Смертність у демографічному вимірі

СМЕРТНІСТЬ І ТРИВАЛІСТЬ ЖИТТЯ

СТИМУЛИ

Принципи стимулювання. З метою максимізації дії стимулів необхідно дотримуватись визначених принципів.

Доступність. Кожен стимул повинен бути доступним для всіх працівників. Умови стимулювання повинні бути демократичними і зрозумілими.

Відчутність. Практика показує, що існує деякий поріг дієвості стимулу. У різних країнах і колективах він істотно розрізняється.

Смертність у демографічному вимірі — це про­цес вимирання генерацій. Він має масовий характер і складений з безлічі одиничних смер­тей, які настають у різному віці й визначають у своїй сукупності порядок вимирання реальної або гіпотетичної генерації. У строгому розумін­ні слова смертність — це частота смерті у тій чи тій сукупності населення, й як така смерт­ність є статистичним поняттям. її вимірюють відношенням кількості померлих до чисель­ності всього населення або його окремих груп, диференційованих за статтю, віком, со­ціальною приналежністю, територією. Поряд з народжуваністю смертність забезпечує не­перервність процесу відтворення населення й є його невід'ємним складником. Упродовж багатьох сторіч зростання або зменшення населення визначалися переважно рівнем смертності, позаяк народжуваність була ста­більно високою. З дослідження смертності у середині XVII сторіччя почалася власне демографічна наука.

Вивчення проблем смертності у демо­графії має багатоаспектний характер і більш ніж актуальне, позаяк у всіх країнах світу, в тому числі і в Україні, наявні ще достатні резерви для зниження її рівня. Для оцінки досягнутих рівнів смертності, їх прогнозуван­ня й вироблення напрямків і заходів демо­графічної політики важливе значення має розв'язання проблеми біологічної тривалості життя.

Першим, хто спробував знайти наукові засади для визначення біологічної тривалості життя, був Френсіс Бекон. За минулі відтоді чотири сторіччя було висунуто безліч теорій постарішання, проте таємниця біологічного постарішання, яке детермінує в кінцевому підсумку природну смерть людини, зали­шається не до кінця розкритою й по сьогодні. Демографи XIX сторіччя досліджували переважно проблему модальної (нормальної) тривалості життя, концепція якої була розроблена 1877 року В. Лексисом. По суті, така постановка проблеми була лише підміною настільки важливого для життя людства питання про біологічну тривалість життя. Пізніше в демографії був вироблений підхід до її визначення ґрунтований на розділенні екзогенних та ендогенних причин смерті й побудові так званих ендогенних таблиць смертності. Вони були розроблені 1952 французьким демографом Ж. Буржуа-Піша.

Смертність сучасного типу, характерна сьогодні для всіх економічно розвинених країн, яка дедалі більше поширюється на планеті, ще зовсім нещодавно не була відома ніде у світі. Її формування відбувалося впродовж кількох десятиріч і не завершилося на переважній частині земної кулі ще й нині. Вона — результат демографічного перевороту в смертності, який полягає у докорінній зміні структури причин, від яких помирають люди.

До перевороту переважна більшість людей помирала від причин, пов'язаних із зовнішніми умовами життя і не пов'язаних із спадковістю, вродженими хворобами, природними процесами, що відбуваються в людському організмі. Це так звані екзогенні причини смертності. На відміну від них причини, породжувані внутрішнім розвитком організму, дістали назву ендогенних.

Екзогенні та ендогенні причини смертності. З точки зору демогра­фічного аналізу поділ причин смертності на екзогенні та ендогенні має принципове значення, позаяк створює передумови для адекватного розуміння структури смертності, пошуку резервів зниження її рівня й здійснення ефектив­ної демографічної політики у царині охорони здоров'я населення.

Екзогенну смертність характеризують дві найважливіші з точки зору життя людини якості. Вона завжди передчасна, а тому небезпечна. Екзогенна смертність вражає людину в будь-якому віці, в тому числі й тоді, коли потенційна життєздатність організму далеко не вичерпана. Особливо вона небезпечна у немовлячому та дитячому віці, коли організм дитини ще не зміцнів. Іншою якістю, притаманною екзогенній смертності, є її усувність: поліпшивши матеріальні й соціальні умови існування людини, можна уникнути її передчасної смерті.

Хоч би то за яких умов відбувався розвиток людського організму, його життєздатність з часом вичерпується, настає старість. Із постарішанням пов’язана переважно ендогенна смертність. Швидкість природного постарішання – еволюційна характеристика виду, проте вона істотно розрізняється як для окремих індивідів, так і для їх сукупностей. Тому вік, на який життєздатність людини слабне настільки, що смерть стає неминучою, коливається у певних межах навколо величини, іменованої біологічною (видовою) тривалістю життя. А проте залежність ймовірності смерті од віку дуже велика. Й хоча ендогенних чинників смертності зумовлена переважно постарішанням організму, певна кількість ендогенних смертей пов’язана з дією якихось причин і настає у молодшому, часто у ранньому дитячому віці. Серед таких причин перше місце належить спадковим хворобам та вродженим вадам. Ендогенні причини, пов'язані із постарішанням, за умов переважання екзогенної смертності у більшості випадків не встигають проявитися, позаяк лише невелика частка народжених доживає до похилого та старечого віку. Але якщо екзогенна смертність знижується, першорядного значення набувають ендогенні причини смерті, пов'язані з постарішанням. Смерть завжди є результатом взаємо­дії екзогенних та ендогенних причин, але роль кожної з цих двох груп може бути принципово відмінною з точки зору головних характеристик смертності.

