Тематика рефератів. Методична розробка до теоретичного заняття

Методична розробка до теоретичного заняття

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Що таке сайт?
2. Які існують розділи сайтів?
3. Що таке форум на сторінці?
4. Що таке заголовок сайту?
5. Які існують інструментальні засоби?

« Планування з питань цивільного захисту

Основні принципи і засоби захисту населення в надзвичайних ситуаціях. Колективні засоби захисту людини. »

Методична розробка

обговорена та затверджена

на засіданні кафедри

протокол №

Мета: дати характеристику принципам та засобам захисту населення в надзвичайних ситуаціях.

Метод: лекція.

Місце проведення: аудиторія.

Матеріальне забезпечення: ТЗН, таблиці, плакати

План

1. Основні принципи і способи захисту населення в надзвичайних ситуаціях

2. Основні способи захисту населення в надзвичайних ситуаціях техногенного і природного характеру

3.. Державне регулювання і контроль захисту населення і територій

4. Організація захисту населення в надзвичайних ситуаціях.

Література:

1. Русаловський А.В., Вендичанський В.Н. Цивільний захист: Навч. Посібн./За наук.ред. Запорожця О.І., -К.: АМУ, 2008, -250с.

2. Стеблюк М.І. Цивільна оборона та цивільний захист: Підручник.– К: Знання-Прес, 2007.– 487 с.

3. Сусло С.Т., Заплатинський В.М., Харамда Г.М. Цивільний захист: Навч. посібник/ За ред.. проф.. М.О. Біляковича.– К.: Арістей, 2007.– 386 с.

1. Організація оповіщення населення в надзвичайних ситуаціях.

2. Організація евакуації населення в надзвичайних ситуаціях.

3. Організація Медичного ЗАХИСТУ населення в надзвичайних ситуаціях.

4. Організація ІНЖЕНЕРНОГО ЗАХИСТУ населення.

5. ЗАСОБИ ІНДИВІДУАЛЬНОГО ЗАХИСТУ.

Захист населення організовується і здійснюється відповідно до вимог Конституції України (1996 р.), законів України:

—»Про Цивільну оборону України» (1999 р.);

—»Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань» (1998 р.);

—»Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру» (2000 р.);

—»Про правовий режим надзвичайного стану»;

— Концепції «Про захист населення і територій при загрозі і виникненні надзвичайної ситуації», схваленої Наказом Президента України від 26.03.1999 року № 234/99 та інших нормативно-правових актів по захисту населення в надзвичайних ситуаціях.

Стаття 1 Концепції визначає, що захист населення і території є системою загальнодержавних заходів, які реалізуються центральними і місцевими органами виконавчої влади, виконавчими органами рад, органами управління з питань надзвичайної ситуації і Цивільної оборони, підлеглими їй силами і засобами підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, добровільними формуваннями, які забезпечують виконання організаційних, інженерно-технічних, санітарно-гігієнічних, протиепідемічних та інших заходів з метою попередження і ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій.

Рівень національної безпеки не може бути достатнім, якщо в загальнодержавному масштабі не буде вирішено завдання захисту населення, об'єктів економіки і національного надбання від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру.

Небезпека життєво важливим інтересам громадян в умовах надзвичайних ситуацій техногенного, природного і воєнного характеру поділяється на зовнішню і внутрішню.

Зовнішня небезпека безпосередньо пов'язана з безпекою життєдіяльності населення і держави в умовах розв'язання сучасної

війни чи локальних збройних конфліктів, виникненням глобальних техногенних, екологічних катастроф за межами України.

Внутрішня небезпека пов'язана з надзвичайними ситуаціями техногенного і природного характеру чи спровокована терористичними діями.

Основні принципи і способи захисту населення в надзвичайних ситуаціях

Актуальність проблеми природно-техногенної безпеки населення і територій обумовлена тенденціями зростання втрат людей і шкоди територіям у результаті небезпечних природних явищ і катастроф. Ризик надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру постійно зростає.

У Законі України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру» враховані вимоги сформованих обставин і часу, визначені завдання, принципи і способи захисту населення в надзвичайних ситуаціях.

Основними завданнями захисту населення і території від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру є:

— здійснення комплексу заходів щодо запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного і природного характеру;

— забезпечення готовності і контролю за станом готовності до дій і взаємодії органів управління в цій сфері, сил і засобів, призначених для запобігання надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру і реагування на них.

Основні принципи у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру

Захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру здійснюється за принципами:

— пріоритетності завдань, спрямованих на порятунок життя і збереження здоров'я людей та навколишнього середовища;

— безперечної переваги раціональної і превентивної безпеки;

— вільного доступу населення до інформації про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру;

— особистої відповідальності і турботи громадян про власну безпеку, неухильного дотримання ними правил поведінки і дій у надзвичайних ситуаціях техногенного і природного характеру;

— відповідальності в межах своїх повноважень посадових осіб за дотримання вимог даного Закону;

— обов'язковості завчасної реалізації заходів, спрямованих на попередження виникнення надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру і мінімізацію їх негативних психосоціальних наслідків;

— врахування економічних, природних та інших особливостей територій і ступеня реальної небезпеки виникнення надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру;

— максимально можливого, ефективного і комплексного використання наявних сил і засобів, призначених для запобігання надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру та реагування на них.

Основні способи захисту населення в надзвичайних ситуаціях техногенного і природного характеру

Інформування та оповіщення

Формування й оповіщення у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру є основним і головним невід'ємним елементом усієї системи заходів такого захисту. Інформацію становлять відомості про прогнозовані або виниклі надзвичайні ситуації з визначенням їх класифікації, меж поширення і наслідків, а також способи і методи реагування на них.

Центральні і місцеві органи виконавчої влади, виконавчі органи рад зобов'язані надавати населенню через засоби масової інформації оперативну і достовірну інформацію про стан захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій, про виникнення надзвичайних ситуацій, методи і способи їх захисту, уживання заходів щодо забезпечення безпеки.

Оповіщення про загрозу виникнення надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру та постійне інформування населення про них забезпечуються шляхом:

— завчасного створення і підтримки в постійній готовності загальнодержавної і територіальних автоматизованих систем централізованого оповіщення населення;

— організаційно-технічного об'єднання територіальних систем централізованого оповіщення і систем оповіщення на об'єктах господарювання;

— завчасного створення й організаційно-технічного об'єднання із системами спостереження і контролю постійно діючих локальних систем оповіщення й інформування населення в зонах можливого катастрофічного затоплення, районах розміщення радіаційних і хімічних підприємств, інших об'єктів підвищеної небезпеки;

— централізованого використання загальнодержавних і галузевих систем зв'язку, радіопровідного, телевізійного оповіщення, радіотрансляційних мереж та інших технічних засобів передачі інформації.

Спостереження

З метою своєчасного захисту населення і території від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру, запобігання і реагування на них відповідними центральними і місцевими органами виконавчої влади здійснюються:

— створення і підтримка в постійній готовності загальнодержавної і територіальних систем спостереження і контролю з включенням у них існуючих сил і засобів контролю;

— організація збору, обробки і передачі інформації про стан навколишнього середовища, забруднення харчових продуктів, продовольчої сировини, фуражу, води радіоактивними, хімічними речовинами, мікроорганізмами й іншими біологічними агентами.

Укриття в захисних спорудах

Укриттю в захисних спорудах, у разі потреби, підлягає населення відповідно до його приналежності до груп (працююча зміна, населення, яке проживає в небезпечних зонах).

Створення фонду захисних споруд забезпечується шляхом:

— комплексного освоєння підземного простору міст і населених пунктів для взаємопогоджуваного розміщення в ньому споруд і приміщень соціально-побутового, воєнного і господарського призначення з урахуванням необхідності пристосування і використання частини приміщень для укриття населення у випадку виникнення надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру;

— обстеження й узяття на облік підземних і наземних будівель і споруд, які відповідають вимогам захисту споруд підземного простору міст, гірничих виробок і природних пустот;

— дообладнування з урахуванням реальної обстановки підвальних й інших заглиблених приміщень;

— будівництва заглиблених споруд, окремо розташованих від об'єктів виробничого призначення і пристосованих для захисту;

— масового будівництва в період загрози виникнення надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру найпростіших сховищ і укриттів;

— будівництва окремих сховищ і протирадіаційних укриттів. Перелік таких сховищ, укриттів та інших захисних споруд, які

необхідно будувати, щорічно визначається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, до компетенції якої віднесені питання захисту населення і територій від надзвичайної ситуації техногенного і природного характеру, і затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Наявний фонд захисних споруд використовується для господарських, культурних і побутових потреб у порядку, що визначається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, до відання якої віднесені питання захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру, і затверджується Кабінетом Міністрів України.

Евакуаційні заходи

В умовах неповного забезпечення захисними спорудами в містах та інших населених пунктах, які мають об'єкти підвищеної небезпеки, основним засобом захисту є евакуація населення і розміщення його в зонах, безпечних для проживання людей і тварин.

Евакуації підлягає населення, що проживає в населених пунктах, розташованих у зонах можливого катастрофічного затоплення, можливого небезпечного радіоактивного забруднення, хімічного ураження, у районах виникнення стихійних лих, аварій і катастроф (якщо виникає безпосередня загроза життю і здоров'ю людей).

У залежності від обстановки, що склалася під час надзвичайної ситуації техногенного і природного характеру, може бути проведена загальна чи часткова евакуація населення тимчасового чи безповоротного характеру.

Загальна евакуація проводиться за рішенням Кабінету Міністрів України для всіх категорій населення і планується на випадок:

— можливого небезпечного радіоактивного забруднення територій навколо атомних електростанцій (якщо виникає безпосередня загроза життю і здоров'ю людей, які проживають у зоні ураження);

— виникнення загрози катастрофічного затоплення місцевості з чотиригодинним доходженням проривної хвилі.

Часткова евакуація проводиться за рішенням Кабінету Міністрів України у випадку загрози чи виникнення надзвичайної ситуації техногенного і природного характеру.

Евакуаційні заходи здійснюються Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування.

При проведенні часткової евакуації завчасно вивозиться не зайняте у сферах виробництва й обслуговування населення: діти, учні навчальних закладів, вихованці дитячих будинків разом з викладачами і вихователями, студенти, пенсіонери й інваліди, що містяться в будинках для осіб похилого віку, разом з обслуговуючим персоналом і членами їх родин.

