Питання 2. Проблема пізнання: історико-філософська ретроспекція

Зародження гносеологічної проблематики в античній філософії. Пізнання і його вивчення не є щось незмінне, раз і назавжди дане, а являє собою “щось діалектичне”, що розвивається за визначеними законами. Вони мають довгу історію, джерела якої ведуть у найдревніше філософію. На кожному етапі свого розвитку знання це резюме історії пізнання, квінтесенція всіх форм людської діяльності, в тому числі насамперед – чуттєво-предметної (практики).

В античній, особливо в давньогрецькій філософії (з VI століття до н.е. поІI століття н.е.), були сформульовані глибокі ідеї про співвіднесення знання і думки, істини й омани, про збіг знання і предмета, про діалектику як метод пізнання. Так, Геракліт висловив ідею про те, що усе тече, усе змінюється й усе переходить у свою протилежність. Але усе тече не як попало, а підкоряючись законам “єдиного мудрого”, що властиві і буттю і пізнанню.

Щоб осягнути природу кожного окремого предмета, потрібно вміти прикласти загальний закон. Тому багато вченості, що “розуму не навчає”, Геракліт надає перевагу “єдиному знанню усього”. Виходячи з того, що мислення властиве всім, що всім людям дано пізнавати самих себе і міркувати, він вважає, що людський, суб’єктивний логос (тобто пізнання) має всі можливості бути в згоді з об’єктивним логосом.

Зенон Елейський намагався виразити реальний рух в логіці понять, в зв’язку з чим піддав скрупульозному аналізу протиріччя (апорії), що виникли при спробі мислити рух. Відомі апорії Зенона (“Дихотомія”, “Ахілл”, “Стріла” і “Стадій”) не втратили свого значення і для сучасної науки, розвиток якої пов’язане з розв’язком багатьох протиріч, що виникли при відображені в пізнанні об’єктивного процесу рухів.

Помітними фігурами в історії гносеологічної і діалектичної думки були античні софісти – Протагор, Горгій та ін. Вони надали руху людській думці з її вічними протиріччями, без втомним шуканням істини в атмосфері гострих і безкомпромісних суперечок і прагненням знайти тонкі ходи думки. Антична софістика при усій своїй неоднозначності, суб’єктивізмі і “грі слів” мала цілий ряд раціональних моментів. До їхнього числа можна віднести: свідоме дослідження мислення самого по собі; розуміння його сили, протиріч і типових помилок; прагнення розвити гнучкість, рухливість мислення, надати йому діалектичний характер; спроба за допомогою такого мислення “роз’їсти як луг” усе стійке, розхитати кінцеве; підкреслення активної ролі суб’єкта в пізнанні; аналіз можливостей слова, мови в пізнавальному процесі.

Сократ висунув на передній план діалектичну природу пізнання як сумісного здобуття істини в процесі співставлення різних уявлень, понять, їх порівнянь, поділ, визначення, при цьому він підкреслив тісний зв’язок пізнання і етики, методу і моральності.

Раціональний зміст філософії Платона – його діалектика, викладений у діалогічній формі, тобто діалектика як мистецтво полеміки. Він вважав, що буття укладає в собі протиріччя: воно єдине, вічне і плинуче, незмінно і мінливе, спочиває і рухається. Протиріччя є необхідна умова для пробудження душі до міркування, найважливіший принцип пізнання. По скільки, відповідно до Платона, будь-який предмет, будь-яка річ у світі “є рух”, і пізнаючи світ, нам випливає по необхідності, а не по примусу і суб’єктивне свавілля зображувати всі явища як процеси, тобто становлення і мінливість.

Слідом за елеатами і софістами Платон відрізняв думку (недостовірні, часом суб’єктивні уявлення) від достовірного знання. Думку він поділяв на здогад і довіру і відносив її до почуттєвих речей, на відміну від знання, що має своїм предметом духовні сутності. У гносеології Платона міститься ідея про двох якісно різних рівнів розумової діяльності – свідомість і розум, “націлених” відповідно на кінцеве і нескінченне.

