Сенс життя

Гамлет тримає череп придворного блазня Йоріка. Дана сцена широко асоціюється із реплікою героя: «Бути чи не бути? Ось у чім питання! Бути чи не бути? Ось в чім життя прокляття».

Філософська проблема сенсу життя, або питання «В чому сенс життя?» – тема, яка, як правило, зачіпає інтереси кожної людини. Як правило, дане поняття відноситься до оцінки всього життя людини, зачіпає проблему впливу окремої людини на оточуючу дійсність і питання про постановку людиною цілей, які виходять за межі його життя. Невизначеність питання походить від слова «сенс», що дозволяє інтерпретувати питання по-різному:

Ø «Звідки пішло життя?»

Ø «Що складає природу життя (і Всесвіту, в якому ми живемо)?»

Ø «Чому життя є важливим?»

Ø «В чому суть життєвих цінностей?»

Ø «Що є метою (чийогось) життя?», «Для чого мені жити?»

Про подібні питання люди сперечалися і сперечаються досі, висуваючи конкуруючі між собою наукові теорії, філософські, теологічні і релігійні пояснення.

У різних культурах і релігіях існують принципово відмінні концепції людини, котрі визначають також різні уявлення про сенс життя.

Наприклад, в індуїзмі людина розглядається як частина вищої реальності. Її завдання полягає у тому, щоби повернутися в її глибини. Сенс її життя визначений її статусом. Як фізична і культурна істота людина не є вільною. Її обов’язки напередвизначені. Вона – піщинка у безкінечному процесі перероджень. Індуїзм і буддизм атемпоральні, вони негативно ставляться до часу. Мета людини – перемогти час як символ природної необхідності, реалізувавши потенції духовної свободи.

Конфуціанство розглядає людину як функцію соціального і культурного середовища. Вона зобов’язана виконувати ту роль, котра їй приписана її соціальним становищем – роль сина, батька, чоловіка і т. д.

Християнська концепція людини, на відміну від інших релігійних концепцій, персоналістична. Сенс життя полягає у розвитку власного внутрішнього світу, у розширенні духовності, збагаченні моральних почуттів, найвищим з яких є любов. Головна властивість особистості – наявність внутрішньої свободи. Людина є центром часу і центром світу, через її вільний вибір вирішується доля світу.

Багато міфологічних та релігійних концепцій визнавали сенс лише в такій діяльності, яка перебуває поза часом. Віднаходження сенсу – це перемога над часом, прилучення до вічності, яка тільки і могла надати неперехідного сенсу індивідуальному та скороминущому існуванню у часі.

Життя в цілому (і його окремі миті) набувало сенсу, прилучаючись до позачасовості міфу, відтворюючи позачасовий ритуал або культурну традицію.

Філософські уявлення про сенс життя тісно пов’язані з моральним осмисленням часу.

Одним із перших у західній філософії цю проблему поставив римський стоїк Сенека, що жив у І ст. Важко знайти книгу, яка містила б стільки відкриттів у галузі психологічного часу, ніж його «Моральні листи до Луцілія».

Головне завдання своєї філософії він визначав як психогогіку, або лікування душі, пов’язане із оволодінням психологічним часом. Завдання людини – оволодіти тим, що дароване їй долею, а час – головний дарунок і головне багатство, котре, проте, більшість людей не вміють правильно використовувати і цінувати.

Якість і сенс життя не залежать від кількості прожитих років. Тому Сенека критикує помилкову установку більшості людей – адже усі турбуються не про те, чи правильно вони живуть, а про те, чи довго вони проживуть, тоді як «жити правильно – доступно усім, а жити довго – нікому».

Набуття морального сенсу в житті передбачає вихід за межі індивідуального існування, наповнення особистісного часу більш широким і загальнозначимим культурним сенсом.

Багато ідей Сенеки розвивалися згодом християнством, яке розглядає проблему сенсу життя людини в контексті співвідношення часу і вічності – чим більше вічність присутня у часовому, тим більше сенсу.

У християнстві з’являється ідея історії, яка має сенс. Сенсом наповнений початок світу, його кінець (це смислові центри, в яких зосереджені найвищі цінності), а також, що дуже важливо, – середина. Центром часу є поява Ісуса Христа.

Душа людини виступає місцем пересікання горизонталі часу і вертикалі вічності, тому символом християнської концепції часу і його сенсу є хрест, який означає центральне положення людини у космосі та історії. Хрест є багатозначним символом, він не тільки означає центральне положення людини в космосі, а й пересікання часу і вічності. Хрест – символ народження і смерті.

Відповідно до християнської концепції «кайросу», центральним моментом у житті кожної людини є її смертний час, максимально насичений ціннісною вертикаллю і максимально наближений до вічності.