Люди постійно зазнають численних впливів зовнішнього середовища, несприятлива дія яких на їхнє здоров'я залежить як від сили цих впливів, так і від життєздатності організму. Коли різниця між здатністю протистояти зовніш­нім впливам або пристосуватися до них та силою несприятливої дії зовнішнього середовища досягає певної критичної величини, настає смерть. Потік впливів екзогенних чинників з точки зору індивідуального організму невпорядкований і випадковий. Ймовірність опинитися об'єктом їхнього впливу, як і ймовірність того, що їхня сила перевищить захисні здатності організму й призведе до смерті, меншою мірою залежить від віку. Але хоч би то яким був вплив екзогенних чинників на захворюваність та смертність, а надто у старшому віці, можна стверджувати, що ендогенні процеси створюють той грунт для дії екзогенних чинників, без якого ці чинники самі по собі безсилі. У процесі переходу від традиційного типу смертності до сучасного екзогенна смертність була поставлена під контроль, і люди почали вмирати переважно від ендоген­них причин. Принципова вагомість цих змін у демографічному контексті визначена тим, що заміна екзогенної смертності ендогенною тотожна заміні смертності у ранньому віці, а надто у немовлячому та дитячому, смертністю у похилому та старечому віці, а значить, рівнозначна збільшенню середньої тривалості життя.

Перехід до сучасного типу смертності. Впродовж історії людства смерт­ність зазнала значних якісних і кількісних змін. Для смертності традиційного типу були характерні катастрофічні підйоми, які мали своїми причинами голод У неврожайні роки, пошесті та війни.

Голод повторювався з високою частотою й регулярністю, охоплюючи часом величезні території. У Західній Європі від 1000 по 1855 рік було відзначено 1° 450 спалахів голоду. Наприкінці 40-х років XIX сторіччя в результаті неврожаю картоплі в Ірландії голодною смертю помер один мільйон чоловік. Ще більша кількість ірландців у пошуках порятунку емігрувала з країни.

Другою за значенням причиною катастрофічних підйомів смертності були пошесті. Чума, висипний тиф, віспа, холера та інші «морові хвороби» чинили величезні спустошення, забираючи мільйони життів. Точні розміри жертв пошестей невідомі, але, за свідченнями сучасників, вони були величезними. Найкрутіші піки смертності спостерігалися в періоди сумісної дії голоду та пошестей. Різкі підйоми смертності під час демографічних криз являли собою свого роду зриви контролю над смертністю, який у різних формах був установлений, здогадно, ще за часів неоліту й за розширення та зміцнення якого людство боролося впродовж тисячоліть. Загальноприйняті соціально-культурні норми тимчасово переставали бути чинними, життя людини втрачало будь-яку ціну.

Подібні зриви контролю над смертністю, систематичні демографічні кризи були невід'ємною рисою традиційного типу смертності. Вони періодично порушували звичайні умови, за яких перебігали демографічні процеси, що перебували під певним соціальним контролем. За звичайних же умов більшість людей помирала не насильницькою смертю, не від «морових хвороб» і не від голоду, а від хвороб, породжених реаліями повсякденного життя: хронічним недоїданням, неповноцінним і погано збалансованим харчовим раціоном, важкою працею, антисанітарним станом житла, відсутністю елементарних гігієнічних навичок у побуті.

Традиційний тип смертності безроздільно панував на всій планеті до середини XVIII сторіччя. Саме у цей час почалася радикальна перебудова причин смерті, яка привела врешті-решт до виникнення нового типу смертності. Вдосконалення методів ведення сільського господарства, розвиток торгівлі й засобів сполучення сприяли збільшенню кількості та поліпшенню якості вироблюваних продуктів харчування, їх продажу та обміну, й роль голоду та хронічного недоїдання як причин високої смертності швидко почала спадати, його спалахи стали повторюватися рідше, їхня сила слабшала. Поступово відступали пошесті. Й хоча вони ще довго загрожували життю людей, останні навчилися краще розуміти їхню природу та характер поширення. Були здійс­нені перші спроби міжнародного співробітництва у боротьбі з пошестями, 1792 року була створена Міжнародна карантинна рада у Танжері. Людина ще не могла протистояти пошестям на повну силу, проте навчилася вживати деяких запобіжних заходів: установлювати карантини, ізолювати тих, хто захворів тощо.