Аристотель в створеній ним логіці бачив найважливіший “органон” (зброю, інструмент) пізнання. Його логіка носить подвійний характер: вона поклала початок формальному підходу до аналізу знання, але одночасно Аристотель прагнув визначити шляхи досягнення нового знання, співпадаючого з об’єктом. Він намагається вивести логіку за рамки тільки формальної, поставив питання про зміст змістовної логіки, про діалектику. Тим самим логіка та гносеологія Аристотеля тісно пов’язана з вченням про буття, з концепцією істини, так як в логічних формах і принципах пізнання він бачив форми і закони буття.

Важливу роль в процесі пізнання Аристотель відводив категоріям – “вищим родам”, до яких зводяться всі інші роди істино-існуючого. При цьому він представив категорії не як нерухомі, а як текучі, дав систематичний аналіз цих суттєвих форм діалектичного мислення, вважаючи їх змістовними формами самого буття.

Продемонструвавши віру в силу розуму і підкресливши об’єктивну іс-тинність пізнання, Аристотель сформулював ряд методологічних умов до останнього: необхідність розгляду явищ у їх зміні, “роздвоєння єдиного” – уявлене ним не тільки як закон об’єктивного світу, але як і закон пізнання, принцип причинності та ін. Заслугою Аристотеля являється також те, що він дав першу класифікацію обставин софіських прикладів – суб’єктивіських, псевдо діалектичних ходів думки, що свідчать про уявну мудрість, що виводить пізнання на шлях помилок.

Оцінюючи в загальному античну (точніше – давньогрецьку) філософію і гносеологію, варто вказати на те, що для них були характерні цілісність погляду на світ, відсутність чисто аналітичного, абстрактно-метафізичного розчленовування природи. Остання розглядалася в універсальних моментах єдності всіх її сторін, у загальному зв’язку і розвитку явищ. Однак ця цілісність, що розвивається, була результатом безпосереднього споглядання, а не розвинутого теоретичного мислення.

Новий час: емпіризм або раціоналізм? Великий крок у розвитку теорії пізнання був зроблений європейською філософією ХVII-ХVIII cтоліть, у якій гносеологічна проблематика зайняла провідне місце. Ф.Бекон – основоположник матеріалізму й експериментальної науки цього часу вважав, що науки, що вивчають пізнання, а мислення є ключем до пізнання, тому що воно містять у собі “розумові знаряддя”, що дають розуму чи вказівки застерігають його від оман (“ідолів”).

Закликаючи підсилювати міцність розуму діалектикою, він вважав, що розповсюджена в його час логіка – перекручена схоластами аристотелівська формальна логіка – марна для відкриття знань. Ставлячи питання про новий метод, про “іншу логіку”, Ф.Бекон підкреслював, що нова логіка – на відміну від чисто формальної – повинна виходити не тільки з природи розуму, але і з природи речей, не “вигадувати і видумувати”, а відкривати і виражати те, що робить природа, тобто бути змістовною, об’єктивною.

Бекон розрізняв три основних типи пізнання: 1) “шлях павука” – виве-дення істин із чистої свідомості. Цей шлях був заснований на схоластиці, яку він піддав різкій критиці, відмічаючи, що тонкість природи в багато разів перевершує тонкість міркувань; 2) “шлях мурашки” – вузький емпіризм, збір розрізнених фактів без їх концептуальних узагальнень; 3) “шлях бджоли” – з’єднання перших двох шляхів, сполучення здатності досвіду і свідомості, тобто чуттєвого і раціонального. Але Бекон відає перевагу досвідченому пізнанню.

Бекон розробив свій емпіричний метод пізнання, яким у нього є індукція – щире знаряддя дослідження законів (“форм”) природних явищ, що, на його думку, дозволяють зробити розум адекватним природним речам. А це і є головна мета наукового пізнання, а не “сплутування супротивника аргументацією”. Важлива заслуга Бекона – виявлення і дослідження глобальних оман пізнання (“ідоли”, “примари” розуму). Важливий засіб їхнього подолання – надійний метод, принципи якого повинні бути законами буття. Метод – органон (інструмент, знаряддя) пізнання і його необхідно постійно пристосовувати до предмету науки, але не навпаки.

