Форми іноземних інвестицій

Концепція технологічного нагромадження розглядає міжнародний рух капіталу як наслідок розвитку технології, інноваційного процесу. Фірма створює нові технології з метою закріплення контролю і власності на основі своїх специфічних технологічних переваг.

Концепція оборони національного суверенітету грунтується на тому, що зростання зарубіжних інвестицій у національній економіці може спричинити зменшення частки внутрішнього виробництва. Саме тому уряди дотримуються політики протидії розширенню впливу країн-експортерів капіталу або регулюють експорт-імпорт капіталу.

Концепція валютного простору – головним стимулом переведення виробничих потужностей (капіталу в матеріальній формі) за кордон є наявність конкурентних переваг щодо країни-реципієнта. Такі переваги мають інвестори з країн із більш сильною валютою, ніж валюта країн-реципієнтів.

Інфраструктура міжнародного ринку капіталів складається з:

- кредитних інститутів, що приймають вклади і задовольняють потреби в інвестиційних кредитах;

- кредитних інститутів, що ведуть справи клієнтів на біржах;

- інвестиційних фондів і компаній, що вкладають отримані кошти в цінні папери, диверсифікуючи вклади з метою зменшення ризику;

- великих підприємств, що виступають на міжнародному ринку в якості самостійних субєктів;

- страхових компаній;

- громадських емітентів;

- інвестиційних банків, які для зменшення ризику вводять програми торгівлі цінними паперами.

Вивіз капіталу – найбільш характерна риса міжнародних економічних процесів ХХ століття, коли темпи його зростання почали перевищувати темпи зростання міжнародної торгівлі. В сучасних умовах збільшується кількість країн, що беруть участь в іноземних інвестиціях. До цього процесу підключаються країни Південно-Східної Азії, Центральної і Східної Європи, хоча частка останніх в русі іноземних інвестицій залишається невеликою.

Змінюються напрямки руху капіталу: якщо раніше, до другої світової війни, капітал рухався переважно у слаборозвинені країни (колонії), то тепер три чверті всіх іноземних інвестицій припадає на розвинені країни світу. Країни, що переважно приймають капітал: США, Ірландія, Португалія, Італія, Велика Британія, Туреччина, країни, що розвиваються. Країни, які переважно вивозять (нетто-інвестори),- Японія, Франція, Німеччина. Якщо до 1985 року лідером у здійсненні іноземних інвестицій вважалися США, то тепер – країни Європейського Союзу, Японія.

Зазнають змін і форми руху капіталу: переважає вивіз портфельних інвестицій, зростає роль держави, яка сама часто виступає інвестором, а також стимулює, контролює інвестиційну діяльність. Велику роль в міжнародному русі капіталів відіграють транснаціональні банки (ТНБ) і транснаціональні корпорації (ТНК).

Форми міжнародного руху капіталу:

За джерелами походження –

1) офіційний (державний);

2) приватний (недержавний) капітал.

За характером використання коштів:

1) підприємницький;

2) позичковий (міжнародний кредит);

3) міжнародна економічна допомога.

За термінами вивезення капіталу:

1) короткостроковий (до одного року);

2) середньостроковий (більше одного року);

3) довгостроковий (більше 3 років).

За типом фінансових зобов’язань:

1) кредитні операції;

2) інвестиційні операції.

За цілями використання:

1) прямі інвестиції;

2) портфельні інвестиції.

Міжнародні інвестиції – це довгострокові вкладення капіталу за кордоном з метою отримання прибутку.

Розрізняють дві основних форми іноземних інвестицій:

- прямі іноземні інвестиції;

- портфельні іноземні інвестиції.

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) – капіталовкладення в іноземні підприємства, які забезпечують контроль над обєктом розміщення капіталу і відповідний доход. За міжнародними нормами частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає право такого контролю – 25%, за американськими – 10%, австралійськими і канадськими – 50%. Прямі іноземні інвестиції здійснюються у формі створення дочірніх компаній, асоційованих (змішаних) компаній, відділень, спільних підприємств тощо. Сьогодні найчастіше створюються змішані компанії за участю місцевого капіталу.

