Втрата Англією промислового і торгового лідерства у світі.

Вершиною економічної могутності Англії на світовій арені стали 1870-і роки. У цей період її називали світовим фабрикантом, світовим банкіром, світовим перевізником і світовим торговцем. Економіка жодної країни не могла суперничати з англійською. На її частку приходилося 32% світового промислового виробництва, а також половина усього світового видобутку вугілля, виплавки чавуна й обробки бавовни. Англія, здійснюючи політику фритредерства, диктувала свої умови іншому світу, оскільки її питома вага у світовому товарообігу складав 65%. Уряд вважав, що англійські товари завдяки своїй якості і дешевині не мають потребу в протекціонізмі і тому не варто забороняти імпорт іноземних товарів в Англію.

Однак уже через 10—15 років ситуація стала різко мінятися, що було зв'язано насамперед із загостренням боротьби за економічне лідерство у світі між старими індустріальними країнами (Англією і Францією) і молодими швидко зростаючими державами (США і Німеччиною), що по багатьом параметрам наздогнали і перегнали своїх суперників. У 1880-х роках останні в основному завершили промисловий переворот, що відбувався в них на більш високій виробничо-технічній базі, чим в Англії. У середині 1880-х років німецькі товари стали помітно перевершувати по якості англійську продукцію не тільки на європейських ринках, але й у самій Англії.

У цей період темпи росту англійського промислового виробництва сповільнилися і виявилися більш низькими, чим у конкурентів. Виробництво промислової продукції в Англії виросло за 1870-1913 роки в 2,2 рази, тоді як у США — у 9 разів, у Німеччині — майже в 6 разів, і навіть у Франції — у 3 рази. По обсягам промислової продукції перед. Першою світовою війною Англія опинилася на третьому місці, уступивши свої позиції США і Німеччині.

Крім того, наприкінці XIX століття стала мінятися кон'юнктура на світовому ринку. Англія, що усе ще дотримувалася політики фритредерства, стала втрачати свої позиції, тому що багато країн прагнули охороняти високими тарифами свою промисловість від конкуренції (насамперед від англійських товарів), що було вкрай невигідно англійським експортерам. Багато європейських країн, зокрема Німеччина, стали використовувати метод демпінгових цін, прагнучи зруйнувати торгову монополію Англії.

Ослаблення англійських позицій на світових ринках підтверджувалося наступною тенденцією: за останні два десятиліття XIX століття експорт промислової продукції з Англії виріс на 8%, з Німеччини — на 40%, з США — на 230%. У 1913 році на частку Англії вже приходилося лише 21,8% світового видобутку вугілля, 13,2% — виплавки чавуна, 23,2% — обробки бавовни.

У чому ж полягали причини загального уповільнення економічного розвитку Англії на рубежі XIX-XX століть? Головною причиною, мабуть, було, загальне фізичне і моральне старіння виробничої бази, що склалася ще наприкінці XVIIІ - початку XIX століття. Англійські фабриканти протягом майже ста років безроздільно користалися своїм монопольним положенням на світовому ринку, практично не обновляючи виробництво. У той же час американські і німецькі промислові компанії, створені набагато пізніше, зуміли швидше й ефективніше використовувати досягнення науково-технічного прогресу і налагодити випуск більш дешевих товарів у масовому масштабі.

На заміну застарілих техніки і технологій, на будівництво підприємств у нових галузях були потрібні величезні інвестиції, яких у цей період в Англії не було. Справа в тім, що англійська буржуазія виявилася тоді перед дилемою: або вкладати капітали усередині країни, або вивозити їх за кордон, насамперед у колоніальні і залежні країни. Зрештою, стала переважати схема, зв'язана з вивозом капіталу і колоніальною торгівлею, заснованої на нееквівалентності обміну: сировина і напівфабрикати закуповувалися в колоніях по монопольно низьких цінах, а готові вироби англійської промисловості збувалися там по монопольно високих цінах. Таким чином, колоніальна торгівля надавала англійським промисловцям можливість не піклуватися про відновлення матеріальної бази виробництва.

На рубежі століть більш помітної стала тенденція, яка містилася в тім, що чим сильніше було промислове відставання Англії, тим більшого значення набував експорт капіталів. Англійські фабриканти і банкіри не прагнули капіталізувати свої прибутки шляхом вкладення в нове обладнання на вітчизняних підприємствах (тоді треба було б звільнитися від великої кількості застарілого устаткування), а вивозили їх за кордон. Причому капітали вивозилися не тільки в колонії, але й у США (близько 20%), у країни Латинської Америки (5%), у Європу (5%).