Усю філософію і гносеологію Р.Декарта пронизує переконання в безмежності людського розуму, у величезній силі пізнання, мислення і понятійного розсуду сутності речей. Щоб побудувати будинок нової, раціональної культури потрібний чистий “будівельний майданчик”. А це означає, що необхідно спочатку “розчистити грунт” від традиційної культури. Таку роботу у Декарта виконує сумнів: усе сумнівне, але безсумнівний сам факт сумніву. Для Декарта сумнів – це не марний скептицизм, а щось конструктивне, загальне й універсальне.

Після того, як сумнівне “розчистило площадку” для нової раціональної культури, до справи залучається “архітектор”, тобто метод. З його допомогою і передаються до суду чистого розуму всі загальноприйняті істини, що підпорядковуються старанній перевірці їх “вірчі грамоти”, обдуманість їх претензій являє дійсну істину.

За Декартом, розум, озброєний такими засобами мислення, як інтуїція і дедукція, може досягти у всіх областях знання певної вірогідності, якщо тільки буде керуватися щирим методом. Останній є сукупність точних і простих правил, строге дотримання яких завжди перешкоджає прийняттю помилкового за щире.

Правила раціоналістичного методу Декарта являють собою поширення на все достовірне знання тих раціональних способів і прийомів дослідження, що ефективно застосовуються в математиці (зокрема, у геометрії). Це означає, що потрібно мислити ясно і чітко, розчленовувати кожну проблему на складові її елементи, методично переходити від відомого і доведеного до невідомого і недоведеного, не допускати пропусків у логічних ланках дослідження тощо.

Свій раціоналістичний метод Декарт протиставив як індуктивній методології Бекона, до якої відносилися з одобренням, так і традиційної, схоластизованої формальної логіки, яку піддав різкій критиці. Він вважав необхідним очистити їх від шкідливих і непотрібних схоластичних над шарів та доповнити її тим, що вело б до відкриття достовірних і нових істин. Таким засобом і являється насамперед інтуїція.

Продуктивним методом декартівської філософії і гносеології є: форму-вання ідеї розвитку і прагнення цією ідею застосувати як принцип пізнання природи, введення в математику діалектики за допомогою змінної величини, вказівка на гнучкість правил свого методу пізнання і на їхній зв’язок з моральними нормами і ряд інших.

Проблеми пізнання в німецькій класичної філософії. Основоположник німецької класичної філософії Кант вперше спробував зв’язати проблеми гносеології з дослідженням історичних форм діяльності людей: об’єкт як такий існує лише у формах діяльності суб’єкту. Основне для своєї гносеології питання – про джерела і межі пізнання Е. Кант сформулював як питання про можливості апріорних синтетичних суджень (тобто тих, що дають нове знання) в кожному з трьох головних видів знання – математиці, теоретичному суспільствознавстві і метафізиці (в пізнанні єдино-існуючого). Розв’язання цих трьох питань Е. Кант дав в процесі дослідження трьох основних властивостей пізнання – чуття, свідомості і розуму.

Незважаючи на апріорізм і елементи догматизму, Е. Кант вважав, що природним, фактичним і очевидним станом мислення є саме діалектика, тому що існуюча логіка, за Кантом, ні в якій мірі не може задовольнити назрілих потреб в області розв’язання природних і соціальних проблем. У зв’язку з цим він підрозділяє логіку на загальну (формальну) – логіку розуму і трансцендентальну – логіку розуму, що з’явилася зачатком діалектичної логіки.

Трансцендентальна логіка має справу не тільки з формами поняття про предмет, але із ним самим. Вона не відволікається від усякого предметного змісту, а, виходячи з нього, вивчає походження і розвиток, обсяг і об’єктивну значимість знань. Якщо в загальній логіці основний прийом – аналіз, то в трансцендентальної – синтез, якому Кант додав роль і значення фундаментальної операції мислення, тому що саме з його допомогою відбувається утворення нових наукових понять про предмет.

