Політико-правові погляди П.Скоропадського

VIII. ПРО ЧАСОВЕ ПРИПИНЕННЯ ГРОМАДСЬКИХ СВОБІД

79. У випадку державної конечности (під час війни або внутрішніх зворушень) можуть громадянські свободи бути частю обмежені, частю припинені.
80. Котрі громадянські свободи і в якій мірі мають бути тоді припинені, має означати спеціяльний закон, виданий звичайним порядком.
81. Заведення тимчасового припинення громадянських свобод чиїх обмеження у випадках та межах, предвиджених згаданими в § 80 законами, ухвалюють Всенародні Збори.
82. Коли Всенародні Збори не зібрані, може припинити часово громадські свободи Рада Народніх Міністрів на власну одвічальність,з обовязком предложити цей свій розпорядок на перше засідання в найближчій сесії Всенародніх Зборів.
83. Припинення громадських свобід не може тривати довше, як три місяці, і продовження тоді повинні ухвалити Всенародні Збори.

Українська Центральна Рада *.

* Текст подано за: Христюк П. Замітки і матеріяли до історії української революції
1917—1920 рр.— Т. II.— Відень, 1921.— С. 175—180.

По­стать П.Ско­ро­пад­сь­ко­го бу­ла по­єд­ну­ю­чим еле­ме­н­том у си­с­те­мі зв’я­з­ків: традиційна укра­ї­н­сь­ка кон­се­р­ва­ти­в­на ідея – ге­ть­ма­нат (кон­се­р­ва­ти­в­на фо­р­ма укра­ї­н­сь­кої дер­жа­ви 1918 р.) – гетьман­сь­кий рух (фо­р­ма гро­мад­сь­кої ді­я­ль­но­с­ті при­хи­ль­ни­ків українсь­ко­го кон­се­р­ва­ти­з­му).

У дер­жа­во­тво­р­чій та гро­мад­сь­кій ді­я­ль­но­с­ті П.Ско­ро­пад­сь­ко­го ідеї українського консе­р­ва­ти­з­му ле­га­лі­зу­ва­лись і вті­лю­ва­ли­ся. Про­тя­гом жит­тя від­бу­ла­ся трансформа­ція П.Ско­ро­пад­сь­ко­го від сти­хій­но­го реаліза­то­ра кон­се­р­ва­ти­в­них цін­но­с­тей до впливово­го те­о­ре­ти­ка українсь­ко­го кон­се­р­ва­ти­з­му та мо­на­р­хі­з­му у фо­р­мі ге­ть­ман­с­т­ва.

Ве­ли­кої ва­ги на сьо­го­дні­ш­ньо­му ета­пі дер­жа­во­тво­рен­ня в Укра­ї­ні на­би­ра­ють ідеї кон­се­р­ва­ти­з­му. Зо­к­ре­ма, мо­ва йде про та­кі ос­но­в­ні йо­го прин­ци­пи як: те­ри­то­рі­аль­ний пат­рі­о­тизм, що дає мо­ж­ли­вість сконсолідува­ти усіх гро­ма­дян Укра­ї­ни не­зва­жа­ю­чи на націона­ль­ну, мовну чи пар­тій­ну при­на­ле­ж­ність; су­с­пі­ль­ний плю­ра­лізм, який заперечує мо­ні­с­ти­ч­ні те­о­рії, що го­во­рять про не­до­пу­с­ти­мість вклю­чен­ня в про­цес управ­лін­ня чи по­бу­до­ви дер­жа­ви ет­ні­ч­но та кла­со­во “чу­жих” еле­ме­н­тів; на­то­мість про­по­ну­єть­ся розвиток ди­фе­ре­н­ці­йо­ва­но­го соціально­го ор­га­ні­з­му, що змі­ц­нює під­ва­ли­ни дер­жа­в­но­с­ті. Ра­зом із соці­а­ль­ним плю­ра­лі­з­мом іс­ну­ють по­лі­тич­ний і ре­лі­гій­ний плю­ра­лізм, які передба­ча­ють мо­ж­ли­вість по­стій­ної, ле­га­ль­но ви­зна­ної опо­зи­ції і рівнопра­в­ність усіх віро­спо­ві­дань, те­о­рію еліт, яка пе­ред­ба­чає її формуван­ня за прин­ци­пом вза­є­м­них поступок і со­ці­а­ль­но­го ком­п­ро­мі­су, за­лу­чен­ня ча­с­ти­ни ста­рої елі­ти до но­во­го державотво­рення.

