Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Медичне обслуговування — одна із форм соціального забезпечення

Читайте также:
  1. Багатоканальна система масового обслуговування з від­мовами
  2. Базові компоненти соціального життя
  3. Важливим є принцип охорони й захисту права й законних інтересів громадян на соціальне забезпечення.
  4. Варіативність поведінки, що відхиляється і асоціального
  5. Види загальнообов’язкового державного соціального страхування
  6. Види роботи соціального педагога з дітьми-інвалідами
  7. Види соціального забезпечення.
  8. Види та форми ресторанного обслуговування
  9. Визначення групи кредитних операцій за станом обслуговування позичальником боргу за ними. Класифікація кредитного портфеля
  10. Виробничий і технологічний процеси технічного обслуговування та ремонту АТЗ й місця їх реалізації
  11. Гарантійне обслуговування автомобілів
  12. Державна політика в галузі соціального захисту дітей з відхиленнями у розвитку

Кожна людина має природне невід’ємне і непорушне право «а охорону здоров’я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров’я і збере­ження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність сторони здоров’я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв’язання еко­логічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запро­вадження здорового способу життя.

Здоров’я – це стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів.

Охорона здоров’я – це система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.

ов. 49 Конституції України гарантує право на охорону здоров’я. Система охорони здоров’я передбачає:

а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини;

б) безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне сере­довище;

в) санітарно-епідеміологічне благополуччя території і населе­ного пункту, де він проживає;

г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та від­починку;

ґ) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я;

д) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здо­ров’я і здоров’я населення, включаючи існуючі і можливі фак­тори ризику та їх ступінь;

с) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесен­ня пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров’я;

є) участь в управлінні охороною здоров’я та проведенні гро­мадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;

ж) можливість об’єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров’я;

з) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримі­нації, пов’язаних зі станом здоров’я;

и) відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди;

і) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закла­дів та органів охорони здоров’я;

ї) можливість проведення незалежної медичної експертизи в разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування п в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров’я мо­жуть бути зачеплені загальновизнані права людини і громадянина

Громадянам України, які перебувають за кордоном, гаран­тується право на охорону здоров’я у формах і обсязі, передбаче­них міжнародними договорами, в яких бере участь Україна



Держава визнає право кожного громадянина України на охорону здоров’я і забезпечує його захист. У разі порушення законних прав і інтересів громадян у галузі охорони здоров’я відповідні державні, громадські або інші органи, підприємства, установи та організації, їх посадові особи і громадяни зобов’язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди. Судовий захист права на охорону здоров’я здійснюється у порядку, встановленому законодавством.

Разом з тим, закон визначає наступні обов’язки громадян України у галузі охорони здоров’я:

а) піклуватися про своє здоров’я та здоров’я дітей, не шкодити здоров’ю інших громадян;

б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення;

в) подавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які знаходяться у загрозливому для життя і здоров’я стані;

г) виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством про охорону здоров’я.

Іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, користуються такими ж пра­щами і мають такі ж обов’язки в галузі охорони здоров’я, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами чи законодавством України.

Охорона здоров’я – один із пріоритетних напрямків держав­ам діяльності. Держава формує політику охорони здоров’я в Україні та забезпечує її реалізацію. Державна політика охорони здоров’я забезпечується бюджетними асигнуваннями в розмірі, що відповідає її науково обґрунтованим потребам, але не менше десяти відсотків національного доходу.

Основу державної політики охорони здоров’я формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і зако­нодавчих засад охорони здоров’я, визначення її мети, головних завдань, напрямків, принципів і пріоритетів, встановлення нор­мативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових за­гальнодержавних програм охорони здоров’я.

Реалізація державної політики охорони здоров’я покладається ю органи державної виконавчої влади. Особисту відповідальність м неї несе Президент України. Президент України у своїй щорічній доповіді Верховній Раді України звітує про стан реалізації державної політики в галузі охорони здоров’я.

Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади в галузі охорони здоров’я є Міністерство охоро­ни здоров’я України, компетенція якого визначається положен­ням, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультур­но-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров’я. Держава також підтримує і заохо­чує індивідуальну підприємницьку діяльність у галузі охорони здо­ров’я. Дозвіл (ліцензія) на здійснення такої діяльності видається з порядку, передбаченому законодавством. Спори про відмову у видачі дозволу (ліцензії) розглядаються у судовому порядку.

Фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок Дер­жавного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів органів місцевого та регіонального самоврядування, фондів ме­дичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.

Держава повинна забезпечувати життєвий рівень населення, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслу­говування і забезпечення, який є необхідним для підтримання його здоров’я. З цією метою на основі науково обґрунтованих медичних, фізіологічних та санітарно-гігієнічних вимог встанов­люються єдині мінімальні норми заробітної плати, пенсій, сти­пендій, соціальної допомоги та інших доходів населення, органі­зується безкоштовне забезпечення найбільш вразливих верств населення продуктами харчування, одягом, ліками та іншими предметами першої необхідності, здійснюється комплекс захо­дів щодо задоволення життєвих потреб біженців, безпритульний та інших осіб, які не мають певного місця проживання, безкош­товно надаються медична допомога і соціальне обслуговування особам, які перебувають у важкому матеріальному становищі, загрозливому для їх життя і здоров’я.

З метою забезпечення сприятливих для здоров’я умов пращ. Навчання, побуту та відпочинку, високого рівня працездатності, профілактики травматизму і професійних захворювань, отруєнь та відвернення іншої можливої шкоди для здоров’я встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробни­чих та інших процесів, пов’язаних із діяльністю людей, а також до якості машин, обладнання, будівель, споживчих товарів те інших об’єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров’я. Всі державні стандарти, технічні умови і промислові зразіш1 обов’язково погоджуються з органами охорони здоров’я в поряд­ку, встановленому законодавством.

В інтересах збереження генофонду народу України, запобігання демографічній кризі, забезпечення здоров’я майбутніх по­колінь і профілактики спадкових захворювань держава зобов’я­зана здійснювати комплекс заходів, спрямованих на усуненню факторів, що шкідливо впливають на генетичний апарат людини, а також створювати систему державного генетичного моніторингу, організовувати медико-генетичну допомогу населенню, сприяти збагаченню і поширенню наукових знань в галузі генетики і демографії.

З метою запобігання інфекційним захворюванням, небезпечних для населення, держава забезпечує планомірне науково обґрунтоване попередження, лікування, локалізацію та ліквідацію часових інфекційних захворювань.

Суттєвого значення законодавство надає проблемам запобігання захворюванню на СНІД. З цією метою в Україні прийнято Закон ‘’Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальних захист населення”. Згідно з зазначеним Законом синдром набутого імунодефіциту (СНІД) – особливо небезпечна інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і через відсутність у даний час специфічних методів профілактики та ефективних методів лікування призводить до смерті. Масове розповсюдження цієї хвороби у всьому світі та в Україні створює загрозу особистій, громадській і державній безпеці, спричиняє важкі соціально-економічні та демографічні наслідки, що зумовлює необхідність вжиття спеціальних заходів щодо захисту прав і законних інтересів громадян та суспільства. Боротьба з цією хворобою є одним із пріоритетних завдань держави в галузі охорони здоров’я населення.

Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають або на законних підставах тимчасово перебувають на території України, мають право на:

• медичний огляд з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини;

• одержання офіційного висновку про результати такого медичного огляду та кваліфікованих рекомендацій щодо запобігання розповсюдженню ВІЛ – інфекції.

Медичний огляд неповнолітніх віком до 18 років і осіб, виз­наних у встановленому законом порядку недієздатними, може проводитися на прохання чи за згодою їх законних представ­ників, які мають право бути присутніми при проведенні такого огляду. Медичний огляд громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які постійно проживають на території України або яким надано статус біженців, здійснюється безоплатно. Порядок оплати медичного огляду інших категорій іноземців визначається законодавством та відповідними міжнародними договорами України.

Особа, яка пройшла медичний огляд, має право на повторний огляд у будь-який час у тому ж або, за своїм вибором, в іншому акредитованому в установленому порядку закладі охорони здоров’я.

