Особливості архітектури та скульптури доби бароко

Найяскравіше стиль українського барокко виявився в архітектурі. Його характерні ознаки: багатство та пластичність форм, світлі потиньковані стіни, застосування декоративних деталей, ліпних орнаментів, церковних бань цибулястої та грушоподібної форми. Під керівництвом Петра Могили у 30‑х роках XVII ст. у стилі бароко було відновлено архітектурні перлини часів Київської Русі: Софійський собор, споруди Києво-Печерської лаври, церкву Спаса на Берестові та ін. Це мало величезне значення, адже у такий спосіб утверджувалася культурна спадкоємність з Київською Руссю. У такому вигляді архітектурні шедеври збереглися до наших днів.

Активне будівництво розгорнулося не лише в Києві, а й по всій Центральній Україні та на Лівобережжі. Біло зведено багато нових церков, соборів, монастирів, а також споруд світського призначення: навчальних закладів, житлових будинків козацької старшини тощо.

Україна мала власних видатних архітекторів. Увійшли в історію імена Степана Ковніра (1695‑1786) ‑ творця так званого Ковнірівського корпусу та дзвіниць на Дальніх і Ближніх печерах Києво-Печерської лаври, Кловського палацу у Києві, Троїцької церкви в Китаївській пустині поблизу Києва, церкви Антонія і Феодосія у Василькові. Відоме також ім’я Івана Григоровича-Барського (1713‑1785) ‑ автора Покровської церкви та церкви Миколи Набережного у Києві.

Залишили слід в Україні й іноземні зодчі. Глибоко зрозумів суть українського бароко німець Йоганн Шедель (1680‑1752). Він автор одних із найкращих споруд цього стилю: дзвіниць Києво-Печерської лаври та Софійського собору, брами Заборовського. Архітектурне вирішення двох останніх споруд вражає надзвичайною пишнотою лірного орнаменту, що свідчить про вплив на творчість автора народного мистецтва.

Своєрідні та неповторні споруди славетного італійського архітектора Бартоломео Растреллі (1700‑1771). У Києві за його проектами збудовано Андріївську церкву та Маріїнський палац. Ці унікальні споруди напрочуд вдало вписалися в природний ландшафт міста.

У стилі українського бароко зводилися не лише муровані, а й деревяні церкви. Вони були високими, багатоверхими, мали складні й динамічні форми. Яскравим прикладом таких храмів є Троїцький собор у м. Новомосковську Дніпропетровської області. Ця складна пірамідальна композиція, виконана з надзвичайно високою майстерністю, створює враження стрімкого руху, спрямованого вгору, до неба.

На західноукраїнських землях монументальна архітектура цього періоду розвивалася за інших умов. Перебування у складі Речі Посполитої, прийняття унії зумовили закріплення тут художніх традицій, пов’язаних з католицькою культурою. В містах та містечках Галичини збереглося чимало споруд у стилі пізнього європейського, зокрема польського, бароко. Їх не можна ототожнювати із самобутнім явищем саме українського бароко, поширеним на Придніпров’ї та Лівобережній Україні.

Найбільша кількість пам’яток барокової архітектури західноєвропейського зразка збереглася у Львові. Серед найкращих споруд ‑ Домініканський костел, збудований архітекторами Яном де Вітте та Мартином Урбаніком. Яскравим представником стилю бароко був Бернард Меретин ‑ автор такої архітектурної перлини Львова, як собор Святого Юра, ратуші в м. Бучачі на Тернопільщині та ін. До визначних памяток культури належить також величний ансамбль Почаївської лаври ‑ одного з найбільших релігійних осередків України.

У мистецтві стилю бароко важливу роль відігравала скульптура. Її широко використовували в оздобленні фасадів та інтер’єрів архітектурних споруд. Розквіт скульптури в Україні припадає на XVIII ст.