Сьо­го­дні, ко­ли по­лі­тич­ний спектр Укра­ї­ни зно­ву ха­ра­к­те­ри­зу­єть­ся пе­ре­ва­жан­ням соці­а­ль­но­го ра­ди­ка­лі­з­му, не­спро­мо­ж­ні­с­тю ос­но­в­них політич­них сил до­ся­г­ти кон­со­лі­да­ції та по­до­ла­ти кри­зо­ві яви­ща в економі­ці та су­с­пі­ль­с­т­ві, зве­р­нен­ня до ідей кон­се­р­ва­ти­з­му має ці­л­ком прак­ти­ч­не зна­чен­ня. Йо­го фу­н­к­ція в но­вих умо­вах по­ля­гає не у поборюванні лі­вих сил, чи ін­ших по­лі­тич­них опо­не­н­тів, а у по­до­лан­ні од­но­бі­ч­но­с­ті суспі­ль­но­го роз­ви­т­ку, змі­ц­нен­ні тра­ди­цій, до­ся­г­нен­ні стабіль­но­с­ті і пра­во­по­ряд­ку в держа­ві, при­ще­п­лен­ня су­с­пі­ль­с­т­ву усвідом­лен­ня ро­лі елі­ти, по­лі­тич­ної куль­ту­ри, це­р­к­ви, дер­жа­ви, приватної вла­с­но­с­ті.

Ак­ту­а­ль­ність за­сто­су­ван­ня ідей кон­се­р­ва­ти­з­му для су­с­пі­ль­но­го роз­ви­т­ку Укра­ї­ни пов’я­за­на та­кож з тим, що у су­час­но­му сві­ті він демонструє свою зда­т­ність адеква­т­но реа­гу­ва­ти на гло­ба­ль­ні змі­ни соціа­ль­но-по­лі­ти­ч­ної та еко­но­мі­ч­ної си­ту­а­ці­ї. На за­хо­ді консе­р­ва­тизм зміг вмі­ло по­єд­на­ти вла­с­ти­ві йо­му тра­ди­цій­но зва­же­ні під­хо­ди до вирішення пи­тань роз­ви­т­ку дер­жа­ви, су­с­пі­ль­с­т­ва з лі­бе­ра­ль­ни­ми в еконо­мі­ці.

В Укра­ї­ні по­гля­ди і осо­б­ли­во дер­жа­в­на ді­я­ль­ність Па­в­ла Скоропад­сь­ко­го до­сить час­то ви­сві­т­лю­ють­ся з ді­а­ме­т­ра­ль­но протилежних по­зи­цій: від по­в­но­го не сприй­нят­тя до тво­рен­ня політичного та дер­жа­в­но­го ідо­ла, зра­з­ка “си­ль­ної ру­ки”, яка так по­трі­б­на україн­цям. Емо­цій­ний, за­по­лі­ти­зо­ва­ний під­хід до ана­лі­зу до­би Гетьманату та по­ста­ті Геть­ма­на не до­зво­ляє ус­ві­до­ми­ти по­гля­ди та дії П.Ско­ро­пад­сь­ко­го як яви­ще, ха­ра­к­те­р­не для укра­ї­н­сь­кої кон­се­р­ва­ти­в­ної тра­ди­ції, укра­ї­н­сь­кої іс­то­рі­ї. То­му на­у­ка, зо­к­ре­ма історико-­пра­во­ва, робить спро­би об’­єк­ти­в­но­го і ком­пле­к­с­но­го на­у­ко­во­го до­слі­джен­ня Геть­ма­на­ту, по­гля­дів та ді­я­ль­но­с­ті йо­го тво­р­ця - П.Ско­ро­пад­сь­ко­го.

Знайомство з історією життя П.Скоропадського і його часом свідчить про надзвичайну складність, і суперечливість процесів, які впливали і на характер його політичних і правових поглядів і на історичний процес.