За бажанням особи, яка звернулася до закладу охорони здо­ров’я для проведення медичного огляду, такий огляд може бути проведено анонімно. Відомості про результати медичного огля­ду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та становлять лікарську таємницю. Передача таких відомостей дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, а у випадках, передбачених законами України, також законним представникам цієї особи, закладам охо­рони здоров’я, органам прокуратури, слідства, дізнання та суду.

Згідно з законодавством особі, в якої за даними медичного огляду виявлено ВІЛ-інфекцію, повідомляється про це працівни­ком закладу охорони здоров’я, в якому проведено огляд, з ура­хуванням вимог цього Закону щодо конфіденційності зазначеної інформації. Одночасно ВІЛ-інфікованому повідомляється пре необхідність дотримання профілактичних заходів, спрямований на недопущення розповсюдження ВІЛ-інфекції, про гаранті: дотримання прав і свобод ВІЛ-інфікованих, а також про криміна­льну відповідальність за завідоме поставлення в небезпеку зара­ження та зараження інших осіб вірусом імунодефіциту людини.

У разі виявлення ВІЛ-інфекції у неповнолітніх віком до 18 років, а також у осіб, визнаних у встановленому законом поряд­ку недієздатними, працівник закладу охорони здоров’я, в якому проведено медичний огляд, повідомляє про це батьків або інших законних представників зазначених осіб. Порядок повідомлен­ня обстеженим особам про результати медичного огляду та ви­дачі їм відповідних офіційних висновків встановлюється Міністерством охорони здоров’я України.

Обов’язковому лабораторному дослідженню на наявність ВІЛ-інфекції підлягає кров (її компоненти), отримана від донорів край (її компонентів) та донорів інших біологічних рідин, клітин, тканин та органів людини. Переливання крові (її компонентів, а також використання інших біологічних рідин, клітин, органів, тканин у медичних цілях дозволяється лише після обов’язкового лабораторного дослідження крові донорів на ВІЛ-інфекцію Зі метою запобігання поширенню ВІЛ-інфекції через донорську кров її переливання застосовується лише у випадках, коли таке медичне втручання є єдиним засобом для врятування життя людина

У разі, коли існує реальна загроза життю людини та єдиним способом врятування хворого є термінове переливання крові, а належним чином перевіреної донорської крові немає, за згодою хворого або його законного представника допускається переливання крові, перевіреної на ВІЛ-інфекцію з використанням швидких тестів. Якщо усвідомлену згоду хворого або згоду його законного представника отримати неможливо, рішення про переливання такої крові прий­мається консиліумом лікарів, а при неможливості скликання консиліуму — лікарем, який надає медичну допомогу. Факт переливан­ня крові, перевіреної на ВІЛ-інфекцію з використанням швидких тестів, та згода хворого або його законного представника на про­ведення такого медичного втручання обов’язково письмово посвідчуються в медичній документації хворого, а зразок цієї крові тер­міново надсилається для відповідного лабораторного дослідження.

Дипломатичні представництва та консульські установи України видають візу на в’їзд в Україну іноземцям та особам без громадян­ства, які прибувають в Україну на строк понад три місяці, за умови пред’явлення ними документа про відсутність у них ВІЛ-інфекції, якщо інше не встановлено міжнародними договорами України.

З метою охорони здоров’я населення організуються профілак­тичні медичні огляди неповнолітніх, вагітних жінок, працівників підприємств, установ і організацій з шкідливими і небезпечни­ми умовами праці, військовослужбовців та осіб, професійна чи інша діяльність яких пов’язана з обслуговуванням населення або підвищеною небезпекою для оточуючих.

Держава повинна сприяти утвердженню здорового способу життя населення шляхом поширення наукових знань з питань охорони здоров’я, організації медичного, екологічного і фізич­ного виховання, здійснення заходів, спрямованих на підвищен­ня гігієнічної культури населення, створення необхідних умов, в тому числі медичного контролю, для заняття фізкультурою, спортом і туризмом, розвиток мережі лікарсько-фізкультурних закладів, профілакторіїв, баз відпочинку та інших оздоровчих закладів, на боротьбу зі шкідливими для здоров’я людини звичками, встановлення системи соціально-економічного стимулю­вання осіб, які ведуть здоровий спосіб життя.

