Екологічний аудит

Його відмінність від екологічного контролю насамперед полягає в тому, що екологічний аудит є видом професійної підприєм­ницької діяльності. Якщо правовим наслідком здійснення екологіч­ного контролю є прийняття управлінських та інших рішень (зокрема, заборона екологічно некоректної діяльності, притягнення до відповідальності порушників, відкриття фінансування певної діяль­ності тощо), то екологічний аудит відіграє допоміжну роль при прий­нятті рішень, причому не лише органами виконавчої влади чи місце­вого самоврядування, а й юридичними чи фізичними особами, в першу чергу — суб'єктами господарювання, які замовляють екологіч­ний аудит. Звідси — різний статус інформації про висновки екологіч­ного аудиту, з одного боку, та екологічного контролю — з іншого. Якщо результати екологічного контролю (так само, як і екологічної експертизи) переважно мають бути відкритими для громадськості, то висновки екологічного аудиту є власністю його замовника, який і визначає режим такої інформації (за загальним правилом вона є конфіденційною).

За змістом екологічний аудит є документально оформленим систем­ним незалежним процесом оцінювання об'єкта для встановлення відповідності визначених видів діяльності, заходів, умов, систем управління навколишнім природним середовищем та інформації з цих питань вимогам законодавства України про охорону навколишнього при­родного середовища та іншим критеріям екологічного аудиту. Відповідні критерії встановлюються замовником екологічного аудиту в договорі на його проведення. Екологічному аудиту можуть підляга­ти підприємства, установи та організації, їх філії, представництва чи об'єднання, цілісні майнові комплекси, інші господарські об'єкти, їх окремі підрозділи, виробництва чи види діяльності; системи управ­ління навколишнім природним середовищем; інші об'єкти, передба­чені законом.

Право на проведення екологічного аудиту в Україні мають еколо­гічні аудитори, сертифіковані відповідно до вимог законодавства України. Такими вимогами є: а) відповідна вища освіта; б) досвід ро­боти у сфері охорони навколишнього природного середовища або суміжних сферах не менше чотирьох років підряд; в) отримання в установленому порядку сертифіката на право здійснення відповідної діяльності, який видається терміном на 3 роки. На жаль, законодавство не містить переліку спеціальностей, опанувавши які особа може претендувати на отримання сертифіката екологічного аудитора, віддаючи вирішення цього питання на розсуд Міністерст­ва охорони навколишнього природного середовища України, що не сприяє об'єктивному вирішенню справи. Є й ряд інших питань, що потребують свого вирішення, зокрема: що можна вважати «суміжною» щодо охорони навколишнього природного середовища сферою та інші.

Для того щоб юридична особа могла претендувати на внесення до Реєстру екологічних аудиторів та юридичних осіб, які мають право на здійснення екологічного аудиту, достатньо, по-перше, передбачити відповідний вид діяльності у своєму статуті, а по-друге, мати у штаті хоча б одного екологічного аудитора.

Містить законодавство України й певні заборони на проведення екологічного аудиту. Вони поширюються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, осіб, яким законом заборонено здійснювати підприємницьку діяльність. Забороняється здійснювати екологічний аудит господарських об'єктів екологічним аудиторам,

якщо вони мають акції цих об'єктів або в іншій формі мають безпосе­реднє відношення до них.

Закон України «Про екологічний аудит» розрізняє внутрішній та зовнішній; обов'язковий та добровільний екологічний аудит.

Внутрішній екологічний аудит об'єкта проводиться на замовлення його власника чи органу управління для власних потреб. Зовнішній екологічний аудит проводиться на замовлення інших заінтересованих суб'єктів. Такими суб'єктами можуть бути, зокрема, потенційні по­купці об'єкта, що приватизується або виставляється на продаж — для визначення реальної вартості об'єкта з урахуванням його екологічних характеристик.

Добровільний екологічний аудит здійснюється стосовно будь-яких об'єктів на замовлення як власника (органу управління) об'єкта, так і іншого заінтересованого суб'єкта. У другому випадку, тобто якщо екологічний аудит замовляється третьою стороною, Закон вимагає згоди керівника чи власника об'єкта на проведення на ньому екологічного аудиту.

