Методологічні аспекти вивчення етнічних спільнот

Соціологія етносу як наука, що виникла зовсім недавно, ще не має своєї завершеної, тобто ґрунтовної методології. Це стосується також ви­значення сутності таких базових понять, як "етнос" та "нація", що ви­магає розглянути їх сутність та взаємозв'язок більш детально.

Перш за все слід зауважити, що дефініція терміна "нація" виступає не тільки як результат логіко-когнітивної діяльності, а й як відображення різних рівнів почуттєвої сфери. Більшість вітчизняних вчених донедавна визначали націю як історичну спільність людей, наголошуючи на її голов­них ознаках: спільність території, мови, способу економічного життя, пси­хіки тощо. Іноді до цих ознак додавались ті чи інші складові елементи культури, історичні традиції, релігія, побутові стереотипи тощо.

Ілюстрацією подібного підходу до дефініції "нація" є визначення укра­їнців, що дав В. Наулко, який пише: "Українці являють собою сталу спіль­ноту людей, що історично сформувалась на певній території і зберегла відносно стабільні особливості культури (включаючи мову) і психіки, а також етнічну самосвідомість".

Якщо на цьому етапі дослідження абстрагуватися від проблеми роз­гляду етнічної самосвідомості, важко не помітити основні "матеріальні" ознаки нації, які присутні у її визначенні. Аналогічну позицію щодо ме­тодологічних принципів займали й інші відомі українські вчені. Зокрема, до цих ознак К. Михальчук додавав особливості фізичної природи, мови, характеру, темпераменту, занять, звичаїв тощо, О. Шульгін — спільні тра­диції та психологію, а С.Сосенко — спільність господарювання, мови, матеріальної і духовної культури та інші. І навіть тоді, коли об'єктивні ознаки нації спеціально не вирізняють, вони опосередко­вано виступають як досить впливовий етнотворчий чинник.

Наприклад, Р. Ільницький у визначенні нації виходить із моральної єдності народу, яка, на його думку, формувалась на таких цінностях, як мова, народні звичаї, пісні, танці, народні легенди та вірування, любов до рідної землі. При цьому у багатьох випадках були спроби побудувати ієрархічну систему об'єктивних ознак нації, з поділом на базові та не-базові, етноформуючі чинники та етнічні ознаки. Проте вони суттєво не розширюють методологічну базу дослідження через недоско­налість логіко-понятійного апарату, недостатню його цілісність, непере­конливість інтуїтивних припущень. Відсутність методологічної чіткості призводить до того, що вчені, які займають якщо не діаметрально проти­лежні, то явно несхожі позиції, можуть формально, за тією чи іншою ви­діленою ними об'єктивною ознакою нації, опинитися в одній групі.

Наприклад, Л. Гумільов та К. Іванов вважають, що етнос виникає як цілісність, що протиставляє себе всім іншим цілісностям того самого типу і зникає як система з втратою почуття "своїх" та "чужих". Зі свого боку В. Жмир обстоює думку, що залежно від кількості ознак, які визнача­ють протилежність "ми" та "вони", межі етносу розширюються. Однак, якщо у Л. Гумільова цей поділ ґрунтується на розумінні етносу як феномена біосфери, системної цілісності дискретного типу, яка працює на і геобіохімічній енергії живої речовини, то у В. Жмира на пер­ший план висувається уявлення членів етносу про себе, яке ґрунтується на відмінностях власної території, мови, релігії, права, етноніму.

При цьому необхідно зазначити, що традиція виокремлення об'єктив­них ознак нації як основи її визначення має глибоке коріння не тільки у вітчизняній соціально-філософській думці. Наприклад, англійський до­слідник Д. Толанд неодноразово звертав увагу на генетичну спадкоємність головних рис та якостей характеру людини і народу. Вольтер, у свою чергу, відзначав опосередкований вплив "...характеру клімату міс­цевості, де люди об'єднались у суспільство". Ж. Ламетрі також наголошував на ролі клімату та спадковості у формуванні як людини, так і народу: "...існує величезна кількість спадкових вад і чеснот, які пере­ходять від батьків до дітей...", а його співвітчизник Кабаніс робив акцент на фізіологічних особливостях нації.