За 1870-1913 роки розміри англійських інвестицій, розміщених за кордоном, збільшилися в 3,3 рази, залишивши далеко за собою всі інші країни світу. Напередодні Першої світової війни вивіз англійського капіталу випереджав сумарний обсяг німецьких і французьких інвестицій. Ефективність експорту капіталів можна підтвердити наступним співвідношенням: за 1870—1900-і роки національний доход Англії збільшився в два рази, а доходи від закордонних інвестицій — у дев'ять разів. На початку XX століття майже третина англійського імпорту покривалася прибутком від експорту не товарів, а капіталів. Активний характер платіжного балансу, у свою чергу, підтримувався в основному за рахунок не торгового балансу, а посередницьких торгових і банківських операцій, фрахту і страхування морських перевезень. Філії англійських банків кредитували зовнішньоторговельні операції по усьому світі — у Китаї, Японії, Аргентині, США, Канаді й інших країнах. Це дозволило сформувати шар рант’є — власників середніх капіталів, вкладених у цінні папери (акції, облігації). Вони передавали функції розпорядження своїми цінними паперами власникам контрольних пакетів акцій, а самі одержували фіксовані доходи.

Однією з причин уповільнення темпів економічного розвитку Англії з'явилася також затяжна світова аграрна криза, що вибухнула у 1874 році і продовжувалася майже 20 років. Передумовою цієї кризи стало закінчення Громадянської війни в США й освоєння американцями величезних територій Середнього Заходу. У Європу хлинув відносно дешевий хліб зі США. Так, імпорт американської пшениці в Англію з 1866 по 1873 рік збільшився з 10,8 млн. до 90,4 млн. бушелів (чи майже в дев'ять разів), у зв'язку, з чим ціни на хліб знизилися майже в два рази. Це змусило англійських фермерів майже на 20% скоротити кількість посівних площ під зерновими культурами, а орні землі подекуди знову стали перетворюватися в пасовища. Необхідність виходу з аграрної кризи вимагала переорієнтації зернового господарства на виробництво кормів для інтенсивного тваринництва і птахівництва, вирощування технічних культур.

Незважаючи на впровадження в сільське господарство машин і мінеральних добрив, Англія утрачала свою аграрну базу, і усе більше збільшувала імпорт хліба й іншої продовольчої продукції. До 1913 року пшениці, вирощеної в країні, вистачало для покриття всього 37% загальних потреб у цьому продукті, що, у свою чергу, ставило англійську економіку в залежність від світового сільськогосподарського ринку. У значній мірі Англія задовольняла свій попит на продовольство за рахунок Канади, Австралії, Нової Зеландії й інших, високорозвинених у цьому відношенні домініонів і колоній в обмін на сільськогосподарську техніку. Але згодом ці країни самі налагодили виробництво таких машин (наприклад, Канада) і навіть стали їх експортувати, що привело до загострення проблеми платіжного балансу Англії.

Наприкінці XIX століття була почата спроба відродити зникле ще в XVIII столітті селянство. Починаючи з 1882 року уряд став заохочувати створення дрібних селянських господарств на землях, відчужуваних у лендлордів. Воно зобов'язувало великих земельних власників продавати частину володінь чи здавати їх у довгострокову оренду селянам. Але, як показала практика, протягом XIX століття в сільському господарстві відбулися такі великі зміни, що дрібним сільським виробникам уже не було місця в аграрному секторі.

Втрата Англією наприкінці XIX століття ведучих позицій у світовій економіці змусила її почати структурну перебудову в промисловості, аналогічну проведений у той період усіма розвинутими країнами світу. У результаті помітно прискорився прогрес у нових галузях (зокрема, електротехнічній), що обганяли по темпах росту традиційні. Нову технічну базу одержала металургія, особливо виробництво, сталі, що диктувалося військовими потребами. У результаті виплавка стали за 1870-1913 роки збільшилася в 3,8 рази, тоді як видобуток вугілля — у 2,6, споживання бавовни — у 1,8, а виробництво чавуна — у 1,7 рази. Проте, Англія в цей час виплавляла, сталі в 2,4 рази менше, ніж Німеччина, і в 4 рази менше, ніж США.

Таке ж відставання спостерігалося й у виробництві електроенергії. Сумарна потужність електростанцій в Англії була в 2,4 рази менше, ніж у Німеччині, і майже в 9 разів - чим у США, що позначалося на рівні енергооснащеності англійської промисловості. Англія так і не зуміла до Першої світової війни налагодити виробництво багатьох машин, верстатів, механізмів, і їй приходилося закуповувати їх за кордоном.

Тільки залізничний транспорт не уступав світовому рівню: обсяг залізничних перевезень виріс у розглянутий період у сім разів і досяг 1200 млн. т. Стійко передовою галуззю залишалося суднобудування: Англія продовжувала випускати різні судна, що користалися великим попитом на світовому ринку. За 1870—1913 роки тоннаж судів, побудованих на англійських верфях, збільшився в три рази, а оборот судів далекого плавання, що зв'язували Англію з зовнішнім світом, виріс у 16 разів. Правда, якщо в 1896 році на англійських верфях було побудовано 78% усіх судів у світі, то в 1913 році — 58%; якщо в 1890 році Англії належала половина світового торгового флоту, то до 1913 року — всього 20%. І, хоча Англія на початку XX століття уже втратила статус “майстерні світу”, вона зберігала міцні позиції в морських перевезеннях і світовій торгівлі.