Обов'язковий екологічний аудит відповідно до ст. 12 Закону України «Про екологічний аудит» здійснюється на замовлення заінтересованих органів виконавчої влади або органів місцевого са­моврядування щодо об'єктів або видів діяльності, які становлять підвищену екологічну небезпеку, відповідно до Переліку видів діяль­ності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, за­твердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 554, у таких випадках: банкрутство; приватизація, переда­ча в концесію об'єктів державної та комунальної власності; передача або придбання в державну чи комунальну власність; передача у дов­гострокову оренду об'єктів державної або комунальної власності; створення на основі об'єктів державної та комунальної власності спільних підприємств; екологічне страхування об'єктів; завершення дії угоди про розподіл продукції відповідно до закону; в інших випад­ках, передбачених законом. Станом на 1 липня 2007 р. Мінприроди України підготовлені зміни до Закону «Про екологічний аудит», яки­ми, зокрема, пропонується суттєво розширити сферу обов'язкового екологічного аудиту

9. Інформування в галузі охорони навколишнього природного середовища

Однією з найважливіших функцій управління в галузі охорони на­вколишнього природного середовища, роль якої постійно зростає, є інформування.

Екологічне інформування (екологічне інформаційне забезпечення) — це доведення до заінтересованої громадськості, органів та осіб, які приймають управлінські та інші рішення, екологічної інформації.

Еколого-інформаційне забезпечення є однією з основних гарантій реалізації конституційного права громадян на вільний доступ до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і пред­метів побуту, а також права на її поширення (ст. 50 Конституції).

Основними суб'єктами еколого-інформаційних відносин є грома­дяни України; юридичні особи; держава. Відповідна функція еко­логічного управління насамперед є державною, тобто її здійснення покладається на органи виконавчої влади спеціальної компетенції, які мають відповідну інформацію. Перелік таких органів і напрями інформації, яка ними збирається і узагальнюється, наведено в Поло­женні про державну систему моніторингу довкілля.

Об'єктом еколого-інформаційних відносин є, згідно зі ст. 8 Закону «Про інформацію», документована або публічно оголошувана інфор­мація про події та явища в екологічній

Форми екологічного інформування передбачені ст. 25^і Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», зо­крема:

а) підготовка спеціально уповноваженим центральним органом
виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища і подання на розгляд Верховної Ради України щорічної Національної доповіді про стан навколишнього природного середовища в Україні, а після її розгляду Верховною Радою України опублікування окремим виданням та розміщення в системі Інтернет;

б) щорічне інформування Радою міністрів Автономної Республіки
Крим, обласними державними адміністраціями, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями відповідних рад та населення про стан навколишнього природного середовища відповідних територій;

в) систематичне інформування населення через засоби масової інформації про стан навколишнього природного середовища, динаміку його змін, джерела забруднення, розміщення відходів чи іншої зміни навколишнього природного середовища і характер впливу екологічних факторів на здоров'я людей;

г) негайне інформування про надзвичайні екологічні ситуації;

ґ) передача інформації, отриманої в результаті проведення монітор рингу довкілля, каналами інформаційних зв'язків органам уповноваженим приймати рішення щодо отриманої інформації;

д) забезпечення вільного доступу до екологічної інформації, яка не
становить державної таємниці і міститься у списках, реєстрах, архівах
та інших джерелах.

Екологічне інформаційне забезпечення може здійснюватись як шляхом надання відповідної інформації фіксованому колу споживачів за еколого-інформаційними запитами, так і шляхом її систематично­го чи екстреного оприлюднення (якщо йдеться про інформацію, що є важливою для широкого загалу). Джерелами екологічної інформації слугують дані моніторингу довкілля, кадастрів природних ресурсів, реєстри, автоматизовані бази даних, архіви. Для інформації, що на­дається за запитами, такими джерелами також є довідки, які видають­ся уповноваженими на те органами державної влади, органами місце­вого самоврядування, громадськими організаціями, окремими поса­довими особами.

10. Інші функції екологічного управління

Серед інших функцій екологічного управління слід згадати функції екологічного менеджменту, сертифікації, реєстрації, паспор­тизації, маркування, декларування.

Екологічний менеджмент (екологічне керування) — функція екологічного управління, що спрямована на забезпечення гармонізації діяльності та розвитку господарських та інших об'єктів із еколого-правовими вимогами і реалізується на об'єктовому рівні в будь-якій галузі господарювання.

Екологічний менеджмент у тому чи іншому вигляді існує на будь-якому об'єкті, діяльність якого пов'язана з використанням природ­них ресурсів або може справляти вплив на довкілля, та виявляється в організаційно-інституційному забезпеченні природоохоронної діяль­ності об'єкта з покладанням відповідальності за цю сферу на певні підрозділи (осіб), в організації руху екологічної інформації та її носіїв (документації) каналами інформаційних зв'язків, у веденні первин­ного обліку та екологічної звітності (в тому числі статистичної), у здійсненні виробничого контролю тощо.

Екологічна сертифікація — це функція управління в галузі охорони навколишнього природного середовища, за допомогою якої визнаний у вста­новленому порядку орган документально засвідчує відповідність об'єкта сертифікації (продукції, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу) встановленим екологічним законодавством вимогам.

