Рефлекторна теорія психічного І. М. Сєченова

План

Психологія як природнича наука.

Лекція №7

1. Походження психічних властивостей. Еволюційна теорія Ч. Дарвіна.

2. Рефлекторна теорія психічного І.М. Сєченова.

3. Роль спадковості у формуванні психічного за Т. Ріббо.

4. Виникнення психофізики Фехнера та психометрії.

Література:

1. Роменець В.А. Історія психології 19 – початку 20 століття. – К., 1995.

2. Роменець В.А. Історія психології. – К., 1978.

3. Ярошевский М.Г. История психологии. – М., 1985.

4. Ярошевский М.Г. Психология в ХХ столетии. Теоретические проблемы развития психологической науки. 2-е изд.. – М., 12985.

5. Шульг Д.П., Шульг С.Э. История современной психологии. – СПб., 2002.

1. ПОХОДЖЕННЯ ПСИХІЧНИХ ВЛАСТИВОСТЕЙ. ЕВОЛЮЦІЙНА ТЕОРІЯ Ч. ДАРВІНА (1809-1882)

Дарвін ґрунтовно розкрив психологічні чинники еволюції. Висунув теорію про походження людини від нижчих тваринних форм, а саме від стародавніх вимерлих мавп. Праці англійського вченого, біолога про походження людини, встановлені ним психологічні фактори цього процесу дістали широке визнання в усьому світі. Але вченому не вдалося до кінця розкрити справжніх причин перетворення мавпи в людину.

В науковій трилогії „Походження видів”, „Видозміни домашніх тварин і культурних рослин”, „Походження людини і статевий добір” Дарвін заклав основи еволюційного вчення як загальнобіологічної теорії.

Дарвін вважав, що закони розвитку тваринного світу – боротьба за існування та природній добір – можна застосовувати й до людини, її історичного розвитку.

У третій праці „Походження людини і статевий добір” розкрито психологічні фактори еволюції. В цій праці підкреслює кількісні, а не якісні відмінності між розумовою діяльністю людини та вищих тварин. Враження і почуття, емоції і здібності, любов, пам’ять, увага, допитливість, наслідування, мислительна діяльність, можуть бути знайдені в зародку, а іноді і в добре розвинутому стані у тварин. Вищі розумові здібності, такі як свідомість, формування загальних уявлень, мова, не властиві тільки людині.

Вважав, що мінливість розумових і моральних здатностей людини має тенденцію передаватися по спадковості. Вони розвивались і вдосконалювалися під впливом природного добору. Відмічає вплив природного добору на цивілізовані народи: «Злочинців страчують або саджають до в’язниці на тривалий строк, і вони не можуть передавати за спадковістю свої погані якості. Меланхоліки й божевільні бувають звичайно відокремлені від інших людей або кінчають життя самогубством. Лихі та нелагідні люди часто знаходять кривавий кінець».

Формування антропологічних, характерологічних рис людини залежить від спільного вибору – як збоку чоловічої статті, так і з боку жіночої.

В цивілізованому світі, в більшій чи меншій мірі, відбувається боротьба за жінку, так як і у тварин „боротьба за самку”, і у дикунів боротьба за володіння своїми жінками. Чоловік, фізично та розумово сильніший за жінку, забрав у свої руки право вибору.

Жінки завжди усвідомлюють ціну своєї вроди і при можливості з насолодою прикрашають себе більше, ніж це роблять чоловіки. Жінки передали свою вроду більшою мірою своїм жіночим нащадкам, ніж чоловічим, і тому жінки стали взагалі більш вродливі, ніж чоловіки. Жінки взагалі передають більшість своїх ознак, в тому числі і вроду.

Дарвін вважає статевий добір найважливішою причиною з усіх інших, що привели до великої різниці у зовнішності між расами людей, а також певною мірою і між людиною і нижчими тваринами. Чим більш високо організована тварина, тим сильніше виявляється дія статевого добору.

Становлення суто людського розуму було б неможливим без мовної основи. Тривале використання мови мало вплинути на мозок і зумовити спадкові зміни, які, в свою чергу. Мали вплинути на удосконалення мови.

Моральні якості людини розвиваються на основі суспільних інстинктів, що складають родинні зв’язки. Мораль розвивається, закріплюється і передається спадково.

Те, що для Дарвіна з біологічної точки зору уявляється як добір (статевий), з психологічної точки зору становить вибір. Сам Дарвін у зв’язку з цим вказує на „свободу вибору”. Це лише не самосвідомий вибір, не вибір себе, а вибір іншого, і лише таким чином здійснюється вибір самого себе як ствердження індивіда і досягнення благополуччя роду.