В оцінках гетьмана, яку давали йому українські історики, немає одностайності. Згідно з двома головними течіями в українській історіографії – народницької та державницької, розподіляється трактування діяльності П.Скоропадського. Історики народницької школи схильні критично оцінювати цього державного діяча. Виходячи з пріоритетності потреб та прагнень найнижчих верств суспільства, вони відносили П.Скоропадського до кола реакційних діячів національної історії через те, що він намагався сформувати в Україні політичну еліту, припинити соціальні експерименти. П.Скоропадському дорікали і пронімецьку політичну орієнтацію, і обмеження прав і свобод громадян, і абсолютизацію влади.

Навпаки, представники державницької школи українських істориків апологетично ставилися до гетьмана, вважали П.Скоропадського зразком державного та політичного діяча за його спроби завести в Україні чіткий державний лад.

Частково праві і перші, і другі історики. З державниками можна погодитися в тому, що П.Скоропадський у будівництві держави спирався на чітку організацію, дисципліну і порядок. З іншого боку в його постаті у черговий раз виявилася притаманна українській політиці риса – перехитрити всіх довкола і навіть самого себе, тримати кожну дрібницю під своїм контролем, розрахувати кожен крок свій і противників.

Погляди П.Скоропадського на державу початку ХХ – середини ХХ ст. відображали перехід національно-визвольного руху від стадії культурницького українофільства до організованої роботи в масах. Його погляди віддзеркалювали процеси, що відбувалися в тогочасному суспільно-політичному житті.

Погляди П.Скоропадського на державу дуже різноманітні. Концептуальними були погляди П.Скоропадського щодо державного суверенітету України, інституційного суверенітету, форми держави та її соціальної функції.

Свої основні ідеї він творив, як і інші представники української політичної думки того часу, як зазначає Т.Гунчак, у тілі програної війни за створення Української держави. Як активний будівничий державного життя П.Скоропадський глибоко пережив трагедію української невдачі, що зрештою підштовхнуло його до переоцінки як особистого державотворчого досвіду, так і подій української революції загалом.

Основні концепції П.Скоропадського щодо держави сформувалися у різний час і за різних історичних обставин. Концепція державного суверенітету України і інституційного суверенітету гетьмана сформувалося у процесі розбудови Української Держави 1918 року. Саме у цей період П.Скоропадський пройшов шлях від самоусвідомлення себе як українця до визнання і боротьбу за право українців на створення власної держави. Основою державного суверенітету у П.Скоропадського є територія, тому його розуміння суверенітету можна визначити як територіальний суверенітет. П.Скоропадський був одним із перших діячів України, які втілювали у життя ідею про український народ як поняття політичне, а не тільки етнографічне, національне. За П.Скоропадським, держава може стати об`єднуючим началом для численних націй і народностей, які проживали в Україні.

Доба української революції містила у собі вибір різних політичних можливостей, і як показав історичний досвід, закономірність виявляється саме у наявності альтернативних варіантів за досить широкою шкалою. При цьому кожний альтернативний шлях розвитку, кожна альтернативна програма уособлюється в діях та закликах конкретного політичного лідера, якого підтримують і за яким йдуть широкі маси. Хоча суверенітет Української Держави був частково обмежений присутністю німецьких військових формувань, П.Скоропадський докладав багато зусиль для його повного відновлення. У зазначений період Українська Держава повністю реалізувала суверенні права: створювала власні органи влади, здійснювала законодавчу діяльність і судочинство, підтримувала порядок на своїй території та проводила зовнішні зносини.

Визначальний вплив органів, які представляють волю народу та право, що завжди мало пріоритет перед волею, навіть перед волею суверена не дали змоги розвинутися абсолютизмові державної влади до потворних форм. Хоч повнота влади в часи Гетьманату тимчасово зосереджувалася в руках одного органу державної влади, однак його діяльність здійснювалась в рамках, встановлених законом повноважень, „на твердих основах законів”. Ідея державного суверенітету у П.Скоропадського логічно поєднана з ідеєю соборності України.