Змішані компанії, в яких іноземному інвестору належить більше від половини акцій, називають компаніями переважного володіння, а якщо 50% - іноземному інвестору і 50% - місцевому - компаніями однакового володіння, якщо іноземний інвестор має менше ніж 50% акцій – змішаним підприємством з участю іноземного капіталу.

ПІІ за міжнародною класифікацією поділяються на:

а) вкладання компаніями за кордон власного капіталу (капітал філій і частка акцій у дочірніх та асоційованих компаніях);

б) реінвестування прибутку;

в) внутрішньокорпоративні переміщення капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями.

Портфельні інвестиції – вкладення в іноземні підприємства або цінні папери, які приносять інвесторові відповідний доход, але не дають право контролю над підприємством. Такими цінними паперами можуть бути акціонерні або боргові цінні папери (прості векселі; боргові зобовязання; інструменти грошового ринку та інші).

Чіткої межі прямими і портфельними інвестиціями немає. Вивезення підприємницького капіталу має велике значення для обох країн. Водночас, характерною рисою останніх років є переважання портфельних інвестицій. Якщо у 80-х роках прямі іноземні інвестиції складали приблизно 50% всього міжнародного руху капіталу, то в кінці 90-х – вже 25%. Частка є портфельних інвестицій зросла з 20% до 60%:

Таблиця 1. Структура іноземних інвестицій, %.

	80-ті роки	90-ті роки
Прямі іноземні інвестиції Портфельні інвестиції Інші	50% 20% 30%	30% 60% 10%

Випереджаюче зростання портфельних інвестицій пояснюється тим, що, з одного боку, організацію і розміщення їх за кордоном дедалі частіше здійснюють інститути, які не володіють значними грошовими ресурсами й широкою інформацією про стан світового ринку цінних паперів (трастові й страхові компанії, пенсійні фонди, банки та інші фінансові установи), а з іншого – тим, що портфельні вкладення часто використовують не тільки як додаткове джерело прибутку, скільки для проникнення у високомонополізовані галузі, великі й найбільші корпорації.

Слід розрізняти поняття “ввезення капіталу” та “іноземні інвестиції”. Ввезення капіталу – періодичний приплив іноземного капіталу; іноземні інвестиції – загальна сума накопиченого іноземного капіталу в національній економіці за певний період. Ця сума може зростати незалежно від того, ввозиться новий капітал чи ні. В першу чергу це стосується прямих інвестицій.

У розвинених країнах іноземний сектор відіграє дедалі суттєвішу і роль їх зростає. Так, його питома вага у ВНП США збільшилася з 9,5% у 1977 до 16,4% у 1987 та 21,2% у 1990 р. В економіці США існують важливі галузі та сфери, розвиток яких визначається іноземним сектором: виробництво будівельних матеріалів, хімічна промисловість, випуск нафтопродуктів, електротехнічна й електронна промисловість тощо (питома вага іноземного сектора в них – понад 20% усіх активів і обсягу продаж). В інших країнах позиції іноземного сектора в окремих галузях ще вищі. У ФРН питома вага його в обороті всіх підприємств у нафтопереробній промисловості сягнула у 1992 91%, у хімічній – 30%, в електротехнічній (з електронною включно) – 27%.

Інвестування може здійснюватися різними методами:

- через розвиток контрактних форм співробітництва;

- злиття і придбання підприємств;

- створення власних філій, дочірніх компаній, спільних підприємств.

Контрактні (неакціонерні) форми інвестування:

- Експорт-імпорт – торгівля товарами та послугами - найпростіша форма проникнення на міжнародні ринки.