У XVII сторіччі зникла проказа, втратив характер пошесті сифіліс; у XVIII сторіччі знизилися пошесті кривавого проносу й дістала поширення серед деяких прошарків суспільства інокуляція (щеплення) віспи; населення вже н було такою легкою здобиччю пошестей, як у минулі сторіччя.

В той час як відступ голоду та пошестей ніс із собою зниження катастрофічної смертності, третя її причина — кровопролитні війни — тільки набирала сили. Демографічні втрати у війнах істотно зростали. За розрахуй Б.Ц. Урланіса, у XVIII сторіччі вони досягли 5,4 млн. жертв, натомість у XVI сторіччі налічувалися сотні тисяч жертв. Тільки за 10 років харизматичного очарування імператора Наполеона Франція заплатила життям 2,2 млн. солдатів. Мірою вдосконалення старих і винайдення нових різновидів зброї масового знищення людей їхні втрати неспівмірно збільшилися, їх рахунок пішов на десятки мільйонів. XX сторіччя з його двома світовими та нескінченними громадянськими війнами й конфліктами, що забрали незліченну кількість людських життів, увійде до історії як сторіччя безпрецедентних демографічних втрат.

Проте загалом сумарна дія причин катастрофічної смертності на XVIII сторіччя відчутно ослабла, й їхня роль серед інших причин смерті стала значно скромнішою. У Західній Європі практично припинилися кризові підйоми смертності, вперше катастрофічна екстраординарна смертність була поставле­на під контроль. Це стало початком кінця традиційного типу смертності. Проте ще до середини XIX сторіччя смертність залишалася переважно екзогенною. Зміни у співвідношенні причин смерті, що відбувалися у XVIII сторіччі, поступово підвели демографічний процес до якісного стрибка й до виникнення нового історичного типу смертності. У XIX сторіччі прискорилися зміни в особистій гігієні людей: почали будувати централізовані системи водопоста­чання, каналізації та очищення; з'явилися нові методи обеззаражування питної води, стерилізації харчових продуктів, опалення та освітлення житла і вироб­ничих приміщень; поступово поліпшувались умови праці, дістала розвиток техніка безпеки.

Величезну роль у боротьбі з екзогенною смертністю відіграв прогрес медицини, ґрунтований на досягненнях хімії та біології. Дістав широке розпов­сюдження відкритий наприкінці XVIII сторіччя Е. Дженнером метод створення надійного імунітету проти віспи, й одна з найстрашніших хвороб була перемо­жена. Щеплення як принцип індивідуального захисту людського організму від епідемічних захворювань стали наріжним каменем профілактичної медицини. В останній треті XIX сторіччя, завдяки працям Л. Пастера, була створена бактеріологічна теорія хвороб і знайдений принциповий шлях боротьби з ними. Шлях цей вів не тільки до надійної профілактики інфекційних захворювань шляхом вакцинації, але, як показав розвиток мікробіології вже у XX сторіччі, до надзвичайно ефективного лікування багатьох з них. Важливе місце у боротьбі з хворобами та смертністю від них упродовж останніх ста років посідали розробка антисептики, радіодіагностики та шерег інших досягнень медичної науки. Про те, наскільки успішною була ця боротьба, можна судити з динаміки деяких причин смерті від середини XIX сторіччя (див. таблицю 5).

Традиційний тип смертності, який характеризували вкрай висока частка егзогенних причин смерті, надзвичайно швидке вимирання генерацій, що випливало з цього, та дуже низька середня тривалість життя, поступово ставав надбанням історії. Еволюція структури причин смерті призвела до встановлення нового типу смертності, контроль над екзогенною смертністю у найрозвиненіших демографічно країнах був досягнутий.

Тривалість життя. Історико-демографічний аналіз смертності свідчить про те, що в її динаміці впродовж тисячоліть була відсутня будь-яка певна тенденція. В Європі XVII сторіччя смертність була такою самою високою, а середня тривалість життя — так само низькою, як у Стародавньому Римі або Стародавньому Єгипті. Остання коливалася в межах від 20 до 30 років і майже ніколи не перевищувала 35 років. Навіть серед вищої європейської аристократії середня тривалість життя на середину XVIII сторіччя не досягає 35 років, хоча у привілейованих прошарків населення смертність була найближчою до «нормальної», оскільки вони не страждали від голоду і, ймовірно, найменшою мірою були вразливі щодо пошестей.

Переворот у структурі причин смерті супроводжувався зниженням смертності в усіх вікових групах, що було тотожним збільшенню у кожній генерації частки людей, котрі доживали до дедалі старішого віку. Ці радикальні змін привели до небаченого раніше зростання середньої тривалості життя узагальненого показника, в якому найповніше відображені повікові рівні смертності. Й якщо за всю попередню історію людства — до XVIII сторіччя — середня тривалість життя залишалася незмінною, а за вельми оптимістичних припущень зросла щонайбільше на 10-15 років, то за останні 200 років вона зросла — нехай лишень у частини населення світу — на 35-40, а в окремих випадках і більше років.