Погляди П.Скоропадського на форму держави формувалися під впливом ідей про державний та інституційний суверенітет. Однак, у період практичної державотворчої діяльності вони у найбільшій мірі залежали від політичного моменту, політичної орієнтації суспільних сил, від об`єктивної потреби зміцнення влади в умовах революційних потрясінь.

У момент приходу до влади П.Скоропадський виступив за сильну владу, іменовану ним диктатурою. Формально гетьман сконцентрував у своїх руках законодавчу, виконавчу і судову владу. Ідейно Українська Держава 1918 року відповідала за формою авторитарній державі із посиленими охоронними функціями і невтручанням у приватноправові відносини. Причому авторитаризм П.Скоропадського досить адекватно відповідає сучасному розумінню авторитаризму, який вважають таким, що істотно обмежує права людини і демократію, але не знищує їх. Необхідно пам`ятати і те, що слова, терміни „диктатура”, „диктатор” на початку ХХ століття мали інший, близький до давньоримського зміст (тимчасова сильна необмежена влада) ніж історично пізніша фашистська, нацистська чи сталінська диктатура. Не випадково, у Західно-Українській Народній Республіці був пост диктатора, хоча це українське державне утворення неможливо звинуватити у тоталітаризмі.

Ідеї П.Скоропадського набули концептуального оформлення в еміграції і опирались на державотворчий досвід і принципові засади українського та європейського консерватизму. Ідеалом для П.Скоропадського стала Українська Трудова Монархічна Держава, в основу якої покладено класократичний принцип. Ідея Гетьманської Трудової Монархії повинна бути всенаціональною, а отже понадкласовою і понадпартійною. Вона повинна виключати абсолютизм і диктатуру та засновуватись на співпраці всіх державно-творчих чинників Нації.

Виходячи з концепції консервативного монархізму, П.Скоропадський ставить проблему створення національної еліти, як необхідної складової частини при будуванні української державності. Держава може бути збудована тільки зусиллями еліти, яка консолідуючи все українське громадянство, зорганізує його у цілісну соціально-економічну структуру. Під елітою П.Скоропадський розуміє єдність всіх активних елементів громадянства, які завдяки своїм здібностями стали провідною верхівкою свого класу.

Ставлячи в основу побудови держави принцип географічного детермінізму, монархія є для України найбільш прийнятною формою держави, оскільки за соціальним станом, Україна є хліборобською державою і сільське населення переважає міське населення.

П.Скоропадський стоїть за класократичну форму організації громадянства й державної влади, яка опирається на органічному природному зрості суспільних відносин між з’єднаних з собою однаковим видом продукції класами під проводом витвореної в цих самих класах власної класової еліти.

Погляди П.Скоропадського на зміст держави під час його правління найбільш повно виявились у реалізації соціальної функції. По-перше, це спроба відродження козацтва як соціальної основи Української Держави; по-друге, забезпечення суспільно-політичної еволюції українського робітництв а; по-третє, розвиток української інтелігенції як основи національного і культурного розвитку.

Аналізуючи загальний контекст поглядів П.Скоропадського на державний суверенітет, форму та функції держави, ми прийшли до висновку про місце його ідей серед основних напрямків думки, сформованих еволюцією світової державно-правової думки.

Сучасна наука виділила три домінанти, або три традиції в еволюції концепції суверенітету - реалістичну, раціоналістичну та ідеалістичну. Реалістична традиція започаткована Ж.Боденом та Т.Гоббсом, акцентує увагу на тому, хто є сувереном. Відтак реалістична традиція розглядає суверенітет як саму державну владу. П.Скоропадський був представником саме реалістичної традиції, наголошуючи на суверенітеті гетьмана і реалізуючи це в процесі державного будівництва. Така орієнтація відрізнялася від поширеної в політико-правовій думці України ідеалістичної парадигми, яка розмежовувала поняття суверенітету і його носія. Таким чином, однобічна орієнтація в українській політичній думці на народний суверенітет врівноважувалася поглядами П.Скоропадського та його прихильників.

Меншу врівноважуючу силу мала консервативна концепція трудової монархії як форми держави для України. Перевага концепції республіканської форми правління не применшує однак ідейної цінності консервативного монархізму.

