Принципові положення

Мистецтво бесіди

Sulfolobus, Thermophilum, Thermoproteus, Pyrococcus, Pyrodictium, Thermococcus

Це грамнегативні рухомі або нерухомі палички, нитки, коки або клітини дископодібної форми. Серед термоацидофільних, не утворюючих метан бактерій, є автотрофи і гетеротрофи, ацидофільні і нейтрофільні, аеробні і анаеробні представники.

Діапазон температур для росту – 45-110⁰ С, оптимальна температура – 70-105⁰ С.

Бактерії роду Sulfolobus (S.acidocaldaris) виявлені в кислих термальних джерелах, де вони окиснюють сірку до сульфату. Анаеробні архебактерії роду Thermoproteales, виділені з гарачих джерел на схилах вулканів та на дні моря, є екстремальними термофілами (температурний оптимум для них від 85 до 105⁰ С), вони окиснюють водень і відновлюють елементарну сірку до сірководню. Це так звані кальдерні мікроорганізми (кальдера – котел, вулкан).

Колись багато журналістів, до речі кажучи, зовсім не обов'язково погані, ішли до співрозмовника головним чином за цифрою й результатом. Це природно випливало з тодішнього загального стану журналістики й, зрозуміло, накладало відбиток на метод роботи. Типова картина того часу — людей із блокнотом, що задає співрозмовникові питання: «На скільки відсотків ви перевиконали план другого кварталу? А третього? Хто вам надавав допомогу? А хто заважав? Ваші зобов'язання на майбутнє?» і т.д. Не вловивши духу часу, не оцінивши сучасних завдань публіцистики, не відчувши якісно нових можливостей — своїх і читацьких, — інші журналісти й нині, як за старих часів, наповнюють блокноти цифрами й результатами.

Хто говорить, що це погано й не потрібно? Мова про те, що цього мало й недостатньо. Достаток фактів, цифр і різноманітних «даних» у нарисах і статтях створює всього лише видимість публицистичности, але дійсна публицистичность полягає в тому, щоб вести читача шляхом наших міркувань на підставі фактів і цифр.

Ми не просто літописці свого славного або безславного часу й не тільки реєстратори подій. Нам відведена більш відповідальна й почесна місія — активно вторгатися в реальне життя. І коли це так, то зі зміною завдань, поставлених перед нами, повинна мінятися й методологія нашої роботи. Зустрічаючись зі співрозмовником, журналіст має що запитати, тому що співрозмовник має що відповісти. Дійсний газетяр і колись, розмовляючи з людьми, не ганявся тільки за голим результатом. Сьогодні тим більше він зобов'язано йти до співрозмовника, по-перше, з думкою й, по-друге, за думкою. Таке наше перше принципове положення.

Проголосивши його, ми відразу повинні визнати, що для виконання завдання на високому професійному рівні, для полегшення нормального збору матеріалу нам необхідно чітко уявляти собі, яким образом, за допомогою яких питань ми сподіваємося роздобути в блокнот думки співрозмовника, отже, мати у своєму розпорядженні набір методів, засобів і приймань, що полегшують людям можливість думати й говорити. Детальний розбір цих методів і приймань нам ще має бути, а поки скажу головне: тільки та бесіда плідна, яка ґрунтується як мінімум на інтересі до неї співрозмовника, інтересі навіть ледве більшому, ніж наш власний. І це друге принципове положення,

Дійсно, якщо ми, журналісти, ставимо запитання, як говориться, по обов'язку, то відповіді на них можемо одержати тільки при добровільному бажанні співрозмовників. А чим, крім як інтересом до розмови, це бажання викликається? Розбудити його — наше професійне завдання, яке на чужі плечі не перекладеш. Для того щоб успішно її розв'язати, самі журналісти як особистості повинні бути насамперед цікаві своїм співрозмовникам. Таке, по-моєму, третє принципове положення.