Психічне осмислюється Дарвіном як механізм і наслідок статевого добору (у виборі). Цей вибір – діяльне активне начало, яке формує і зовнішнє, і внутрішнє в людині.

Дарвін робить спробу пояснити головні психічні риси живих істот. На фоні статевого добору він розглядає виникнення індивідуальних особливостей людей, формування розуму, мови, моральних якостей. Спеціально спиняється на проблемі виразу емоцій у тварин і людини. Дарвін показує, що у людей постійно виявляються індивідуальні відмінності у всіх частинах її тіла, в її розумових здібностях. Ці відмінності він пояснює пануванням законів спадковості. Людина має тенденцію розмножуватись з більшою швидкістю, ніж це дозволяють її об’єктивні умови. Внаслідок цього вона піддається жорстокій боротьбі за існування.

Найпереконливіші докази походження людини від нижче організованих істот Дарвін знаходить також у сфері виразу емоцій і відображає у дослідженні „Вираз емоцій у людини і тварини” (1872). Є 3 принципи походження і розвитку виразних рухів:

І принцип – розкриває „виражальну натуру” людини. Рух, що часто повторюється, коли ми маємо теж саме бажання, або відчуття, закріплюються від цього багатократного повторення в міміці та пантоміміці, так, що стає „виражальною” натурою людини.

ІІ принцип – антитези – вираз протилежних емоцій І принципу при протилежному настрої чи душевному стані.

ІІІ принцип – збудження нервової системи передається на тіло незалежно від нашої волі.

Дарвін підійшов до розкриття комунікативної ролі виразних рухів. Він зазначає, що здатність членів одного і того самого племені спілкуватися між собою за допомогою мови відігравала першорядну роль у розвитку людини, а виразні рухи обличчя і тіла надавали велику допомогу мові. З метою спілкування людина свідомо і довільно демонструє емоційні стани мімікою та пантомімікою. Довільність і недовільність – якості, що взаємно переходять одна в одну.

Встановлює зв’язок між суб’єктивним переживанням емоції та їх зовнішнім виразом.

Неабиякий інтерес для історії становлять праці Дарвіна „Біографічний нарис однієї дитини” (1877) та „Спогади про розвиток мого розуму і характеру (Автобіографія)” (1876-1881), „Щоденник роботи і життя” (1838-1881). Ці твори мають глибокий психологічний зміст

Іван Миколайович Сєченов (1829-1905) фізіолог за фахом, свої наукові інтереси зосередив на розвитку психології як природничої науки. Досліджував психологічні проблеми фізіологічним шляхом, психолог мусить стати фізіологом. Основоположна теза у теорії Сєченова – мозок є органом психічного. Мозок є орган душі, тобто такий механізм, який, будучи приведеним будь-якими причинами у дію, дає в остаточному результаті той ряд зовнішніх явищ, якими характеризується психічна діяльність.

У праці „Рефлекси головного мозку” (1863) зазначає, що всі зовнішні прояви мозкової діяльності зводяться до м’язового руху: всі без винятку якості зовнішніх проявів мозкової діяльності, яка характеризується, наприклад, словами „натхненність”, „пристрасність”, „насмішка”, „смуток”, „радість”, є не що інше, як результат більшого або меншого м’язового скорочення.

В ті часи наука вже розділяла за походженням всі м’язові рухи на 2 групи – недовільні і довільні. Сєченов починає своє дослідження з найпростіших рухів за участю не головного мозку, а спинного. Робота мозку в цілому уявляється як машиноподібна: головний мозок, взятий як орган психічного, за певних умов може здійснювати рухи фатально, машиноподібно, як наприклад, в стінному годиннику стрілки рухаються фатально від того, що гирі крутять годинникові колеса. Так і Декарт вважав тілесні процеси машиноподібними, а Сєченов до тілесних приєднує і психічні процеси як машиноподібні. Якщо мозок є органом психічного і якщо в строгому аналізі умов машинності в роботі головного мозку полягає основа його розуміння, то й психічне можна тлумачити так само.

Сєченов розпочинає дослідження психіки з недовільних рухів, підкреслюючи їх машиноподібний характер. І приходить до висновків що:

1. В основі будь-якого недовільного руху є збудження чутливого нерву.

2. У разі психічного ускладнення рефлексу відношення між силою збудження та напругою руху змінюється;

3. Відображена дія відбувається після чуттєвого збудження, якщо рефлекс не ускладнений психічним елементом, а рух і збудження відповідають одне одному;

4. Відображені дії мають доцільний характер з точки зору збереження цілісності існування організму;

5. Відображені дії в основі своїй мають рефлекторний механізм, що пускається в хід збудження чутливого нерву.