Головні логічні форми мислення Кант бачить в категоріях, що утворюють в його вченнях визначену систему (таблицю). Хоч категорії у Канта – апріорні форми розуму, але це такі форми, які є всезагальними схемами діяльності суб’єкту, умовам досвіду, впорядковуючи його, універсальними регулятивами пізнання.

Важливу роль у розвитку гносеології і методології зіграло вчення Канта про антиномії. Він думав, що спроба розуму вийти за межі почуттєвого досвіду і пізнати “речі в собі”, приводять його до протиріч, до антиномій чистого розуму. Стає можливим поява в ході міркувань двох суперечних, але однаково обгрунтованих суджень, яких у Канта чотири пари (наприклад, “світ кінцевий – світ нескінченний”). Спроба ввести діалектичний принцип протиріччя в науково-теоретичне знання і сферу практичного розуму було великим завоюванням кантівської філософії.

Великим етапом у розробці проблем теорії пізнання стала філософія Г. Гегеля. Він дав аналіз найважливіших законів, категорій і принципів діалектики, обгрунтував положення про єдність діалектики, логіки і теорії пізнання, створив першу в історії думки розгорнуту систему діалектичної логіки. Гегель виявив у всій повноті (наскільки це можна було з позицій ідеалізму) роль і значення діалектичного методу в пізнанні, покритикував метафізичний метод мислення, обгрунтував процесуальний характер істини.

Якщо Е. Кант в формі трансцендентальної логіки представив лише “неясний образ” діалектичної логіки, то Г. Гегель цілком ясно, означено виложив зміст останньої як цілісну систему знання (логіка розуму). При цьому він зовсім не принижував роль і значення формальної (росудокової) логіки в пізнанні, а тим більше не “третирував” її. Разом з тим Г. Гегель відмічав межу (але не недолік) формальної логіки, обумовлену тим, що вона розглядає форми мислення їх нерухомості і різновиду, поза взаємозв’язком і субординацією.

Г. Гегель підкреслював, що неможливо зрозуміти предмет, не усвідомивши всього попереднього шляху розвитку. Джерелом розвитку є протиріччя, що є не тільки “корінь усякого руху і життєвості”, але і фундаментальний принцип усякого пізнання. Розробляючи субординованну систему категорії діалектики і виводячи їх одна з одної по ступінях логічного сходження пізнання від абстрактного до конкретного, Гегель геніально вгадав, що логічні форми і закони непуста оболонка, є відображення об’єктивного світу в його цілісності і розвитку.

Діалектика як логіка і теорія пізнання та загальний метод не повинні, за Г. Гегелем, містити порожні, мертві форми думки і принципи, у неї повинне ввійти все життя людини (і індивідуальне, і родове). Він прагнув розглянути логіку як необхідний компонент практичної діяльності людини як суспільної істоти, що змінює зовнішню дійсність і робить її об’єктивно-істиної. А це значить, що дослідження загальних закономірностей життя людини, тобто його практичної діяльності (“добра”, “свободи”) у всіх її формах є ключем до розгадки таємниці логічних категорій, законів і принципів, механізму їхнього зворотного впливу на практику.

Г. Гегель уперше включив практику (хоча і розуміється ним як абстрактно-духовна труд) у розгляд гносеологічних проблем, зробив її ключовою категорією своєї логіки. Остання, резюмована в діалектичному методі, є то засіб, що знаходиться на озброєнні суб’єкта, стоїть на його стороні не тільки як істоти мислячого, що пізнає, але і діючого, перетворююча дійсність. А це означає, що діалектика як логіка і теорія пізнання належить не тільки теоретичній, але і практичній ідеї, служить (і повинна служити) не тільки засобом розвитку пізнання, але і знаряддям “добра”, “хвилювання”, “життя” – практично-перетворювальній діяльності.