У Західній Україні цей вид образотворчого мистецтва традиційно був більш розвиненим, ніж у Східній. Видатний його представник ‑ львівський скульптор Йоганн Пінзель (роки народження і смерті невідомі). Його статуї прикрашають собор Святого Юра у Львові, ратушу в Бучачі. З-поміж створених ним образів окрім міфологічних та біблійних героїв привертає увагу український козак, сповнений високої людської гідності. У доробку майстра багато витворів з дерева, виконаних з віртуозною майстерністю. Фігури ніби перебувають у динамічному русі, найнесподіваніших ракурсах. У позах, жестах, виразах облич передано бурхливі почуття. У своїх творах майстрові вдалося найвищою мірою втілити дух бароко: динаміку, мінливість, експресію. Творча манера Пінзеля вплинула на розвиток мистецтва скульптури в Галичині та за її межами.

5. Український живопис XVII‑XVIII ст.

Як і в попередні епохи, в Україні розвивався монументальний і станковий живопис. Монументальний живопис переважно пов'язаний із розписами культових споруд. До нашого часу дійшло дуже мало його пам’яток, а ті, що збереглися (наприклад, фрагменти фресок Троїцького собору Густинського монастиря поблизу Прилук), свідчать про значні зміни в цьому виді мистецтва. Українські художники вирішували нові творчі завдання: опановували засоби реалістичного мистецтва, долали традиційну площинність, прагнули створити ілюзію відкритого простору та руху.

У Києві в першій половині XVIII ст. великі монументально-живописні роботи здійснювалися в Успенському соборі та Троїцькій надбрамній церкві Києво-Печерської лаври, в Софійському та Михайлівському Золотоверхому соборах, церкві Миколи Набережного та в інших храмах. Над живописом стін та іконостасів Києво-Печерської лаври працювали майстри лаврської школи, з-поміж яких особливо уславився Алімпій Галик.

Настінними розписами прикрашали не лише муровані, а й дерев’яні церкви. Найранніші їх пам’ятки збереглися в Західній Україні. Це розписи храмів Святого Юра та Чесного Хреста в Дрогобичі, Святого Духа в с. Потеличі. У них знайшли відображення світогляд та художні смаки міщан, селян, ремісників. Ці розписи, виконані в дещо наївній манері народного мистецтва, сповнені щирих почуттів. Постаті й обличчя святих та інших персонажів нагадують звичайних українських людей.

У станковому живопису, як і за попередньої доби, провідну роль продовжував відігравати іконопис. Видатними іконописцями свого часу були західноукраїнські художники Іван Руткович та Йов Кондзелевич. Їхні життя і творчість пов’язані з містом Жовква, яке було на той час значним культурним осередком.

Іван Руткович (рік народження невідомий ‑ 1708) наприкінці XVII ст. створив величні іконостаси у Волиці-Деревлянській, Волі-Висоцькій, Скваряві Новій. Відчутний вплив на його творчість справило тогочасне західноєвропейське мистецтво. Художник, створюючи свої композиції, використовував гравюри німецьких і голландських митців. Деякі ікони майстра ‑ «Христос і Магдалина», «Втеча з Єгипту», «Дорога в Еммаус», «Христос у Марії та Марфи» та ін. ‑ більше нагадують світські жанрові картини. На них зображено реальних людей у реальному оточенні, на тлі реальних пейзажів або інтер’єрів, які займаються повсякденними справами. Барви на іконах яскраві, насичені, лики Христа, Марії та святих привітні, ласкаві й радісні. Відчувається, що художник був справжнім життєлюбом і зумів поєднати у своїх творах любов до життя земного з любов’ю до бога.

Йов Кондзелевич (1667 ‑ бл. 1740) ‑ автор славнозвісного Богородчанського іконостасу в с. Манява Івано-Франківської області. Образи Й. Кондзелевича вражають високодуховною красою, вони сповнені глибокої внутрішньої зосередженості та величі. Художник з великою майстерністю створював урочисті багатофігурні композиції, зображував пишні інтер’єри з архітектурним оздобленням у стилі бароко. Загальному настрою ікон відповідає їх колорит. Він стриманіший, ніж у Рутковича, тонко згармонізований та вишуканий.