У демографії під тривалістю життя розуміють інтервал між народженням смертю, який дорівнює віку смерті. Тривалість життя, усереднена для генерації народжених, — це показник демографічної статистики, який являє собою узагальнену характеристику смертності.

У демографічному аналізі смертності використовують низку середніх характеристик тривалості життя: середня тривалість майбутнього життя або очікувана тривалість життя, відстрочена (тимчасово відстрочена) середня тривалість майбутнього життя, тривалість життя в інтервалі віку, медіанна тривалість майбутнього життя, модальна тривалість життя, модальна тривалість майбутнього життя для віку X. Усі ці параметри тим чи тим чином пов'язані з таблицями смертності й їх обчислюють відповідно до зафіксованого в них порядку вимирання генерації.

Ще на початку 50-х років XX сторіччя французький демограф Ж. Буржуа-Піша спробував, спираючись на найсприятливіші досягнуті на той час показ­ники смертності, розділити ендогенну та екзогенну смертності й на підставі показників ендогенної смертності підійти до визначення «біологічних» меж зниження смертності у кожній віковій групі. За його розрахунками, за умови зниження смертності до визначених ним біологічних меж середня тривалість життя чоловіків могла б досягнути 76,4 року, жінок — 78,7 року. Оскільки контроль над смертністю весь час розширювався, варто було очікувати зниження рівнів смертності в усіх вікових групах. Дослідження співвітчизників Ж. Буржуа-Піша — французьких демографів А.Нізара та Ж.Валлена, котрі склали таблицю найменших ймовірностей померти в тому чи тому віці, досягнутих у розвинених західних країнах на середину 60-х років ХХ сторіччя, показали, що рівні смертності, які Ж. Буржуа-Піша вважав біологічною межею, були зафіксовані тільки у небагатьох вікових групах та переважно серед жінок; їх спостерігали лише в окремих країнах і у жодному випадку вони не були перевищені. Середня тривалість життя за таблицею смертності, побудованою А. Нізаром та Ж. Валленом на базі найменших фактичних ймовірностей смерті, дорівнювала 72,2 року для чоловіків та 76,8 року для жінок. Іншими словами, вона виявилася істотно меншою, ніж гранично-межова біологічна, розрахована Ж. Буржуа-Піша. Крім того, на кінець 70-х років ХХ сторіччя виявила себе явна тенденція до зростання рівня смертності у багатьох вікових групах, а надто серед чоловіків, й, отже, до віддалення від гранично-межових біологічних ймовірностей. Підвищення інтенсивності смертності відбувалося переважно у старшому віці й загалом перекривалося зниженням смертності у молодших вікових групах, тому середня тривалість життя все-таки зростала. Проте у деяких випадках зростання смертності охопило таку кількість вікових груп і стало настільки значним, що середня тривалість життя перестала збільшуватися й навіть виявила тенденцію до зниження, як це було в Норвегії після 1955 року. Загалом же причини спорадичного підвищення смертності в окремих країнах до кінця не вивчені, й розділити їх строго на ендогенні та екзогенні не уявляється можливим. Радше за все підвищення смертності може бути пов'язане із зовнішніми причинами — несприятливими екологічними чинниками, економічною кризою та зумовленим нею різким падінням рівня життя, політичною нестабільністю та етнічними конфліктами, як це має місце нині у колишніх республіках СРСР, а нині країнах СНД.

Як правило, зниження середньої тривалості життя починається з чоловіків, охоплюючи поступово все населення. Так, наприклад, середня тривалість життя при народженні становила в Україні для чоловіків у 1970-1971 роках 67 років у місті та 66 років на селі, у 1993-1994 роках цей показник знизився відповідно до 63 та 62 років. Середня тривалість життя при народженні жінок і в містах, і в сільській місцевості України впродовж усього періоду від 1970 по 1992 рік була, за винятком 1989-1990 років, незмінною й становила 74 роки. На зламі 80-90-х років відзначений короткочасний підйом показника середньої тривалості життя при народженні і у жінок (75 років), і у чоловіків (66 років) України. Але у 1993-1994 роках середня тривалість життя при народженні у жінок скоротилася в місті до 73 років, а в селі — до 72,8 року.

Диференційна смертність. Смертність, як і народжуваність, не є «суто біологічним» процесом; вона завжди мала соціальний характер, регулювалася соціальними нормами, що регламентують самоохоронну поведінку, а її рівень, як і середня тривалість життя, був істотно відмінним у різних соціальних груп, станів, прошарків. Здавна відомий і феномен соціально-просторової дифе­ренціації смертності.

На залежність смертності від економічних, соціальних, культурних, соціально-гігієнічних та інших умов життя людей вказували ще автори XVII сторіччя (Г.Кінг) та XVIII сторіччя (Моо). У XIX сторіччі відмінності у смертності різних прошарків населення були вже широко відомі, проте стали предметом серйозних досліджень лише від кінця XIX сторіччя. Зокрема, дістали відомість праці Ж. Бертільйона (1897 р.) та Л. Герша (1920 р.) з вивчення диференційної смертності у містах залежно від рівня заможності населення. Проблеми диференційної смертності обговорювали на 14-му Міжнародному конгресі гігієни та демографії, який відбувся 1907 року в Берліні.