Запровадження і здійснення відповідного інституту регулюється законами України «Про захист прав споживачів» (1991, в редакції від 1 грудня 2005 р.), «Про підтвердження відповідності» (2001), «Про безпечність та якість харчових продуктів» (в редакції 2005 p.), декре­том Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» та іншими нормативно-правовими актами.

Суб'єктами відносин щодо сертифікації є:

повноважний орган, визнаний у встановленому законом поряд­ку (наприклад, акредитований) здатним здійснювати діяльність із сертифікації у відповідній сфері. Такий орган може бути як держав­ним, так і приватним, як національним, так і міжнародним, якщо за­коном не передбачений спеціальний суб'єкт відповідної діяльності з сертифікації;

господарюючі суб'єкти, які відповідно до закону вступають у відносини щодо отримання сертифікатів, які підтверджували б еко­логічні якості та безпеку їхніх товарів, послуг, систем екологічного менеджменту тощо. У деяких передбачених законодавством випадках

господарюючий суб'єкт, що є виробником (постачальником) певної продукції, сам видає сертифікат якості виробника про відповідність певної серії своєї продукції вимогам, установленим законодавством;

фізичні особи щодо підтвердження їх кваліфікаційної придат­ності до виконання певних робіт чи надання певних послуг у сфері охорони навколишнього природного середовища. Такими суб'єкта­ми, зокрема, є особи — кандидати на здійснення екологічного аудиту, які відповідно до Закону України «Про екологічний аудит» підляга­ють сертифікації на предмет визначення їх кваліфікаційної придат­ності на здійснення такої діяльності через перевірку відповідності їх освіти та досвіду роботи вимогам законодавства України, знання ме­тодик та порядку здійснення екологічного аудиту та складання ними кваліфікаційного іспиту.

Екологічна сертифікація може бути як обов'язковою (вимога що­до якої встановлена законодавством України), так і добровільною. Перелік продукції, що лідлягає обов'язковій сертифікації в Україні, затверджується наказом Держспоживстандарту України за погоджен­ням з іншими заінтересованими центральними органами виконавчої влади (нині чинний).

Відповідно до статей 14, 15 Закону України «Про захист прав спо­живачів» продукція, щодо якої встановлено обов'язкові вимоги забез­печення безпеки навколишнього природного середовища, має пройти встановлену законодавством процедуру оцінки відповідності.

Перелік продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації в Україні, затверджено наказом Держспоживстандарту від 1 лютого 2005 р. № 28, із наступними змінами. Стосовно продукції, яка підлягає обов'язковій сертифікації, споживачеві має надаватись інформація про таку сер­тифікацію. Реалізація продукції (у тому числі імпортних товарів) без маркування національним знаком відповідності та/або без сертифіка­та відповідності чи декларації про відповідність забороняється.

Декларування як функція екологічного управління, так само як і екологічна сертифікація, є способом підтвердження відповідності. Але на відміну від екологічної сертифікації декларування відповідності про­дукції, послуг, безпеки, систем екологічного менеджменту тощо встанов­леним екологічним законодавством вимогам — це процедура, що здійснюється самим суб'єктом господарювання (уповноваженою ним особою), на власну відповідальність і документально ним засвідчується. Тому цю функцію інакше називають самодекларуванням.

Відповідно до Закону України «Про підтвердження відповідності» Перелік продукції, відповідність якої може бути підтверджена декларацією про відповідність, було затверджено наказом Держспоживстан­дарту від 29 січня 2007 р. № 6. Встановлено також Тимчасовий порядок декларування відповідності продукції з низьким ступенем ризику для життя і здоров'я споживачів, затверджений наказом Держспоживстан­дарту України від 1 грудня 2005 р. № 342. Водночас оцінка відповідності продукції, внесеної до Переліку продукції, відповідність якої може бу­ти підтверджена декларацією про відповідність, на бажання виробника (постачальника) може здійснюватись шляхом її сертифікації.

Різновидом цього способу підтвердження відповідності є деклару­вання безпеки об'єкта підвищеної небезпеки, тобто підготовка суб'єктом господарської діяльності і подання ним до місцевих органів виконавчої влади декларації безпеки. Відповідно до ст. 10 Закону Ук­раїни вимоги подання декларації безпеки поширюються на всі підприємства, установи, організації, які планують експлуатувати хоча б один об'єкт підвищеної небезпеки, тобто об'єкт, на якому викорис­товуються, виготовляються, переробляються, зберігаються або транс­портуються одна або кілька небезпечних речовин чи категорій речо­вин у кількості, що дорівнює або перевищує нормативно встановлені порогові маси, а також інші об'єкти як такі, що відповідно до закону є реальною загрозою виникнення надзвичайної ситуації техногенно­го та природного характеру.

