому він ходив на заняття, валявся на дивані, якщо не зауважувала матір, і пішов би в ресторан на банкет. Що в нього ще було одне пальто кольору маренго, із приводу якого одна досить зацікавлена студентка сказала, що воно «жахливе», пари светрів і, нарешті, черевики сорок п'ятого розміру, про які, мабуть, і співається в студентській пісні: «Мені до самої смерті вистачить пари черевиків».

Але головне, що дало це приймання, — висновок, який я міг зробити із граничною чіткістю, підсумовуючись усі «витрати»: мої студенти — народ не меркантильний, але в той же час із явно заниженими потребами. Я вже не говорю про те, що крім гардероба й Лебедєв, і його товариші розкривали переді мною свої характери, своє відношення до «знехтуваного металу», свої життєві плани й надії. Безліч живих людських деталей і подробиць, зазначених мною в процесі гри, знайшли потім відбиття в нарисі. Тому й називаю я питання типу тільки що продемонстрованого питаннями-«скарбами».

Сьоме. Такими ж «скарбами» можна вважати питання ситуаційні на відміну від статичних. Власне кажучи, гра з десятьма тисячами рублів — типове ситуаційне питання. Він ставить співрозмовника в положення, яке змушує його діяти, щось уживати, забувши про те, що він сидить у кабінеті за столом перед журналістом, який пише в блокноті.

- Скажіть, якби вас звільнили з роботи, що б ви робили?

Перша реакція буквальна: як це — звільнили? за що? коли? і хто? Справа своє співрозмовник знає, претензій до нього ні, на роботу не спізнюється, скандалить рідко й не без приводу — недавно, наприклад, насварився з таким-те через того- те, але нагорі начебто б розібралися, висновків не зробили... Ах, абстрактно? Ну, якщо абстрактно, інше питання. Звільнили б, пам'ятник їм поставив! Тому що дійсне покликання співрозмовника не те, чому він займається, — а сцена! Так-так, от уже вісім років відіграє в самодіяльному оркестрі народних інструментів на кларнеті, Пішов би нарешті в професіонали, і на душі було б легше, і грошей побільше.

- Якби вам подарували кінь?

Кінь?! А що, дотепно. Тільки де її розмістити? Квартира хоч і більша, але на п'ятому поверсі й без ліфта, та й до того ж, говорять, що кінь униз по сходах ходити не вміє. Довелося б передарувати тестеві, він би продав «Москвич», купив бричку й возив пасажирів від вокзалу до ринку, у нього ця риска є, він полуницю розлучає для продажу, недавно собаку відвіз на дачу — сторожити...

- Якби вам дали Державну премію?

А дали б... вона скільки — п'ять або десять? Побрав би! Чого приховувати? Поїхав би у відрядження, як завжди толкачем, і відразу тобі — номер у готелі: лауреат! А то приїдеш — і перші три ночі спи в холі, на розкладачці. Останній раз навіть у будинок не пустили, а справа була відповідальне, вимотався до осточертения: план горів, поставка затримувалася, і директор сказав, що якщо не «штовхнути», підприємство залишиться без «тринадцятої»...

- Якби вас змушували кинути дружину?

Хоровод думок у співрозмовника: а чому, властиво, її треба кидати, хто може змусити? І потік відомостей: коли і як познайомилися, як чудово живуть, кому б прийшла ідея їх рассорить, з якої причини...

Живаючи життя! Спробуйте роздобути її в журналістський блокнот, задаючи статичні питання типу: «Ваше відношення до роботи? Чим займається ваша родичка? Як у вас обстоит із честолюбством? Як ставиться дружина до вашої професії?...» У результаті — страждає блокнот.

Я часто прошу співрозмовника представити яку-небудь ситуацію. Замість «лобового»: «Скажіть, який у вас смак?» (і сам не став би відповідати на подібне запитання, будь він мені заданий!), запитую: «Що б ви подарували такому-те в день його народження? А такому-те?» Замість: «Ваше відношення до речей?» — цікавлюся: «Скажіть, якщо, не дай Боже, трапиться у вас будинку пожежа й можна буде винести тільки три речі, що будете рятувати?» Співрозмовникові, як правило, навіть цікаво задуматися над тем, про що він колись ніколи не думав. Він сам себе пізнає!