- Ліцензування – купівля-продаж права на нематеріальну власність (патенти, авторські права, програми, торгові марки, ноу-хау) на певний період. Цей спосіб організації виробництва за кордоном, котрий зводить до мінімуму капітальні витрати, забезпечує одержання в обмін на ліцензію активів інших фірм або доходів з ринків, недоступних для експорту або інвестицій. Плата за ліцензію може бути у формі: роялті – періодичних платежів у вигляді фіксованих ставок (3-5%) від доходу, пов’язаного з комерційним використанням ліцензії, або паушальних платежів – одноразових платежів за ліцензію.

- франчайзинг – це передача продавцем (франшизером) права на використання своєї торгової марки покупцю (франшизі). Торгова марка для бізнесу покупця є найбільш важливим активом, завдяки чому продавець надає постійну допомогу покупцю в його бізнесі. Історія франфайзинга починається з ХІХ століття. В США 35% обороту роздрібної торгівлі – це франчайзинг (у Європі – 10%). Ця система охоплює майже всі види послуг, у тому числі ресторани і кафе, автосервіс тощо.

- контракти на управління – є засобом, за допомогою якого фірми можуть надіслати частину свого управлінського персоналу для надання підтримки фірмі в іншій країні або надання спеціалізованих управлінських функцій на певний період за встановлену плату. Талановиті менеджери – найважливіший актив фірми.

- підрядне виробництво – зв’язки на основі внутрішньогалузевої спеціалізації. В його основі лежить поглиблення міжнародного поділу праці та внутрішньогалузевої спеціалізації (не за кінцевою продукцією, а деталями, вузлами, комплектуючими виробами, технологічними процесами). В сучасному машинобудуванні тільки 15-20% усіх деталей є оригінальними, решта – взаємозамінні, їх виробництво виокремлюється в процесі розвитку промислової кооперації.

- “проекти під ключ” – це укладання контрактів на будівництво підприємств, які передаються власникові для експлуатації у стані їх повної готовності. Це можуть бути фірми-виробники промислового устаткування, будівельні фірми, консалтингові фірми, державні установи по виробництву певного виду продукції.

Привабливість контрактних форм інвестування полягає у тому, що вони здатні захистити активи фірм. Проте, вони можуть породжувати проблеми:

а) втрату контролю;

б) можливе неадекватне використання ліцензій;

в) можуть породжувати майбутніх конкурентів.

Тому, набуваючи досвіду, фірми збільшують свою безпосередню участь в міжнародних операціях через поширення інвестиційної діяльності, головним чином через створення власних зарубіжних фірм та у формі спільного підприємництва.

Власні зарубіжні фірми створюються за кордоном у вигляді:

- дочірньої компанії (subsidiary) – реєструється як самостійна компанія і має статус юридичної особи з власним балансом. Контролює її батьківська компанія, яка володіє частиною акцій або всім капіталом;

- асоційованої(змішаної) компанії (associate) – відрізняється від дочірньої меншим впливом батьківської фірми, якій належить суттєва, але не основна частина акцій. Змішані компанії, в яких іноземному інвестору належить більше від половини акцій, називають компаніями переважного володіння, а якщо 50% - іноземному інвестору і 50% - місцевому – компаніями однакового володіння, якщо іноземний інвестор має менше ніж 50% акцій – змішаним підприємством з участю іноземного капіталу.

- відділення (branch) – не є самостійними компаніями та юридичними особами і на всі 100% належать батьківській фірмі. Відділення можуть мати форму представництва головної компанії за кордоном, партнерства, у тому числі і з місцевими підприємцями, рухомого майна (кораблі, літаки, нафтові платформи), що належить головній компанії і функціонує за кордоном не менше 1 року.

Країна, у якій розташовується головна компанія, називається країною базування, а країни, де знаходяться компанії-філії – приймаючими країнами.

Спільне підприємництво – це діяльність, заснована на співробітництві з підприємцями, підприємствами і організаціями країни-партнера та їхньому спільному розподілі доходів і ризиків від здійснення цієї діяльності.