На рівень диференційної смертності, крім відмінностей в економічному становищі населення, справляють вплив і інші чинники: культурні, етнічні, конфесійні. Демографи й гігієністи вивчають рівні й тенденції смертності в залежності від професії, роду занять, освіти, міри урбанізованості населення, його просторових характеристик.

Смертність за причинами смерті. Смертність за причинами смерті є одним головних об'єктів демографічного аналізу. її вивчення дозволяє оцінити міру загрози того чи того захворювання для життя людей, ефективність заходів, вживаних для боротьби з ними, розміри шкоди, заподіюваної населенню різними причинами смерті. А позаяк здоров'я населення є однією з головних характеристик якості населення, то, досліджуючи смертність за причинами смерті, демографія допомагає виявити приховані резерви його поліпшення. Значні зміни в структурі смертності, що мали місце за останні 100 років, зумовлені радикальним зрушенням у співвідношенні між інфекційними та хронічного перебігу неінфекційними захворюваннями. Сьогодні перше місце міцно утримує смертність від хвороб системи кровообігу, злоякісних новоутворень, а також нещасних випадків, отруєнь і травм. В Україні 1994 року з 1473 померлих з розрахунку на 100000 чоловік населення 833 померли від хвороб системи кровообігу, 200 — від злоякісних новоутворень, 144 — від нещасних випадків, отруєнь і травм, 86 — від захворювань органів дихання. Слід пам'ятати про те, що у зв'язку з постарішанням населення частка хронічних неінфекційних захворювань серед причин смертності зростатиме, що, безперечно, справить вплив на зростання рівня загальної смертності та скорочення тривалості життя населення.

Нині рівень смертності переважно визначають чотири групи чинників. Сере них:

1. Рівень життя, визначений сукупністю параметрів умов праці й побуту людей, рівня їх доходів та житлової забезпеченості, якості житлових умов та організації сфери обслуговування, забезпеченості якісними продуктами харчування, одягом, взуттям, організації відпочинку та рекреації.

2. Стан природного довкілля — атмосфери, питної води, міра їх забрудненості, рівень шуму, наявність зелених просторів та їх доступність.

3. Якість охорони здоров'я — доступність кваліфікованої медичної допомоги, рівень забезпеченості населення ефективними медикаментами, рівень поширеності сучасних методів лікування, загальна культура сфери медичного обслуговування.

4. Санітарна культура населення, його ставлення до свого здоров'я, дотримання необхідних гігієнічних правил у праці й побуті, міра поши­реності різних шкідливих звичок, рівень залученості населення до різних видів спорту, заняття фізичною культурою.

Соціально-економічні, екологічні, соціально-культурні та інші чинники детермінують рівень смертності як безпосередньо, так і побічно — через інші демографічні процеси, передусім народжуваність, а також захворюваність. Скорочення народжуваності супроводжується зниженням дитячої смертності, яка становить істотну частку загальної смертності населення. Рівень останньої тим нижчий, чим меншою є кількість випадків захворювань як інфекційними, так і хронічними неінфекційними хворобами. Водночас дедалі більшого значення для динаміки смертності набуває процес постарішання населення сполучений із зростанням частки хвороб системи кровообігу та злоякісних новоутворень, які домінують сьогодні в структурі причин смертності.

Дедалі більшу загрозу для здоров'я й життя людей становлять такі чинник, як нові засоби комунікації (телебачення, комп'ютерні мережі обробки трансляції інформації); техногенні впливи на біосферу; забруднення, в тому числі радіоактивне, природного довкілля; широке застосування хімічних консервантів у харчових продуктах; прискорення ритму життя, гіподинамія тощо. Вони підвищують ризик ураження людей як раніше відомими, так і новими, мало вивченими хворобами. Дедалі гостріше постає проблема зростання психічних хвороб і травматизму, а пошук ефективних засобів захисту людства від ВІЛ-інфекції стає дедалі невідкладнішим.

Вимірювання смертності. Найбільш вживаним показником для аналізу тенденцій смертності є загальний коефіцієнт смертності, попри його загальновідомі недоліки. Більшість дослідників згідні з тим, що зростання цього показника зумовлене переважно постарішанням населення через зниження народжуваності, а не справжнім зростанням смертності. Але ж загальний коефіцієнт смертності має вимірювати не вікову структуру населення, а тенденції його смертності! Тому слід визнати, що загальний коефіцієнт смертності нині втратив своє значення для характеристики її інтенсивності й, мабуть, доцільно зовсім відмовитися від його використання у порівняльному аналізі. Він може бути застосований тільки після відповідної статистичної обробки, зокрема стандартизації, яка дозволяє привести його до зіставного вигляду.