Монополізація. Збільшення англійських інвестицій за кордоном приводило до того, що усередині країни їх явно не вистачало, особливо в нових галузях. У зв'язку з цим на рубежі століть велике значення придбала мобілізація коштів за допомогою акціонерних компаній, що залучали заощадження всіх шарів населення. Для цього дозволялося випускати дрібні акції номіналом до одного фунта стерлінгів. Поступово акціонерний капітал став грати усе більш помітну, а потім і ведучу роль у багатьох секторах економіки. Якщо, наприклад, у 1863 році в Англії нараховувалося всього 639 акціонерних компаній, то наприкінці XIX століття тільки щорічно їх засновувалося до 4 тисяч.

Розглядаючи англійську економіку на рубежі століть, слід зазначити, що рівень концентрації виробництва помітно відставав від відповідного рівня в Німеччині і США. У традиційних галузях (текстильної, вуглевидобувної) велика частка приходилася на дрібні і середні підприємства з застарілим обладнанням. Великі підприємства і їхні об'єднання стали виникати в основному в нових галузях. Цьому сприяли і більш значні розміри їхніх статутних капіталів, і розвиток акціонерних компаній.

Перші монополії в Англії виникли в 1880—1890-х роках у трубопрокатній і хімічній галузях, а також на залізницях і в судноплавстві. Досить швидко процес монополізації йшов у суднобудуванні і виробництві озброєнь, де Англії вдалося зберегти ведучі світові позиції. У 1897 році військово-промислова фірма “Віккерс” поглинула два акціонерні товариства, що робили військово-морські судна й озброєння, і перетворилася в одну з найбільших фірм у цій галузі. До числа перших монополій можна віднести також англо-німецький трест вибухових речовин “Динаміт-Нобель” (1886) і хімічний трест “Юнайтед” (1890). У цей же час була створена компанія “Армстронг-Уітворт”, що займалася виробництвом зброї. На початку XX століття на основі гарматної компанії “Гарвей стіл ” була заснована міжнародна монополія за участю капіталів з Німеччини, Франції, Італії і США по виробництву броньових плит для військово-морського флоту.

Одним з основних напрямків була монополізація залізниць. На початку XX століття безліч залізничних товариств об'єдналося в 12 компаній. Довжина залізних доріг, що належали їм, у 1913 році складала 100 тис. км, чи 20% усієї світової залізничної мережі.

І все-таки слід зазначити, що процес створення монополій в Англії приблизно на 10—15 років відставав від Німеччини і США, та й по своїй потужності англійські монополії помітно поступалися німецьким і американським компаніям, оскільки наявність величезної колоніальної імперії дозволяла англійцям діставати прибуток і без встановлення монопольних цін на внутрішньому ринку. До того ж відставання британської промисловості було зв'язано з упадком її старих галузей, у той час як в інших країнах монополізація починалася, як правило, саме в цих галузях.

У гірничорудній і металургійній галузях монополії виникали у виді “торгових асоціацій” і були дуже нечисленними. У 1890 році в Англії було близько 30 картелів, чи в три рази менше, ніж у Німеччині. Подібні об'єднання створювалися в паперовому, килимовому, скляній і ряді інших галузей. Крім того, англійська промисловість була більш орієнтована на світовий ринок, де процес створення транснаціональних монополій у той період ще тільки починався.

Велику роль в англійській економіці грали колоніальні монополії, що стали виникати в 1870—1880-х роках. Ці об'єднання створювалися на основі як державних, так і приватних капіталів. Так, по “Королівській хартії” була створена Британська Південно-Африканська компанія (1889), що стала власником усіх надр на величезній території до півночі від границі Трансваалю, де добувалися алмази і золото.

У межах Британської імперії створювалися монополії по видобутку руд кольорових металів, нафти, вирощуванню каучуконосів, джуту й ін. На основі плантаційного господарства виросла найбільша монополія — трест “Левер бразерс”, якій належала величезна кількість плантацій по вирощуванню різних тропічних культур (кави, какао-бобів, арахісу). Цей трест контролював також до 75% англійського виробництва господарського мила.

На початку XX століття був створений англо-голландський нафтовий трест “Ройял Датч-Шелл” (1907), що добував до 13% світового обсягу нафти. У 1909 році була заснована Англо-Іранська нафтова компанія (майбутня “Бритіш петролеум”), де основний пакет акцій належав англійському уряду. Ця компанія займалася постачаннями нафтопродуктів для британського військового флоту.

Але була в англійській економіці сфера, що повною мірою відповідала світовому рівню. Мова йде про кредитно-банківську систему, де темпи і рівень концентрації капіталу були дуже високими. Особливо виділялися п'ять лондонських банків (“велика п'ятірка”), що до 1900 року здійснювали керування всією кредитною справою країни, а перед Першою світовою війною 86% усіх внутрішніх депозитів знаходилося в 27 найбільших банках країни. Англійські банки стали найбільшими кредиторами у світі, а лондонський грошовий ринок — всесвітнім фінансовим центром. Англія зі світового фабриканта перетворилася у світового власника іноземних облігацій. Її економічна міць змістилася з виробничої сфери в кредитно-грошову.

Англійський фунт стерлінгів став відігравати роль міжнародних грошей, тобто розрахункової одиниці у світових торгових угодах. Особливе місце в банківській системі країни займали колоніальні банки, що в основному спеціалізувалися на операціях по вивозу капіталів за кордон, і насамперед у британські колонії. У 1910 році таких банків в усьому світі нараховувалося 72, а кількість їхніх відділень досягалася майже 5,5 тисячі.