Спільне підприємство – це організаційно-правова форма поєднання зусиль партнерів різних країн з метою здійснення спільної підприємницької діяльності.

Переваги спільного підприємництва:

1 - це реальний спосіб функціонування на ринках країн, в яких заборонена або обмежена діяльність іноземних фірм без участі місцевого партнера;

2 – можливості обєднання капіталів;

3 – можливості отримати певні пільги, переваги місцевого партнера;

4 – можливості швидкого пристосування, розуміння місцевого середовища за допомогою місцевого партнера;

5 – можливості мінімізувати ризик за умов мінливої політичної та економічної ситуації в різних країнах;

6 – загострення конкуренції на світових ринках.

Недоліки:

1 – зіткнення інтересів партнерів;

2 – поєднання двох і більше корпоративних культур не завжди дає можливість подолати суперечності.

В розвинених країнах спільне підприємництво частіше всього зумовлюється такими причинами, як жорстка конкуренція на світових ринках та обєднання ресурсів для спільних науково-дослідницьких та науково-виробничих проектів. Так, 25-відсотковий пакет акцій фірми “Вольво” в компанії “Рено” і 25-відсотковий пакет акцій “Рено” у “Вольво” сприяли спільним розробкам і виробництву технологічно удосконалених компонентів за менших витрат, що дозволяло фірмам успішно конкурувати з такими автомобільними гігантами як “Дженерал Моторз” і “Фольксваген”.

Все більшого поширення серед компаній різних країн здобувають стратегічні альянси – довірчі довгострокові взаємовигідні відносини між фірмами, що дозволяють кожній з них ефективно досягати довгострокових цілей, координувати та оптимізувати використання спільних ресурсів і мінімізувати трансакційні витрати. Цілі у стратегічних альянсів різні, але частіше всього – це обєднання наукового потенціалу корпорацій, виробниче кооперування і розподіл ризиків. Поширені в таких галузях: автомобільне виробництво, ЕОМ, авіакосмічна, фармакологічна, оборонна промисловість.

Основні причини формування стратегічних альянсів: отримання доступу до ринків партнерів, використання нових технологій, скорочення часу для нововведень. Альянси звичайно відбуваються без поглинань. Навіть такий гігант як ІБМ вважає за доцільне обєднання зусиль у сфері НДДКР, виробництві капіталомісткої і наукомісткої продукції. Наприклад, для розробки нової мікросхеми, оціненої в 1 млрд. доларів США на початку 90-х років у дослідницькому центрі ІБМ разом працювали 200 фахівців “ІБМ”, “Тошиба”, “Томсон”, “Сіменс”.

Для альянсів у сфері НДДКР характерно те, що на ринках готової продукції їх учасники конкурують один з одним, однак дорожнеча наукових досліджень змушує компанії іти на союз з конкурентами з тим, щоб знизити витрати і провести найбільш ефективні дослідження. Прикладом може бути угода між “Дженерал Електрік” (до складу якої входять 12 відділень, кожне з яких є лідером у своїй області) з “Тошиба” про спільне виробництво і маркетинг газових турбін нового покоління.

Деякі види стратегічних альянсів розраховані на розширення асортименту продукції і кола споживачів. До таких видів відносяться альянси про проведенню спільних маркетингових досліджень, використанню загальних збутових каналів, джерел інформації і проведення спільних рекламних кампаній. В умовах загострення конкурентної боротьби спільні зусилля в області НДДКР, виробництва і збуту продукції зменшують витрати і розширюють збут, відкриваючи нові ринки.

Останнім часом зросло число стратегічних альянсів, повязаних із придбанням частини акцій компаній. Прикладами таких угод можуть служити угоди “Дженерал Моторз” з японськими фірмами. “Дженерал Моторз” придбала 20% капіталу “Фуджі Хеві Індастріз” за 1,4 млрд. дол., уклавши угоду про широкомасштабне співробітництво в області розробки і виробництва легкових і вантажних автомобілів, їх комплектуючих і відповідних технологій. Ця угода повинна призвести до посилення позицій обох сторін на світовому ринку. “Дженерал Моторз” також бере участь у капіталі “Сузукі” і “Тойота”.