Найкращими показниками для характеристики рівня смертності та її динаміки є вікові коефіцієнти смертності й обчислювані на їх підставі показники ймовірнісних таблиць смертності, особливо показник середньої тривалості майбутнього життя. Цієї точки зору дотримуються чимало демо­графів. Відомий дослідник у галузі медичної демографії М.С. Бідний вважав, зокрема, що середня тривалість життя як похідна від вікових показників смертності вільна від впливу відмінностей у віковому складі населення й придатна для зіставлення між різними країнами та за різні періоди часу.

Існують різні способи усунення впливу вікової структури населення на смертність. Один з них полягає у розрахунку стандартизованих коефіцієнтів смертності. їх обчислюють шляхом перемноження часткових коефіцієнтів смертності для кожної вікової групи на частку цієї групи у населенні, прийня­тому за стандарт, і наступного додавання отриманих добутків. У результаті загальні коефіцієнти смертності у порівнюваних країнах або групах населення стають зіставлюваними один з одним. Для міжнародних порівнянь за стандарт звичайно приймають віковий склад населення великої групи країн або навіть цілого світу. Проте й у масштабах світу склад населення також змінюється, Тому стандарти вимагають перегляду, а раніше здійснена стандартизація — перерозрахунку. Крім того, перевага методу стандартизації полягає в тому, що до зіставлюваного вигляду приводять не тільки загальні, але й часткові коефіцієнти смертності за причинами.

Стандартизовані коефіцієнти смертності як загалом, так і майже з усіх причин у чоловіків практично у кожній країні набагато вищі, ніж у жінок. При порівнянні звичайних коефіцієнтів це не завжди можна встановити: віковий склад жінок більш "старий", ніж чоловіків, позаяк жінки в середньому живуть довше. Тому кількість померлих від серцево-судинних захворювань на 100000 жінок часто буває більшою, ніж на 100000 чоловіків, але після стандартизації показників у чоловіків вони виявляються вищими. З практики відомо, що чоловіки помирають від серцево-судинних хвороб, а також від раку і багатьох інших причин у більш ранньому віці, ніж жінки. Особливо великими є відмінності між смертністю чоловіків та жінок від нещасних випадків, травм, отруєнь, включаючи й автомобільні катастрофи та самогубства, а також злоякісних новоутворень органів дихання. У деяких країнах такі відмінності перевищують 10 разів, що почасти пов'язане з набагато більшим відсотком чоловіків, котрі палять.

Поміж часткових коефіцієнтів смертності особливе місце посідає показник смертності серед немовлят. Він показує, яка частина народжені (з 1000 новонароджених) не доживає до 1 року. Головними причинам смертності серед немовлят є хвороби перинатального періоду (від 28-го тижня вагітності до кінця сьомої доби життя новонародженого). Серед них – асфіксія, пологові травми, вроджені вади розвитку, пневмонія, гемолітична хвороба новонароджених. Майже половину загиблих у перинатальному періоді становлять недоношені діти. Смертність серед немовлят значно перевищує смертність у всіх наступних вікових групах, за винятком похилого та старечого віку, й є, поряд із захворюваністю, смертністю, тривалістю життя, одним із головних показників, що характеризують стан здоров'я населення. Рівень смертності серед немовлят є важливою характеристикою загальної й санітарної культури населення, стану охорони здоров'я та певною мірою життєвого рівня в країні.

Проте показник смертності серед немовлят за всієї своєї значимої характеризує смертність лише невеликої частини населення — дітей віком до одного року — й нічого не каже про смертність в інших вікових групах. Тому і демографічному аналізі смертності використовують узагальнений її показ­ник — так звану середню тривалість майбутнього життя — один з чотирьох показників таблиці смертності.

Таблиці смертності та середньої тривалості життя. Таблиці смерності, або таблиці смертності та середньої тривалості життя, або таблиці доживання, являють собою впорядкований шерег взаємопов'язані величин, які показують зменшення з віком унаслідок смерті певної сукупності народжених. Це система вікових, тобто поданих як функції віку, показників, які вимірюють рівень смертності в окремі періоди часу або доживання до певного віку, а також тривалість життя.

Таблиці смертності в їхньому сучасному вигляді — продукт тривалої еволюції. Їх прообраз був запропонований ще у ІІІ столітті н.е. римським юристом Ульпіаном. Перша спроба побудувати таблицю смертності належить Дж. Граунту. 1662 року він опублікував у Лондоні книгу «Природні й політичні спостереження, зроблені над бюлетенями смертності», в якій вперше смертність і почасти народжуваність були розглянуті не в їхніх одиничних проявах, як це робили раніше, а в сукупності подій, взятих за великі проміжки часу. Це мало величезне значення для розвитку кількісного вивчення масових суспільних процесів і формування статистики як науки.

Ідеї Дж. Граунта були розвинені в працях У. Петті, Е. Галлея, Д. Бернуллі та інших учених, відомих в історії наукової думки як «політичні арифметики». Їхня діяльність виявилася виключно плідною для розвитку і математики, і політичної економії, і статистики, і демографії. У XVIII сторіччі термін «політична ариф­метика» застосовували переважно до праць, в яких з використанням теорії ймовірностей вивчали тривалість життя та складали таблиці смертності.