У сфері захисту населення і території від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру евакуація населення планується на випадок:

— аварії на атомній електростанції з можливим забрудненням території;

— усіх видів аварій з викидом сильнодіючих отруйних речовин;

— загрози катастрофічного затоплення місцевості;

— лісових і торф'яних пожеж, землетрусів, зсувів, інших геофізичних і гідрометеорологічних явищ з тяжкими наслідками, які загрожують населеним пунктам.

Проведення організованої евакуації, запобігання проявів паніки і недопущення загибелі людей забезпечується шляхом:

— планування евакуації населення;

— визначення зон, придатних для розміщення евакуйованих з потенційно небезпечних зон;

— організації оповіщення керівником підприємств і населення про початок евакуації;

— організації управління евакуацією;

— усебічного життєзабезпечення в місцях безпечного розселення евакуйованого населення;

— навчання населення діям при проведенні евакуації.

Евакуація населення проводиться способом, який передбачає вивезення основної частини населення із зон надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру усіма видами наявного транспорту, а у випадку його відсутності чи недостачі (а також у випадку руйнування транспортних шляхів) — організоване виведення населення пішки за заздалегідь розробленими маршрутами.

Інженерний захист

При проектуванні й експлуатації споруд та інших об'єктів господарювання, наслідки діяльності яких можуть шкідливо вплинути на безпеку населення і навколишнього середовища, обов'язково розробляються і здійснюються заходи інженерного захисту з метою запобігання виникнення надзвичайної ситуації техногенного і природного характеру.

Заходи інженерного захисту населення і території повинні передбачати:

— облік при розробці генеральних планів забудови населених пунктів і веденні містобудування можливих проявів в окремих регіонах і на окремих територіях небезпечних та катастрофічних явищ;

— раціональне розміщення об'єктів підвищеної небезпеки з урахуванням можливих наслідків їх діяльності у випадку виникнення аварій для безпеки населення і навколишнього середовища;

— будівництво будинків, будівель, споруд, інженерних мереж і транспортних комунікацій із заданими рівнями безпеки і надійності;

— розробку і впровадження заходів безаварійного функціонування об'єктів підвищеної небезпеки;

— створення комплексної схеми захисту населених пунктів і об'єктів господарювання від небезпечних природних процесів;

— розробку і здійснення регіональних та місцевих планів запобігання й ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру;

— організацію будівництва протизсувних, протипаводкових, протиселевих, протилавинних, протиерозійних та інших інженерних споруд спеціального призначення;

— реалізацію заходів санітарної охорони території.

Медичний захист

Заходи запобігання чи зменшення ступеня ураження людей, своєчасного надання медичної допомоги постраждалим і їх лікування, забезпечення епідемічного благополуччя в зонах

надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру повинні передбачати:

— планування і використання існуючих сил і засобів установ охорони здоров'я незалежно від форм власності і господарювання;

— введення в дію національного плану соціально-психологічних заходів при виникненні і ліквідації надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру;

— розгортання в умовах надзвичайної ситуації техногенного і природного характеру необхідної кількості лікувальних установ;

— завчасне застосування профілактичних медичних препаратів і санітарно-епідеміологічних заходів;

— контроль за якістю харчових продуктів і продовольчої сировини, питною водою і джерелами водопостачання;

— контроль за станом атмосферного повітря й опадів;

— завчасне створення і підготовку спеціальних медичних формувань;

— нагромадження медичних засобів захисту, медичного і спеціального майна й техніки;

— контроль за станом навколишнього середовища, санітарно-гігієнічною й епідемічною ситуацією;

— підготовку медичного персоналу і загальне медико-санітарне навчання населення.

Для надання безкоштовної медичної допомоги потерпілим від надзвичайної ситуації техногенного і природного характеру громадянам, рятувальникам і особам, які беруть участь у ліквідації надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру, діє Державна служба медицини катастроф як особливий вид державних аварійно-рятувальних служб. Державна служба медицини катастроф складається з медичних сил і засобів та лікувальних установ центрального і територіального рівнів незалежно від виду діяльності і галузевої приналежності, визначених центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я за узгодженням зі спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, до компетенції якого віднесені питання захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру, з питань оборони, з питань внутрішніх справ, з питань транспорту, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями. Координацію діяльності Державної служби медицини катастроф на випадок виникнення надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру здійснюють спеціальні комісії загальнодержавного (регіонального, місцевого, об'єктового) рівня, утворені згідно із Законом. Організаційно-методичне керівництво Державною службою медицини катастроф здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я.

Положення про Державну службу медицини катастроф розробляється центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я і спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, до компетенції якого віднесені питання захисту населення і території від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру, і затверджується Кабінетом Міністрів України.

Постраждалому населенню, особливо дітям, а також залученим до виконання аварійно-рятувальних робіт у випадку виникнення надзвичайної ситуації техногенного і природного характеру за висновками Державної служби медицини катастроф чи лікарняно-трудової комісії, рятувальникам аварійно-рятувальних служб лікарями підрозділів аварійно-рятувальних служб надається гарантоване забезпечення відповідним лікуванням і психологічним відновленням у санітарно-курортних установах, при яких створені центри медико-психологічної реабілітації.

Центри медико-психологічної реабілітації створюються при діючих санаторно-курортних установах. Перелік центрів медико-психологічної реабілітації, порядок проходження медико-психологічної реабілітації, положення про медико-психологічну реабілітацію, відповідність санітарно-курортних установ вимогам медико-психологічної реабілітації щорічно визначаються у відповідних положеннях, розроблюваних центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я і затверджуваних спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, до компетенції якого віднесені питання захисту населення і території від надзвичайної ситуації техногенного і природного характеру.

Біологічний захист

Захист від біологічних засобів ураження включає своєчасне виявлення факторів біологічного ураження в залежності від їх виду і ступеня ураження, проведення комплексу адміністративно-господарських режимно-обмежувальних і спеціальних протиепідемічних і медичних заходів.

Біологічний захист передбачає:

— своєчасне використання колективних та індивідуальних засобів захисту;

— введення режимів карантину і обсервації;

— знезаражування вогнища ураження;

— необхідне знезаражування людей, тварин і т.п.;

— своєчасну локалізацію зони біологічного ураження;

— проведення екстреної і специфічної профілактики;

— дотримання протиепідемічного режиму підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності й господарювання і населенням.

Радіаційний і хімічний захист

Радіаційний і хімічний захист включає заходи для виявлення й оцінки радіаційної, хімічної обстановки, організацію і здійснення дозиметричного і хімічного контролю, розробку типових режимів радіаційного захисту, забезпечення засобами індивідуального і колективного захисту, організацію і проведення спеціальної обробки.

Виконання вимог радіаційного і хімічного захисту забезпечується шляхом:

— завчасного нагромадження і підтримки в готовності засобів індивідуального захисту та приладів дозиметричного і хімічного контролю, обсяги і місця збереження яких визначаються відповідно до встановлених зон небезпеки, забезпечення вказаними засобами насамперед особового складу формувань, які беруть участь у проведенні аварійно-рятувальних й інших невідкладних робіт у вогнищах ураження, а також персоналу радіаційно і хімічно небезпечних об'єктів господарювання і населення, що проживає в зонах небезпечного зараження і навколо них;

— своєчасного впровадження заходів, способів і методів виявлення й оцінки масштабів та наслідків аварій на радіаційно і хімічно небезпечних об'єктах господарювання;

— створення уніфікованих засобів захисту приладів і комплектів дозиметричного й хімічного контролю;

— надання населенню можливостей купувати в установленому порядку в особисте користування засобів індивідуального захисту і дозиметрів;

— завчасного пристосування об'єктів побутового обслуговування і транспортних підприємств для проведення санітарної

обробки людей і спеціальної обробки одягу, майна і транспорту;

— розробки загальних критеріїв, методів і методик спостережень щодо оцінки радіаційної і хімічної обстановки;

— завчасного створення і використання засобів колективного захисту населення від радіаційної і хімічної небезпеки;

— пристосування наявних засобів колективного захисту від інших видів загрози для захисту від радіаційної і хімічної небезпеки.

Державне регулювання і контроль захисту населення і територій

Державна стандартизація

Державна стандартизація з питань безпеки в надзвичайних ситуаціях техногенного і природного характеру спрямована на забезпечення:

— безпеки продукції (робіт, послуг) і матеріалів для життя й здоров'я людей та навколишнього середовища;

— якості продукції (робіт, послуг) і матеріалів у відповідності з рівнем розвитку науки, техніки і технології;

— єдності принципів виміру;

— безпеки об'єктів господарювання з урахуванням ризику виникнення техногенних катастроф й інших надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру.

Державна експертиза

Державна експертиза у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру.

Державна експертиза проектів і рішень відносно техногенної безпеки об'єктів виробничого і соціального призначення, які можуть викликати надзвичайні ситуації техногенного і природного характеру і вплинути на стан захисту населення і територій від їх наслідків, організовується і проводиться згідно із законом.

Державний нагляд і контроль у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру організовуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, до компетенції якого віднесені питання захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру, іншими уповноваженими центральними органами виконавчої влади.

Декларування безпеки об'єктів підвищеної небезпеки

Декларування безпеки об'єктів підвищеної небезпеки здійснюється з метою запобігання надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру, а також забезпечення готовності до локалізації, ліквідації надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру та їх наслідків.

Порядок розробки декларації безпеки об'єктів підвищеної небезпеки, її зміст, методика визначення ризиків і їх прийнятні рівні встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Організація захисту населення в надзвичайних ситуаціях

Враховуючи особливу важливість забезпечення захисту і життєдіяльності населення в надзвичайних ситуаціях мирного і воєнного часу, розглянемо більш докладно такі способи захисту і засоби їх забезпечення:

— укриття населення в захисних спорудах;

— евакуація населення:

— засоби індивідуального захисту,

— медичні засоби захисту та їх застосування.

Укриття в захисних спорудах

Укриття в захисних спорудах — основний і найбільш надійний спосіб захисту від усіх вражаючих факторів. Цей спосіб передбачає застосування системи захисних споруд, які відповіда

ють можливому характеру обстановки і вимогам захисту різних категорій населення.

Систему захисних споруд становлять сховища в категорійованих містах і на найважливіших об'єктах господарювання, протирадіаційні укриття (ПРУ) у некатегорійованих містах і сільській місцевості, а також пристосовані для цієї мети метрополітени, підземні гірничі виробки, природні пустоти, найпростіші укриття у вигляді відкритих і перекритих щілин. Найважливішими напрямками в підвищенні надійності захисту є завчасне розгортання будівництва захисних споруд з метою забезпечення ними всього населення.

