Справедливість

Справедливість – категорія не тільки моральної свідомості, але й правового, економічного і політичного. Не випадково античні філософи (Платон і Арістотель) виділяли цю категорію у якості основної для оцінки стану всього суспільства. Тим не менше, у тій мірі, в якій політичні рішення і закони розглядаються як справедливі чи несправедливі, мова завжди йде про їх моральну оцінку. Тобто про те, чи погоджуються люди жити в суспільстві, яке проводить дану політику або ж відкидають його як несправедливе, нелюдяне, принижуюче гідність людини або окремих груп людей.

Поняття справедливості відображає не тільки відносини людей між собою, але й по відношенню до певного цілого. Справедливість – системна властивість, що сприяє загальному благу.

Поза розумінням значення збереження цього цілого в інтересах усіх, оцінка окремих дій як справедливих чи несправедливих, втрачає сенс. У Платона справедливість – це якість всієї держави, на відміну від інших чеснот (мужність, поміркованість, мудрість), які характеризують окремі соціальні групи.

Арістотель говорив, що справедливість виражає не якусь одну чесноту, а охоплює усі. Тому справедливість – це особлива, «досконала чеснота». Справедливість – це найбільша із чеснот, «і їй дивуються більше, ніж світлу вечірньої чи ранкової зірки».

Справедливість – принцип, що регулює взаємовідносини людей з приводу розподілу соціальних цінностей (сюди входять багатство, престиж, повага, свобода). Справедливість – це воздаяння кожному за його заслугами, а несправедливість – свавілля, що порушує права людини.

Несправедливим є отримання одними благ з рахунок інших та перекладання на інших власних обов’язків. Справедливими є об’єктивні рішення, а несправедливими – пристрасні.

Справедливість – це принцип, що регулює відносини між людьми як членами суспільства, які мають певний соціальний статус і наділені обов’язками і правами.

Вже Арістотель виділив кілька видів справедливості: розподільну та зрівняльну. Перша пов’язана з розподілом почестей, майна та інших благ між членами суспільства згідно із принципом гідності кожного – тобто пропорційно до його заслуг. Зрівняльна справедливість пов’язана зі спробою зрівняти сторони, тут гідність не береться до уваги.

Справедливість передбачає певний рівень згоди між членами суспільства щодо принципів, за якими вони живуть. Ці принципи можуть змінюватися, але конкретне розуміння справедливості залежить від того, які правила та звички встановлені у даному суспільстві.

Найпростіше розуміння справедливості полягає у вимозі дотримання рівності. Тому першим формулюванням принципу справедливості як моральної норми було золоте правило моральності: «Чини по відношенню до інших так, як вони чинять по відношенню до тебе».

Поняття справедливості – етико-правове поняття, воно має свою специфіку в моралі (як сфері потенційної рівності) і в праві (як царині актуальної нерівності).

Правові аспекти поняття справедливості були розроблені вже у Стародавньому Римі. Наріжним каменем римського права є принцип індивідуалізму – свободи особистості, демократії. Римське право закріплювало соціальну нерівність жителів, що зумовлювалося природними факторами (територіальними, географічними, політичними). Римська справедливість – це право сильного.

Цілком інша концепція справедливості (що тяжіє до моралі, а не до права) – у марксизмі. Ідея рівності – моральна ідея, притаманна багатьом релігійним і есхатологічним концепціям. К. Маркс вважав, що можна створити таке суспільство, де не буде насилля, злочинів та війни. Він вважав, що для цього слід створити «гуманні» умови для творчої праці як способу самореалізації особистості.

Соціальна справедливість, за Марксом, полягає у тому, щоби створити для всіх людей рівний доступ до засобів виробництва, розподілу і споживання (як матеріальних, так і духовних). Ця теорія справедливості нині піддається критиці через намагання штучно зрівняти людей, нівелювавши існуючі між ними відмінності, грубо і примітивно розподілити все порівну («узяти все і розділити», – як висловився герой роману М. Булгакова «Собаче серце»).

Серед сучасних теорій справедливості найбільш відома концепція Джона Роулза: Справедливість – міра рівності і міра нерівності. Люди повинні бути рівними при розподілі соціальних цінностей. Проте справедливою буде й нерівність, коли це такий нерівний розподіл, котрий дає привілей кожному. Визначення справедливості, яке дає Роулз, розпадається на два принципи:

1. Кожна людина повинна володіти рівним правом згідно із найширшою системою рівних основ свобод, сумісною із подібними свободами інших людей.