Громадянам України надається лікувально-профілактична до­помога поліклініками, лікарнями, диспансерами, клініками науко­во-дослідних інститутів та іншими акредитованими закладами охо­рони здоров’я, службою швидкої медичної допомоги, а також окре­мими медичними працівниками, які мають відповідну ліцензію.

Кожний пацієнт має право вільного вибору лікаря, якщо остан­ній може запропонувати свої послуги.

Медичні працівники зобов’язані подавати першу невідкладну допомогу при нещасних випадках і гострих захворюваннях. Ме­дична допомога забезпечується службою швидкої медичної допо­моги або найближчими лікувально-профілактичними закладами незалежно від відомчої підпорядкованості та форм власності з подальшим відшкодуванням витрат.

У невідкладних випадках, коли подання медичної допомоги через відсутність медичних працівників на місці неможливе, підприємства, установи, організації та громадяни зобов’язані на­давати транспорт для перевезення хворого до лікувально-профілактичного закладу.

Медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з вико­нанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну : сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголо­шувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків (лікарська таємниця).

Медичне втручання (застосування методів діагностики профілактики або лікування, пов’язаних із впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров’ю пацієнта при наявності його згоди. Проте у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на ме­дичне втручання не потрібна.

Законодавством регулюється також порядок трансплантаті органів та інших анатомічних матеріалів, штучного запліднення та імплантації ембріона, застосування методів стерилізації, добро­вільного штучного переривання вагітності ін.

Медичні працівники зобов’язані подавати медичну допомогу у повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані. Така допомога може також надаватися спеціальні створеними закладами охорони здоров’я, що користуються піль­гами з боку держави. Активні заходи щодо підтримання життів хворого припиняються в тому випадку, коли стан людини визначається як незворотна смерть. Порядок припинення таких заходів, поняття та критерії смерті визначаються Міністерством охорони здоров’я України відповідно до сучасних міжнарод­них вимог. Медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії — навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з мстою припинення його страждань.

Громадяни забезпечуються лікарськими засобами та імунобіологічними препаратами через аптечні та лікувально-профілактичними заклади. У необхідних випадках громадяни забезпечуються протезами, ортопедичними, коригуючими виробами, окулярами, слуховими апаратами, засобами лікувальної фізкультури і спеціальними засобами пересування.

Законодавство України спрямоване на заохочення материнст­ві з боку держави. Охорона здоров’я матері та дитини забезпечу­ється організацією широкої мережі жіночих, медико-генетичних та інших консультацій, пологових будинків, санаторіїв та будинків відпочинку для вагітних жінок і матерів з дітьми, ясел, садків та інших дитячих закладів; наданням жінці відпустки у зв’язку з вагітністю і пологами з виплатою допомоги по соціальному страху­ванню та встановленням перерв у роботі для годування дитини; виплатою у встановленому порядку допомоги у зв’язку з народ­женням дитини і допомоги на час догляду за хворою дитиною; забороною застосування праці жінок на важких і шкідливих для здоров’я виробництвах, переведенням вагітних жінок на легку роботу зі збереженням середнього заробітку; поліпшенням і оздо­ровленням умов праці та побуту; усуненням негативних екологіч­них факторів; державною і громадською допомогою сім’ї та інши­ми заходами у порядку, встановленому законодавством України.

4. Види державних пенсій.

Основними нормативно-правовими актами, що регулюють пенсійне забезпечення в Україні, є Конституція України, Осно­ви законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, Закони України „Про загальнообов’яз­кове державне пенсійне страхування” та „Про недержавне пен­сійне забезпечення” (два останні вступають в дію з 2004 року).

Закон України „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” визначає принципи, засади і механізми функціону­вання системи загальнообов’язкового державного пенсійного стра­хування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом. Для окремих категорій громадян законами України можуть вста­новлюватися умови, норми і порядок їх пенсійного забезпечен­ня, відмінні від загальнообов’язкового державного пенсійного страхування і недержавного пенсійного забезпечення.