Л.Фейєрбах, висуваючи на передній план досвід, як першоджерело знання, підкреслив взаємний зв’язок чуття і мислення в процесі пізнання, висловив здогадки про загальну природу останнього, характеризував об’єкт пізнання в зв’язку з діяльністю суб’єкта. Відмічаючи, що діалектичному методу Гегеля не вистачає життєвості оригіналу, а його логіці – людського мислення, яке витіснене за межі людини, Фейєрбах вважає, що справжня діалектика є діалог а не а неумобачення з самим собою, але умобачення з досвідом. Тільки в даному випадку можна відрізнити змістовні логічні форми від тільки абстрактних елементів форм мови, бо говорити не означає мислити, в противному випадку, іронізує філософ, “великий балабон був би великим мислителем”.

Тим самим, за Л. Фейєрбахом, логічні форми і закономірності суті не що інше, як усвідомлені універсальні форми і закономірності буття, почуттєво даного людині світу. а діалектика як логіка і метод пізнання не може йти у розбіжності з загальним виникненням і розвитком явищ в їх загальних характеристиках. Єдність мислення і буття, пізнання і досвіду, за Фейєрбахом, істина і має суть лише тоді, коли основним суб’єктом такої єдності береться людина як “продукт культури і історії”, “соціальна, громадянська, політична істота”. Він впевнений, що всі принципи приватних наук – тільки різні форми і види єдності людини з людиною, результат узагальнення людей. А це означає, що ключ до розуміння природи, матерії і взагалі – в розумінні людини, а не навпаки (як нерідко вважають по цей день). Людина – вихідний “пізнавальний принцип” філософської гносеології. От чому “марне всяке уморозуміння”, яке хоче вийти за межі природи і людини.

Разом з тим для Л. Фейєрбаха, як, втім, і для інших матеріалістів ХVII-ХIХ cтоліть (Бекона, Гоббса, Локка, Гольбаха, Спінози, Чернишевського та ін.) були характерні наступні обмежені уявлення в розумінні пізнання:

1) споглядальність – розгляд пізнання як пасивного акту сприйняття ізольованим індивідом (“гносеологічним Робінзоном”) навколишнього світу;

2) метафізичність – нездатність пізнати світ як процес, нерозуміння діалектичного характеру пізнання в активній ролі суб’єкту як соціальної істоти в цьому процесі;

3) механістичність – прагнення всі явища пояснити тільки на основі законів механіки (ігноруючи або недооцінюючи інші науки), що у той час були найбільш розвитою наукою. Але така спроба містила і раціональне зерно – прагнення зрозуміти світ з нього самого, не звертаючись до потойбічних сил.

Українська філософська думка ХІХ-ХХ століть являла собою широкий спектр всіляких напрямків і шкіл, в яких питання пізнання займала визначене місце. Багато цікавих думок, пов’язаних з розробкою теорії пізнання, ми знаходимо у Т. Г. Шевченка, який джерело пізнання бачив в об’єктивному світі, що впливає па органи почуттів людини. Велике значення він додавав практиці, що називав пробним каменем усякої теорії. Для Т. Г. Шевченка закони мислення, пізнання мають не тільки суб’єктивне значення. Вони відображають форми дійсного існування предметів, внаслідок чого “зовсім схожі”, а не “розрізнюються” з цими формами. Він вважав метод пізнання ефективним запобіжним засобом від суб’єктивізму і односторонності в розв’язанні як пізнавальних, так і практичних питань. Без визнання необхідності і цінності науково-філософського мислення, без невтомного оволодіння ним будь-яка наука або скотиться до скупого емпіризму, або почне проповідувати “ілюзіонізм”.

Т. Г. Шевченко звертав увагу на необхідність вірного “загального філософського погляду” для розв’язання спеціальних проблем у тій чи іншій науці, показував, що тільки усунувши всі “філософські негаразди”, можна доосягнути істини, “винищити упередження” в приватних питаннях. Знання загальних понять і їхнього логічного розвитку він вважав однією з важливих умов правильного погляду на справу, а перекручування чи незнання цих понять служить основною причиною оман у пізнанні.