Комплекс заходів щодо укриття населення включає будівництво захисних споруд, підтримку їх у готовності в мирний час і організацію використання цих споруд для захисту населення. Крім того, передбачається організація прискореного будівництва частини споруд для укриття всього населення при загрозі нападу противника.

Будівництво і нагромадження фонду захисних споруд, а також пристосування і використання для укриття населення різних будинків і споруд, підвальних й інших заглиблених приміщень, метрополітенів, гірничих виробок і природних пустот є найважливішими інженерно-технічними заходами Цивільної оборони (ІТЗ ЦО) по створенню матеріальної бази для організації захисту населення в надзвичайних ситуаціях мирного і воєнного часу.

Фонд захисних споруд створюється і підтримується в стані необхідної готовності в мирний час.

Для ефективного використання захисних споруд у воєнний час плануються і підготовляються заходи щодо приведення їх у повну готовність, щодо організації заповнення споруд людьми і життєзабезпеченню людей. Особливе значення при організації укриття має швидкість оповіщення населення і заповнення захисних споруд людьми.

Відповідно до вимог «Норм проектування ІТЗ ЦО» усі захисні споруди повинні використовуватися в мирний час для потреб народного господарства й обслуговування населення, що істотно підвищує ефективність капітальних вкладень. Вони можуть використовуватися під приміщення: культурного і санітарно-побутового обслуговування населення (навчальні кабінети, гардероби, душові); виробничі — у тих випадках, якщо технологічні процеси не супроводжуються виділенням шкідливих для людей парів і газів і не вимагають природного освітлення; торгівлі і суспільного харчування; об'єктів спортивного призначення; складів різного призначення; гаражів для автомобілів тощо.

В усіх випадках повинні передбачатися заходи, які забезпечують своєчасне приведення захисних споруд у готовність до прийому тих, хто укривається.

Потреба в захисних спорудах визначається, виходячи з необхідності укриття всіх робітників та службовців за місцем їх роботи і за місцем проживання, усього непрацюючого населення — за місцем проживання, а також забезпечення укриття населення категорійованих міст у місцях можливого скупчення людей при евакуації і захисті о. с. формувань ЦО під час ведення рятувальних робіт.

Призначення і класифікація сховищ

Сховищами називають захисні споруди герметичного типу, які забезпечують колективний захист від дії вражаючих факторів сучасної зброї, від впливу високих температур і продуктів горіння при пожежах, від ОР і СДОР, від радіоактивних речовин і біологічних засобів. Вони повинні забезпечувати надійне укриття людей щонайменше протягом двох діб. Захист людей від впливу ударної хвилі забезпечується міцними загороджувальними конструкціями і установкою противибухових пристроїв у системі вентиляції; захист від отруйних речовин, радіоактивного пилу і біологічних засобів досягається шляхом оснащення системи фільтровентиляції спеціальним устаткуванням (протипиловими фільтрами, фільтрами-поглиначами).

Сховища класифікуються: по захисних властивостях, місткості (сумі місця для сидіння та лежання), за місцем розташування, забезпеченням фільтровентиляційним обладнанням, термінами будівництва.

За ступенем захисту від ударної хвилі й у залежності від коефіцієнтів захисту (К_зах) від у- і нейтронного випромінювання їх поділяють на 4 класи.

Сховища 1-го класу розраховані на надлишковий тиск у фронті ударної хвилі не менше 5 кгс/см² (500 кПа) і мають К_зах не менше 5000; сховища 2-го класу повинні витримувати надлишковий тиск не менше 3 кгс/см² (300 кПа) і послаблювати зовнішні у- і нейтронне випромінювання не менше, ніж в 3000 разів; сховища 3-го класу розраховані на надлишковий тиск не менше 2 кгс/см² (200 кПа) і К_зах > 2000; сховища 4-го класу розраховані на надлишковий тиск не менше 1 кгс/см² (100 кПа) і мають Кзах > 1000.

За місткістю сховища можуть будуватися на 150, 300, 600, 900, 1200, 1500, 1800, 2100, 2500, 3000 чоловік і більше.

Будівництво сховищ меншої місткості допускається у виняткових випадках при малій кількості працюючих. На підприємствах, в установах і організаціях, які мають чисельність працюючої зміни 50 чол. і менше, можуть будуватися сховища, що забезпечують колективний захист групи об'єктів.

За місцем розташування сховища можуть бути вбудовані і окремі. Вбудовані створюються в підвальних поверхах і заглиблених приміщеннях виробничих та допоміжних промислових підприємств, громадських і житлових будівель. Однак можуть створюватися і сховища, вбудовані в перші поверхи будівель і споруд. Окремі сховища будуються тільки в тих випадках, коли нема можливості мати вбудовані, наприклад, на об'єктах, які не ведуть нового будівництва.

По забезпеченню фільтровентиляційним обладнанням сховища можуть бути з фільтровентиляційним обладнанням промислового виготовлення або зі спрощеним, виготовленим з підручних матеріалів.

За часом будівництва сховища бувають: збудовані завчасно в мирний час і такі, що будуються швидко при загрозі нападу.

Вимоги до сховищ

Сховища повинні забезпечувати захист людей від усіх вражаючих факторів; будуватися на ділянках місцевості, які не затоплюються; мати входи і виходи з таким же ступенем захисту, що й основні приміщення, а на випадок обвалу — аварійні виходи; мати вільні підходи, де не повинно бути спалимих матеріалів або матеріалів, які сильно димлять; мати основні приміщення висотою не менше 2,2 м і рівень підлоги, який лежить вище рівня ґрунтових вод не менше ніж на 20 см.

Фільтровентиляційне обладнання сховища повинно очищувати повітря від усіх шкідливих домішок і забезпечувати подачу чистого повітря в межах установлених норм.

Використання сховищ у мирний час для потреб народного господарства не повинно порушувати їх захисних властивостей. Переведення приміщень на режим укриттів у надзвичайних ситуаціях повинно здійснюватися в мінімально короткі терміни.

Сховища повинні забезпечувати створення необхідних санітарно-гігієнічних умов для людей. Основними показниками цих умов є: вміст вуглекислого газу, температура і вологість повітря. Повітря має містити не більше 1 % вуглекислого газу (гранично

допустима концентрація дорівнює 3 %), мати відносну вологість не більше 70 % (гранично допустима — 80 %) і температуру повітря не вище +23°С (гранично допустима — +31°С).

Будова сховища

Приміщення сховищ поділяються на основні та допоміжні. До основних належать відсіки (приміщення для людей і тамбур-шлюзи, до допоміжних — фільтровентиляційні камери (ФВК), санітарні вузли, захищені дизельні електростанції (ДЕС), захищені входи і виходи.

Кількість входів у сховище визначається з розрахунку один вхід розміром 80 х 180 см на 200 чол.; але й для сховищ малої місткості бажано мати 2 входи. Вони повинні розташовуватися на протилежних сторонах. Захист від потрапляння у сховище через вхід радіоактивних і ОР забезпечується обладнанням тамбурів. Двері повинні мати резинові прокладки і клинові затвори, які забезпечують щільне притискання дверного полотна до дверної коробки. Аварійний вихід робиться у вигляді підземної галереї розміром у поперечнику 90 х 130 см з виходом на територію, яка не завалюється, через вертикальну шахту, що закінчується оголів'ям (оголів'я — верхня частина шахти аварійного виходу або системи повітропостачання; для запобігання потрапляння в шахту атмосферних опадів і сторонніх предметів обладнується козирком). Вихід у галерею закривається захисно-герметичними ставнями, які встановлюються із зовнішнього і внутрішнього боків стіни.

Оголів'я аварійного виходу повинне бути віддалене від оточуючих будинків на відстань, що становить не менше половини висоти будинку плюс 3 м, виступати над поверхнею землі на 1,2-1,5 м; в кожній його стіні повинен бути отвір розміром 0,6 х 0,8 м, обладнаний жалюзійними ґратами, які відчиняються всередину.

Система повітропостачання з фільтровентиляційним обладнанням промислового виготовлення включає: фільтровентиляційний агрегат (ФВА-49)

Постачання сховищ зовнішнім повітрям повинно забезпечуватися у двох режимах: у режимі чистої вентиляції та у режимі фільтровентиляції. У сховищах, розташованих у пожежонебезпеч-них районах, у зонах катастрофічного затоплення, на радіаційно та хімічно небезпечних об'єктах, передбачений третій режим — режим регенерації повітря, яке міститься усередині сховища, по замкнутому циклу.

Кількість зовнішнього повітря, яке подається в сховище у режимі чистої вентиляції, встановлюється в залежності від температури цього повітря в межах 8—13 м³/год на людину, в режимі фільтровентиляції — 2 м³/год на одну людину і 5 м³/год на одного працюючого в приміщенні пункту управління.

Переключення системи вентиляції з одного режиму на інший здійснюється за допомогою герметичних клапанів і вентиляторів.

У режимі чистої вентиляції зовнішнє повітря очищається від пилу, у тому числі і від радіоактивного, а в режимі фільтровентиляції — від радіоактивного пилу, ОР і біологічних засобів.

Для очищення повітря від радіоактивного пилу використовуються протипилові фільтри різної конструкції, зокрема масляний сітчастий. Він являє собою набір металевих сіток, зібраних у пакет розміром 520 х 520 х 80 мм. Сітки просочуються веретенним маслом. При проходженні повітря через фільтр пил, що міститься в повітрі, прилипає до масляної плівки на сітці. Продуктивність однієї комірки масляного фільтра 1000—1300 м³/год при аеродинамічному опорі від 3 до 8 мм водяного стовпчика.

Протипилові фільтри встановлюють у приміщенні (камері), відділеному від основних приміщень сховища капітальною стіною. Це забезпечує захист людей, які укриваються від впливу випромінювань радіоактивних речовин, що накопичуються у фільтрах.

Очищення повітря від ОР і бактеріальних засобів здійснюється у фільтрах-поглиначах типу ФП-100, ФП-200, ФП-300 й ін., встановлюваних у фільтровентиляційній камері. Працює фільтр-поглинач за принципом фільтруючого протигаза. Зовнішнє повітря надходить у фільтр через один з центральних отворів, проходить через картонний фільтр і шар вугілля-каталізатора, де очищається від ОР і бактеріальних засобів, та виходить через бічний отвір. Продуктивність фільтра-поглинача залежить від його розміру (табл. 3.1).