У ту пору, коли я працював над повістю «Зупините Малахова!», я запропонував своєму героєві зробити три чудеса. Імовірно, немає потреби цитувати нашу бесіду, скажу лише, що, виявившись у положенні мага-чарівника, мій Андрій Малахов ухитрився вкласти у свої три чудеса й лютий егоїзм, і тверезий розрахунки, і гіркий життєвий досвід, і навіть оплатив векселя, пред'явлені йому у свій час родителями. До моменту нашої зустрічі він уже два роки із сімнадцяти прожитих сидів у колонії. Я думав, нове життя встигнуло «розбавити» його старі вистави, ледве змінити колишні погляди, — але ні, закладене в родині виявилося міцним і стійким.

Але найбільше мене вразив висновок, із граничною виразністю, що випливає з одного чуда Андрія: Малахови виховали чужої для себе дитину, що не побажала батькам не тільки вічної, але навіть довгого життя. А видалося б: маг-чарівник, три чудеса — гра!

Восьме. «Дев'ять авторів відкриття, дев'ять несхожих один на одного людей; я говорив з кожним з них і кожний просив дати характеристику восьми іншим. Вийшло, як у шаховому змаганні із кругової системи: кожний «зіграв» з усіма по одній партії. Я почував, що всі вони випробовували при цьому якусь незручність, але переконався в граничній справедливості їх оцінок і навіть нещадності. Якщо хтось і відзначав у комусь недолік, то по сумі восьми характеристик цей недолік або зм'якшувався, або навіть переходив у гідність. «Упертий як осел», — сказав категорично один. «Упертий і завзятий», — сказав іншої. «Посидющий», — сказав третій. «Наполегливий», — сказав четвертий. «Напористий», — п'ятий. «Потягне будь-яку роботу», — шостої. «Із залізним характером», — сказав сьомий. І останній закінчив: «Йому можна довірити всі!» Гама фарб, спектр відтінків... [2][2]

Це шматочок з документальної повісті «Узяття сто четвертого», присвяченої фізикам Дубни. Метод, умовно називаний мною «шаховим турніром», гарний, коли збираєш матеріал про мікроколективи: заводській бригаді, екіпажі літака, співавторах відкриття, театральній трупі, навчальному класі і т.д. Короткі характеристики, взаємно роздані членами колективу, по-перше, дають журналістові ті самі попередні відомості про людей, з якими згодом він буде вести розмови, і, по-друге, самі по собі досить часто використовуються в нарисі при описі відносин усередині колективу.

Але до короткої характеристики, так сказати «назывной», я прибігаю тільки в «шахових турнірах». У всіх інших випадках домагаюся розшифрування. Покладемо, мій Лебедєв, характеризуючи іншого студента, сказав: «Він дуже незалежний, для нього не існує авторитетів». - «Доведіть!» — негайно запропонував я. «А як це довести?» — «Дуже просто: почніть зі слова «одного разу». Адже якщо я напишу в нарисі «незалежний», читач мені не повірить!» Лебедєв, пам'ятаю, задумався. «Ну добре, — сказав. - Одного разу він спізнився на лекцію й увійшов у зал, коли триста людей уже писали, а лектор віщав. І тоді він, голосно тупотячи підкованими черевиками, прошествовал на своє місце. Годиться?»

Слово «одного разу» сприймається мною як ключ до комори, де лежать необхідні «живі» деталі, кращі докази, будь-які характеристики.

Дев'яте. Не можу виключити з техніки розмови й питання-«провокацію» типу «украденої» працівниками чеського телебачення вагонетки з людьми. Наприклад, беру аркуш паперу, непомітно від співрозмовника пишу кілька слів, потім перевертаю написане текстом униз і говорю не моргнувши оком:

- Скажіть, це правда, що ви скнара?