Серед найбільших банкірів на рубежі XIX-XX століть виділялися такі, як М. Ротшильд, Е. Гошен, Т. Гренфель, А. Беринг, Д. Ллойд Джордж, а також тісно зв'язані з ними промисловці М. Тенант, Э. Віккерс, Дж. Чемберлен і ін. На основі злиття банківського і промислового капіталів одержали поширення своєрідні фінансові товариства, чи так звані “інвестмент-трести”. Вони скуповували під власний акціонерний капітал цінні папери (акції, облігації) різних акціонерних товариств і обслуговували шар рант’є, чисельність яких в Англії складала близько 1 млн. чоловік.

Але, незважаючи на уповільнення темпів економічного росту, Англія залишалася високорозвиненою країною, здатної проводити визначену соціальну політику. Під впливом тред-юніонів на початку XX століття був уведений страхування робітників від нещасних випадків за рахунок підприємств, обмежений робочий день, поліпшені умови праці в багатьох галузях, установлені пенсії по старості (з 70 років) і 15-тижневі пособія по безробіттю, страхування через хворобу, створені біржі праці.

3. Вповільнення темпів економічного розвитку Франції

Наприкінці 19 – початку 20 ст. Франція не змогла забезпечити такі ж високі темпи економічного розвитку як США та Германія через низку об’єктивних причин:

1). Відносна вузость сировинної бази. (Нестача власних корисних копалин, особливо копаючого вугілля, яке Франція була змушена імпортувати. Зрозуміло, що дорога імпорта сировини різко підвищувала собівартість і ціну французької продукції, що в свою чергу знижувало її конкурентоздатність).

2) Як і в Англії, французька промисловість була морально та фізично застарілою. Але навіть при бажанні вкласти величезні капітали в технічне переозброєння, Франція їх просто не мала.

3). Поразка у війні з Прусією 1870-1871 р. Згідно мирної угоди Франція виплатила 5 млрд. франків контрибуції, Німеччина анексувала такі господарсько розвинуті райони як Ельзас та Лотарінгію (1.5 млн. га та 1.6 млн. чол.). крім того саме в цьому районі знаходився найбільший заліжно-рудний басейн. Таким чином зазнавши шкоди в результаті самої війни на 16 млрд. франків Франція змушена була додатково імпортувати ще і залізну руду для вітчизняної промисловості.

4). Як вказувалося раніше, фінансисти займали домінуюче положення у структурі французької буржуазії. Саме фінансисти після закінчення війни, стали впроваджувати економічну політику, яка не сприяла розвитку державного господарства: головні зусилля були спрямовані на відновлення закордонних фінансових вкладень, а не на відбудування промисловості.

5). Великі ресурси продовжували спрямовувати на розширення та закріплення колоніальної імперії. Це приносило прибуток дуже обмеженому колу компаній та осіб, одночасно відриваючи кошти необхідні внутрішній економіці.

6). Низькі у порівнянні з іншими провідними країнами світу темпи приросту населення, які в свою чергу обмежували місткість внутрішнього ринку.

Внаслідок вповільнення темпів промислового роста Франція втрачає свої позицій на світовому ринкі не тільки по новим галузям промисловості, але і таким традиційним як виплавка чавуна, добича вугілля.

Відсталою була також і сама структура промисловості у порівнянні з іншими країнами: як і раніше більшу питому вагу займає виробництво предметів споживання; на зовнішньому ринкі цінуються тільки французькі предмети розкоші.

Відносному пожвавленню розвитку промисловості сприяла мелітарізація країни (великі військові закази) на початку 20 ст. Але навіть такий важкої індустрії (1900-1913 р. виробництво сталі зростає майже в 3 рази, чавуна – 2, вугілля – 1.2) не ліквідував відставання від провідних країн.

Хоча на початку 20 ст. у французькій промисловості і починають використовувати електроенергію, головною енергетичною основою залишаються парові двигуни (і це при тому, що Франція однією з перших стала використовувати електроенергію, так як їй доводилося імпортувати дорогі енергоносії). Концентрація виробництва теж була занадто повільною – наприкінці 19 ст. 94% промислових підприємств мали тільки до 10 робітників.

На початку 20 ст. Франція по рівню промислового розвитку займає 4 місце після США, Германії та Англії. Як і інші провідні країни, її не обминули монополістичні тенденції. Домінуюче положення в промисловості займають такі об’єднання: “Коміте де Форж” (металургія); “Шнейдер – Крезо” (військова промисловість); ”Сен-Габен” (хімічна).

Якщо темпами концентрації промисловості Франції поступалася, то темпами концентрації та централізації фінансово-бінківській системи випереджала багато країн. Її основою був французький банк: правління вимагало 15 регентів, з яких 6 контролювали найбільші банківські дома, а ще 6 – найбільші промислові монополії.