ФП-100У, на відміну від ФП-100, має запобіжник проскакування, який показує ступінь відпрацьовування фільтра-поглинача по тій чи іншій ОР.

Фільтри-поглиначі монтуються в колонки по 2—3 шт. у кожній. Монтаж колонки більше ніж з трьох фільтрів не рекомендується, тому що при цьому істотно збільшується опір колектора фільтрів. При необхідності подачі більшої кількості повітря колонки фільтрів-поглиначів об'єднуються в батареї.

Подача зовнішнього повітря в сховище здійснюється з допомогою вентиляторів різних систем — з ручним і (або) з електричним приводом.

У сховищах малої і середньої місткості застосовують, як правило, фільтровентиляційні агрегати ФВА-49. Один ФВА-49 забезпечує подачу повітря в кількості 300 м³/год у режимі фільтровентиляції і 400—450 м³/год у режимі чистої вентиляції.

Третій режим вентиляції — регенерація внутрішнього повітря в сховищі по замкнутому циклу — може здійснюватись за допомогою регенеративних патронів типу РП-100 або регенеративних установок РУ-150/б.

Регенеративний: патрон РП-100 служить для поглинання вуглекислого газу, який утворився при диханні людей в ізольованому приміщенні і який вступає в реакцію з хімічним поглиначем, що містить гідрат окису кальцію. Реакція відбувається з виділенням водяних парів і тепла. Регенеративні патрони з таким хімічним поглиначем тільки поглинають вуглекислий газ, тому в дихальній ^суміші з часом буде зменшуватися процентний вміст кисню. Його недостача заповнюється з кисневих балонів через понижуючий редуктор.

Регенеративні патрони монтуються у стовпчики у фільтровентиляційній камері і приєднуються до всмоктувальної магістралі вентиляційної системи. Запасні кисневі балони встановлюються в окремому приміщенні із захисно-герметичними дверима, які відкриваються усередину.

Потужність засобів регенерації визначають, виходячи з тривалості їх роботи протягом розрахункового терміну при нормах ви трати кисню 25 л/год і поглинання вуглекислого газу 20 л/год на одну людину.

Більш досконалими засобами є РУ-150, регенеративна речовина яких забезпечує одночасне поглинання вуглекислого газу і виділення кисню.

Зовнішнє повітря для подачі в сховище через систему фільтровентиляції забирається по двох повітрозаборних каналах, з яких один є основним, а інший — аварійним (запасним).

Для захисту системи повітропостачання і фільтровентиляційного устаткування від ушкоджень, а також від проникання в сховище ударної хвилі на повітрозабірних і витяжних каналах установлюються противибухові пристрої: металеві дефлектори, спрощені захисні секції, клапани-відтиначі поплавкові й ін. Противибухові пристрої або закриваються при різкому підвищенні тиску зовнішнього повітря, або кілька разів змінюють напрямок його руху (при зміні напряму руху повітря на 90° тиск у фронті ударної хвилі зменшується у 1,5—2 рази).

Відпрацьоване повітря видаляється зі сховища через витяжні канали, у яких, крім противибухових пристроїв, встановлюються ще й клапани надлишкового тиску. Для боротьби з надлишком тепла в сховищах (у необхідних випадках) передбачаються додаткові заходи, наприклад, застосування повітроохолоджувальних установок або кондиціонерів, збільшення поверхні загороджувальних конструкцій (стін, перекриттів) з можливим збільшенням площі підлоги на одну людину 0,75 м², збільшення обсягу повітроподачі в режимі фільтровентиляції до 5 м/год на одну людину.

У тепловому балансі враховуються тепловиділення від людей, електричного освітлення, пристроїв регенерації повітря і поглинання тепла загороджувальними конструкціями.

Кількість тепла і вологи при розрахунках слід приймати:

• від однієї людини: тепловиділення — 420 кДж/год, волого-виділення — 80 г/год;

• від регенеративних патронів РП-100: тепловиділення — 63 кДж/год, вологовиділення — 14 г/год (на одну людину).

Електропостачання повинне здійснюватися від зовнішньої мережі міста (об'єкта), а при необхідності — ще й від захищеного джерела — дизельної електростанції.

У випадку припинення електропостачання від зовнішньої мережі (і відсутності ДЕС) у сховищах передбачається аварійне освітлення від переносних електричних ліхтарів, акумуляторних батарей, велогенератора й інших джерел.

Користуватися свічками і гасовими ліхтарями можна, але тільки за умови достатньої вентиляції.

Сховище повинне мати телефонний зв'язок з пунктом управління підприємства і гучномовець, підключений до міської чи місцевої (об'єктової) радіотрансляційної мережі.

Водопостачання і каналізація сховищ здійснюються на базі міських і об'єктових водопровідних та каналізаційних мереж. Однак на випадок їх руйнування в сховищі повинні створюватися аварійні запаси води і приймачі фекальних вод.

Для зберігання аварійного запасу води використовуються проточні напірні резервуари або безнапірні баки, обладнані знімними кришками, клапанами і покажчиками рівня води.

Мінімальний запас води в проточних ємностях повинен бути для пиття, 6 л для санітарно-гігієнічних потреб — 4 л на людину на весь розрахунковий термін перебування, а в сховищах місткістю 600 чол. і більше — додатково для цілей пожежогасіння 4,5 м³.

Проточні ємності звичайно встановлюють у санітарних вузлах під стелею, а безнапірні баки — у спеціальних приміщеннях. Для знезаражування води в сховищі слід мати запас хлорного вапна чи дві третини основної солі гіпохлориду кальцію (ДТС-ГК). Для хлорування 1 м³ води потрібно 8—10 г хлорного вапна або 4—5 г.ДТС-ГК.

Санітарний вузол у сховищі влаштовується окремо для чоловіків і жінок з випуском змивних вод в існуючу каналізаційну мережу. Крім того, передбачаються аварійні ємності для збору нечистот. На трубопроводах водопостачання, каналізації й інших систем установлюється запірна арматура (крани, вентилі, засуви) для відключення при ушкодженні зовнішніх мереж.

У сховищі передбачається опалення від загальної опалювальної системи будинку (теплоцентралі об'єкта). При розрахунку системи опалення температуру приміщень сховищ у холодний час приймають +10°С, якщо за умовами експлуатації їх у мирний час не потрібно вищих температур.

Трубопроводи різних систем життєзабезпечення усередині сховища забарвлюються у відповідні кольори: білий — повітро-забірні труби режиму чистої вентиляції; жовтий — повітрозабірні труби режиму фільтровентиляції; червоний — трубопроводи режиму вентиляції по замкнутому циклу; чорний — труби електро

проводки; зелені — водопровідні труби; коричневі — труби системи опалення.

На повітрозабірних трубах, на трубах водопроводу і опалення в місцях їх введення стрілками вказують напрямок руху повітря чи води.

У приміщеннях для людей встановлюються дво- чи триярусні нари: нижній ярус — місця для сидіння з розрахунку 0,45 х 0,45 м на одну людину, для лежання з розрахунку 0,55 х 1,8 м на одну людину. Висота лав для сидіння повинна бути 0,45 м, а відстань по вертикалі від стелі до місця для лежання — не менше 1,1 м.

Кількість місць для лежання залежить від висоти сховища і повинна бути не менше 20 % від загальної місткості.

Крім розглянутого внутрішнього устаткування, сховище оснащується різним протипожежним, санітарним та іншим устаткуванням.

При експлуатації сховищ необхідно організовано, швидко і чітко їх заповнити людьми за сигналом.

Швидкобудівні сховища

Швидкобудівні сховища (ШБС), так само як і збудовані завчасно, повинні мати приміщення для людей, місця для розміщення найпростішого промислового обладнання, санвузли, аварійний запас води, входи і виходи, аварійний вихід.

У сховищах невеликої місткості санвузол і ємності для викидів можна розміщувати в тамбурі, а баки з водою — там, де будуть розміщуватися люди.

Для будівництва ШБС найкраще застосовувати збірний залізобетон, наприклад, елементи колекторів інженерних споруд міського підземного господарства, наведені в табл. 3.2.

Щоб дотримати високий ступінь захисту сховища, на його входах треба обов'язково ставити надійні захисно-герметичні двері, розраховані на сприйняття таких же самих навантажень, як і основні конструкції сховища.

Внутрішнє обладнання ШБС включає заходи подачі повітря, піщані і тканинні фільтри, бачки для води, ємності для фекалій і викидів, засоби захисту повітрозабірних і витяжних отворів, прилади освітлення, а також нари або лави для розміщення людей.

Як засоби подачі повітря використовують різні вентилятори, в тому числі вентиляторні установки з велосипедним приводом і установки з міхмішками (ковальський міх).

Для очищення повітря від радіоактивних речовин і бактеріальних засобів можна використовувати гравійно-піщані або шлакові фільтри, а для очищення від пилу — тканинні.

Захист повітрозабірних і витяжних каналів від проникання ударної хвилі здійснюється за допомогою малогабаритних захис

них секцій МСУ-М, дерев'яних і металевих дефлекторів (типу ДЗУ або ЗУ).

Для зберігання запасів води використовуються бачки, бочки та інші ємності, які можуть бути внесені у сховище. Санвузол обладнується в спеціальному приміщенні, відмежованому від людей. Нари і лави обладнуються з щитів і стояків.

Для освітлення можуть використовуватися батарейні або акумуляторні ліхтарі і лампи з розрахунку не менше одного світильника на 50 чоловік. Як аварійне освітлення можна використовувати свічки.

Протирадіаційні укриття

ПРУ захищають людей від зовнішнього у- і нейтронного випромінювання і безпосереднього потрапляння радіоактивного пилу, крапель отруйних речовин і аерозолів бактеріальних засобів в органи дихання, на шкіру і одяг, а також від світлового випромінювання ядерного вибуху. При відповідній міцності конструкції ПРУ можуть частково захищати людей від дії ударної хвилі ядерного вибуху і уламків зруйнованих будівель.

За ступенем захисту від радіоактивного опромінення і ударної хвилі їх поділяють на сім груп

Коефіцієнт захисту К_зах залежить від щільності матеріалу загороджувальних конструкцій, їх товщини, наявності отворів в стінах (віконних, дверних та ін.), енергії у-випромінювання і роз-

раховується за методикою, яка викладена в СНіП-П-11-87 «Захисні споруди».