У середині ХХ ст. в період гострої соціальної кризи (поява тоталітарного суспільства, свавілля фашизму, світові війни) виникла потреба осмислити в нових філософських категоріях людське існування в усій його трагічності. Виникла нова течія – екзистенціалізм (від «existence» – існування), яка звернулася до внутрішнього світу людини, загнаної у критичну ситуацію – ситуацію кризи, війни, втрати близьких і т. д., яка відкриває її самотність і «закинутість» (покинутість Богом»).

У межах екзистенціалізму виникли нові концепції сенсу життя. А. Камю («Міф про Сізіфа»), стверджуючи про первісну абсурдність людського існування, вважав, що саме із відчуття абсурдності і метафізичної порожнечі (пов’язаної із втратою Бога) виникає гостра потреба у сенсі, який творить сама людина.

Аналогічна концепція належить австрійському психіатру В. Франклу, який мав можливість експериментально перевірити свою психологічну гіпотезу. Річ у тім, що він потрапив до фашистського концтабору, де й продовжував свої дослідження про сенс життя, в результаті яких прийшов до висновку, що поняття сенсу необхідне людині для виживання у найбільш екстремальних умовах. Ті люди, які мали цей сенс (у вигляді турботи про дітей, любові до ближнього, або якоїсь іншої мети) і чиє життя, крім фізичного і біологічного виміру, мало духовно-моральний зміст, виживали у найбільш нелюдських умовах. Отже, Франкл підтвердив відомі слова Ніцше, що «людина, яка знає «для чого», витримає будь-яке «як». Ним було доведено, що пошуки смислу – це екзистенційна потреба людини, яка виражає необхідний вимір її існування, котре вона може набути (або створити) лише сама.

Отож, сенс життя набувається та усвідомлюється як його наявність у вільному розгортанні здібностей особи довкола особистісно визначеної потреби. Причому сповнити життя сенсом не може щось другорядне, несуттєве, обмежене і буденне. У кращому випадку воно здатне на певний час зосередити на собі увагу. Але, раніше чи пізніше, особа неминуче доходить до усвідомлення обмеженості та ілюзорності цінностей, що колись вабили її. Коли мова йде про смисложиттєві цінності, то треба наголосити, що це цінності, здатні організувати духовну енергетику людини в гармонійне ціле. Це віднаходження себе у справі, до якої людина призначена природою, віднаходження себе у коханні і сім’ї, у справжній щирій дружбі, в повазі з боку інших тощо.

Сенс життя здобувається у свідомому творенні життя, а саме: творенні себе згідно з людським образом та творенні людяності стосунків у навколишньому середовищі. Реалізовуючи своє призначення бути людиною, особа здобуває справжню повноту буття, тобто наповнює його сенсом.

Сенс буття не є чимось сталим, раз і назавжди здобутим та незмінним. Йому властива процесуальність, що є властивістю духовності: зупинка в русі до самопошуку, до творчої взаємодії зі світом – це початок духовної смерті.

Відчуття повноти життя дається не лише власними творчими досягненнями. Повнотою нас сповнює здатність радіти і захоплюватися моральним талантом інших людей, досягненнями творчого генію минулого та сучасності. Насолоджуючись уміннями інших, ми відкриваємо серце до щирого і шанобливого ставлення, до них і тим самим духовно споріднюємося з людством. У той же час ми применшуємо егоїзм, заздрість та інші вади людської природи. За цією ж ознакою творче самоутвердження, в якій би сфері життя воно не відбулося, є явищем моральнісним, адже у такий спосіб своїм життям ми примножуємо чесноти людства.

Ще один важливий аспект. Оскільки існування кожного індивіда скінченне, він, як духовна істота, має або прийняти свою скінченність, або вдатися до пошуку неминучого сенсу буття, який допоміг би йому цю скінченність здолати. Ясне усвідомлення скінченності свого індивідуального буття – важливий крок особи на шляху до подібних вищих ціннісних сенсів, без цього не може бути ні розуміння, ні любові, ні справжньої людської мудрості. Часто смерть може бути такою ж егоїстичною, як життя, не сповнене духовним змістом. Критична ситуація зустрічі зі смертю може каталізувати смисложиттєвий пошук особи, а може засвідчити її остаточне духовне банкрутство. Водночас у нашому звичайному повсякденному житті ми нерідко вирішуємо свої смисложиттєві проблеми, здавалося б навіть не замислюючись над ними.

І не лише конкретні люди, що нас оточують, змушують нас до пошуку власного сенсу життя. Увесь людський світ, природа і буття загалом вимагають перетворення життя у сенс, в осмислену відповідь на запити ззовні.

Отже, хоч якою б абстрактною здавалася часом проблематика сенсу життя, якою б незаперечною виглядала теза про те, що життя – вищий сенс для себе самого, пошуки власного існування – це неодмінна духовна турбота кожної людської особистості. І справді трагічно, коли жодної відповіді на запитання про сенс життя (що є, за словами В. Франка, «найбільш людське з усіх питань») індивід відшукати не може.

Дата добавления: 2014-01-04