Чинники ятрогеній

У походженні ятрогеній слід розрізняти такі взаємозв’язані сторони: неправильна поведінка медперсоналу, індивідуальні особливості пацієнта та особливості конкретної ситуації.

1) Неправильна поведінка медперсоналу, в тому числі лікаря, є основним джерелом ятро­гений. Вірогідність ятрогенных впливів зростає при директивному, авторитарному характері стосунків лікаря із хворим. До ятрогенії може призводити вживання персоналом латинської або незрозумілої спеціальной медичної термінології, розмови серед персоналу про діагноз у даного хворого.

Якщо слова лікаря неоднозначні, то пацієнт може гіперболізувати їх зна­чення і прийти до страшних висновків про свою хворобу і про свою подаль­шу долю. Результати аналізів, з якими хворий ознайомився і неправильно їх інтерпретує, можуть викликати у нього підозру про важке захворювання, і ця підозра потім переростає в упевненість.

Ятрогенію може викликати вживання психотравмуючих слів, таких як скальпель, голка, розтин, ніж, долото. Посиленню ятрогенії сприяють непрямі наслідки лікування – ятрофармакопатія, ятрофізіопатія і т.п.

Ятрогенний вплив може відібрати душевний спокій навіть у емоційно врівноваженої особистості.

2) У виникненні ятрогеній грають роль індивідуальні особливости хворого, такі, як тривожність, депресивність, підо­зріливість, іпохондричність, підвищена емоційність, а також іраціональні установки у частини хворих стосовно конкретних медичних працівників, медичних установ або медичних професій.

3) Сприятливий грунт для ятрогеній можуть створювати: тривожне очікування хворим визначеного «страшного діагнозу» (рак, туберкульоз, СНІД та ін.), усвідомлення можливих на­слідків або можливого важкого кінця захворювання, засуджуючі слова на адресу хворого, почуті ним, зумисне розповсюдження різних чуток, спрямованих на профессійну дискредитацію лікаря.

Ятрогенії сприяють виникненню неврозів.

Психогенна реакція – патологічні, але зворотні розлади психіки, які виникають під впливом психічних травм як дуже гострих (смерть близьких), так і слабких, але постійно діючих, під впливом внутрішніх конфліктів(боротьба між бажанням і обов’язком), такого як результат довгого нервового напруження, серйозних соматична захворювань.

Ділять на неврози та реактивні стани. Для всіх видів невротичних розладів характерні такі симптоми, як почуття хронічної втоми, підвищена стомлюваність, млявість, коливання настрою, періодичне підвищення або, навпаки, зниження тиску, втрата або посилення апетиту, безсоння або, навпаки, сонливість, втрата інтересу до роботи.

Госпіталізм і психічна депривація це психологічні феномени, які розиваються у дітей і дорослих внаслідок тривалого перебування поза сім’єю, а саме – в лікарнях, будинку немовляти, тижневих дитячих яслах. Госпіталізм розвивається у дорослих, частіше похилого віку, а явища психічної депривації у дітей.

Фактори, які сприяють їх виникненню: бідний психологічний клімат в середовищі; недостатність людської уваги до дитини чи хворого, недостатність емоційних проявів зі сторони обслуговуючого персоналу. Ці фактори викликають у дітей так звану психічну депривацію, яка проявляється емоційною недостатністю, пасивністю, затримкою розвитку у них навичок спритності і розумових здібностей. Як наслідки – прояви психічного регресу. Дитина ніби повертається в минулий етап свого розвитку: втрачає деякі уже здобуті навички, наприклад гігієнічні, такі як підтримання чистоти тіла, самостійне виконання фізіологічних відправлень, втрачають уміння самостійно одягатись, не розвивають мовних навиків,розмовляють менше і гірше, не вміють гратися у ігри.

Емоційна реакція дітей проявляється:

- депресією, нудьгою і плачем;

- шумним, злобним протестом, біганиною, пошуками матері;

- аутизмом, замкнутістю, дитина „не впізнає” маму, яка її відвідує. Це підсвідоме витіснення – дитина безсвідомо “карає” маму за те, що вона її залишила;

- утилітарне ставлення до факту госпіталізації. Дитина вимагає уваги, бо “вона хвора”, або не бажає виписуватись із лікарні, щоб іти в школу;

- отупілістю, яка в більшості випадків має риси прояву моторного регресу: монотонні, стереотипні кивальні рухи, смоктання пальців, неартикулярні звуки і інші неадекватні прояви моторної активності, котрі не відповідають віку дитини.

Госпіталізм частіше розвивається у людей похилого віку, які тривалий час перебувають на стаціонарному лікуванні (наприклад у туберкульозній, або психіатричній лікарні) і які втратили зв’язок з сім’ями. Після виписки з лікарні їм нема до кого повернутись, або сімейні обставини є несприятливими. Тривала госпіталізація може призвести до соціальної дезадаптації. Людина втрачає навички ділового спілкування, різко знижується здатність до самообслуговування. Пролікований хворий боїться самотності, втрати мінімуму контактів, які є в лікарні (з лікарями, медсестрами і іншими хворими – особливо молодими).

Госпіталізм є фактором підвищення рівня суїцидності. Дезадаптовані хворі після виписування з лікарні нерідко роблять спроби самогубства.

Дата добавления: 2014-01-04