Найвідомішим є стратегічний альянс “Вольво-Рено”, який проіснував фактично три роки (1990-1993), а до середини 90-х років 60% обєднань цього типу розпалися. Отже, це створювана на тимчасовій основі мережа незалежних підприємств, обєднаних сучасною інформаційною технологією з метою взаємного використання ресурсів, зниження собівартості продукції та збільшення ринку.

Злиття і придбання – форми концентрації капіталу, які здобули значного поширення в сучасних умовах. Основними причинами злиттів і придбань компаній виступають:

1. Глобалізація економіки і лібералізація світової торгівлі. Вступаючи в боротьбу за перерозподіл ринків, компанії прагнуть посилити свої позиції.

2. Переніс центру ваги міжнародної конкуренції в сектор високотехнологічних товарів і послуг, що зумовлює необхідність зростання витрат на НДДКР.

3. Проблема надвиробництва і пошуки ринків збуту.

У цілому у 1990-1999 роках кількість злиттів компаній у світі зросла в 2,8 раз, з 9 тисяч до 25 тис. Їх нова вартість зросла в 8,2 рази, з 290 млрд. дол. до 2,38 трлн. дол. Більшість злиттів відбувалася по горизонталі, тобто усередині однієї галузі. Мета такої стратегії – концентрація зусиль на профільному напрямку діяльності (шляхом продажу частин компанії або за допомогою обєднання з партнерами).

З метою активізації інвестиційної діяльності, притоку інвестиційних ресурсів в країну в світовій практиці застосовуються різні засоби, одним з основним з яких виступає створення вільних економічних зон.

Вільні економічні зони (ВЕЗ) – це територія однієї країни, на якій товари не підлягають звичайному митному контролю та відповідному оподаткуванню. В літературі існує багато визначень ВЕЗ, що пояснюється різноманітністю їх різновидів, кожен з яких має свої особливості функціонування та відіграє свою роль в економіці країни.

Перші ВЕЗ у сучасному вигляді виникли у 30-х роках у США в період виходу країни з “великої депресії”. Тоді було започатковано створення вільних зовнішньоторговельних, а згодом і бізнесових зон. Інтенсивно ВЕЗ почали створюватися в країнах Західної Європи та Америки у 50-х роках ХХ ст., і вже у 70-х вони набули значного поширення. Водночас, почали виникати “особливі” економічні зони. Першу особливу економічну зону, яка включала аеропорт і місто Шеннон (Ірландія), було створено в 1960 р. Саме досвід її діяльності став вихідним при масовому поширенні таких формувань в усьому світі.

Зараз у світі нараховується близько 500 експортно-виробничих зон у 60 країнах. Обсяг їх експорту становить понад 20 млрд дол., а зайнятість – близько 4 млн. чол. Світовий досвід свідчить, що за відсутності експортних зон вивіз із країни товарів та послуг збільшується в середньому за рік на 7%, за наявності ж їх – на 20%.

Типи ВЕЗ:

1) – безмитні торгові зони – зони прикордонної торгівлі, порти, склади, транзитні зогни, митні зони на підприємствах;

2) – експортно-промислові зони, туристсько-рекреаційні – орієнтовані на зовнішню торгівлю;

3) імпортно-промислові зони або імпортозамінні – їх мета – забезпечити споживачів імпортною продукцією або стимулювати виробництво по заміщенню імпорту;

4) парки технологічного розвитку – створюються на основі існуючого науково-технічного потенціалу для залучення іноземного капіталу з використанням устаткування, ноу-хау, іноземного управлінського, комерційного чи маркетингового досвіду;

5) банківські і страхові безмитні зони – створений пільговий режим здійснення банківських і страхових операцій;

6) комплексні зони – великі за територією, мають ознаки різних ВЕЗ.