Послідовно розвивав природничо-фізичний підхід і французький мис­литель П. Гольбах. Розглядаючи умови формування та розвитку нації і людини, він особливу увагу звертав на демографічні та географічні чин­ники: "Права нації визначаються кількістю населення, його працьовитіс­тю і здібностями, багатством громадян, їх підприємництвом, родючістю земель у країні, величиною її території та її географічним розташуван­ням". Ролі клімату, географічного розташування країни, роз­мірів її території, навколишнього середовища на формування та життя нації тією чи іншою мірою торкались у своїх творах Г. Бокль, Ш. Монтеск'є, Ф. Лепле, К. Ріттер, М. Бердяєв та ін.

На об'єктивних ознаках нації великою мірою ґрунтуються теорії ви­никнення націй у багатьох зарубіжних дослідників. Так, американський дослідник Ф. Нойман будує свою концепцію утворення націй, виходячи із спільності походження, мови, культури, розселення, а також соціальної мобільності суспільства, розпаду традиційних соціальних структур та соці­альних антагонізмів. А американський соціолог К. Дойч, який вперше запропонував ввести у науковий обіг принцип соціальних комунікацій, особливо наголошує на етноформуючій ролі спільності культури. Його співвітчизник У. Хоманс головну увагу у своїх працях приділяє впли­ву на формування нації зовнішньої системи, або екзогенних чинників. В той же час Н. Уайт відзначає взаємозв'язок культури та етнічності.

Тим часом американські вчені — автори Гарвардської енциклопедії етнічних груп диференціюють нації на етнічні групи і вважають, що останні характеризуються таким: 1) загальним географічним розташу­ванням; 2) імміграційним статусом; 3) расою; 4) мовою або діалектом; 5) релігійною вірою або віруванням; 6) зв'язками, що виходять за межі родинних, сусідських та інших; 7) відмінними традиціями, цінностями, символами; 8) літературою, фольклором, музикою; 9) пріоритетами в їжі; 10) професійними особливостями та особливостями поселення; 11) особливими політичними інтересами у країні походження та в США; 12) інститутами, які соціально обслуговують та підтримують групу; 13) внутрішнім розумінням своєї відмінності; 14) зовнішнім сприйняттям відмінності.

Виникає запитання: чи не є більш перспективним пошук дефініції "на­ція" через відображення структури або змісту свідомості? Тим більше, що така традиція має досить глибоке коріння. Прихильником такого по­гляду був відомий дослідник І. Фіхте, який розглядав народ як сукупність людей, що живуть разом, фізично породжують самих себе та духовно формують одне одного, перебуваючи під владою одного визначеного і особливого закону розвитку духу. Про "дух народу" у своїй "Філософії історії" писав і Г. Гегель, а також М. Лацарус, Х. Штенталь та ін. Як особливу духовну реальність, закони якої відрізняються від законів індивідуальної психіки, розглядав суспільство і відомий французький со­ціолог Е. Дюркгейм.

Ця традиція має вірних послідовників і сьогодні. Зокрема, американсь­кий соціолог Ф. Барт пов'язує поняття нації з усвідомленням відмінностей її представників від інших. А його колега І. Сампер також пов'язує на­цію насамперед з психологічними відмінностями між "ми" та "інші". Його співвітчизники В. Коннор та Г. Кон вважають, що по­няття "нація" пов'язане з психологічними настановами, а не з даністю, фактом. При цьому соціолог І. Даугелл робить висновок, що нація існує тоді, і саме тоді, коли ідея нації як цілісності є у свідомо­сті індивідів і визначає їхню діяльність, а дослідник К. Гірц пов'язує націю із загальними символами, що дають людям мотивацію та спрямованість соціальних ідей.

Водночас американський вчений Р. Аліано вважає, що в процесі того, як держава постає живим організмом з особливою волею і власними інтересами, нація виникає як життя та душа цього організму. Південно­африканський вчений Д. Котце, у свою чергу, розглядає націю як репре­зентуючий орган загальних характеристик, цінностей та інтересів. При цьому Б. Андерсон проголошує, що нація є уявленою спільністю. М. Бантон також розглядає етнічні відносини як функцію колектив­них цінностей, що не можуть бути зведені до рівня індивідуальних і сві­домо обраних цінностей, а Т. Парсонс досліджує націю як сис­тему з усталеними ціннісними орієнтаціями.