Так, журналістові треба багато знати, багато в чому розбиратися, завжди бути в курсі, акумулювати безліч різних відомостей, уміти ними користуватися, мати рухливе мислення, кмітливість...

Як і актори, журналісти за одне своє життя проживають безліч чужих життів, тому що про що тільки їм не доводиться писати! Одна ця обставина дарує їм завидна відмінність від інших професій, яке легко стає перевагою. Для будь-якого інженера, лікаря, фізика, теслі, космонавта й звіролова ми, журналісти, люди з боку, але ніколи при цьому не «чужі». Як ні экзотична яка-небудь професія, а журналістика видасться ще більш экзотичной хоча б тому, що ми «і з вуглярами, і з королями», як говорив В. Шекспір. Журналісти, немов бджоли, перелітаючи з одного місця на інше, «запилюють, запліднюють, схрещують» і тим самим збагачують — така наша споконвічна й прекрасна місія. Як же не використовувати в роботі цей «природний інтерес» до журналістики, який тільки й залишається підтвердити нашим дійсним, а не уявним змістом, нашою реальною, а не міфічною здатністю збагачувати, бути потрібними й корисними людям. Ми ще блокнота не вийняли, рота не розкрили, питання не задали, а до нас уже є непідроблений інтерес співрозмовника! Не погасити його, підтримати — от, властиво, і все завдання. Це четверте принципове положення.

Переходжу до останнього, п'ятому. Людям властиво сповідатися, відверто говорити про життя. І це нормальне, природнє людське бажання нині майже не реалізується. Іти в церкву? Але релігія те відступає, то є присутнім у вигляді моди. Поговорити «за життя» з родичкою, друзями або знайомими, звичайно, можна, але так, як хочеться, чи навряд виговоришся. Життя так улаштоване, що складно прояснити дійсні відносини навіть між найближчими людьми, що живуть під одним дахом. Носить людей у душі любов або ненависть і може все життя проносити, ніколи не виявивши їх, не полегшивши собі душу.

Зі сповідником легше. Як людей з боку, він завжди небагато відсторонений від, що сповідається: начебто й не чужий, але й не свій, йому скажеш — як віддаси, однак при цьому не втратиш. Це не те що родич, говорячи з яким треба думати, що сказати, а що попридержать, про той — як би його не скривдити, не ускладнити йому й собі існування, не перевантажити зайвими турботами, — коротше, безліч мотивів заважає відвертій розмові. Попутник у купі поїзда" далекого прямування — це теж «інше». З ним откровенничать одне задоволення, але вийде він уночі на маленькій станції, розчиниться в тьмі, і вся твоя сповідь — у прірву, і горе не надовго полегшене, і радість не нарівно розділена, і начебто поїв ти, а не ситий. Іншими словами, в одному випадку недоліт, в іншому переліт, а людині потрібно в саму крапку. Люди так улаштовані, що їм мало висловитися, мало бути почутими, їм хочеться доброї участі, ради, допомоги, співчуття, змісту.

Чому ж ми, «знавці людських душ», не допомагаємо людям реалізувати їхня потреба в сповіді? Чому йдемо до них тільки за цифрою, холодної й бездушної? Чому не за життям: за їхнім горем, радостями й прикростями? За питанням питань: «чому»? Хіба не вірять нам люди? Не сподіваються на нас? Не прагнуть із нами говорити? Не бачать у цьому змісту? І хіба не відділені ми від них на таку відстань, що й не свої ми їм, але й не чужі? Чим ми не «духівники»? Або, можливо, нам не вистачає надійності в очах людей? У такому випадку давайте ж підтвердимо її нашою людською порядністю, добротою намірів і власною здатністю довіряти й довірятися. Щоб допомогти людям реалізувати природню потребу у відвертій розмові, журналіст повинен бути людиною у високому змісті цього слова.

Таке, я вважаюся, останнє принципове положення.

Дата добавления: 2014-01-04