Поки ще “незасвоєною землею” є раціональні ідеї (у тому числі логіко-методологічні, гносеологічні), що містяться в вченнях російських українських мислителів кінця XIX-першої половини XX століть – М. Драгоманова, І. Франка, Лесі Українки та ін. Так, І. Франко прагнув розробити “органічну логіку” як одну з трьох найважливіших частин філософії, поряд з метафізикою – вченням про існуюче – і етикою. Він проводив достатньо чітке розходження між елементарною, формальною логікою і філософською логікою (“органічною”). Перша звертає увагу винятково на дані загальні форми розумового процесу в їхній абстрагованості і не має нічого загального з філософією. Логіка філософська займається не процесом мислення в його загальних суб’єктивних формах як емпірично даних, а об’єктивним характером мислення, що пізнає.

Характерну особливість філософської логіки І. Франко бачив у її змістовності, тобто в тому, що в ній повинна йти мова про відносини суб’єктивних форм нашого розуму від незалежності від них дійсності, яка через них пізнається. Змістовний характер філософська логіка одержує завдяки своєму методу розвитку, побудови знання, якими і є вид філософського мислення і,разом з тим, вчення про пізнання.

Іншим від істинного значення він називає оману, видами якої є, на його думку, помилка, вигадка і неправда. Що стосується критерію істини, то таким мислитель вважає синтетичний критерій, що об’єднує в собі реалістичний (відповідний зовнішнім предметам) і раціоналістичний (логічний, теоретичний) підходи, однак вирішальним критерієм є “матеріальна істина”.

Діалектико-матеріалістична гносеологія.

Основні тези, що характеризують істотні особливості цієї теорії можуть бути сформульовані:

1. Розуміння пізнання як своєрідної форми духовного виробництва, як процесу відображення дійсності, що існує до і незалежно від свідомості і принципово пізнавальної. Причому це не механічне, мертве, дзеркальне відображення, не пасивне споглядання світу, а складний суперечливий процес активного творчого відображення реальної дійсності, що здійснюється в ході зміни людьми цієї дійсності, тобто в ході суспільної практики.

2. Процес пізнання детермінований соціокультурними чинниками і здійснюється не ізольованим об’єктом а людиною, як соціальною істотою, постійно включеним в саме “тіло” пізнавальної дійсності. Її активність – найважливіша предумова пізнання.

3. Теорія пізнання як сукупність знань про пізнавальний процес у його загальних характеристиках є висновок, підсумок, квінтесенція історії пізнання і усієї матеріальної та духовної культури в цілому.

4. Найважливіший принцип діалектико-матеріалістичної гносеології – це єдність діалектики, логіки і теорії пізнання, але (на відміну від Г. Гегеля) розвинутий на основі матеріалістичного розуміння історії.

5. Елементи діалектики (її закони, категорії і принципи), будучи відображені загальними законами розвитку об’єктивного світу, являються тими самими загальними формами мислення, універсальними регулятивами пізнавальної діяльності в цілому.

6. Діалектико-матеріалістична теорія пізнання – не замкнута, а відкрита, динамічна, і постійно оновлюючася система. Усвідомлюючи свою детермінованість суспільно-історичною практикою, вона свідомо виходить з визнання цього факту при поясненні самої себе і своєї ролі в пізнавальному процесі. Вона “критично і революційно” реагує як на практику, що її породила, так і на саму себе.

7. Теорія пізнання спирається на дані всіх форм пізнавальної діяльності, виходячи з необхідності рівноправного союзу з ними. Матеріалістична діалектика як логіка і теорія пізнання перестала бути наукою наук, стояти над ними, диктувати, що і як їм робити в своїй специфічній сфері діяльності і нав’язувати іншим сферам знання свої уявлення. При цьому зміст і проблематика теорії пізнання повинні завжди відповідати сучасному рівню розвитку і замовленням дійсних і соціально-гумонітарних наук.