Французька фінансова буржуазія зберігла та закріпила своє домінуюче положення і продовжувала визначати пріоритети економічного розвитку. Якщо для Англії вивіз капітала був спробою компенсувати відставання промисловості і технології, то для Франції – головне джерело дохода та традиційний спосіб заробити. Відрізнявся суттєво і характер експортованого капіталу: в Англії – промисловий (інвестиції у виробництво), у Франції – фінансові займи.

Так наприклад у 1908 р. Франція вклала в розвиток вітчизняної промисловості і торгівлі 8.5 млрд. франків, а в позичковий капітал (в тому разі і іноземний) – 104.4 млрд.

Перед початком війни у 1914 р. французькі займи розподілялися таким чином:

Росії – 12 млрд. Іспанії і Португалії - 3

Південноафриканським – 6 Єгипту – 3

Балканським країнам – 3 Турції – 3

Англії та США - 5 Австрії – 2.5

Скандинавським – 2 Східній Азії – 2

Німеччині – 1

Крім того, капітали вкладалися у власні колонії.

На початку першої світової війни національний доход Франції збільшується на 1.3, а вивіз капітала – на 2.3. Країна залишається аграрною (більшість населення 31% зайнято у сільгоспвиробництві, а в промисловості – 12.5% (2 млн.)) і це при тому, що основу французького села складає дрібне парцелярне господарство, перешкоджаючи широкому застосуванню техніки.

4. Прискорення економічного росту Німеччини

Наприкінці 19 ст. промисловість Германської імперії міцним ривком вийшла на світову арену. Займаючи у 70-ті роки 4 місце в світі, вона через 20 років стала претендувати на 2 місце і наздогоняти Великобританію. Наприкінці 19 ст. Німеччина вийшла на 2 місце в світі по виробництву заліза та сталі, поступаючись тільки США.

Поряд з важкою індустрією відбувається швидке зростання нових галузей промисловості – хімічної та електротехнічної. У 1883 р. країна виробляла 2/3 світового обсягу фарби.

Стрімкі темпи економічного росту зумовлені низкою факторів:

1). Найважливіший – створення єдиної Німецької імперії під егідою Прусії (єдине торгівельне законодавство, єдина грошова система, на всій території імперії здійснювався необкладений митом рух товарів);

2). Військова перемога над Францією у франко-пруській війні 1870-1871 р. не тільки ліквідувала останню перешкоду на шляху створення єдиної Німецької імперії (яка була створена 18 січня 1871 р.), але дала ще міцний поштовх економіці:

а) анексовано Ельзас та Лотарінгію (багатий залізно-рудний басейн, який в комбінації з кам’яним вугіллям Рурського та Саарського басейна створив міцну паливно-металургійну базу);

б) Франція виплатила контрибуцію у 5 млрд. франків, які було витрачено головним чином на фінансування промисловості. (За перші 2 післявоєнні роки було створено 328 акціонерних товариства із загальним капіталом 2.7 млрд. марок).

3). Демографічний фактор: за останню третину 19 ст. численність населення Німецької імперії зросла на 40%. Швидкий ріст населення, особливо міського, сприяв росту місткості внутрішнього національного ринку.

4). Велике значення мала більш пізня індустріалізація, Німецька промисловість на відміну від Англійської та Французької не стала перед проблемою технічного переозброєння, так як створювалася на основі найсучасної на той час технічної бази. Німецька інженерна думка по кількості та якості науково-технічних розробок поступалася тільки американській.

5). Стимулювало розвиток важкої промисловості і будівництво залізниць (21 тис. км у 1871 р., 50 тис. км у 1900 р.).

6). Прискорювала темпи розвитку промисловості і підготовка до першої світової війни – великі державні закази за зброю.

Монополізація. Якщо у 70-х р. 19 ст. найвищої точки досягає розвиток вільної конкуренції, а монополії ще тільки ледь-ледь з’являлися, то після криз 1873-1882 та 1890 р. почався розвиток монополістичних об’єднань на основі прискореного процесу концентрації виробництва і капітала.

Слід зауважити, що на відміну від США монополізація Німеччини відбувалася не на базі трестів, а головним чином на базі картелів та синдикатів – це об’єднання на підставі угод між окремими фірмами про спільні монопольні ціни на продукцію, розподіл сировини і т.д. З 1887-1896 р. було створено 20 монополій, щорічно, а перед початком першої світової війни в Німеччині нараховувалося приблизно 600 картелів. Серед найбільших та найважливіших можна виділити:

а) Рейнсько-Вестфальський вугільний синдикат (50% добичи вугілля);

б) “Фарбеніндустрі” – хімічна;

в) Крупп – виробництво зброї;

г) “Загальна компанія електричества” (АЕГ) та “Сіменс” – електротехнічна промисловість;

д) Північно-Німецький Алоїд та Гамбургсько-Американська компанія – судобудівництво.

Водночас зі швидкою та значною концентрацією виробництва і створенням монополій йде процес концентрації капіталів в декількох крупних банках. Все більш важливу роль в німецькій економіці відіграють такі гіганти як “Дармштацький банк”, “Бермінське торгівельне товариство”, “Дрезбенський банк”, “національний банк Німеччини”, “Шауфгаузенський банківський союз”, особливо “Облікове товариство” та “Німецький банк”. Так напередодні першої світової війни 9 банків контролювали 83% загальної суми банківського капіталу Німеччини.

