Основні типи, принципи та суперечності спілкування

Оскільки спілкування являє собою форму міжособистісних стосунків, то можна навести таку умовну його класифікацію (типологію), причому кожний із типів є одночасно етапом становлення і поглиблення стосунків:

— етикетний тип спілкування (формальний, неглибо­кий рівень в основному ролевої взаємодії, наприклад: покупці, пасажири, глядачі, болільники тощо);

— діловий тип (спілкування відбувається з приводу вико­нання тих чи інших соціальних функцій, які сформували гру­пу, наприклад: співробітники, члени навчального, студент­ського, армійського колективу тощо).

Діловий рівень (тип) легко переходить у такі:

— товариський, який характеризується становленням ціннісного визнання один одного, наприклад: серед колег, од­нокласників, товаришів по роботі, навчанню, команді;

— приязний тип — включає дружні стосунки (значна частина дозвілля, вільного часу проводиться разом; характе­ризується спільністю інтересів, ціннісних орієнтацій, цілей тощо);

— інтимний тип (формується нова єдність, цілісність; включає кохання, родинні стосунки, стійку тривалу дружбу, перш за все, в сім'ї).

Окремим типом можна виділити і спілкування із самим собою (внутрішні діалоги, мрії, спогади тощо).

Ці умовно виділені типи спілкування включають у свою чергу, різні види й типи спілкування залежно від: глибини стосунків, особливостей їх суб'єктів, тривалості, охоплення, дистанції між суб'єктами, спрямованості на загальнолюдські цінності.

Так, наприклад, у діловому типі спілкування можна виді­лити такі види: офіційне і неофіційне спілкування, службове і позаслужбове.

Інтимний тип, наприклад, включає таки види, як дружнє і сімейне спілкування; останнє, у свою чергу, виступає у таких формах, як батьківське, подружнє, любовне (сексуальне, релі­гійне).

На види і форми спілкування впливає також вік (між суб'єктами одного віку або різновікове спілкування), стать (одностатеве, різностатеве), національність (між суб'єктами однієї національності або міжнаціональне спілкування), релі­гійна, партійна або інша приналежність (релігійне спілкуван­ня, внутрішньопартійне, міжпартійне), спілкування у сфері дозвілля (художня самодіяльність, фізкультура тощо).

Спілкування не може бути позаморальним. Незалежно від типу воно може бути моральним або аморальним залежно від суб'єктивних установок, інтересів, цінностей і ціннісних орієнтацій суб'єктів спілкування. У зв'язку з цим постає пи­тання про протиріччя спілкування.

Розвиток моральних відносин між суб'єктами не може бу­ти позбавлений якихось протиріч. Навпаки, воно здійснюєть­ся через динаміку зіткнення різних протилежних тенденцій і наступне вирішення протиріч між ними.

Вихідними, неподільними одиницями будь-якого акту спілкування є два індивіди, кожний з яких відрізняється сво­їми індивідуальними якостями світосприйняття, живе у сво­єму індивідуальному просторі й часі, бачить, чує, відчуває, ро­зуміє, говорить, перебуває у своєму колі явищ і предметів (житло, кухня, меблі, одяг тощо дають уявлення про люди­ну). Подібна нетотожність людських індивідуальностей, їх ду­ховних світів — це величезне благо для суспільства, що від­криває нескінченні можливості духовного взаємозбагачення людей. У спілкуванні з тими, хто не схожий на нього, людина набуває нових соціальних якостей, розвиває та удосконалює вже набуті.

Разом з тим, несхожість людей один на одного має і дру­гий бік. Що відчутніші відмінності в характерах, поглядах, ви­хованні, навчанні, рівнях культури у взаємодіючих суб'єктів, то більше можливостей для виникнення гострих суперечнос­тей між ними.

Звідси випливає, що протиріччя спілкування можна розді­лити на два типи:

— протиріччя конструктивного характеру, які ведуть до розвитку, поглиблення, удосконалення стосунків;

— протиріччя деструктивного характеру, які ведуть до руйнування стосунків.

Щоб виявленні протиріччя не стали згубними для міжособового спілкування, не надали йому деструктивного характе­ру, не зруйнували можливості взаєморозуміння і міжсуб'єктної кооперації, від індивідів вимагаються активні зусилля певного роду. Здатністю (готовністю, бажанням, умінням) до подібних зусиль і визначається характер соціально-моральної активності особи, рівень її моральної культури.

Які ж конкретні зусилля вимагаються від індивіда перед лицем реальних комунікативних протиріч (тобто протиріч спілкування)?

Головне завдання суб'єктів комунікації полягає в тому, щоб не просто зафіксувати виявлене протиріччя в його почут­тєво-дотиковому вигляді, а шляхом раціонально-рефлективної діяльності моральної свідомості чітко сформулювати його як проблему, що вимагає вирішення. Прийнявши вигляд пробле­ми, протиріччя хвилює моральну свідомість, примушує суб'єк­та мобілізувати всі свої сили і здібності на її вирішення. Для цього необхідно знайти витоки, причини даного протиріччя, дослідити діалектику стосунків протилежностей.