Декларація безпеки складається на основі ідентифікації відпо­відних об'ємів, дослідження суб'єктом господарської діяльності сту­пеня небезпеки та оцінки рівня ризику виникнення аварій, що пов'язані з експлуатацією цих об'єктів. Для об'єктів підвищеної не­безпеки, що експлуатуються, декларація безпеки складається як са­мостійний документ, а для об'єктів підвищеної небезпеки, що буду­ються (реконструюються, ліквідуються), — як складова відповідної проектної документації.

Оцінка рівня ризику проводиться згідно з Методикою визначення ризиків та їх прийнятних рівнів для декларування безпеки об'єктів підвищеної небезпеки. Суб'єкт господарської діяльності відповідно до вимог законів України «Про екологічну експертизу», «Про наукову та науково-технічну експертизу» здійснює експертизу повноти дослідження ступеня небезпеки та оцінки рівня ризику, а також обґрунтованості та достатності прийнятих щодо зменшення рівня ри­зику, готовності до дій з локалізації і ліквідації наслідків аварій рішень.

Екологічне маркування полягає в установленні спеціального позначення для засвідчення високих екологічних якостей певного продукту чи пов'яза­них з ним процесів і методів виробництва

Законодавство України не вживає поняття «екологічне маркуван­ня». Водночас ціла низка законодавчих актів регламентує загальні пи­тання маркування продукції в контексті захисту прав споживачів, імпорту-експорту сільськогосподарської продукції, якості та безпеки харчових продуктів тощо. Поряд з іншими вимогами до маркування законодавчі акти України регламентують також необхідність відобра­ження й екологічних показників при маркуванні продукції певних видів і категорій. Ці питання відображені, зокрема, в законах України «Про захист прав споживачів» (1991, в редакції 2005 р.), «Про забезпе­чення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (1994), «Про пестициди і агрохімікати» (1995), «Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції» (1997), «Про безпечність та якість харчових продуктів» (1997, в редакції від 6 вересня 2005 p.), «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну» (1998), «Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції» (2000), «Про перевезення небезпечних вантажів» (2000), «Про підтвердження відповідності» (2001), «Про стандарти, технічні регламенти та проце­дури оцінки відповідності» (2005) та в деяких інших.

1)Водночас термін «екологічне маркування» застосовується в міжна­родних стандартах, у тому числі — адаптованих в Україні. Це міжна­родні стандарти: ДСТУ ISO 14020 «Екологічні маркування та декла­рації. Основні принципи»; ДСТУ ISO 14021 «Екологічні маркування

2)та декларації. Самодекларовані екологічні заяви (екологічне марку­вання типу II)»; ДСТУ ISO 14024 «Екологічні маркування та декла­рації. Екологічне маркування типу І. Принципи та методи».

3)Так, стандарт ДСТУ ISO 14024 регулює програми екологічного маркування типу І, згідно з якими екологічну марку отримує продукція, що відповідає певним вимогам. Екомарка (ecolabel) іден­тифікує продукцію, якій віддається перевага у зв'язку з її екологічністю в межах певної групи однорідної продукції. Програми еко­логічного маркування типу І є добровільними, можуть здійснюватися громадськими або приватними організаціями і мати національний, регіональний чи міжнародний характер. Стандартом встановлюється процедура сертифікації продукції для отримання права використову­вати знак екологічного маркування. Визначено також принципи та методи, що застосовуються для розробки програм екологічного мар­кування незалежною третьою стороною, вибір категорій продукції, що піддягає маркуванню, екологічних критеріїв оцінки її функціо­нальних або якісних аспектів. Відповідно до вимог цього міжнарод­ного стандарту в Україні встановлено національний знак «Екологічно чисто та безпечно» (зареєстровано Міністерством юстиції України, свідоцтво № 444 від 18 лютого 2002 p.). З реєстрацією цього знаку по­чала впроваджуватися Програма екологічного маркування в Україні. Підприємство-виробник, продукція якого пройшла сертифікацію (отримано сертифікат відповідності в незалежній міжнародній сис­темі System of Independent Certification), отримує право відтворення цього національного знаку екологічного маркування як на етикетці своєї продукції, так і на документації до неї та відповідних рекламних матеріалах. За останні роки право маркувати національним знаком «Екологічно чисто та безпечно» отримали деякі вітчизняні продукти харчування (зокрема, мінеральна вода «Миргородська № 2» вироб­ництва закритого акціонерного товариства Миргородського заводу продтоварів «Калинка»), будівельні матеріали (зокрема, лицьова керамічна плитка виробництва ЗАТ з іноземними інвестиціями «Сло­божанська кераміка»), лако-фарбові матеріали (водно-дисперсійні фарби ТМ «Колорит») та інші.

Дата добавления: 2014-01-04