Немає межі збурюванню співрозмовника: «Я — скнара?! Так хто вам сказав таку дурість! Зайдіть до мене додому, подивитеся, як я живу: у мене один костюм, а в дітей по три! Транзистор? Валяйте! Дружині й дочки по светру? Мені не шкода! У театр? Тільки в партер! Зарплата? У серванті, який не защіпається. У заначке, ви не повірите, залишаю п'ятірку! На роботі скидаємося — ніколи не вважаю! Це, напевно, Сарычев вам сказав, так я з ним із принципових міркувань у компанію не вхожий: він формений алкоголік! Але щоб я хоч раз кому на подарунок або в борг не дав. От Сарычеву — не дам, тому що він, крім іншого, ще до директора бігає, ми при ньому слово боїмося сказати...»

Коли співрозмовник виклався, я прошу його перевернути аркуш паперу й прочитати, що там написане: «Шановний Ім'ярек, не ображайтеся, ніхто мені про вас погано не говорив, це всього лише журналістське приймання». - «Ну, даєте! - може сказати співрозмовник. - Виходить, у кожної професії свої хитрості?»

І взагалі, суперечка як метод бесіди досить плідний. Це відзначив ще А. Аграновский у своїх «Записних книжках»: «Уся російська література починалася з «не» — заперечення, діалогу, суперечки...» Я теж ніколи не кваплюся погодитися зі співрозмовником, навіть якщо всією душею на його стороні. Він злиться, обурюється, дивується моєму нерозумінню, розтлумачує, приводить усі нові й нові докази, нервує, кидає на стіл олівці — нічого, і йому, і мені треба потерпіти. В ім'я спільної справи. У підсумку всі інциденти виявляються вичерпаними до обопільного задоволення.

Десяте. Вірити або не вірити співрозмовникові? Як визначити, говорить він правду або, скажемо, злегка прибріхує? Тут, мабуть, багато чого залежить від нашої інтуїції, від суми відомостей, якими ми розташовуємо про співрозмовника, від його зовнішнього вигляду й манери говорити, від ступеня його незалежності — набір даних, що впливають на рівень нашої довіри, чи навряд вичерпаємо.

Але, мені здається, єдиний спосіб гарантувати себе від усіляких непорозумінь — це виходити тільки з того, що підтверджується об'єктивно. Як говорив один мудрий, досвідчений адвокат, «вислухай усі сторони, зваж обставини, а потім ще раз їх зваж і прийди до висновку, що потрібно знову вислухати всі сторони». Цей принцип, сформульований для учасників судового процесу, на мій погляд, корисно було б побрати на озброєння й журналістам.

Одинадцяте. Чим користуватися газетяру: блокнотом, диктофоном або пам'яттю? Справа сугубо індивідуальна. Я, наприклад, користуюся блокнотом. Не довіряю своєї пам'яті. Пишу відразу, паралельно розповіді співрозмовника, не соромлячись, іноді навіть не піднімаючи на нього око, якщо колись, — а що робити? Спосіб, звичайно, недосконал партнера, що сковує. Але потім до нього звикають. Я помітив: навіть входять у ритм. Пишеш — співрозмовник говорить, перервав писанину — і відразу він умовкає. Щоб не збити його з ритму, у тих випадках, коли конкретний шматок розповіді мені не потрібний, а переробляти начебто незручно, я все-таки не перестаю писати в блокноті, але заповнюю його описом зовнішнього вигляду оповідача, манери говорити, атрибутів кабінету й іншого, що, до речі сказати, ми часто забуваємо фіксувати, а потім, якщо вдається, з великими труднощами відновлюємо по пам'яті.