За розмірами ВЕЗ бувають:

великотериторіальні – співпадають з адміністративно-територіальною одиницею;

точкові – створюються на невеликій території і мають чітко виражений функціональний характер: місто, невеликий район, підприємство, склад, порт тощо.

У Китаї всі підприємства ВЕЗ мають пільгову ставку податку з прибутку в розмірі 15% (при середній ставці 55% для підприємств, розташованих на решті території країни), причому в перший рік підприємство зовсім звільняється від сплати податку, а в наступні 4 роки сплачує його у половинному розмірі. У Південній Кореї підприємства ВЕЗ повністю звільняються від податку на 5 років, а потім ще три роки сплачують його у 50-відсотковому розмірі. У Шрі-Ланці оподаткування може відмінятися на строк до 10 років залежно від специфіки підприємства, з урахуванням чисельності зайнятих працівників, кількості припливу конвертованої валюти, застосовуваної технології. Подібні територіальні утворення стали важливим елементом структурних перетворень у світовій економіці. Наприклад, острів Мен у Великій Британії, який опинився в складному економічному стані: прісної води не було, тваринництво скорочувалось. Англія створила на ньому ВЕЗ: практично всі податки були зведені до нуля, за короткий час острів “розквіт”.

В цілому у світі існує близько 2 тис. зон: переважно виробничо-експортні, технопарки, офшорні. До останніх належить Кіпр, на території якого зареєстровано близько 800 філій банків. Кіпр приваблює банкірів тим, що на цьому острові податки в 5-10 разів нижчі, ніж у США.

Деякі ВЕЗ часто називають “офшорні зони”, в яких уряди з метою створення сприятливого підприємницького клімату надають компаніям ряд пільг. Офшорні компанії практично мають необмежену свободу в розпорядженні заробленими коштами, можуть здійснювати будь-які торговельні та фінансові операції по всьому світу без обмежень, до них застосовується спрощений митний режим та зведений до мінімуму режим реєстрації. Пільги, що надаються урядом компаніям в офшорних зонах:

- низький рівень податкових ставок та спрощена схема їх нарахування і сплати;

- прості процедури укладення торговельних контрактів на пільгових умовах;

- прості процедури трансферту вимог при здійсненні торговельних операцій;

- спрощений порядок списання витрат, повязаних з укладанням угод;

- анонімність власників, що значно спрощує видачу різних дозволів та ліцензій;

- надання ексклюзивних прав, що передбачають пільговий порядок продажу продукції як у країні, де функціонує офшорна компанія, так і в інших країнах;

- право ведення спрощеного бухгалтерського обліку та звітності.

країн, які реєструють офшорні компанії, можна назвати: Ліберію, Ліхтенштейн, Панаму, Гонконг, Швейцарію, Ірландію тощо. Ці компанії тут або взагалі не оподатковуються, наприклад, у Ліберії чи Ірландії, або оподатковуються невеликим паушальним податком, як у Ліхтенштейні, Панамі чи Антильських островах. Паушальний податок – це загальна сума податку без диференціації його на складові частини. У деяких країнах податки офшорної компанії мають таку саму структуру, як і звичайних фірм, але ставки податків значно зменшені, наприклад у Швейцарії.

Офшорні компанії можуть мати найрізноманітніші структуру та статутні види діяльності. Так, вони можуть бути представлені власниками вкладів і рахунків у банках, комерційними організаціями, інкасаторськими фірмами для збору роялті, відсоткових відрахувань та комісійних винагород, компаніями з торгівлі нерухомістю, фінансово-кредитними організаціями, інвестиційними компаніями тощо. Через офшорні компанії здійснюють виробничу діяльність, транспортні перевезення. Відомо, що значна частка морських перевезень припадає на компанії, які працюють під прапором Ліберії.