У XVIII ст. розвиток українського іконостасу досяг свого епогею. Він став невід’ємним явищем українського бароко, органічним компонентом синтезу мистецтв в українській церкві. В іконостасі представлено різні види мистецтва: живопис, декоративну скульптуру та архітектуру. Характерна його ознака ‑ поєднання яскравого живопису із вишуканим різьбленням, динамічним рухом архітектурних деталей. Визначною пам’яткою мистецтва є величний іконостас з Преображенської церкви в с. Великі Сорочинці на Полтавщині ‑ резиденції гетьмана Данила Апостола.

Отже, в українському живопису зміцнюється світський напрям, дедалі поширюються засоби реалістичного відтворення дійсності. Про це красномовно свідчать дві ікони з м. Конотопа. На них зображено великомучениць Варвару й Катерину та Анастасію й Уляну в образах молодих жінок у пишному, барвистому вбранні. Їх автори втілили український народний ідеал земної жіночої вроди, що водночас не суперечило глибокому духовному змісту творів.

У другій половині XVII ст. набув розвитку портретний живопис. На знак ушанування особливих чеснот видатних осіб їхніми портретами прикрашали стіни церков і соборів. Наприклад, на стінах київської церкви Стаса на Берестові було написано портрет митрополита Петра Могили, в соборі Густинського монастиря на Чернігівщині ‑ портрет гетьмана Івана Самойловича, в Успенському соборі Києво-Печерської лаври ‑ цілу галерею образів князів, гетьманів і царів.

Улюбленим персонажем портретистів другої половини XVII‑XVIII ст. був уславлений гетьман Богдан Хмельницький. Взірцем для них слугувала гравюра гданського художника В. Гондіуса, створена за життя гетьмана в 1651 р. Своєї черги, Гондіус скористався малюнком голландського митця Авраама ван Вестерфельда, який було виконано з натури. Один із найкращих портретів гетьмана зберігається в Національному художньому музеї України.

Упродовж XVIII ст. великої популярності набуває так званий парадний портрет. Його функція ‑ показати певну особу в усій її красі та значущості. Зазвичай українські портретисти зображували людей ідеалізованими (тобто, кращими, ніж вони були насправді). Приклад такого твору ‑ портрет отамана війська донського Данила Єфремова, написаний одним із майстрів Києво-Печерської лаври. Пишне вбрання, поважна поза, промовистий жест рук, родовий герб, парадне оточення ‑ ось ознаки, типові для таких портретів. Водночас художник майстерно відтворив індивідуальні риси та характер свого героя.

Завдяки особливому художньому вирішенню, монументальному звучанню, декоративній барвистості український портретний живопис став самобутнім національний явищем культури. До визначних творів цього жанру XVIII ст. належать портрети Василя Гамалії, переяславського полковника С. Сулими та його дружини, князя Д. Долгорукого та ін.

У зазначений період в Україні набув поширення також жанр народної картини, героєм якої був так званий Козак Мамай (козак-бандурист). У XVIII та в першій половині XIX ст. Козак Мамай став найпопулярнішим образом народного живопису, який можна було бачити і в багатих маєтках, і в бідних хатах. Малювали його не лише на полотнах, а й на дверях, скринях, віконницях, стінах і навіть на вуликах.

Композиція більшості картин побудована за однією схемою: козак сидить під деревом (найчастіше ‑ дубом), «по-турецьки» підібгавши ноги, і грає на кобзі чи бандурі. Поруч його вірний товариш ‑ кінь, довкола ‑ речі, з якими козак нерозлучний ‑ шабля, рушниця або пістоль, люлька. Часто подібні картини супроводжували написами, сумними або веселими, з добірним народним гумором. Автори цих картин залишилися невідомими. В колоритних образах козака-бандуриста знайшов мистецьке втілення ідеал народного героя: вродливого і дужого, безстрашного й винахідливого, байдужого до смерті, мудрого й веселого водночас.

Дата добавления: 2014-01-04