В умовах нинішнього філософського плюралізму можна констатувати прагнення (тією чи іншою мірою) до синтезу найбільш плідних гносеологічних ідей і концепцій, розроблених у руслі різних (у тому числі і прямо протилежних) напрямках і шкіл. Однак питома вага гносеологічних досліджень, зорієнтованих на науку, значно більше, ніж тих, що зорієнтовані на всенаучні форми відносин людини до світу. У першому випадку мова йде про так звані сциєнтичні напрямки – неореалізм, постпозитивізм (особливо, філософія науки), аналітична філософія, структуралізм і постструктуруалізм В другому випадку маються на увазі такі антисциєнтичні напрямки, як екзистенціалізм, філософська антропологія, герменевтика, еволюційна епистеманологія, феноменологія, різні філософсько-релігійні напрямки. Коротко розглянемо деякі з них.

Постпозивітизм – сучасна форма позитивістської філософії, що витиснула логічний позитивізм і зв’язана насамперед з такими іменами як К. Поппер, Т. Кун, И. Лакатос, П. Фейерабенд та ін. Якщо логічний позитивізм мав справу головним чином з структурою готового, “сталого” знання, визнання якого вже відбулося, вивчав його з позицій формальної (символічної) логіки, то основний предмет постпозитивістської гносеології – розвиток знання в його цілісності. При цьому основним матеріалом, на якому будується аналіз механізмів росту, зміни знання є історія науки, а не тільки її результати, зафіксовані у відповідних формально-строгих мовних засобах.

Звідси – прагнення історично, діалектично осмислити пізнавальний процес: ідея росту, розвитку знання (К.Поппер і його послідовники), положення про єдність нормальної науки (кількісне зростання) і “наукових революцій”, стрибків (Т. Кун), про взаємопроникнення, переходи імперичного і теоретичного в пізнання, теорії і практики.

Представники постпозитивізму переконливо довели, що “чистих фактів”, не порушених якими-небудь концептуальними положеннями (як думали логічні позитивісти) просто нс існує, тому що наукові факти так чи інакше, але завжди “теоретично навантажені”. Крім того, вони показали, що відкриття нового знання і його обгрунтування – це єдиний процес: виникнення і розвиток нової наукової теорії є в той же час і її обгрунтування. Аналітична філософія містить у собі досить широкий спектр гносеологічних ідей. Її представники – філософи Рассел, Вітенштейм, Карнап і ін.

Як загальні риси даного напрямку можна виділити такі: перенесення філософсько-гносеологічних проблем у сферу мови і вирішення їх на основі аналізу мовних засобів і виражень; підкреслення важливої ролі аналізу в пізнавальній діяльності і прагнення використовувати цей метод для перетворення філософії в строге й аргументоване знання; розмивання граней між філософсько-методологічними, логіко-гносеологічними, з одного боку, і власно науковими проблемами, з іншої.

В сучасні аналітичній філософії все більшу увагу набувають такі проблеми, як відносини наших концептуальних засобів до реальності; перетворення аналізу з цілі філософсько-гносеологічної діяльності лише в одно з її пізнавальних засобів; відмова від поняття аналізу як жорстко зв’язаного з якою-небудь одною парадигму знання: розширення самого поняття “аналіз”, предметом якого можуть бути будь-які проблеми; прагнення осмислити останній з історичних діалектичних позицій і ін.

Структуралізм і постструктуралізм досліджували філософське і гуманітарне знання. Якщо представники першого з названих плинів звертали головну увагу на структуру зазначених видів знання (Леві-Строс, Фуко і ін.), то постструктуруалісти (Дерріда, Дельоз і ін.) намагалися осмислити структуру і все “не структурне” у знанні з погляду їх генезису й історичного розвитку. З названих підходів вивчали специфіку і методи гуманітарного знання, загальні механізми його функціонування, відмінності від природничонаукового пізнання, єдність синхронного і діахронного в пізнанні тих чи соціокультурних формоутворень (мова, мистецтво, література, мода та ін.).

Якщо структуралісти думали, що при вивченні подібних явищ структура об’єктивніша, важніша історії то постструктуралісти схилялися до протилежного виводу. Вони прагнули подолати агностицизм (не історизм) своїх “філософських родичів”, виявити і проаналізувати парадокси, які виникають при спробі об’єктивного пізнання людини і суспільства за допомогою мовних структур.