3. Транснаціональні корпорації та їх роль в сучасному розвитку міжнародних економічних відносин

Міжнародна корпорація – форма структурної організації великої корпорації, що здійснює прямі іноземні інвестиції в різні країни світу.

Міжнародні корпорації бувають двох основних видів:

Транснаціональні корпорації – корпорація, в якій головна компанія належить капіталу однієї країни, а філії знаходяться в багатьох країнах.

Багатонаціональні корпорації – їх головна компанія належить капіталу двох і більше країн, а філії також знаходяться в різних країнах.

Цей поділ є дещо умовним, оскільки в сучасних умовах більше значення має не те, капіталу скількох країн належить головна компанія корпорації, а глобальний характер її діяльності, інвестування і отримання прибутку.

Кількість ТНК сягає 40 тис., а філій за межами країн базування – 206 тис. Річний обсяг продажів закордонних філій ТНК зріс до 14 трлн. дол. наприкінці 90-х років ХХ століття (для порівняння: у 1980 р. він складав лише 3 трлн. дол.). Транснаціональними корпораціями контролюється 50-60% світової торгівлі, 80% патентів на нову техніку і технологію, 70% валютних і ліквідних ресурсів на ринку розвинених країн. На внутрішньофірмові операції ТНК приходиться близько 1/3 усієї світової торгівлі. На їх підприємствах зайнято близько 50 млн. чоловік, або кожний десятий зайнятий у розвинених країнах та країнах, що розвиваються.

На приблизно 100 самих великих ТНК приходиться третина всіх прямих іноземних інвестицій, 80% обміну науково-технічною продукцією. Серед них: 26% працюють в галузі електронної промисловості, 24% - гірничо- та нафтодобувній, 19% - автомобільній, 15% - хімічній і фармацевтичній, 9% - харчовій, 4% - торгівлі, 4% - металургійній.

Таблиця 2. Провідні ТНК світу в 2003 р. (за даними www.forbes.com)

компанія	Країна походження компанії	Виручка від реалізації (млрд $)	Прибуток (млрд $)	розмір активів (млрд $)	ринкова вартість (млрд $)
Wal-Mart Stores	United States	256.33	9.05	104.91	243.74
BP	United Kingdom	232.57	10.27	177.57	173.54
ExxonMobil	United States	222.88	20.96	166.99	277.02
General Motors	United States	185.52	3.82	450.00	27.47
Ford Motor	United States	164.20	0.76	312.56	26.29
DaimlerChrysler	Germany	157.13	5.12	195.58	47.43
Toyota Motor	Japan	135.82	7.99	171.71	115.40
General Electric	United States	134.19	15.59	626.93	328.54
Royal Dutch/Shell Group	Netherlands/ United Kingdom	133.50	8.40	100.72	163.45
Total	France	131.64	8.84	87.84	116.64
ChevronTexaco	United States	112.94	7.43	82.36	92.49
Mitsubishi	Japan	112.76	0.46	67.69	15.13
Mitsui & Co	Japan	111.98	0.28	54.88	12.30
Carrefour Group	France	96.94	1.45	40.11	37.19
Allianz Worldwide	Germany	96.88	-1.23	851.24	48.07
ING Group	Netherlands	94.72	4.73	752.49	54.59
Citigroup	United States	94.71	17.85	1,264.03	255.30
Nippon Tel & Tel	Japan	92.41	2.17	150.87	73.00
Volkswagen Group	Germany	91.33	2.71	112.87	17.42
ConocoPhillips	United States	90.49	4.83	81.95	46.72

Транснаціональні банки – це великі банки, що досягнули такого рівня міжнародної концентрації та централізації капіталу, який дає змогу їм брати участь в економічному розділі світового ринку позикових капіталів та кредитно-фінансових установ. Їхня діяльність стала важливою рисою інтернаціоналізації господарського життя, про що свідчать такі дані: зовнішні активи банків США становлять 430 млрд дол., Японії – 101 млрд.дол., Німеччини – 62 млрд.дол. Найбільші банки має Японія, а з банків США лише один входить у двадцятку найбільших банків світу.