Особисто я за блокнот, тому що в нього є можливість писати найважливіше й найголовніше. Можна відразу, по ходу запису, сортувати матеріал, робити його первинну обробку. Пам'ять теж це робить, але, погодитеся, з більшими втратами. А диктофон у цьому змісті тупий. Але я проти диктофона ще й тому, що він куди більше лякає, сковує, насторожує співрозмовника, чому блокнот. Від наших записів, думає співрозмовник, він завжди може «відімкнутися», а от спробуй від плівки! Крім того, журналіст, що користується диктофоном, нагадує художника, що малює натуру з кольорових світлин, які він сам попередньо робить. Адже плівка однаково потребує прослуховування й переписці, з неї нариси не складаються. Втім, кулик завжди хвалить своє болото, а як його хвалити, не лаючи сусідні? Диктофон — сучасне озброєння сучасного журналіста, проти науково-технічного прогресу не попрешь, які б не були твої симпатії. Цілком ймовірно, я нагадую зараз лікаря, який довіряє своєму вуху більше, ніж самому вдосконаленому стетофонендоскопу, — при цьому він повинен розуміти, що його вухом може користуватися тільки він сам. (Хтось із соціологів, напевно в жарт, провів дослідження й установив, що чоловіка, що курять «беломор» і ніколи його, що не міняють, припустимо, на сигарети, голяться безпечними бритвами: позначається консерватизм характеру, що не визнає нічого нового». Додам від себе, що, якщо ці чоловіки ще й журналісти, вони неодмінно користуються блокнотами, а не диктофоном. Таким чином, мої міркування про техніка користування блокнотом призначені, будемо вважати, тільки для «курящих».)

Допускаю ситуацію, коли записувати неможливо: у шляху, на ходу, на морозі. Роблю тоді в блокноті символічні позначки типу карлючок, які допомагають згодом згадати й записати необхідне, але це «згодом» повинне бути скоро, при першій же зупинці. Нарешті, і співрозмовник далеко не завжди дозволяє користуватися авторучкою: як тільки витягнешся, миттєво замовкає й ревниво стежить за блокнотом. У таких випадках (це буває, як правило, під час бесід з негативними героями) я прибігаю до «відведення убік» і до «неправильних записів» — методу, якому мене навчив мій мудрий старший брат. Я так називав Анатолія, а він, якщо його запитували, як він «ставить» мене серед журналістів, говорив серйозно: «Валерій, безумовно, другий у країні!» «А хто перший?» — незмінно задавався відразу «пекучий» питання, на яке Анатолій, після паузи, відповідав з недбалою інтонацією в голосі: «Ну, перших — багато...» Але іноді він говорив про мене щедро й привселюдно: «Валюшка — це моє друге, виправлене й доповнене, видання!» Я завжди сподівався, що в першому випадку брат жартує, а в другому говорить щиру правду, але, здається, на жаль, помилявся...

Отже, що значить «відведення убік»? Покладемо, іде розмову, блокнот захований, авторучка теж. Співрозмовник досить відвертий, руки в журналіста чешуться, але, на жаль, «вето» на запис накладене. Справа відбувається, уявимо собі, на фермі, потенційний герой — голова колгоспу. Дійшли в розмові й насправді до загону, де перебуває корова-рекордистка. От отут-те й прийшов час «вести убік»:

Скільки вона дає літрів? А торік скільки давала? А скільки дасть у майбутньому? Як її кличуть? Яка жирність молока? Спокійний у неї характер? - Коротше кажучи, уймища фактологічних питань. І нарешті: — Ви не заперечуєте, якщо я запишу?

Співрозмовник, природно, «не заперечує», які в нього, властиво, підстави противитися записи елементарних відомостей, і журналіст спокійно виймає блокнот. Час від часу підкидаючи всі нові питання фактологічного характеру, він безперешкодно записує й те, що кілька хвилин назад не зміг внести в блокнот через рішучий протест співрозмовника. Аналогічним образом можна «вести убік» і начальника цеху («Вибачите, який принцип дії цього верстата?»), і тренера з гімнастиці («Яка технологія сальто назад з доворотом на дев'яносто градусів?»), і народного суддю («Поясните, будь ласка, що таке дієздатність? А презумпція невинності?»), і т.д.

Скажу на закінчення, що, звичайно, скільки журналістів, стільки й методів роботи. Однак я переконався: усі починаючі й молоді газетярі працюють в основному по-різному, а старі й досвідчені — однаково, з невеликими відхиленнями. Уважаюся, це природно: життя диктує самий раціональний шлях, і всі ми рано або пізно на нього виходимо. Жалко тільки, якщо дуже пізно.

в начало

Дата добавления: 2014-01-04