Динаміка смертності населення України

та деяких європейських країн у 1913-1927 роках¹

Роки	Темпи зниження смертності, у відсотках
Україна	Німеччина	Франція	Англія
1913*

* рівень смертності 1913 року прийнятий за 100%

¹Див. Каган С.С. Нариси з теорії соціяльної гігієни. — Харків; Київ, 1932. — С.100.

Швидкими темпами знижувалася в Україні смертність серед немовлят. І якщо в останній чверті XIX сторіччя її рівень зберігався незмінно високим, то у першій чверті XX сторіччя, особливо у 20-ті роки, з організацією й розвитком служб охорони материнства й дитинства він почав швидко знижуватися, й за темпами падіння смертності серед немовлят Україна у 1910—1925 роках опинилася на другому місці (33%) після Німеччини (35%), випередивши Англію (32%), Францію (25%) та Росію (19%). 1925 року загальний рівень смертності серед немовлят досягав в Україні 14,6 померлого на першому році життя із 100 народжених, у тім числі в сільській місцевості — 14,9, у містах — 12,1, у великих містах — 10,2.

І хоча на 1926 рік зниження смертності в усіх вікових групах уже стало фактом, який не викликав сумнівів, проте на повну силу цей процес розгор­івся в наступні десятиріччя. Ще 1926 року структура причин смерті населення України була винятково несприятливою. На одному з перших місць стояв туберкульоз, від якого гинуло понад 10% усіх, хто помирав у міських поселеннях України, смертність від туберкульозу була найвищою у віковій групі 20-40 років. Ще вищою була смертність від пневмонії, яка вражала в першу чергу дітей. Величезна їх кількість помирала від інфекційних шлункових захворювань та інших дитячих хвороб. Водночас на частку хвороб серця, злоякісних новоутворень та інших причин ендогенного характеру припадало не більш ніж 15-17% усіх смертей. 1926 року в Україні навіть у старших вікових групах ендогенна смертність не перевищувала третини летальних випадків.

Смертність в Україні у 20—30-ті роки добре вивчена, їй присвячена численна спеціальна література. Класикою стали праці М.В. Птухи та Ю.О. Корчак-Чепурківського, котрі досліджували динаміку тривалості життя населення в Україні. Значну увагу приділяли проблемам смертності та тривалості життя й вчені, що працювали в галузі соціальної гігієни.

Зі зниженням смертності серед дорослих і перш за все дітей відбулися радикальні зміни і в динаміці тривалості життя. Показники середньої тривалості майбутнього життя при народженні в Україні за останні 100 років відображають її майже дворазове збільшення. Й якби не трагедія Голодомору, жертви колективізації й репресій 30-х років, демографічні втрати у Другій світовій війні, Україна, треба вважати, за природного перебігу процесу зниження смертності досягла б європейського рівня тривалості життя ще у 30-ті роки.

У 40-ві роки з'явились антибіотики, й наприкінці 50-х років була одержана переконлива перемога над інфекційними та паразитарними хворобами.

Екзогенна смертність в Україні почала різко спадати, й домінуючими в структурі причин смерті стали ендогенні. Як показала практика, протистояти ендогенній смертності виявилося неспівмірно важче, вона досі слабо піддається контролю з боку людини. До того ж на її рівень справляють несприятливий вплив дедалі гірша екологічна ситуація, недостатньо кваліфікована медична допо­мога, незадовільні житлові умови, сумнівна якість продуктів харчування та шерег інших чинників.

На початку 70-х років ХХ сторіччя тривалість життя в Україні несподівано почала знижуватися. Смертність зростала в усіх вікових групах, починаючи з 20 років серед чоловіків та з 40 років — серед жінок. Непояснюваним чином зросла смертність навіть серед дітей віком до 5 років. Така сама тенденція у динаміці смертності спостерігалася і в інших республіках колишнього СРСР. Ви­никнення цих тенденцій породило чимало запитань, й відповіді на них досі не знайдені. Зниження тривалості життя в Україні продовжувалося протягом 15 років. Відтак її показники практично стабілізувалися. Треба вважати, що заходи, вжиті у травні 1985 року й спрямовані проти пияцтва та алкоголізму, одразу ж дали відчутний демографічний ефект. Проте він не був довгостроковим, і вже 1987 року відбулася стабілізація показників тривалості життя на рівні 1970 року.

З розпадом СРСР і входженням України у смугу економічної кризи, політичної нестабільності й різкого зниження рівня життя смертність населення знову зросла, а середня тривалість життя в Україні різко скоротилася. У країні почалася вже четверта у XX сторіччі демографічна криза. Дедалі більша смертність у поєднанні з дедалі нижчою народжуваністю призвела до розвитку тотальної депопуляції, й 1991 року вперше за повоєнний час відбулося природне скорочення приросту населення в Україні на 39,2 тис. чоловік, у 1992 році — на 100,3 тис. чоловік, у 1993 році — на 184,2 тис. чоловік, у 1994 році — на 242,8 тис. чоловік. Чи стане ця несприятлива тенденція довготривалою, покаже час (стала). Але хоч би якою виявилася перспективна ди­наміка середньої тривалості життя в Україні, навряд чи варто очікувати радикальних змін в її рівні. Навіть якщо виходити з найоптимістичніших гіпотез і припустити, що сучасне зниження середньої тривалості життя зумовлене чинниками, які в доступному для огляду майбутньому можна усунути, й що поталанить повністю поставити під контроль головні ендогенні причини смерті, що малоймовірно, не слід сподіватися в перспективі на надто велике збільшення середньої тривалості життя, співставне з тим, яке було досягнуте за останні 150-200 років.

Розрахунки показують, що якби вдалося повністю усунути смертність від серцево-судинних захворювань, то виграш у середній тривалості життя становив би в середньому не більш ніж 10-15 років, а усунення смертності від раку призвело б до збільшення її рівня лише на 2—3 роки.

Дата добавления: 2014-01-04