Разом з тим представники пост структуралізму вважають, що об’єктивність, метод, науковість не мають значення і не виступають як цілі пізнавального процесу. Останній неможливий без включення в нього суб’єкта, бажання, уява й інші особистісні якості якого відіграють важливу роль у пізнанні. Тому постструктуралістський суб’єкт – це не носій і захисник знання в якій-небудь його поняттєво-концептуальній формі, а “чаклун, художник, дитина, революціонер” задача яких – будь-якими засобами прорватися до реальності, до рівня “буття бажання”.

Герменевтика головну увагу зосередила на вивченні особливостей гуманітарного знання, способах його досягнення і відмінностей від природознавства, на виявленні подібності і розходження пізнання (пояснення) і розуміння (Бетті, Хайдеггер, Хабермас, Рікерт, Гадамер і ін.). Так, Гадамер виходив з того, що реально існують різні способи відносин людини до світу, серед яких науково-теоретичне освоєння його – лише одна з багатьох можливих позицій людського буття. Це значить, що спосіб пізнання, зв’язаний з поняттями науки і наукового методу, не є ні одиничним, ні універсальним. Істина позначається не тільки (і не стільки) з допомогою наукового методу. Головним спосіб її розкриття є філософія, мистецтва і історії (“історичний переказ”).

Гадамер відзначав, що філософська герменевтика якості центральної проблеми має розуміння як таке, а вона сама є універсальний аспект філософії. Її основна задача – досягнення “чуда розуміння”, яке представляє спосіб існування пізнаючого, діючої і оцінюючої людини, універсальний спосіб засвоєння миру. Воно необділимо від саморозуміння інтерпретатора і є процесом пошуку змісту (“суті справи”). Розуміння чоловіком світу і взаєморозуміння людей, згідно Гадамеру, здійснюється в “стихії мови”. Останній розглядається як особлива реальність, всередині якої людина себе застає.

Фундаментальною характеристикою людського буття і мислення Гадамер розуміє “історичність”: їх визначенність місцем, часом, конкретною ситуацією, тобто осягнути одиничне, індивідуальне на основі загального, закономірного. Соціально-гуманітарні науки не можуть механічно копіювати методологію суспільствознавства, повинні бережливо користуватися нею з урахуванням своєрідного її предмета і особливостей соціального пізнання. Заслугою Гадамера являється всесвітнє підкреслювання діалогічного характеру герменевтики як логіки запитання і відповіді, прагнення об’єднати “масштаби філософської герменевтики” з раціоналістичною діалектикою платоно-гегелівського типу.

Еволюційна епістимологія – напрямок у західній філолофсько-гносеологічній думці, основна задача якого – виявлення генезису й етапів розвитку пізнання, його форм і методів у контексті еволюції живої природи. Еволюційна епістимологія прагне створити узагальнену теорію розвитку науки, поклавши в основу принцип історизму, і намагаючись опосередкувати крайності раціоналізму і ірраціоналізму, емпіризму і раціоналізму, когнітивного і соціального, природознавства і соціально-гуманітарних наук. Фактично такий підхід реалізований у пост позитивістських моделях росту і розвитку наукового знання (Поппер, Тулмін, Кун і ін.).

Один з відомих і продуктивних варіантів розглянутої форми епістимології – генетична епістимологія швейцарського психолога і філософа Ж.Піаже. У її основі – принцип зростання інваріантості знання суб’єкта про об’єкт під впливом змін умов досвіду Піаже, зокрема, вважав, що епістимологія – це теорія достовірного пізнання, що завжди є процесом, а не станом. Важливе її завдання – визначити, яким чином пізнання досягає реальності, тобто які зв’язки, відносини встановлюються між об’єктом і суб’єктом, що у своїй пізнавальній діяльності не можуть не керуватися визначеними методологічними нормами і регулятивами. Одним з перших правил генетичної епістимології є, згідно Піаже, “правило співробітництва”. Вивчаючи, яким чином зростає наше знання, воно в кожному конкретному випадку поєднує філософію, психологію, логіки, представників математики, кібернетики, інших наук.

Дата добавления: 2014-01-04