У другій частині трактату «Рефлекси головного мозку» здійснює спробу підвести явища довільних рухів під машиноподібну діяльність. Сєченову вдалося показати, що й високі форми довільної діяльності можна розчленувати на рефлекси, які починаються чуттєвим збудженням, продовжуються м’язовим рухом. Джерело довільного руху - в збуджені чутливого нерва.

Механізм «довільності» - це рухова реакція довільного типу на зовнішній подразник. Ми часто його не помічаємо, але наявність його не підлягає сумніву. «між дійсним враженням з його наслідками і пригадуванням про це враження з боку процесу по суті немає жодної різниці. Це той самий психічний рефлекс з однаковим психічним змістом, лише з різницею в подразниках.

Затримка рухів сприяє утворенню вміння мислити, думати, міркувати. Психічний акт не може з’явитись у свідомості без зовнішнього чуттєвого збудження, так як і думка. „Думка є перші дві третини психічного рефлексу”. Якщо думка оформлюється в слові, то рефлекс залишається лише у м’язах, які виконують розмовні функції. Думка відокремлюється від дії.

За Сєченовим, найдовільніші вчинки повністю залежать від зовнішніх і внутрішніх умов людини.

Зроблені ним найголовніші теоретичні висновки стосуються існування та відособлення у людини 3-ьох механізмів, що керують явищами свідомої та несвідомої поведінки:

1) чисто рефлекторного (відображувального) апарату;

2) механізму, що затримує рефлекс;

3) механізму, що його посилює.

Затримуючий механізм зумовлює мислення, посилюючий емоції.

Довів, що всі акти свідомого чи несвідомого життя за способом походження суть рефлексу.

У рефлекторній теорії психічного, природа організму відіграє у визначенні поведінки незначну роль.

Працював над розробкою методологічних питань у психології. У статті „Кому та як розробляти психологію?” (1873), зіставляючи психічні явища з нервовими процесами, закладає основу, за його словами, „аналітичної психології”, адже тілесні нервові явища до певної міри вже розчленовані. Звідси висновок, що психологом-аналітиком може бути тільки фізіолог. Психологія повинна розчленувати цілісне явище до можливих меж, звести складні відношення до більш простих.

У роботі „Елементи думки” дає розгорнуту картину розвитку мислення з чуттєвого досвіду. Будь-яка думка це зіставлення уявних об’єктів один з одним у певному відношенні. Досліджує 3 головні відношення між елементами думки – схожість, співіснування і послідовність.

Розумовий розвиток людини вбачає в умноженні кількості мислимих об’єктів з усіма можливими зіставленнями між ними і в так званій ідеалізації об’єктів мислення, коли вони набувають все більш символічного характеру, чим віддаляються від чуттєвих конкретів.

В структурі рефлексу Сєченов акцентує значну увагу на „м’язовому русі”, пов’язує його з „темним м’язовим відчуттям” і виводить з особливостей останнього значну кількість психологічних феноменів та найважливіші аспекти людського пізнання – рух, простір, час. Саме м’язове відчуття покликано здійснювати натуральну єдність всіх діяльностей людини. М’язові відчуття і подрібнюють враження на основі рухів, дій, вони ж і сполучають ці рухи і враження в певну цілісність. Найпростіший психічний акт – впізнавання, де ми маємо роздільність двох чуттєвих актів, зіставлення їх одним з одним і зіставлення в певному порядку (за схожістю).

Рефлекторна теорія психіки виходить з того факту, що поза людською психікою існує великий об’єктивний світ незалежно від волі людини. Завдання психології полягає в тому, щоб визначити характер їхньої взаємодії, тобто показати, що вносять суб’єкт і об’єкт в той образ дійсності, який створює психіка.

„Предметний світ існував і існуватиме відносно кожної людини раніше її думки; отже, первинним фактором в розвитку останньої завжди був і буде для нас зовнішній світ з його предметними зв’язками і відношеннями”.

Проте це не означає, що думка, запозичуючи свої елементи з дійсності, тільки відображає їх, як дзеркало... При зустрічах людини з зовнішнім світом останній дає їй лише поодиноку випадки зв’язків і відношень предметів у просторі; природа є, так би мовити, сукупність індивідних існувань, в ній немає узагальнень, тоді як пам’ять починає роботу узагальнення вже з перших ознак її прояву у дитини.

3. РОЛЬ СПАДКОВОСТІ У ФОРМУВАННІ ПСИХІЧНОГО ЗА Т. РІБО (1839-1916)

Теодюль Рібо - видатний психолог та філософ, професор в „Колеж де Франс”. Здійснив спробу побудувати досвідну психологію як природничу науку, як таку, що спирається на біологію.