ПРУ обладнують з розрахунком на найменший необхідний коефіцієнт захисту. Вони обладнуються насамперед у підвальних поверхах будинків і споруд: саме тут Кзах має максимальне для всієї споруди значення. Так, підвали 2—3-поверхових кам'яних будівель послаблюють радіацію в 200—300 разів, середня частина підвалу кам'яної будівлі в кілька поверхів — у 500—1000 разів, підвали в дерев'яних будинках — в 7—12 разів.

Під ПРУ можна використовувати і наземні поверхи будівель і споруд. Найбільш придатні для цього кам'яні і цегляні будівлі, які мають капітальні стіни і невеликі площі отворів. Перші поверхи багатоповерхових кам'яних будинків ослаблюють радіацію в 5—7 разів, а верхні (за винятком останнього) — в 50 разів. Завчасно збудовані ПРУ за місткістю не обмежуються, обґрунтована мінімальна місткість — 5 чол.

В ПРУ передбачають основні та допоміжні приміщення. До основних відносять приміщення для людей, до допоміжних — санітарні вузли, вентиляційні камери, тамбури, приміщення для зберігання забрудненого верхнього одягу та ін.

Площа приміщення для розміщення лю₂дей розраховується, виходячи з норми на одну людину 0,4—0,5 м².

Висоту приміщень ПРУ в будівлях, що проектуються, приймають не менше як 1,9 м. Основні приміщення ПРУ обладнують дво- або триярусними нарами, лавами для сидіння і полицями для лежання.

При розміщенні ПРУ в підвалах, підпіллях, гірничих виробках, погребах та інших заглиблених приміщеннях висотою 1,7— 1,9 м і менше передбачають одноярусне розташування нар.

В ПРУ місткістю понад 300 чол. передбачають вентиляційне приміщення, розміри якого визначаються габаритами обладнання і площею, необхідною для його обслуговування. В ПРУ місткістю 300 чол. і менше вентиляційне обладнання допускається розташовувати безпосередньо в приміщеннях для людей.

Для зберігання зараженого одягу біля одного з виходів передбачають спеціальне місце. Воно відділяється від приміщень для людей неспалимими перегородками з межею вогнестійкості 1 год.

В укриттях місткістю до 50 чол. замість приміщення (місця) для зараженого одягу допускається обладнання біля входів вішалок, які розміщуються за завісами.

В ПРУ обладнуються не менше двох входів, розташованих у протилежних сторонах укриття під кутом 30° один до одного. На входах встановлюють звичайні двері, які ущільнюються в місцях примикання до дверних коробок.

Укриття людей в ПРУ не регламентується за часом так чітко, як їх укриття в сховищах, тому пропускну здатність входів можна не ставити в залежність від місткості укриття.

У заміській зоні під ПРУ в першу чергу пристосовують підвали житлових будинків, будівель різноманітного призначення, погреби і овочеві сховища, приміщення кам'яних, бетонних, глинобитних, дерев'яних і саманних будинків, природні печери і пустоти, гірничі виробки.

Пристосування під ПРУ будь-якого придатного приміщення зводиться до виконання робіт з підвищення його захисних властивостей, герметизації і обладнання найпростішої вентиляції. Захисні властивості підвищуються збільшенням товщини стін, перекриттів, дверей, закладанням вікон та інших елементів. Для цього зовні навколо стін, які виступають над поверхнею землі, влаштовують ґрунтове обсипання, закладають віконні і зайві дверні отвори, перекриття засипають ґрунтом. При цьому слід мати на увазі, що додаткове засипання ґрунтом перекриттів потребує, як правило, попереднього посилення їх конструкцій.

Для герметизації приміщень, призначених для захисту людей, ретельно замазують усі тріщини, щілини, отвори в стелях, стінах, вікнах, дверях, місцях введення труб опалення і водопостачання. Двері оббивають повстю, руберойдом, лінолеумом, іншими щільними матеріалами, а їх краї — пористою резиною: підготовані таким чином вони повинні бути щільно зачинені (притиснуті). Вентиляція заглиблених укриттів місткістю до 50 чол. здійснюється природним провітрюванням через приточний і витяжний короби. Короби роблять з дощок або у вигляді азбестоцементних керамічних чи металевих труб з внутрішнім перетином 200-300 см². Зверху над коробами встановлюють козирки, а внизу (в приміщенні) — щільно підігнані засуви (заслінки, які повертаються).

В приточному коробі встановлюють протипиловий фільтр, який роблять з різних пористих матеріалів. Нижче засува (заслінки) влаштовують кишеню для збору пилу, що проникає через фільтр. Щоб посилити тягу, витяжний короб встановлюють вище прито-чного на 1,5—2 м. При обладнанні ПРУ в будинках замість витяжного короба слід використовувати димоходи печей і вентиляційні канали, справність яких попередньо перевіряють.

Водопостачання в ПРУ (якщо є можливість) забезпечується від водопровідної мережі. Створюється також аварійний запас води у відповідних ємностях (відра з кришками, бачки) з розрахунку 3—4 літра на добу на одну людину.

Освітлення обладнується від загальної електромережі, при її відсутності використовують акумулятори, велогенератори, кишенькові і ручні електроліхтарі, свічки.

Опалення здійснюється від загальної опалювальної системи, печей і різних інших теплових приладів, в тому числі й електронагрівальних.

В ПРУ необхідно мати телефон і гучномовець, підключений до міської або місцевої радіотрансляційної мережі.

Щоб пристосувати кам'яний будинок під ПРУ, встановлюють рами підсилення перекриття 1 (рис. 3.2), заповнюють отвори 2 цеглою, насипають шар утеплювача 3, поверх нього 30—40-сантиметровий шар ґрунтової підсипки 4, роблять валики для ущільнення зачинення дверей 5, обсипають ґрунтом 6 зовнішні стіни, встановлюють приточний 7 і витяжний 9 короби, ущільнюють (звичайно цеглою) пройоми 8 в місцях проходу коробів вентиляцій через стіни будинку.

При місткості в укритті 20 чол. витрата матеріалів становитиме: лісу — 0,9 м², гвіздків — 0,25 кг, цегли — 600 шт., ґрунту — 10—42 м³. Трудомісткість робіт 70—90 чол/год. Коефіцієнт захисту такого ПРУ К_зах _ 800 - 1000.

Погріб, зроблений з каменю або саману, є майже готовим ПРУ.

При необхідності його перекриття посилюють, потім на перекриття насипають шар ґрунту 2 товщиною 60—70 см, встановлюють витяжний короб 3, вішають біля вхідних дверей завісу зі щільного матеріалу 5; а для захисту від проникнення зовнішнього у- і нейтронного випромінювання через вхідні двері 1 навпроти входу на відстані 1,5 м влаштовують стінку 6 з цегли або саману товщиною 40-50 см, висотою, яка дорівнює висоті дверей, а шириною — вдвічі більше ширини дверей, встановлюють тару 4 для відходів.

При місткості укриття 10 чоловік витрата матеріалів становитиме: лісу — 0,03 м², гвіздків — 0,06 кг, каменю — 2 м³, ґрунту — 8—9 м³. Трудомісткість роботи становить 20—25 чол/год., Кзах = 400 - 500.

Найважливішим елементом, що забезпечує захисні властивості ПРУ є матеріал, який використовується для їх перекриття, і товщина насипу шару ґрунту або нарощування шару льоду в зимовий час. Коефіцієнти ослаблення ґрунту з проникаючої радіації ядерного вибуху наведені в табл. 3.4.

Шар половинного ослаблення з проникаючої радіації деяких матеріалів має величину: для води — 23, деревини — 33, ґрунту — 13, цегляної кладки — 14,4, льоду — 26, скла — 16,5, бетону — 10, заліза, броні, сталі — 3,0, свинцю — 2,0, склопластику — 12,0 см.

Розглянемо типові задачі, які можуть виникнути при обладнанні ПРУ.

Найпростіші укриття

Найпростіші укриття — щілини (траншеї) — будуються і обладнуються при загрозі воєнних конфліктів повсюдно для тієї частини населення, яка не забезпечена захисними спорудами. Щілини (траншеї) можуть бути відкритими і перекритими. Якщо люди укриваються в простих, відкритих щілинах, то вірогідність їх ураження ударною хвилею, світловим випромінюванням і проникаючою радіацією ядерного вибуху зменшиться в 1,5—2 рази порівняно з перебуванням на відкритій місцевості; опромінення людей в результаті радіоактивного зараження місцевості зменшиться в 2—3 рази, а після дезактивації заражених щілин — у 20 разів і більше.

У перекритій щілині захист людей від світлового випромінювання буде повний, від ударної хвилі збільшиться в 2,5—3 рази, а від проникаючої радіації і радіоактивного зараження місцевості при товщині ґрунтового насипу зверху перекриття 60—70 см — в 200—300 разів. Перекрита щілина захищає людей від безпосереднього потрапляння на шкіру і одяг радіоактивних речовин та біологічних засобів, а також від ураження уламками будівель, споруд, які руйнуються. Але найпростіші укриття не забезпечують захист органів дихання від отруйних речовин і біологічних засобів. Довжина щілини визначається кількістю людей. При розміщенні людей сидячи її довжина визначається з розрахунку 0,5—0,6 м на одну людину. В щілинах можна передбачати і місця для лежання з розрахунку 1,5—1,8 м на одну людину.

Правила користування сховищами

Сховище вводиться в експлуатацію лише після приймання комісією, яка діє згідно з «Інструкцією з приймання і експлуатації сховищ Цивільної оборони».

На кожне сховище складають план, картку прив'язки і схему шляхів евакуації людей зі сховища. На плані сховища вказуються: вентиляційні канали в стінах, повітрозабірні системи, мережі водопроводу, каналізації, опалення і електроосвітлення, місця розташування пристроїв відключення, аварійний вихід, товщина і матеріали стін та перекриття сховища, площа і внутрішня кубатура приміщень, наводиться таблиця гранично допустимого часу перебування людей при постійному (без вентиляції) об'ємі повітря в залежності від заповнення людьми.

У картці прив'язки вказуються місцезнаходження сховища і розташовані поблизу характерні орієнтири, що не завалюються, за якими можна швидко відшукати засипане сховище.

На схемі евакуації людей намічаються кілька можливих маршрутів виходу з району розташування сховища за межі міста. Один екземпляр документації зберігається безпосередньо у сховищі, другий — у штабі ЦО.