Перша таблиця смертності, яка мала практичне значення, була розроблена 1693 року Е. Галлеєм, англійським астрономом і математиком. Саме він увів поняття ймовірної тривалості життя, обґрунтував принцип визначення середньої тривалості життя в залежності від віку, сформулював закон чисел і застосував його у розрахунках таблиць смертності.

Істотний внесок у розвиток наукових уявлень про смертність зробила актуарна статистика, яка виникла у XVIII сторіччі у зв'язку зі становленням страхової справи в європейських країнах. Актуарні таблиці смертності, скла­дені за даними страхових компаній про кількість застрахованих та померлих за віком і роком народження, вирізнялися високою точністю. Незважаючи на конкуренцію, страхові компанії об'єднували для складання таких таблиць наявні у них статистичні матеріали. Відомі спроби актуарної статистики оцінити соціальну диференціацію смертності з урахуванням величини страхової суми, яка залежить від рівня доходів застрахованих.

За минулі від часів Галлея 300 років були створені спеціальні методи описання та аналізу смертності як масового статистичного методи дослідження економічних, соціальних, культурних, гігієнічних та інших умов життя, що детермінують його стан і розвиток.

Удосконалення наукових знань про смертність сьогодні здійснюють зусиллями статистики, демографії, соціології, соціальної гігієни, геронтології, інших суспільних і медико-біологічних наук. Нині кількість опублікованих таблиці смертності вимірюють багатьма тисячами. Вони узагальнюють дані щодо динаміки смертності людей, починаючи з часів Стародавнього Риму й закінчуючи сучасним періодом.

Таблиці смертності побудовані для більшості країн світу та величезної кількості окремих регіонів окремих країн, окремо для чоловічого та жіночого, міського та сільського населення. Існують таблиці смертності населення у залежності від їх шлюбного стану, етнічної, соціальної та професійної приналежності, за причинами смерті. Крім традиційних таблиць смертності гіпотетичної генерації, які відображають смертність різних вікових груп населення на момент дослідження, постійно публікують дедалі нові таблиці смертності, які описують порядок вимирання реальних генерацій однолітків. Методика їх побудови весь час удосконалюється.

Дослідження останніх років показали, що традиційні таблиці смертності містять багато цінної інформації, яка вимагає розшифрування. За образним висловлюванням Л.А. Гаврилова, таблиці можна вподібнити тайнопису, який першого погляду видається безглуздим набором символів, насправді ж містить найціннішу інформацію. Розшифрування ще тільки почалося, проте найперші ж результати показали його плідність. Розроблений Л.А. Гавриловим та його співавторами В.Г. Семеновою та Н.С. Гавриловою метод аналізу таблиць смертності дозволяє проводити розшифрування наявних у них даних. На думку цих дослідників, з усіх табличних показників найпридатнішою для аналізу є ймовірність смерті. Дослідники віддали перевагу саме цьому показнику, позаяк його величина визначена найменшою кількістю чинників, що принципово важливо при розшифруванні таблиць смертності.

Отже, в таблиці смертності подана система взаємопов'язаних показників, які дозволяють побачити, як певна генерація народжених (її чисельність приймають звичайно за 100000) поступово зменшується при переході від молодшого віку до старшого під впливом існуючого рівня смертності (див. таблицю 7).

Першим з показників у ній звичайно наводять кількість тих, хто доживає, яку розглядають як ймовірність для новонародженого дожити до певного віку. Так, до віку 0 років доживають усі через власне факт їхнього народження; до 1 року можуть дожити 98492 чоловіки, до 5 років 98034 з кожних 100000 народжених в Україні у 1985—1986 роках. Про весь шерег кількостей тих, хто доживає, говорять, що він описує порядок вимирання вихідної сукупності народжених.

Ймовірність померти впродовж наступного року життя — ще один показник таблиці смертності. Він являє собою частку тих, хто помирає у цьому віковому інтервалі, з числа тих, хто дожив до його початку. Так, з таблиці 1 випливає, що впродовж першого року життя в Україні можуть померти 1508 чоловік з кожних 100000 народжених у 1985-1986 роках. Цей показник є мірилом частоти смертних випадків у цьому віковому інтервалі й найбільш адекватно відображає рівень смертності у залежності від віку.

Й, нарешті, у таблиці присутній показник очікуваної тривалості життя, або середньої тривалості майбутнього життя. Це середня кількість років, яку належало б прожити тим, хто досяг певного віку, за збереження в кожному наступному віці сучасного рівня смертності. Зокрема, для віку 0 років ми отримаємо величину середньої тривалості майбутнього життя для новонароджених, або середню тривалість життя. Вона дорівнювала для народжених у 1985-1986 роках мешканців України 70,51 року, в тому числі для жінок 74,45 року, для чоловіків — 65,90 року. Середню тривалість життя називають очікуваною, позаяк по суті вона є прогностичною величиною.