В поясненні психічних явищ Рібо застосовував асоціацію як активний принцип, надавав великого значення розкриттю фізіологічних, зокрема рефлекторних механізмів психічної діяльності. Будь-який психічний стан незмінно пов’язано з станом фізіологічним, простіший тип якого – рефлекторний акт.

Вважав, що нова досвідна психологія, на відміну від метафізичної, вивчає лише психічні явища, запозичуючи при цьому методи біологічних наук, насамперед експеримент.

На цій основі психологія з описової стає пояснювальною, прагне стати природничою наукою.

Рібо написав велику кількість психологічних монографій: „Сучасна англійська психологія” (1881), „Хвороби пам’яті” (1881), „Воля в її нормальному і хворобливому станах” (1884), „Спадковість душевних властивостей (Психологічна спадковість)” (1884), „Хвороби особистості” (1886), „Психологія уваги”(1897), „Психологія почуття” (1898), „Творча уява” (1901).

У праці „Спадковість душевних властивостей” зазначає, що визначальним у поведінці людини є психічна спадковість, а середовищу у формуванні психічних властивостей відводить мізерну роль.

Спадковість та індивідуальний досвід виступають у Рібо як 2 фактори поведінки і розривають на 2 нерівні частини психічне: „... спадковість має більше влади над нашою будовою тіла і нашим характером, ніж усі фізичні або моральні зовнішні впливи”.

Рібо уявляє людську індивідуальність у вигляді 2 нерівних частин. Одна частина – більша, найміцніша. Вона найменше усвідомлюється нами, містить у собі ті напівфізіологічні інстинкти, які сприяють збереженню особистості і виду, моральні інстинкти, які керують нашими вчинками, і ті форми думки, без яких неможлива розумова діяльність.

Друга частина – менша – є свідомою і відображає індивідуальні особливості нашого тіла і численні впливи зовнішнього середовища. Перша частина становить вид, расу, друга – особистість, найчастіше сімейство.

Рібо виходить з того, що свідомість у всіх її формах пов’язується з життям і що будь-яке психічне явище залежить від певного органу або тканини. Тому психічні властивості передаються спадково як життєві явища, „психічна спадковість є окремим випадком біологічної спадковості”.

Рібо розкриває психологію волі з погляду вчення про дисоціації (розклад), тобто бере аномалії волі як вихідні позиції для вивчення її нормальних станів. Досліджує волю лише в межах внутрішнього і зовнішнього досвіду, тобто вивчає бажання як факти з їхніми безпосередніми причинами – мотивами. Головний наголос у проблемі волі робить на виборі, наданні переваги після більш або менш тривалого порівняння мотивів. Цей вибір становить індивідуальні реакцію. Вибір між кількома станами свідомості відбувається на основі відповідності дії моральним та іншим настановам особистості.

Остаточну причину вольової дії Рібо вбачає в характері „Я”, особистості як складному продукті спадковості, фізіологічних особливостях, що були до народження, існують після народження, а також у вихованні і досвіді. При цьому характер пов’язується більше з афективними сторонами особистості, ніж з інтелектуальними. Первинною та справжньою причиною вибору є емоційний стан, або „тон” організму. Цей тон визначає бажання, умовою якого є ієрархічна координація прагнень з супідрядністю, яка веде до мети. Патологія волі характеризується відсутністю такої координації. Воля не виступає самостійною сутністю, вона є остаточним вираженням ієрархічної координації.

Найвища форма бажання – довільна увага – з’являється рідко і на короткий час. Неможливість зосередити увагу є одним із симптомів розумової слабкості. Найвища форма координації є водночас і найнепостійнішою у сфері психологічних явищ. У зв’язку з цим Рібо формулює важливий біологічний закон: „Функції, що утворилися останніми, зникають першими”.

Таємницю вольових дій Рібо вбачає в природному прагненні почуттів та образів бути вираженими у рухах. В явищах волі він бачить дуже складний випадок закону рефлексів, випадок, у якому між чуттєвим збудженням і рухом виникає психічне явище – бажання, яке свідчить про те, що перший період вольової дії закінчився і починається другий. Саме в аналізі волі розкриває свій паталого-генетичний метод. „Патології ми завдячуємо 2 головними висновками: „Перший – ми можемо сказати, що „я хочу” немає ніякої фактичної сили щодо дії; другий – воля є складною і нестійкою координацією, вища сила, вище якої природа нічого на створювала”.

Дата добавления: 2014-01-04