При періодичному огляді стану сховища (не рідше одного разу в квартал), а також негайно після заповнення людьми воно перевіряється на герметичність. Ступінь герметичності визначається за величиною підпору повітря, а сама перевірка проводиться в такій послідовності: зачиняються всі вхідні двері, ставні і люки, стопоряться клапани надлишкового тиску; закриваються герметичні клапани і заглушки на витяжній системі вентиляції; прито-чна система повітрозабезпечення включається в роботу в режимі чистої вентиляції; визначається кількість повітря, яке подається у сховище; замірюється підпір повітря в сховище.

При вмиканні фільтровентиляційного агрегату про кількість повітря, що подається, можна судити з показів витратоміра.

Підпір повітря замірюється нахиленим манометром типу ТНР (тягонапоромір рідинний); він повинен бути не менше 5 мм вод. ст. при всіх режимах вентиляції сховища.

В залежності від кратності повітрообміну величина підпору повітря повинна відповідати значенням, наведеним у табл. 3.5.

Якщо величина підпору виявиться недостатньою, то здійснюється визначення місць витоку повітря за відхиленням полум'я свічки, при цьому перевіряють стан ущільнювальних прокладок

герметичних дверей і ставень, а також роботу пристроїв задраювання (клинових затворів); щільність примикання коробок дверей (ставень) до загороджувальних конструкцій і дверного полотна (ущільнювальних прокладок) до коробок дверей (ставень); герметичність місць проходу через загороджувальні конструкції різних введень; герметичність місць з'єднання стель і підлог із зовнішніми стінами, швів між блоками, стиків між елементами конструкції, особливо у входах (тамбурах).

Необхідно систематично перевіряти стан всього обладнання сховища, утримувати його відповідно до технічних вимог і усувати несправності.

Під час перебування людей в сховищі необхідно підтримувати підпір 5-7 мм вод.ст.; при такому протитиску пари отруйних речовин не можуть потрапити всередину сховища.

Температура у сховищі в зимовий час до його заповнення людьми повинна бути не нижче +10°С і не вище +15. Для цього слід проводити регулярне провітрювання, відкриваючи двері і включаючи для короткочасної роботи фільтровентиляційний агрегат у режимі чистої вентиляції.

Організація обслуговування сховищ покладається на службу сховищ і укриттів ЦО. На кожне сховище виділяється ланка обслуговування у складі семи чоловік. Командир цієї ланки є комендантом сховища. Разом з особовим складом ланки він приймає сховище, бере участь у перевірці ФВА, встановленні телефонного апарата і радіотрансляційної точки, перевіряє герметизацію і обладнання.

Комендант сховища за сигналом оповіщення органів управління ЦО, пов'язаним з використанням захисних споруд, повинен негайно з'явитися в сховище і розставити особовий склад по постах; дати команду постам відключити систему опалення і включити вентиляційну установку в режимі чистої вентиляції; забезпечити прийом і розміщення людей та дотримання правил внутрішнього розпорядку.

Ланка обслуговує 3 пости (по 2 чол. на пост). Пост № 1 організовується при основному вході. В період заповнення сховища за сигналом оповіщення один постовий, перебуваючи зовні, пропускає людей у сховище і слідкує за порядком; другий постовий, перебуваючи біля внутрішнього входу, рівномірно розподіляє потік людей. З отриманням сигналу або розпорядження про закриття дверей постові зачиняють їх і один залишається чергувати біля дверей, а другий допомагає налагоджувати порядок у сховищі. Пост № 2 перевіряє і готує до роботи фільтровентиляційну установку, за розпорядженням коменданта сховища включає і обслуговує її. Пост № 3 перед заповненням сховища включає освітлення в усіх приміщеннях, зачиняє ставні аварійних виходів і регулювальні заглушки витяжної вентиляції, перекриває при необхідності запірні пристрої транзитних комунікацій, потім слідкує за розміщенням людей і порядком у сховищі.

За сигналом «Закрити захисні споруди» або при заповненні сховища двері і ставні зачиняються і сховище постачається повітрям у режимі чистої вентиляції.

Люди, перебуваючи в сховищі, зобов'язані мати при собі запас продуктів харчування на 2 доби, а також необхідні особисті речі, документи та індивідуальні засоби захисту (протигази або респіратори). Забороняється приносити з собою легкозаймисті речовини або речовини із сильним запахом та громіздкі речі, приводити домашніх тварин, ходити без потреби по приміщеннях сховища, шуміти, курити і запалювати без потреби гасові лампи, свічки та інші подібні світильники. Люди зобов'язані виконувати всі вимоги коменданта і допомагати йому в підтриманні порядку.

Виведення людей зі сховища виконується за вказівкою коменданта і здійснюється особовим складом ланки обслуговування.

Евакуація робітників, службовців і населення

Евакуацією називається організоване вивезення (виведення) робітників та службовців підприємств, організацій і установ, які припиняють чи переносять свою діяльність у заміську зону, а також непрацездатного і незайнятого у виробництві населення із зон можливих руйнувань категорійованих міст і об'єктів, розташованих поза цими містами. Екстрена евакуація населення здійснюється за рішенням начальника ЦО відповідного рівня з зон радіоактивного і хімічного зараження, із зон масових пожеж, а також з районів можливого затоплення.

Заміською зоною називається територія за межами зон можливих руйнувань, встановлених для категорійованих міст і категорійованих об'єктів, розташованих поза цими містами. Межі зон можливих руйнувань встановлюються в залежності від значення міста і чисельності його населення.

У будь-яких надзвичайних ситуаціях першорядне значення приділяється термінам евакуації людей з небезпечних зон. У максимально короткий термін евакуацію здійснюють комбінованим способом, який полягає в тому, що масове виведення населення з міст пішки поєднується з вивозом певних категорій населення усіма видами наявного транспорту.

Транспортом вивозяться робочі зміни (на час відпочинку) підприємств, що продовжують виробничу діяльність у містах, о. с. формувань ЦО (щоб підтримувати їх у готовності до негайного ведення РІНР в осередках ураження), населення, якому дуже важко пересуватися пішки на великі відстані (старі, інваліди, хворі, вагітні, жінки з дітьми до 10-річного віку).

Пішки виводяться робітники та службовці некатегорійованих підприємств, організацій і установ відповідно до розроблених на цих об'єктах планів евакуації і населення, незайняте у сфері виробництва (непрацюючі члени родин робітників та службовців, учні вищих і середніх навчальних закладів, професійно-технічних училищ та ін.). При недостачі транспортних засобів частина робочих змін також може виводитися пішки разом із членами їхніх родин.

Евакуація населення комбінованим способом здійснюється за територіально-виробничим принципом. Це значить, що виведення у заміську зону більшої частини населення організовується через підприємства, установи і навчальні заклади. Інші евакуюються, як правило, через ЖЕКи і домоуправління за місцем проживання. При цьому ті, хто евакуюється в прилеглі до міста райони заміської зони, виводяться пішки безпосередньо у відведені для розселення місця, а ті, хто евакуюється в більш віддалені райони, виводяться на проміжні пункти евакуації (ППЕ), відкіля по завершенні евакуаційних заходів виводяться (вивозяться) в райони постійного розміщення. Перевага комбінованого способу полягає в тому, що він забезпечує досягнення основною частиною населення безпечної зони в порівняно короткий термін.

Райони розселення евакуйованих у заміській зоні і порядок їх виведення і вивезення визначаються адміністрацією міста з урахуванням створення умов для продовження виробничої діяльності підприємств, транспортних можливостей, наявності жилого

фонду і забезпечення всім необхідним угруповання сил ЦО, призначеного для ведення РІНР в осередках ураження.

При розподілі заміської зони враховується те, що райони розселення робітників та службовців підприємств, які продовжують виробничу діяльність у місті, повинні бути на такій відстані, щоб загальний час переїзду в місто на роботу і назад у заміську зону становив не більше 4—5 год. Враховується також і те, що розосереджені робітники та службовці являють собою не тільки відпочиваючу зміну, вони є бійцями формувань ЦО, призначених для ведення РІНР на своїх підприємствах; тому їх розміщують поблизу залізничних станцій і автомобільно-дорожніх магістралей (у радіусі до 5 км).

Розселення робітників та службовців і їхніх родин у районах евакуації здійснюється за виробничим принципом. З цією метою кожному категорійованому об'єкту виділяють один або кілька розташованих близько один від одного населених пунктів (у залежності від кількості тих, хто розселяється, і наявності житлової площі). При такому принципі не порушується цілісність підприємства, робітники та службовці із родинами розміщуються компактно, полегшуються збір і відправлення робочих змін у місто на роботу, забезпечення харчуванням, медичним обслуговуванням та іншими видами постачання.

Евакуація населення, не зв'язаного з підприємствами, установами і навчальними закладами, проводиться за територіальним принципом; населення одного міського району розселяється на території одного чи декількох дотичних сільських районів (у залежності від кількості тих, кого евакуюють і наявності в цих районах житлової площі).

Робітники та службовці об'єктів народного господарства, які переносять свою виробничу діяльність у заміську зону, розміщуються поблизу наявних чи створюваних виробничих баз, за районами розміщення робітників та службовців підприємств, що продовжують працювати в місті.

Евакуйовані, які не зв'язані з виробничою діяльністю і не є членами родин робітників, що розосереджуються, і службовців, розміщуються в більш віддалених районах заміської зони, а населення, яке евакуюється із зон можливого катастрофічного затоплення — у населених пунктах, що знаходяться поблизу цих зон.

Для розселення евакуйованих планується використовувати будинки місцевих жителів, а для розміщення установ — туристичні і спортивні бази, школи, клуби, будинки відпочинку, санаторії і пансіонати, розташовані в заміській зоні.

По завершенні розосередження й евакуації в місті повинні перебувати тільки працюючі зміни категорійованих об'єктів, черговий і лінійний персонал, що забезпечує життєдіяльність міста (чергові бригади служб міськгазу, водоканалу, енергопостачання, охорони громадського порядку), нетранспортабельні хворі та персонал, що їх обслуговує; це різко скоротить втрати, тому що порівняно невелика кількість тих, хто залишився цілком, забезпечується захисними спорудами.

Планування та організація евакозаходів

Планування евакуації — одне з найважливіших завдань штабів ЦО всіх ступенів. У масштабі міста проведення евакозаходів планується штабом ЦО міста. Основний документ, який визначає обсяг, зміст, терміни проведення заходів щодо розосередження й евакуації населення і порядок з виконання, це план ЦО (розділ про захист населення). Виписки з цього плану доводяться до відома штабів ЦО міських районів і об'єктів народного господарства в тій мірі, що їх стосується.