Аналіз свідчить, що методологічні підходи, в основі яких лежить по­шук змісту дефініції "нація" через структуру свідомості, умовно можна поділити на психологічні, культурно-символічні, духовно-соціальні та іде­ально-статичні аспекти. Їх загальною вадою є "екстремальність" оці­нок, заперечення або ігнорування об'єктивних ознак нації, абсолютиза­ція ідеальної сфери етнічного тощо. Проте, як свідчать сучасні тенденції розвитку соціально-філософських уявлень про націю, останнім часом ро­бляться наполегливі спроби подолати крайні погляди на націю, які ґрунтуються або на її об'єктивних ознаках, або на пошуках національної іден­тичності в структурі свідомості. Синтезувати ці значною мірою полярні позиції пропонують зарубіжні дослідники Дж. Ротшильд, К. Вільямс, А. Гіданс та інші, які спираються, як зазначає І. Берлін, на творчу спад­щину Н. Макіавеллі, Д. Віко, О. Конта, котрі вважали, що консолідуючи­ми елементами суспільства виступають спільність предків, мови, звича­їв, а також традицій, пам'яті та ін.

Р. Гайнутдінов, зокрема, під поняттям "нація" (етнос) розуміє істо­ричну спільність, що виникає і розвивається на певній території в про­цесі соціально-культурної адаптації та характеризується інформаційними генетичними зв'язками і відзначається загальними, відносно стабіль­ними особливостями мови, культури, психіки, а також свідомістю своєї єдності і відмінностей від інших. Поєднати об'єктивні ознаки нації та елементи структури свідомості намагається і академік Ю. Бромлей. Він визначає "національність" як міжпоколінну спільність людей, що історич­но склалась та об'єднується системою комунікативних зв'язків (синхрон­них і діахронних), які забезпечуються в першу чергу мовою, і сигніфікативних, де головна роль належить культурі і психіці, характерні риси яких служать підставою для ідентифікації членів кожної такої спільності (самосвідомість), що дістає зовнішнє вираження у її самоназві (ендоетнонімі).

Таким чином, як свідчить аналіз, існують два найпоширеніших загальнометодологічних підходи щодо понять "нація" та "етнос". Перший з них ґрунтується на виокремленні об'єктивних ознак нації (етносу), дру­гий являє собою спробу знайти підстави національної (етнічної) іденти­фікації у структурі свідомості та самосвідомості. Але загальною світо­вою тенденцією у визначенні понять "нація" і "етнос" є інтеграція (син­тез) зазначених підходів.

Чим же відрізняються поняття "нація " та "етнос "? У руслі марксист­ської теорії етносу лежить типологізація етнічних спільнот (плем'я, на­родність, нація) відповідно до поділу складної історичної реальності на соціально-економічні формації. При цьому нація "з'являється" на етапі виникнення капіталізму і являє собою вищу форму розвитку етносу. Та­ким чином, етнос постає як певна соціокультурна система, що складаєть­ся, за визначенням академіка Ю. Бромлея, з " етносоціального організ­му", якщо розглядати етнос у широкому розумінні слова, або "етнікосу" — у вузькому. В той же час абсолютизація самодостатності етносу — інший погляд, що поділяє соціально-економічний та історико-культурний аспекти в процесі розвитку людства. Поняття "етнос" напов­нюється у західних, зокрема американських дослідників, тим змістом, який відповідає етнокультурним реаліям сучасного індустріального сус­пільства. В їхньому розумінні етнічність виступає як те спільне в гру­пах, що характеризується не стільки мовою, кольором шкіри або релігі­єю, скільки спільністю історії та згуртованістю навколо загальних сим­волів. Нерідко це групи меншин у контексті більш широких соціальних спільнот.

Як вважає американський соціолог Д. Белл, падіння престижності ідей нації та класу в деяких регіонах світу пов'язане з прагненням лю­дей до підвищення значення їх груп та відповідних прав. Американці називають цей процес "масовою ретрайбалізацією". Німецько-англій­ський соціолог Р. Дарендорф також пише про повернення до витоків етносу на противагу набутим у соціальному житті якостям та характе­ристикам.

З 60-х років XX ст. починається піднесення етнічної ідентифікації як основи ефективних політичних дій, і західні вчені пов'язують ці процеси і розпадом традиційної соціальної структури суспільств, їх бюрократизацією та тенденцією до створення синкретичних культур. Саме через етніч­ну ідентифікацію особа прагне знайти свою неповторну індивідуальність, самобутність. Етнічна група стає зручним засобом досягнення повноти групових прав, або, з другого боку, відіграє роль захисту від зазіхань ін­ших груп.