Треба зазначити, що в Німеччині доволі рано розпочався процес об’єднання промислового та фінансового капіталу. Навіть “гарматному королю” Круппу прийшлося підкоритися “Дрезденському банку”. Керівництво банків мало своїх представників у правліннях 751 промислової компанії.

Крім того під впливом деяких об’єктивних факторів (наприклад незабезпеченість країни деякими видами сировини, особливо нафти та інше) починають створюватися міжнародні монопольні об’єднання. Перед війною таких об’єднань було вже біля 100 з участю німецьких монополій.

Слід зауважити, що на відміну від Англії, яка експортувала капітал в своїй колонії, та від Франції, яка переважно надавала позики, Німеччина експортувала свій капітал туди, де були ринки для німецької промисловості.

5. Перетворення США на провідну індустріальну державу світу

В результаті бурхливого індустріального підйому в 1860—1870-х роках США перетворилися в промислово розвинуту країну, оскільки вартість продукції промисловості у ВВП (1880) у 2,5 рази перевищувала вартість сільськогосподарської продукції. У 1870-х роках промисловість США вийшла на друге місце у світі по обсягах виробництва, наблизивши впритул до англійського, що дозволило зменшити залежність від останньої. Швидкими темпами зростала питома вага США у світовому промисловому виробництві. У 1860 році США виробляли 17% світової промислової продукції, у 1870 — 23%, а в 1880—28%.

Стрімкий ривок американської економіки, що наздогнала і перегнала багато передових країн за рівнем розвитку, можна пояснити деякими об'єктивними факторами.

1). Громадянська війна 1861-1865 р. (ліквідувала рабство та відкрила південні штати для розвитку капіталістичних відносин, розширила завдяки ринок збиту північно-американських промислових товарів, створила сприятливі умови для створення безкрайніх родючих земель Запада, чого ні було ні в одній країні Європи);

2). Природно-економічний фактор (виключно багата сировинна база та і загальне екологічне середовище економіки);

3). Фактор часу: як і Німеччина США розпочали індустріалізацію пізніше Англії і тому створювали свої підприємства на базі найсучаснішого обладнання того часу, коли англійське вже встигло морально застаріти;

4). Демографічний фактор;

4.1. Велика територія країни зумовила (спочатку) слабке заселення, тому постійно відчувалася хронічна нестача робочої сили і створювалася об’єктивна необхідність замінити її машинами. А це в свою чергу стимулювало обновлення капітала та розвиток технічної думки.

4.2. Слабке заселення та нестача робочої сили стимулювало великий потік емігрантів, яких приваблювали великі площі вільних земель та вища у порівнянні з Європою заробітна плата. Перед першою світовою війною населення США складало вже 100 млн. чол.

5). Сприятлива зовнішьо-торгівельна політика. (Повна свобода імпорту будь-якої продукції одночасно з високими митними зборами. Так в ті часи 3/4 вартості імпортованих товарів приходилася на сплату мита);

6). Іноземні інвестиції. (Стрімко розвиваючаяся економіка США забезпечувала високу норму прибутковості капіталу, що приваблювало інвесторів – на початку 20 ст. було вкладено 3.4 млрд. дол.)

7). Вигідне географічне розташування: по-перше, відокремленість від Європи та військових конфліктів на її території; по-друге, безпосередня близість низькорозвинутих країн Латинської Америки, ринки яких були швидко захоплені США, а самі країни перетворені на аграрно-сировинні додатки.

Розвиток економіки США в останній третині ХІХ – початку XX століття характеризувалося як збільшенням обсягів виробництва, так і зміною структури господарства країни. Освоєння земель на Заході зробило актуальною проблему розвитку транспорту. Фермерські господарства із самого початку працювали на ринок, і їм потрібні були сучасну шляхи сполучення, щоб відправляти свою продукцію споживачам. Найбільш ефективним видом транспорту в другій половині XIX століття стали залізниці, що зв'язали всі регіони країни в єдиний господарський організм, що усталили міжрайонну і міжгалузеву спеціалізацію.

Довжина залізниць збільшилася з 49,3 тис. км (1860) до 150,1 тис. км (1880), а в 1913 році вона склала 411 тис. км, чи майже половину всіх залізниць у світі. У 1869 році в США вступила в лад перша трансконтинентальна залізниця, що зв'язала східне узбережжя з західним. Будівництвом залізниць займалися великі приватні компанії, що мали багатобічну державну підтримку. Більшості з них виділялися урядові субсидії з розрахунку від 16 тис. до 48 тис. дол. на кожну милю майбутнього шляху (у залежності від характеру місцевості). Таким чином, у приватній власності власників залізниць тільки протягом 1870-х років опинилися 242 тис. кв. миль землі, у той час як усі переселенці по діючому закону про гомстеди одержали за ці ж роки земель у кілька разів менше. Причому у власність залізничних компаній, як правило, попадали найбільш родючі земельні угіддя, цінність яких усе більш зростала в міру будівництва залізниць і господарського освоєння нових територій.