Потім виявляються шляхи подальшого розвитку даного протиріччя і можливості його вирішення. Ось такі основні етапи аналітичної діяльності з вирішення комунікативних протиріч. Обов'язково треба запам'ятати, що там, де проти­річчя намагаються залишити в «замороженому», «законсервованому» вигляді, де намагаються робити вигляд, ідо їх не іс­нує, їх деструктивний потенціал від цього не зменшується, а навпаки, збільшується.

Своєчасне вирішення кожного конкретного комунікатив­ного протиріччя дозволяє підняти міжособове спілкування на якісно інший рівень.

Вирішуючись і знищуючись, комунікативні протиріччя не зникають повністю. їм на зміну приходять нові протиріччя, які вимагають, у свою чергу, також конкретних зусиль з боку суб'єктів для їх вирішення.

Слід виділити основні моральні принципи спілкування: рівність, любов, співчуття, доброзичливість, альтруїзм, повага, толерантність, уміння вислухати, делікатність, тактовність, довіра.

Аморальне ж спілкування будується на таких принципах, як егоїзм, користь, особиста вигода, помста, неповага тощо.

Процес спілкування забезпечується такими засобами, як: мова (слово), погляд, міміка, поза, манера, послання (лист, записка, фотографія), мода.

Отже, міжособове спілкування — це жива форма соці­альної дійсності, яка розвивається шляхом діалектичних про­тиріч, що складають її. Знайти шляхи вирішення протиріч спілкування своєчасно, найбільш оптимальним і найменш бо­лючим способом — завдання суб'єктів моральної культури, які протистоять один одному.

4. Моральна культура спілкування, її зміст і вияви

Моральна культура спілкування є різновидом людської ді­яльності, коли соціально-моральна активність спрямована на вирішення комунікативних протиріч таким чином, щоб пере­мога все-таки залишалася за принципами гуманізму й соці­альної справедливості.

Саме специфічні людські способи поведінки, які забезпе­чують гармонійний перебіг процесу спілкування між людьми, і називаються культурою спілкування.

Моральна культура спілкування невід'ємна від моральної культури особи, випливає з неї і являє собою ступінь засвоєн­ня морального досвіду попередніх поколінь у вигляді знань, умінь, навичок, почуттів, установок.

Моральна культура особи включає: культуру моральної сві­домості, культуру моральних почуттів і культуру моральної поведінки. Ці складові характеризують рівень засвоєння і реа­лізації моральності кожної конкретної соціальної особи.

Спілкування є мірилом (дзеркалом) моральної культури людини. Моральна культура спілкування, зокрема, включає: знання культурних моделей поведінки (загальних зразків, ети­кетних правил, стратегій) і уміння їх адекватно використову­вати в кожній конкретній ситуації спілкування.

Будь-який людський контакт виникає за умов певного культурного середовища, учасники спілкування займають ті чи інші соціальні позиції. Моделі поведінки, які визначаються загальнокультурними установками і соціальною роллю, утво­рюють соціокультурну матрицю спілкування. Ця матриця і дає нам готові форми поведінки. Коли учасники спілкування вступають у формалізований контакт у звичайній, часто по­вторюваній ситуації, їм не доводиться винаходити способи поведінки; вони мають можливість використовувати готові правила етикету і стратегії спілкування, адаптуючи їх для да­ного випадку (наприклад, використовуючи готові форми при­вітань, запропонованих культурною традицією, найбільш до­речні у даний момент, конкретизуючи звертання називанням імені того, до кого звертаються).

Якщо ж ситуація і правила поведінки учасників не визна­чені одночасно традицією і правилами соціальної гри, присто­сування доводиться виробляти самостійно. Ці пристосування неминуче будуть включати в себе і етикетні моделі, і відпра­цьовані стратегії, але як поодинокі моменти цього нового, не стандартизованого пристосування. Можна сказати, що, при­стосовуючись, людина виробляє стратегію, придатну для даної конкретної ситуації спілкування. Моральна культура спілку­вання особи в тому й виявляється, що на основі знань загаль­них культурних моделей поведінки особистість може вироб­ляти нові зразки поведінки, застосовувані до нестандартної конкретної ситуації, адаптуючи вже відоме й усталене (три­вале) до нового, нетипового.

Вироблення і втілення стратегій спілкування передбачає врахування психологічних закономірностей спілкування і ці­лий ряд умінь. Тут ми лише перерахуємо найважливіші з них: уміння координувати свою поведінку з поведінкою партнера на рівні психофізичної взаємодії (враховується сила голосу, швидкість реакцій тощо), інтелектуальних операцій (врахування кмітливості співбесідника, його тезаурус тощо), уміння давати зворотній зв'язок, не викликаючи захисних реакцій, забезпечувати психологічну підтримку, здійснювати самопрезентацію. Всі ці вміння входять до структури комунікативних здібностей.

Отже, моральна культура спілкування особи являє собою, з одного боку, знання і володіння культурними інструментами спілкування і моральними нормами поведінки, які вироблені в ході суспільно-історичної практики і прийняті в тій соціокультурній групі, до якої належить людина. З другого боку, це розвинені комунікативні здібності людини, вміння створюва­ти гармонійне спілкування.

Дата добавления: 2014-01-04