Вихідними даними для планування евакуації населення міста є:

— загальна чисельність проживаючих у місті;

— кількість підприємств, установ, навчальних закладів, науково-дослідних інститутів та інших установ і організацій;

— кількість робітників та службовців, що підлягають розосередженню разом із членами їхніх родин;

— кількість тих, хто підлягає евакуації;

— кількість населених пунктів сільської місцевості і приміщень у них, придатних для розташування людей, установ і організацій; їх санітарний стан;

— наявність залізничних, автомобільних і водних шляхів та їх пропускна здатність;

— кількість залізничних станцій і платформ, пристаней і причалів, пунктів посадки і висадки; стан мостів; можливості підвищення пропускної здатності доріг і водних шляхів;

— наявність у місті та у заміській зоні медичних установ, медичного персоналу, медикаментів і профілактичних засобів; можливості медичного забезпечення населення на збірних пунктах, на шляху проходження й у районах розміщення евакуйованих;

— наявність і розміщення запасів продовольства та предметів першої необхідності; кількість і пропускна здатність підприємств громадського харчування; наявність хлібозаводів, пекарень та їх продуктивність; можливість організації рухомих пунктів харчу

вання; порядок доставки продовольства і предметів першої необхідності;

— наявність захисних споруд, їх місткість і захисні властивості;

наявність матеріалів і конструкцій для будування БВУ і ПРУ;

— наявність і місця збереження індивідуальних засобів захисту, порядок і терміни забезпечення ними тих, кого евакуюють;

— наявність водойм, їх характеристика, можливості і терміни будівництва нових;

— метеорологічні умови, характерні для даної місцевості;

— можливості виникнення зон катастрофічного затоплення та інших стихійних лих.

Для начальників маршрутів і начальників колон розробляються схеми маршрутів евакуації. На схемі начальника маршруту вказуються: перелік колон, їх склад і нумерація, вихідний пункт, пункти регулювання, час проходження їх колонами; райони і тривалість привалів; медичні пункти і пункти обігріву; проміжні пункти евакуації; райони постійного розміщення в заміській зоні; порядок і терміни вивезення (виведення) населення з ППЕ в райони постійного розміщення; сигнали керування й оповіщення.

На підставі плану евакуації в ході підготовки до його здійснення:

• створюються і підтримуються в постійній готовності пункти управління, засоби зв'язку й оповіщення;

• підготовляються усі види транспорту, станції і пункти посадки та висадки; транспортні і пішохідні маршрути, ППЕ і райони розміщення в заміській зоні;

• виявляються приміщення і споруди, придатні для використання їх як ПРУ;

• будуються та обладнуються джерела водопостачання;

• підготовляється і виконується ряд інших заходів, які сприяють успішному проведенню розосередження й евакуації.

У містах, районах і на об'єктах народного господарства (підприємствах, організаціях і навчальних закладах) створюються евакуаційні комісії, а в сільській місцевості — евакоприймальні комісії. Міська (районна) евакуаційна комісія створюється за рішенням голови міської (районної) адміністрації. її головою призначається один із заступників голови адміністрації. До складу комісії входять відповідальні працівники органів місцевого самоврядування — керівники найважливіших відділів (транспорту, зв'язку, народної освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, внутрішніх справ, військкомату тощо).

До обов'язків міської (районної) евакуаційної комісії і штабу ЦО міста (району) входять:

• облік населення, установ і організацій, що підлягають розосередженню й евакуації;

• облік можливостей населених пунктів заміської зони з прийому та розміщення тих, кого евакуюють;

• розподіл районів і населених пунктів заміської зони між районами міста, підприємствами, установами й організаціями;

• облік транспортних засобів і розподіл їх по об'єктах для проведення перевезень з розосередження та евакуації;

• визначення складу піших колон і маршрутів їх руху;

• розробка питань матеріального, технічного та інших видів забезпечення розосередження й евакуації;

• розробка, розмноження, збереження документів з питань розосередження й евакуації і забезпечення ними всіх евакуаційних органів міста;

• визначення термінів проведення розосередження й евакуації.

Об'єктова евакуаційна комісія створюється за рішенням начальника ЦО об'єкта. До її складу включаються представники завкому, відділу кадрів, штабу і служб ЦО об'єкта, начальники цехів; головою призначається один із заступників керівника об'єкта. Комісія займається:

• обліком робітників, службовців і членів їхніх родин, що підлягають евакуації;

• визначенням складу піших колон і уточненням маршрутів їхнього руху;

• вирішенням питань транспортного забезпечення;

• підготовкою ППЕ, районів розосередження й евакуації, пунктів посадки і висадки;

• організацією зв'язку і взаємодії з районною (міською) евакуаційною комісією і збірним евакуаційним пунктом;

• встановленням зв'язку з евакоприймальною комісією і приймальним евакопунктом сільської місцевості до вирішення разом з ними питань розміщення, працевлаштування, матеріального забезпечення, медичного і побутового обслуговування евакуйованого населення.

Розосередження й евакуація проводяться через збірні евакуаційні пункти (ЗЕП), створювані міськими евакуаційними комісіями. Ці пункти призначаються для збору, реєстрації евакуйованого населення та населення, що розосереджується, і відправлення його на пункти (станції, платформи, пристані) посадки чи на вихідні пункти пішохідних маршрутів. На ЗЕП також покладають

ся: організація посадки людей на транспорт чи формування піших колон і відправлення їх у заміську зону, організація укриття людей у районі ЗЕП за сигналом «Повітряна тривога»; представлення даних в евакуаційну комісію про кількість людей, відправлених у заміську зону.

ЗЕП розгортаються в громадських будовах (школах, клубах і т.п.) поблизу залізничних станцій, платформ, пристаней, тобто поблизу місць посадки на відповідний транспорт, а також на підприємствах, що мають під'їзні колії або річкові (морські) причали, і на тих, на яких розосередження робітників та службовців і евакуація членів їх родин передбачені автомобільним транспортом.

Для збору, реєстрації і відправлення населення пішки ЗЕП розгортаються на окраїнах міста біля кінцевих пунктів міського транспорту і вихідних пунктів пішохідних маршрутів.

На території ЗЕП та поблизу його повинні бути підготовлені сховища й укриття з розрахунку розміщення в них усіх людей, які знаходяться на ЗЕП одночасно.

Кожному ЗЕП привласнюється порядковий номер і до нього приписуються найближчі об'єкти народного господарства, установи, організації, ЖЕКи району (мікрорайону), населення якого буде евакуюватися через цей ЗЕП. Зразок складу ЗЕП: начальник, заступник начальника, група оповіщення, група реєстрації й обліку, стіл довідок, група охорони громадського порядку, медпункт, начальники автоколон або залізничних ешелонів, комендант і чергові.

Начальник ЗЕП затверджується рішенням голови районної (міської) адміністрації з числа керівного складу установ і організацій, приписаних до даного ЗЕП, за поданням голови евакуаційної комісії. Заступник начальника підбирається також з керівних працівників, а весь інший склад комплектується з робітників та службовців підприємств і установ, на базі яких розгортається ЗЕП.

Адміністрація ЗЕП повинна забезпечити: своєчасний облік прибуваючого населення; організоване відправлення його на станції (пункти) посадки; формування піших колон і відправлення їх на вихідні пункти маршруту; прийом, завантаження і відправлення речей населення, яке евакуюється пішки; надання медичної допомоги хворим; підтримка громадського порядку і виконання інших завдань, пов'язаних з евакуаційними заходами. Час прибуття людей на ЗЕП визначається і призначається в залежності від плану подачі транспорту на пункти посадки або часу відправлення піших колон.

У районах сільської місцевості проведення заходів з прийому та розміщення евакуйованих покладається на начальників і штаби ЦО сільських районів, колгоспів і радгоспів. На допомогу штабу ЦО сільського району при адміністрації місцевого самоврядування створюється евакоприймальна комісія, до складу якої включаються відповідальні працівники районних організацій і служб; очолює її заступник голови адміністрації.

Евакоприймальна комісія веде підготовку до прийому і розміщення евакуйованого населення, підприємств і установ, організовує постачання продовольством, предметами першої необхідності, медичне й інше обслуговування та забезпечення. Для безпосереднього прийому евакуйованих районні евакоприймаль-ні комісії створюють прийомні евакопункти (ПЕП) поблизу станцій (пунктів) висадки. Приміщення під ПЕП підбираються районною евакоприймальною комісією і затверджуються рішенням голови адміністрації району.

ПЕП організовують зустріч прибуваючих, їх облік і відправлення на кінцеві пункти розміщення транспортом сільського району або пішки.

Склад ПЕП і його чисельність визначаються з урахуванням кількості прибуваючого населення. Склад його може бути таким: начальник ПЕП, заступник начальника, група зустрічі і прийому евакуйованих, група обліку і реєстрації, група комплектування і відправлення евакуйованих до місця розселення, група харчування і постачання, стіл довідок, кімната матері і дитини, медпункт, пост охорони громадського порядку, комендант.

На проміжних пунктах евакуації (ППЕ) створюється адміністрація, яка формується з постійного складу відповідальних працівників органів місцевого самоврядування території, на якій розташований ППЕ, представників штабу ЦО міського району, з якого проводиться евакуація, і відповідальних працівників ОНХ, ЖЕКів та інших організацій, що беруть участь у проведенні евакуації.

ППЕ здійснює прийом і відправлення тих, кого евакуюють, тому штатний склад пункту залежить від числа людей, які проходять через нього. Зразок складу ППЕ: начальник, його заступник, група з прийому, обліку і тимчасового улаштування тих, кого евакуюють, транспортна група (організовує подальшу евакуацію), група продовольчого постачання, медичний пункт, кімната матері і дитини, стіл довідок, група охорони громадського порядку.

Для забезпечення безперебійного руху на шляхах розосередження й евакуації на кожен маршрут призначається начальник

маршруту з групою управління, до складу якої включаються представники підприємств та організацій, що рухаються даним маршрутом, сільських районів, п територією яких проходить маршрут, служби охорони громадського порядку й інших служб ЦО.

Групи керування забезпечуються необхідними засобами зв'язку й оповіщення, їм підпорядковуються сили і засоби для ведення радіаційної, хімічної і медичної розвідки.