Згідно зазначеного Закону система пенсійного забезпечення в Україні складається з трьох рівнів:

• перший рівень — солідарна система загальнообов’язково­го державного пенсійного страхування (далі солідарна система), що базується на засадах солідарності і субсидування та здійснення виплати пенсій і надання соціальних послуг за рахунок коштів Пенсійного фонду на умовах та в порядку, передбачених цим Законом;

• другий рівень — накопичувальна система загальнообов’­язкового державного пенсійного страхування (далі — накопи­чувальна система пенсійного страхування), що базується на за­садах накопичення коштів застрахованих осіб у Накопичуваль­ному фонді та здійснення фінансування витрат на оплату дого­ворів страхування довічних пенсій і одноразових виплат на умова* та в порядку, передбачених цим Законом.

• третій рівень — система недержавного пенсійного забез­печення, що базується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їх об’єднань у формуванні пенсійних накопи­чень з метою отримання громадянами пенсійних виплат на умо­вах та в порядку, передбачених законодавством про недержавна пенсійне забезпечення.

Право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають:

1) громадяни України, які застраховані згідно із цим Зако­ном та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку ч» визнані інвалідами в установленому законодавством порядку мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб — члени їхніх сімен та інші особи, передбачені цим Законом;

2) особи, яким до дня набрання чинності цим Законом була позначена пенсія відповідно до Закону України „Про пенсійне забезпечення” (крім соціальних пенсій) або була призначена ткнеш (щомісячне довічне грошове утримання) за іншими законодавчими актами, але вони мали право на призначення пенсії за Законом України „Про пенсійне забезпечення” — за умови, якщо вони не отримують пенсію (щомісячне довічне грошове утримання) з інших джерел, а також у випадках, передбачених цим Законом, — члени їхніх сімей.

Право на отримання довічної пенсії та одноразової виплати за рахунок коштів Накопичувального фонду мають застраховані скоби і члени їхніх сімей та/або спадкоємці на умовах та в порядку, визначених цим Законом.

Особи, які не підлягають загальнообов’язковому державному пенсійному страхуванню, але добровільно сплачували страхові внески в порядку та розмірах, встановлених ним Законом, до солідарної системи та/або накопичувальної системи пенсійного страхування, мають право на умовах, визначених цим Законом. «з отримання пенсії і соціальних послуг за рахунок коштів Пенсійного фонду та/або отримання довічної пенсії чи одноразової виплати за рахунок коштів Накопичувального фонду.

Відповідно до цього Закону, за рахунок коштів Пенсійного фонду в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати:

1) пенсія за віком;

2) пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання в тому числі каліцтва, не пов’язаного з роботою, інвалідності з дитинства);

3) пенсія у зв’язку з втратою годувальника.

У солідарній системі надаються соціальні послуги за рахунок коштів Пенсійного фонду.

За рахунок коштів Накопичувального фонду, що облікову­ються на накопичувальних пенсійних рахунках, здійснюються такі пенсійні виплати:

1) довічна пенсія з установленим періодом;

2) довічна обумовлена пенсія;

3) довічна пенсія подружжя;

4) одноразова виплата.

Умовами призначення пенсії за віком с досягнення чоловіка­ми 60 років, жінками — 55 років та наявності страхового стажу не менше п’яти років. Розмір пенсії за віком визначається шляхом множення заробітної плати (доходу) застрахованої особи, з якої обчислюється пенсія, на коефіцієнт страхового стажу застрахо­ваної особи, визначеного відповідно до цього Закону (ов. 25).

За бажанням застрахованої особи частина розміру пенсії за віком за період страхового стажу, набутого до дня набрання чинності цим Законом, може бути визначена відповідно до ран­іше діючого законодавства, а частина розміру пенсії за період страхового стажу, набутого після набрання чинності цим Зако­ном, — відповідно до цього Закону.

Згідно нового Закону максимальний розмір пенсії за віком не обмежується. В той же час, мінімальний розмір пенсії за віком встановлюється в розмірі 20 відсотків середньої заробітної пла­ти працівників, зайнятих у галузях економіки України за попе­редній рік, яка визначається спеціально уповноваженим цент­ральним органом виконавчої влади у галузі статистики за наяв­ності у чоловіків 25 років (у жінок — 20) страхового стажу.