Таблиця смертності дає розподіл померлих у гіпотетичній генерації по вікових групах, характеризує рівень смертності у календарний період та за умов змінюваної смертності навіть приблизно не відображає її рівень для генерацій, що живуть у цей період. Таблиці смертності реальної генерації будують значно рідше, для визначення їхніх показників необхідно спостерігати реальну сукупність народжених упродовж усього їхнього життя, або змоделювати процес вимирання за наявними статистичними даними ретроспективно. Таблиці смертності реальної генерації відображають не тільки закономірності зміни смертності у залежності від віку, але й скороминущі зміни в умовах життя генерації.

Розрізняють повні та короткі таблиці смертності: в перших показники наведені за віковими групами з інтервалом в один рік, часто-густо з додатковим поділом першого року по місяцах; у других — за віковими групами з 5-річними та 10-річними інтервалами. Умовну величину, прийняту за масштаб обчислення показників таблиці смертності, називають коренем таблиці. Звичайно її приймають дорівнюваною 10000 або 100000, інші величини як корені таблиці використовують значно рідше. При інтерпретації таблиці смертності як історії реальної або гіпотетичної когорти її вихідну чисельність (кількість прирівнюють до кореня таблиці смертності.

Крім трьох уже обговорюваних показників таблиці смертності, до неї у низці випадків включають четвертий — кількість померлих у віковому інтервалі. На використанні даних про кількість померлих та чисельності населення за статтю й віком, отриманих у ході перепису або поточного обліку населення, ґрунтується демографічний метод побудови таблиць смертності. Вихідним показником при розрахунку таблиць за цим методом є віковий коефіцієнт смертності, прирівнюваний після необхідного згладжування до табличного коефіцієнта смертності. На його підставі визначають усі інші показники таблиць смертності. Оскільки показники таблиці містять ту саму інформацію, а перерахування елементів однієї рубрики в елементи іншої — не більш ніж арифметична вправа, то всі вони відображають лишень різні форми її запису. Тому кількість померлих у віковому інтервалі у багатьох таблицях часто-густо опускають.

Табличний коефіцієнт смертності являє собою відношення кількості померлих до кількості живих (у стаціонарному населенні). Він часто-густо слугує для переходу від звичайних показників демографічної статистики до таблиць смертності, в яких його, як правило, не наводять, позаяк вважають суто допоміжним.

Поряд з показником середньої тривалості майбутнього життя у таблицях смертності використовують і інші показники, що характеризують тривалість життя, про що вже йшлося вище. Серед них — відстрочена (тимчасово відстрочена) середня тривалість майбутнього життя. Вона дорівнює середній кількості років, яку належить прожити у певному віковому інтервалі особам, що досягли віку X. У демографічному аналізі важливе практичне значення має відстрочена тривалість життя у працездатному віці, обчис­лена для сукупності новонароджених або для осіб, що ввійшли у цей вік, а також відстрочена тривалість життя у репродуктивному віці, обчислена для новонароджених дівчаток або для жінок, що ввійшли у цей вік. Відстрочена тривалість життя являє собою узагальнений показник середньої тривалості майбутнього життя.

Тривалість життя в інтервалі віку — ще один показник, який являє собою окремий випадок відстроченої середньої тривалості майбутнього житт^ Він дорівнює середній кількості років, прожитих певною сукупністю народі них у певному віковому інтервалі.

Медіанна тривалість майбутнього життя (ймовірна тривалість життя) дорівнює медіані розподілу осіб, що досягли певного віку X, за тривалістю майбутнього життя відповідно до порядку вимирання, зафіксованому в таблицях смертності. Цей показник обчислюють за допомоги стандартних правил знаходження медіани у статистиці. Для новонароджених медіанна тривалість життя — це вік, до якого доживе половина народжених.

Модальна тривалість життя дорівнює моді розподілу сукупності народжених за віком смерті відповідно до порядку вимирання, зафіксованого в таблицях смертності. Це найімовірніша тривалість життя осіб віком понад 1 рік. Цей показник обчислюють за допомоги стандартних правил знаходженн­я моди розподілу в статистиці. Величина інтервалу від певного віку X до модальної тривалості життя дорівнює модальній тривалості майбутнього життя для цього віку.

Динаміка смертності в Україні. Перехід до смертності сучасного типу в ХІХ сторіччі почався тільки в окремих, найбільш розвинених промислових країнах. Поступово, вже у XX сторіччі, до цього процесу включалися дедалі нові країни, серед яких була й Україна.

В середині XIX сторіччя в Україні майже безроздільно панувала смертність традиційного типу, зумовлена переважно екзогенними чинниками. Одне з перших місць у структурі причин смерті міцно утримував туберкульоз. Ще більша кількість людей, а надто дітей, помирала від пневмонії. Великою була частка смертей від шлунково-кишкових та дитячих інфекційних хвороб. Рівень смертності був надзвичайно високим, і хоча після реформи 1861 року почалося його поступове зниження, показники, що його відображали, як і раніше свідчили про негаразди. Звернімося до даних, наведених у таблиці 1.

Таблиця 1

Дата добавления: 2014-01-04