Оскільки залізничний бізнес вважався дуже прибутковим, хоча і був сполучений з великим ризиком, у цю галузь підсилився приплив капіталів. Історія залізничного будівництва в США була тісно зв'язана з масовим засновництвом акціонерних компаній, що брала підряди на створення трансконтинентальних доріг. Період «засновницької гарячки» у США (як і в країнах Західної Європи, Росії, Японії) був зв'язаний з великими фінансовими скандалами, оскільки багато акціонерних компаній, випустивши акції і продавши їх на ринку, безповоротно зникали. Навколо будівельних компаній діяли всілякі аферисти, що вимагали великі земельні ділянки в міст і населених пунктів, загрожуючи в противному випадку пустити залізницю повз них. Залізничне будівництво сприяло формуванню величезних кланів. які послужили згодом основою виникнення могутніх фінансових і промислових груп.

До кінця XIX століття країну від Атлантичного до Тихого океану перетнули чотири трансконтинентальні лінії, побудовані в 1869, 1881, 1882 і 1893 роках. Залучення територій Далекого Заходу в господарські зв'язки сприяло остаточному формуванню єдиного внутрішнього ринку Сполучених Штатів. Залізниці в значній мірі вплинули на розвиток спеціалізації в промисловості і сільському господарстві, підвищення ступеня рухливості робочої сили і капіталів, зниження витрат виробництва, посилення процесу урбанізації населення.

Залізничне будівництво помітно стимулювало зростання виробництва в металургії, вуглевидобутку, машинобудуванні. Це особливо проявилося в той період, коли чавунні рейки стали заміняти на сталеві. Попит на рейки був такий великий, що, незважаючи на величезний обсяг продукції вітчизняної металургії і високі мита, сталеві рейки імпортувалися з Англії. До 1890-м років майже 80% усіх шляхів були оснащені сталевими рейками, що дозволило збільшити швидкість руху потягів з 25 до 65 миль/г.

Найбільш динамічним періодом розвитку Сполучених Штатів були роки на рубежі Х1Х-ХХ століть. У 1870-1913 роках в економіці США відбувалися глибокі структурні зміни, зв'язані з переходом на якісно нову технічну базу. Щорічний приріст ВНП складав у середньому 4,3% (у Німеччині —3%, Англії —2,4%, Франції — 1,1%). Національне багатство за ці роки виросло майже в сім разів, а промислове виробництво — майже в дев'ять разів. До 1913 року питома вага промисловості і будівництва у ВВП складала майже 70%. У 1913 році на частку США приходилося 47% світового виробництва сталі, 45% — видобутку кам'яного вугілля, 82% — нафти. Частка американського промислового виробництва в загальному обсязі світової промислової продукції зросло до 38%.

У цей період особливо активно виникали нові галузі: нафтовидобуток і нафтопереробка, алюмінієва, гумовотехнічна, електротехнічна й ін. У життя США усе активніше входила електрика, причому не тільки в промислове виробництво, але й у побут. У багатьох містах країни з'явилися телефонні і телеграфні лінії, вулиці міст стали висвітлюватися електричними ліхтарями.

Монополізація. Розвиток промислового виробництва на рубежі століть супроводжувався монополізацією економіки. Перші американські монополії з'явилися в 1870-1880-х роках серед залізничних компаній, оскільки саме в цій галузі сконцентрувався величезний по тим часам акціонерний капітал. До того ж залізничні гіганти споконвічно займали привілейоване положення, що давало їм можливість отримувати монопольний прибуток.

У 1880—1890-х роках, коли мережа залізниць обплела всю територію США, між залізничними компаніями почалася жорстка конкурентна боротьба, поки не обмежена ніякими правовими рамками. Вони переманювали друг у друга великих відправників вантажу, знижуючи для них тарифи на перевезення продукції, а свої збитки покривали за рахунок фермерів, у яких не було можливості вибирати перевізників. Найчастіше ставки на перевезення фермерської продукції були в два-три разів вище, ніж на перевезення продукції великих промислових відправників вантажу. Нерідко в ході конкурентної боротьби застосовувалися і зовсім кримінальні прийоми: диверсії, збройні напади на склади й ін. До початку XX століття в США утворилося шість найбільших залізничних компаній, що знаходилися під контролем п'яти сімейних кланів (Моргана, Гаррімана, Вандербільда, Гульда, Хілла) і Пенсільванської групи. У їхніх руках було зосереджено більш 73% усіх залізниць США.

У 1880—1890-х роках процес монополізації охопив текстильну, електротехнічну, свинцеву, гумовотехнічну, цукрову, спиртову, тютюнову й інші галузі промисловості. Монополії також поставили під свій контроль транспорт і зв'язок. І хоча вони не охоплювали такого обсягу виробництва і збуту, як група Рокфеллера, для встановлення монопольних цін було досить контролювати усього лише 20-25% збуту даної продукції.

У 1901 році шляхом об'єднання чотирьох великих сталеливарних компаній був створений гігантський трест «Юнайтед Стейтс стіл» («Сталевий трест») під керівництвом Джона Пірпонта Моргана-младшего. Нова супер- монополія зосередила у своїх руках до 43% виробництва чавуна і більш 65% виробництва стали в країні, її капітали оцінювалися в 1,4 млрд. дол., а чистий прибуток складав 100 млн дол. у рік.