Зі складу групи управління створюються пости регулювання руху, що інформують начальника маршруту про рух колон і обстановку на маршруті, передають необхідні розпорядження, підтримують зв'язок з органами ЦО сільських районів і начальниками ППЕ. Посади регулювання створюються завчасно з таким розрахунком, щоб до моменту виходу на маршрути колон вони були на своїх місцях.

Проведення евакуації

Евакуація проводиться за рішенням Кабінету Міністрів України і здійснюється органами виконавчої влади. Рішення на проведення екстреної евакуації можуть прийняти начальники ЦО об'єкта, району, міста. Підготовча й організаційна робота з проведення евакуації покладається на штаби ЦО і евакооргани.

Одержавши розпорядження про проведення евакуації, штаби ЦО об'єктів народного господарства разом з евакуаційними комісіями:

• уточнюють чисельність робітників, службовців і членів їхніх родин, що підлягають розосередженню й евакуації, номери залізничних ешелонів, автомобільних колон і пішохідних маршрутів, виділених об'єкту за планом; терміни прибуття на збірний евакуаційний пункт;

• оповіщають і організовують збір робітників, службовців і членів їхніх родин;

• надають допомогу ЗЕП відносно реєстрації і посадки тих, кого евакуюють, на транспорт, а також у формуванні і відправленні піших колон;

• допомагають місцевим органам у районах розосередження й евакуації розміщувати прибуваюче населення.

Начальники ЗЕП з одержанням розпорядження про початок проведення евакуаційних заходів:

• приводять ЗЕП у готовність до прийому евакуйованих;

• встановлюють зв'язок з начальниками станцій, портів, пристаней і пунктів посадки, а також зі штабами ЦО об'єктів, приписаних до даного ЗЕП;

• уточнюють порядок відправлення робітників та службовців підприємств, установ і організацій, номери виділених залізничних ешелонів (автоколон, суден), час їхньої подачі і відправлення, номери пішохідних маршрутів, склад піших колон і вихідні пункти.

В міру прибуття населення начальники ЗЕП разом із представниками штабів ЦО об'єктів і ЖЕКів здійснюють його прийом і реєстрацію, розподіляють по вагонах (автомобілях, кораблях), формують піші колони, інформують штаб ЦО й евакуаційну комісію міста про хід евакуації.

Про початок евакуації населення оповіщається через підприємства, навчальні заклади, домоуправління й органи міліції.

Ідучи на ЗЕП, кожен повинен узяти із собою паспорт, військовий квиток, документи про освіту, трудову книжку чи пенсійне посвідчення, свідоцтво про народження дітей, необхідний запас продуктів (на 2—3 дні), білизну, постіль та інші необхідні речі з урахуванням тривалого перебування в заміській зоні.

Дітям дошкільного віку необхідно покласти в кишені чи пришити до одягу записки із зазначенням прізвища, імені, по батькові і місця проживання чи роботи батьків.

Перед виходом з квартири необхідно відключити електроживлення, закрити вікна і кватирки, перекрити вентилі в системі опалення і водопостачання, відключити газ, зачинити квартиру, здати ключі представнику домоуправління.

На ЗЕП ті, кого евакуюють, проходять реєстрацію, групуються по вагонах залізничного ешелону або по автомашинах автоколони і у призначений час виводяться до пунктів посадки на транспорт.

На пунктах посадки адміністрація станції (платформи, пристані) разом із представниками об'єктів організовує посадку людей у вагони (автомашини, кораблі) і підтримує необхідний порядок. Посадку проводять старші по вагонах (автомашинах, кораблях). Після посадки, а потім у дорозі, евакуйованим не дозволяється без особливої необхідності виходити з вагонів (автомашин, кораблів).

Після прибуття ешелону (автоколони) на пункт висадки ті, кого евакуюють, за розпорядженням начальника ешелону (автоколони) вивантажуються і прямують на прийомний евакопункт, де проходять реєстрацію, розподіляються по населених пунктах і йдуть до них. Діти, інваліди і старі, а також речі тих, кого евакуюють, перевозяться місцевим транспортом.

Ті, кого евакуюють пішки також проходять реєстрацію на ЗЕП, після чого зводяться в піші колони по 500-1 000 чол., сформовані підприємствами (установами, організаціями, ЖЕКами). Начальники піших колон призначаються керівниками цих підприємств. Начальнику колони видається схема маршруту, яка є основним документом, що регламентує рух. Для зручності управління колона розбивається на групи по 50—100 чоловік, у них призначаються старші, котрі перевіряють склади своїх груп, не допускають у колону сторонніх і стежать, щоб не було відстаючих.

У призначений час колони виводяться на вихідні пункти і прямують вказаними маршрутами. Розрахункова швидкість руху 3—4 км/год. Між колонами встановлюється дистанція до 500 м. Через кожні 1—1,5 години руху передбачається малий привал тривалістю 15 хв., а на початку другої половини добового переходу — великий привал на 1—2 год.

Добовий перехід закінчується з приходом у ППЕ. На ППЕ організується облік прибулих, тимчасове розміщення їх у житлових приміщеннях чи у наметах, забезпечення їжею та водою і подальшим відправленням до місця розселення.

Від ППЕ в залежності від обстановки і транспортних можливостей ті, кого евакуюють, можуть перевозитися транспортом сільського району чи транспортом, що звільнився від попередніх евакуаційних перевезень. Ті, хто підлягає розміщенню в прилеглих до ППЕ районах, до кінцевих пунктів можуть відправлятися і пішки.

Забезпечення евакуації

Транспортне забезпечення розосередження й евакуації включає: вивезення населення, установ і організацій у райони евакуації, вивезення матеріальних цінностей; перевезення робочих змін з районів евакуації в місто на підприємства і назад.

Штаб ЦО об'єкта одержує від вищестоящого штабу виписку із плану евакуаційних заходів, в котрій зазначено, які транспортні засоби виділяються об'єкту, їх місткість, час подачі, місце посадки, час відправлення, місце і час висадки.

Перевезення автотранспортом плануються й організовуються начальником автотранспортної служби міста, який розробляє план перевезень, узгоджує його з начальником ЦО міста і доводить до виконавців розпорядження, у якому вказується:

• кому, куди, у якій кількості й у чиє розпорядження виділити транспортні засоби, місце призначення та мету перевезень;

• порядок та терміни устаткування транспортних засобів для перевезень;

• маршрути руху і терміни прибуття транспортних засобів;

• порядок забезпечення автомобільного транспорту паливно-мастильними матеріалами і запасними частинами;

• порядок і місце ремонту транспорту.

Для перевезення людей виділяються автобуси, легкові та вантажні автомашини, у тому числі і самоскиди; вантажні автомашини і самоскиди обладнуються сидіннями.

На базі автотранспортних підприємств міста створюються автоколони у складі 20—30 автомобілів, призначаються начальники автоколон, а на машинах — старші автомашин. При плануванні роботи автоколон бажано передбачати, щоб кожна здійснювала перевезення на одному маршруті. При розрахунках автотранспорту, необхідного для перевезення тих, кого евакуюють, виходять з пасажиромісткості машин.

З одержанням розпорядження про початок розосередження й евакуації автоколони прибувають на ЗЕП і подаються для посадки людей. По закінченні посадки виходять на свої маршрути і доставляють людей у призначені пункти висадки, потім повертаються на ЗЕП для виконання наступних рейсів. Управління автотранспортними перевезеннями на маршруті здійснюється диспетчерськими пунктами, які організовуються по одному на кожному маршруті.

Матеріальне забезпечення включає, головним чином, постачання евакуйованого населення продовольством і предметами першої необхідності. Організація його покладається на заступника начальника об'єкта з матеріально-технічного забезпечення, що спільно зі службами ЦО міського та сільського районів підготовляє необхідні умови для постачання матеріальними засобами робітників та службовців об'єкта і членів їх родин у заміській зоні, а також організовує харчування працюючої зміни на об'єкті.

Забезпечення продовольством та предметами першої необхідності у заміській зоні організовується через місцеві торгові організації, мережі громадського харчування і побутового обслуговування.

Міські підприємства торгівлі, громадського харчування і побутового обслуговування одночасно з розосередженням і евакуацією населення вивозяться в заміську зону і використовуються для розширення і збільшення пропускної здатності сільських мереж.

Харчування працюючих змін підприємств, які продовжують виробничу діяльність у місті, організовується в наявних на об'єктах їдальнях. Постачання їдалень продуктами здійснюється службою торгівлі і харчування міста (міського району), яка створює необхідні для цього запаси продовольства в межах установлених норм.

На пішохідних маршрутах для забезпечення евакуйованих слід передбачати організацію рухомих пунктів харчування і водопостачання, а в зимовий час — і пунктів обігріву.

Постачання питною водою у заміській зоні здійснюється в основному з артезіанських колодязів, шахтних, трубчастих та інших закритих джерел.

Медичне обслуговування евакуйованого населення здійснюється через існуючу мережу лікарень, поліклінік і медпунктів сільської місцевості, розширювану за рахунок міських лікувальних установ, що вивозяться. Для збільшення персоналу лікарень і поліклінік залучаються лікарі й інші медпрацівники з числа евакуйованих.

На період проведення евакуаційних перевезень населення медична служба ЦО виділяє на пункти збору і посадки медичний персонал. Для надання медичної допомоги в дорозі на кожен залізничний ешелон, автоколону чи пішу колону виділяються медпрацівники, переважно з числа евакуйованих; у ППЕ й у пунктах висадки медичними службами сільських районів створюються медпункти.

На підприємствах, що продовжують виробничу діяльність у місті, медичне обслуговування працюючих змін організовується начальниками медичних служб об'єктів. Лікарська допомога забезпечується медичними установами, що залишаються в місті, стаціонарне лікування проводиться в лікарнях заміської зони.

Інфекційні хворі, а також підозрілі на захворювання і контакти, які вони мали з ними, негайно ізолюються й евакуюються спеціальним транспортом у найближчу інфекційну лікарню з дотриманням суворого протиепідемічного режиму.

Інженерне забезпечення розосередження й евакуації включає: забезпечення утримання і ремонту доріг, бруківки дорожніх споруд, устаткування пунктів посадки і висадки, колонних шляхів на пішохідних маршрутах, побудову пішохідних переходів на водних перешкодах, обладнання укриттів для населення на шляхах евакуації й у районах розміщення. Відповідальність за стан колонних шляхів і доріг покладається на начальника ЦО, по території якого вони проходять.

Дата добавления: 2014-01-04