За наявності страхового стажу меншої тривалості пенсія за віком встановлюється в розмірі, пропорційному наявному стра­ховому стажу, виходячи з мінімального розміру пенсії за віком.

Нововведенням у пенсійному законодавстві стало впровад­ження умов підвищення розміру пенсії за віком у разі відстроч­ки часу її призначення. Так, особі, яка набула права на пенсію за віком відповідно до цього Закону, але після досягнення пен­сійного віку виявила бажання працювати і одержувати пенсію з більш пізнього строку, пенсія за віком призначається з ураху­ванням страхового стажу на день звернення за призначенням пенсії з підвищенням розміру пенсії за віком за кожний повний рік страхового стажу після досягнення пенсійного віку.

Пенсія по інвалідності призначається в разі настання інвалід­ності, що спричинила повну або часткову втрату працездатності внаслідок загального захворювання, в тому числі каліцтва, не по­в’язаного з роботою, інвалідності з дитинства за наявності необ­хідного страхового стажу. Пенсія по інвалідності призначається незалежно від того, коли настала інвалідність: у період роботи, до влаштування на роботу чи після припинення роботи. Необхідно мати на увазі, що пенсія по інвалідності від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання призначається відпо­відно до Закону України „Про загальнообов’язкове державне соці­альне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”

Пенсія у зв’язку з втратою годувальника призначається непрацездатним членам сім’ї померлого годувальника, які були на його утриманні, за наявності в годувальника на день смерті страхового стажу, який був би необхідний йому для призначення пенсії по інвалідності, а в разі смерті пенсіонера або осіб, які милішали інвалідність під час проходження строкової військової служби — незалежно від тривалості страхового стажу. При цьому дітям пенсія у зв’язку з втратою годувальника призначається незалежно від того, чи були вони на утриманні годувальника.

Законом передбачено, що пенсійне забезпечення застрахованих осіб, які працювали або працюють на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком №1 та на інших роботах із шкідливими і важки­ми умовами праці за списком №2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, на посадах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах або за вислугу років, які відповідно до законодавства, що діяло раніше, мали право на пенсію на пільгових умовах або за вислугу років, буде здійснюється згідно з окремим законодавчим актом через професійні та корпоративні фонди. До запровадження пенсійного забезпечення через професійні та корпоративні фонди цим особам пенсії призначатимуться за нормами цього Закону в разі досягнення пенсійного віку та наявності трудового стажу, пе­редбаченого Законом України „Про пенсійне забезпечення”.

У разі, якщо особа має право на отримання пенсії відповідно до законів України „Про державну службу”, „Про Національний банк України”, „Про дипломатичну службу”, „Про службу і органах місцевого самоврядування”, „Про прокуратуру”, „Про статус народного депутата України”, „Про статус суддів”, „Про судову експертизу”, „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, Митного кодексу України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України та цього Закону, призначається одна пенсія за її вибором. При цьому різниця між розміром пенсії, на який має право особа відповід­но до зазначених законодавчих актів, та розміром пенсії із солідарної системи відповідно до цього Закону фінансується за рахунок коштів Державного бюджету України.

Система недержавного пенсійного забезпечення входить скла­довою частиною системи накопичувального пенсійного забезпе­чення, яка ґрунтується на засадах добровільної участі фізичних та юридичних осіб, крім випадків, передбачених законами, у форму­ванні пенсійних накопичень з метою отримання учасниками не­державного пенсійного забезпечення додаткових до загальнообов­’язкового державного пенсійного страхування пенсійних виплат й регулюється відповідно законодавством про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, Законами України „Про недер­жавне пенсійне забезпечення”, „Про страхування”, „Про банки і банківську діяльність”, „Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”, „Про цінні папери і фондову біржу”, „Про державне регулювання ринку цінних папе­рів в Україні”, „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” та інших нормативно-правових актів.

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Види соціального забезпечення | Допомога

Дата добавления: 2014-01-04; Просмотров: 6401; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Рекомендуемые страницы:

Читайте также:
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2019) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление
Генерация страницы за: 0.01 сек.