Серед найбільших американських монополій в електротехнічній промисловості виділявся «Дженерал електрик компані» (1892), що утворилася шляхом злиття «Эдісон дженерал електрик» з «Томпсон-Хаусон компані». На початку XX століття ця монополія потрапила в сферу впливу банкірської групи Моргана, що дозволило їй зайняти ведучі позиції в економіці країни. Особливістю даної компанії на відміну від «Сталевого тресту» було те, що вона займалася не тільки виробництвом електроенергії, але і випуском різного електротехнічного устаткування, а також була монопольним власником багатьох патентів у даній галузі. У 1903 році її чистий річний доход склав 82 млн дол.

Усього ж на початку XX століття в американській економіці діяло більш 800 трестів, що охоплювали більш 5 тис. підприємств із капіталом більш 7 млрд. дол. На початку XX століття особливо помітним став процес витиснення дрібних підприємств великими магнатами бізнесу.

У той час як у Західній Європі і Росії найбільше поширення одержали картелі і синдікати, що поєднували десятки невеликих підприємств, у США із самого початку основною формою монополій були трести. Могутній американський монопольний капітал не йшов шляхом складної тривалої еволюції, властивим європейським країнам, а відразу переступив через проміжні ступіні.

Трести являли собою юридично самостійні компанії чи групи акціонерних товариств, очолювані холдингами-компаніями. У рамках тресту можна було найбільш ефективно концентрувати капітали, проводити єдину технічну й економічну політику, здійснювати перспективну інвестиційну діяльність. Величезна в порівнянні з Західною Європою концентрація виробництва і капіталу привела до того, що усього кілька великих компаній зайняли пануюче положення в американській економіці.

Монопольне, нічим не обмежене положення на ринку промислові гіганти використовували дуже своєрідно — встановлення монопольних цін, роздягнення ринків збуту граничило з економічним диктатом. Іноді ціни на товари в місцях їхнього виготовлення були в кілька разів вище, ніж на аналогічну продукцію, продавану за рубежем. Це дозволяло монополіям уміло розподіляти доходи населення у свою користь.

Монополізація, що охопила американську промисловість, доповнювалася інтенсивною концентрацією банківської системи. Цей процес йшов двома шляхами. З одного боку, найбільші промислові магнати стали використовувати свої доходи як позичковий капітал. Наприклад, трест «Стандарт ойл» Дж. Рокфеллера створив свій банк — «Нешнл сіті бенк», що відразу ж став одним із самих великих у країні. Пізніше саме на основі цього банку була сформована могутня промислово-фінансова група Рокфеллера. З іншого боку, представники великого фінансового капіталу, насамперед Дж. Морган, почали здобувати контроль над діяльністю цілих галузей. У группу Моргана входили два банки: «Ферст нешнл бенк» і «Нешнл бенк оф коммерс».

Вплив цих і інших промислово-фінансових груп (Вандербільда, Гаррімана, Доджа) на американську економіку було величезним. Від них залежало благополуччя мільйонів людей, тому що саме ці монополії давали їм роботу чи виплачували дивіденди по акціях.

Від безконтрольного поводження трестів особливо сильно страждали фермери, дрібні і середні підприємці, тому вони стали виступати проти влади монополій. До них приєднувалися і профспілки, що також виражали своє негативне відношення до цих процесів. На хвилі зростаючого невдоволення сформувалися різні форми суспільного контролю за розвитком найбільш монополізованих (насамперед видобувних) галузей. НаприкінціXIX століття принципи цього суспільного контролю були оформлені у виді антимонопольного, чи антитрестовського, законодавства, призначеного для стримування чи запобігання процесу монополізації. У 1887 році був прийнятий закон про створення торгової комісії для нагляду за діями залізничних компаній, а в 1890 році — закон Шермана, по якому заборонялися таємна монополізація торгівлі, захоплення одноособового контролю в тій чи іншій галузі, а також змова про ціни. За законом Шермана заборонялося всяке об'єднання чи угода, спрямована на обмеження торгівлі порушуюча волю конкуренції. Особи, винні в порушенні даного закону, піддавалися штрафу в розмірі до 5 тис. дол. чи тюремному ув'язненню терміном до одного року. Особи, що потерпіли збитки від незаконного об'єднання чи угоди, могли вимагати відшкодування втрат у потрійному розмірі. На підставі антитрестовського законодавства керівнику гігантського тресту «Стандарт ойл» Дж. Рокфеллеру-молодшому довелося в 1911 році розділити свою монополію на 33 компанії, що, однак, залишалися під контролем сімейства Рокфеллеров.

Але слід зазначити, що застосування на практиці антимонопольних законів було дуже утруднене, тому що торкалося інтересів могутніх і впливових економічних і політичних угруповань. Так, протягом 1882—1896 років з п'яти судових справ, початих проти монополій (у тому числі і на підставі закону Шермана), чотири закінчилися виправдувальними вироками. Як виправдання звичайно приводився довід про те, що монопольне виробництво якої-небудь продукції ще не означає, що застосовуються монополістичні обмеження на ринку її збуту.

Дата добавления: 2014-01-04