Таблиця 3. Провідні ТНБ світу в 2003 р. (за даними www.forbes.com)

компанія	Країна походження компанії	Виручка від реалізації (млрд $)	Прибуток (млрд $)	розмір активів (млрд $)	ринкова вартість (млрд $)
ING Group	Netherlands	94.72	4.73	752.49	54.59
Citigroup	United States	94.71	17.85	1,264.03	255.30
Deutsche Bank Group	Germany	58.85	1.53	792.49	50.23
Fannie Mae	United States	53.13	6.48	1,019.17	76.84
Fortis	Netherlands	52.51	0.56	507.98	30.19
Aviva	United Kingdom	52.46	-0.86	287.58	22.96
UBS	Switzerland	48.95	5.15	853.23	85.07
BNP Paribas	France	47.74	4.73	745.09	59.29
JP Morgan Chase	United States	44.39	4.47	792.70	81.94
HSBC Group	United Kingdom	44.33	6.66	757.60	177.96
HVB-Hypo Vereinsbank	Germany	40.52	-0.87	705.36	14.49

ТНК характеризуються такими основними рисами:

1) інтернаціональний характер функціонування і застосування капіталу;

2) величезний матеріальний і фінансовий потенціал;

3) можливість здійснювати значні витрати на НДДКР;

4) це багатономенклатурні фірми, діяльність яких сильно диверсифікована;

5) притаманна висока незалежність руху власного капіталу порівняно з процесами, що відбуваються в національних межах.

Критеріями, за якими судять про міжнародний статус компанії, є питома вага продажів, реалізованих за межами країни базування, розміри закордонних активів та їх частка в загальних активах. Однак в економічній літературі усі великі компанії, що володіють значними потужностями, здійснюють прямі капіталовкладення і стратегічні інтереси за кордоном, називають ТНК. Основними рисами ТНК виступають територіальна і галузева диверсифікованість діяльність, що сприяє мінімізації податків і витрат виробництва, максимізації прибутку і збільшення впливу ТНК на світовій арені. Розширення діяльності дозволяє їм мати ряд переваг:

1. Одержати доступ до додаткових джерел засобів виробництва.

2. Уникнути митних барєрів країн застосування капіталу.

3. Подолати обмеженість внутрішнього ринку країни базування, збільшуючи розміри підприємств і масштаби виробленої продукції до найбільш прибуткового рівня.

4. Використовувати відмінності в економічному становищі країн використання за рахунок:

- здійснення швидких господарських маневрів із зосередженням виробництва в країнах з дешевою сировиною і низькою оплатою праці;

- одержання більш високого прибутку в країнах з низьким рівнем оподаткування;

- оптимізації виробничих і збутових програм до специфічних умов національних ринків;

- маніпулювання балансами закордонних філій з підпорядкуванням їхньої політики доходів і витрат інтересам центральної штаб-квартири.

Сучасні тенденції в розвитку ТНК:

1) втрата панування американських ТНК і посилення позицій японських і західноєвропейських ТНК;

2) посилення взаємозалежності, економічних звязків та інтересів розвинених країн;

3) набирають сили нові індустріальні країни (НІК), їх нові ТНК, і – відповідно – посилюється конкурентна боротьба у світі транснаціонального бізнесу.

Позитивні наслідки діяльності ТНК:

- приток капіталу;

- залучення технологій;

- розвиток виробництва;

- забезпечення зайнятості.

Негативні наслідки:

- можлива однобічна спеціалізація національного виробництва, спеціалізація на добувних галузях промисловості, екологічно шкідливому виробництві;

- вивіз капіталів і прибутків з країни, що приймає.

Дата добавления: 2014-01-04