На думку західних дослідників, етнічність завжди пов'язує інтереси ч емоціями, передбачаючи певний набір групових характеристик (мова, література, музика, прізвища тощо). Але вона не є рушійною силою су­часного суспільного поступу. Проте за певних умов етнічні інтереси, що виступають переважно у латентних формах, можуть актуалізовуватись.

На наш погляд, досить вдалий спосіб "зняття" суперечностей, що існують між двома підходами до визначення сутності етносу, запропо­нували польські соціологи. Вони вважають, що етнос визначає об'єктивні риси надплемінної спільноти, головним чином з огляду на її культу­рні відмінності, що є як результатом спільності походження й історич­ної зумовленості, так і наслідком первинного зв'язку з певним середовиищем — етнічною територією. Науковий термін "етнос" містить у собі як надплемінні культурні спільності, так і об'єктивні аспекти ідентифі­кації націй, що формуються, функціонують і навіть зникають. Поняття, що стоїть за терміном "етнос", є ключовим для визначення етнічних спільнот і тим самим охоплює різні рівні свідомості, соціальної структуризації, від етнічної групи, що перебуває на низькому рівні цивіліза­ції або живе у діаспорі, до формування нації і держави.

Отже, етнос може бути визначений як усталена сукупність людей, що історично склалася на певній території, має спільні риси (в тому числі й расові), стійкі особливості культури (включаючи мову) і психологічного складу, а також усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших соці­альних спільнот (самоусвідомлення).

Перші соціально-етнічні спільноти виникають у формі племені, в ос­нові єдності якого лежать родові стосунки, окремість території, мови, культури. Об'єднання в складі племені відбувалось на основі близької мови, культури, спільної території і давало право індивідам на спільну власність, на частку в спільному продукті праці та на участь у громадському житті. Поступово на зміну родинним відносинам як основи етнічної спі­льноти приходять соціально-етнічні. Витіснення родових відносин това­рними призвело до розпаду племен та їх об'єднання в народність. На­родність — це форма мовної, територіальної, економічної та культур­ної спільноти людей, що утворюється в результаті виникнення приват­ної власності і має у своїй структурі соціально нерівні групи (заможних і незаможних). Нація приходить на зміну народності і історично вини­кає на основі спільності умов життя (в тому числі й економічних), те­риторії, мови, певних рис психології (свідомість, інтереси, національ­ний менталітет та інше) і національного складу характеру, що вияв­ляється в особливостях, своєрідності культури та побуту. При цьому національна єдність не означає відсутності соціальної різниці між групами в межах нації. Серед найголовніших характерних ознак нації, зумовлених розвитком економічних зв'язків та відносин, виділяють такі: 1) прагнення спільноти до внутрішньої консолідації; 2) актив­на взаємодія між національними спільнотами; 3) подолання національ­ної обмеженості та замкнутості, активні відносини з іншими соціально-етнічними спільнотами людей.

Зазначені ознаки забезпечують та історично зумовлюють цілісність народу, його економічні та культурні інтереси, комунікативність, внутрі­шній зв'язок у суспільстві. Народ — це соціально-етнічна спільність, яка включає в себе на різних етапах розвитку суспільства ті спільноти, про­шарки та соціальні класи кожного етносоціального утворення, які, вихо­дячи із свого об'єктивного становища, здатні брати спільну участь у про­гресивних перетвореннях та розвитку країни в контексті конкретних іс­торичних умов.

Як бачимо, поняття "етнос" є базовим для етносоціології. Воно об'єд­нує в собі поняття, які відображають практично всі форми етнічно-соціаль­них спільнот, дають можливість досліджувати широкий спектр процесів їх виникнення та розвитку, а також вивчати їх як суб'єкти етнічно-соціаль­них відносин. Етноси проходять складний і суперечливий процес етно­генезу — виникнення, становлення, піднесення, занепаду народів. Цей процес справляє великий вплив на їхнє соціальне життя та розвиток. Бі­льшість з існуючих нині народів склалися в результаті тривалої еволюції, змішування, міграції та взаємодії, зберігаючи при цьому свою соціальну структуру, спосіб економічного життя, традиції, культуру, мораль тощо. У багатьох народів існує значна внутрішня диференціація, в тому числі і за етнічною ознакою. Водночас існують і такі мегаетнічні спільноти, як, наприклад, слов'яни.

Дата добавления: 2014-01-04