2. Соціальна і економічна нерівність повинні організовуватися так, щоб: а) від них можна було б очікувати привілеїв для всіх і б) доступ до посад має бути відкритим для усіх.

Очевидно, що рівності не завжди і не всі віддають перевагу. Так, рівність у соціально-економічній сфері, якщо вона досягається ціною обмеження активності і примусово низьким рівнем життя більшості громадян, не може вважатися благом.

Навпаки, нерівність у багатстві може бути основою компенсуючих привілеїв для кожної людини (наприклад, завдяки високому прогресивному податку, котрим обкладається багатство), і тоді вона, звичайно, справедлива. Цей принцип є основою всієї системи соціальної справедливості більшості країн Заходу (Швеція, Канада, Нідерланди).

Отже, справедливим сьогодні вважається рівність у розподілі прав і обов’язків, доступність справедливості для всіх людей, але справедливим також вважається конструктивна нерівність – у розподілі благ.

Ідея справедливості як моральний принцип має на меті встановити межі індивідуального свавілля. Моральний зміст справедливості носить негативний характер – це протидія егоїстичним мотивам і недопущення нанесення шкоди і страждання іншій людині.

Справедливість вимагає поважати права іншої людини і не зазіхати на чужу особистість і власність. Особливим видом порушення зобов’язань є зрада, яка отримала назву подвійної несправедливості і яка має місце у випадках, коли хтось, вступаючи у згоду і приймаючи на себе відповідні зобов’язання, не просто порушує їх, але ще й використовує зумовлене згодою та її правами своє особливе становище і наносить партнеру збитків саме в тому, в чому він повинен був би його оберігати. Така подвійна несправедливість здійснюється, наприклад тоді, тілоохоронець стає вбивцею, довірений вартовий – злодієм, адвокат іде на згоду із протилежною стороною, суддя йде на підкуп, людина, в якої попросили поради, навмисно рекомендує щось погане.

Принцип справедливості конкретизується у моральних заповідях: не вбий, не вкради, не чини перелюбу, не порушуй чужих прав. Ці принципи актуалізуються в етичних нормах і правилах етикету.

Справедливість полягає у виконанні людиною своїх зобов’язань. Обов’язки можуть бути різними: а) заснованими на зобов’язаннях, які приймають приватні чи юридичні особи при укладанні договору; б) зумовленими конституцією і відповідними законами; в) зумовленими загальними моральними уявленнями про людську гідність і право особистості на повагу.

Також необхідно згадати про ще один важливий момент, який стосується небезпечності абсолютизації ідеї справедливості на шкоду іншим етичним категоріям. Так, ще давньокитайський мислитель Лао-Цзи зазначав: «...Де з’являється тільки після втрати дао; людяність – після втрати де; справедливість – після втрати людяності; ритуал – після втрати справедливості». Власне, не лише у суспільних та державних справах, котрі передусім мав на увазі Лао-Цзи, а й у безпосередніх людських стосунках гуманність, як кожен здатний переконатися на власному досвіді, вища за справедливість, хоча й не може бути реалізованою без неї. Кожен із нас прагне не тільки до того, щоб із ним поводилися справедливо. Тож, хоч яким би важливим було встановлення справедливості саме по собі, а все ж, за висловом Е. Левінаса, «любов завжди повинна стежити за справедливістю». У руслі християнської традиції можемо згадати у зв’язку з цим слова св. Ісака Сиріна: «Як одна піщинка не зрівняється за вагою з великою кількістю золота, так необхідність справедливої відплати є незрівнянною з Божественним милосердям». І ще: «Не кажи, що Бог справедливий, бо Його справедливість не випливає із твоїх вчинків... Де ж тоді справедливість Божа? Сказано, що Бог милостивий до грішників і нечестивців».

Отже, проблема справедливості є одним із фундаментальних принципів виміру моральності суспільних та міжособистісних стосунків. Дія принципу справедливості у вигляді належної оцінки моральних чеснот особистості надихає на творчість. І навпаки, несправедливість породжує від чуття безпорадності перед життям та спричиняє руйнування моральних стосунків.

Дата добавления: 2014-01-04