Отже, не підлягає сумніву, що П.Скоропадський бачив Україну суверенною державою, яка б володіла єдністю та неподільністю влади, самостійністю, верховенством та незалежністю, повнотою суверенних прав. Такому змісту держави за П.Скоропадським найбільше відповідала форма трудової монархії.

Аналіз поглядів Павла Скоропадського на право і визначення їх місця в державно-правовій концепції є важким завданням. Це пояснюється тим, що гетьман не був науковцем чи теоретиком права. Його погляди на право не носили систематичного характеру і в більшості випадків виявлялись безпосередньо в державотворчості та правотворчості. У той же час погляди П.Скоропадського на право були більш сталими і менше піддавались трансформації, ніж його погляди на державу. Що ж до самого змісту цих поглядів, то їх можна проаналізувати на основі тих нормативно-правових актів, які існували в Українській Державі 1918 року і зміни державного світогляду в період еміграції. Вихідною точкою аналізу поглядів на право буде загальна проблема прав і свобод людини і громадянина, яка існувала в даний період.

Дослідження правових поглядів П.Скоропадського ускладнюється не тільки вузькою джерельною базою, а й тим, що в умовах боротьби за державний суверенітет проблеми права найчастіше відсувались на другий план. У той же час характер правового поля, задекларовані наміри гетьманського уряду та практики їх реалізації свідчили про те, що кінцевою метою державного будівництва було формування громадянсько-правового суспільства, в якому пріоритетними були б закон і захищене право власності.

Проблема аналізу поглядів П.Скоропадського на законотворчість є органічним елементом більш загальних проблем – вивчення змісту державно-правових поглядів П.Скоропадського і усвідомлення місця його державно-правової концепції у системі українського консерватизму, в історії політичних і правових поглядів в Україні.

Реалізуючи ідею суверенітету гетьмана (інституційного суверенітету) П.Скоропадський обумовив обмеження влади правом. Це дозволяє говорити про істотний вплив на його правові погляди концепції правової держави, популярність якої на початку ХХ століття була в Європі і Україні дуже великою. У той же час П.Скоропадський вважав пріоритетними інтереси держави, а не права і свободи громадян, що не завадило детально виписати і задекларувати основні права громадян у конституційних за своїм характером законах про тимчасовий державний устрій України.

Одним з позитивних моментів в поглядах П.Скоропадського було його намагання визначення правового статусу особи. Він визначався через закріплення в нормативно-правових актах і гарантування державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід, як суб’єкт права міг координувати свою поведінку в суспільстві. Виходячи з загальної теорії держави та права терміни “особа”, “людина”, “громадянин”, які вживалися в законодавстві Української Держави, означали членів суспільства.

П.Скоропадський вважав, що закон за своїм значенням і роллю в суспільстві не може слугувати засобом у боротьбі різних політичних сил. Сила закону, його політичне значення перш за все у його стабільності, послідовності у здійсненні його постанов.

З огляду на це, найбільш актуальним є погляди П.Скоропадського на необхідність правового регулювання самого процесу законотворчості. Принципово новим у законотворчій діяльності П.Скоропадського було прийняття правових актів, які регулювали процес правотворчості, встановлювали його етапи, визначали відповідальні за правотворчість органи.

Заслугою особисто П.Скоропадського було відновлення українських традиційних форм права – гетьманських грамот та універсалів. Гетьман досить добре знав і цінував гетьманські грамоти і універсали ще за козацьких часів. І тому не є дивним, що одним із перших нормативних актів Української Держави стала “ Грамота до всього українського народу”. Видавалися вони особисто гетьманом і носили загально-програмний, інформативний характер. Визначали основне коло прав та обов’язків, підводили підсумки проведеної роботи та передбачали прийняття подальших владних та законодавчих заходів для розбудови інститутів держави та права.

В умовах боротьби за законність П.Скоропадський не нехтував правовим досвідом. Він розумів, а його державотворчий досвід переконливо засвідчив, що одного правового незалежного стану держави недостатньо для того, щоб вона була і справді незалежною, і справді демократичною. Тому розбудову охоронних органів вважав першочерговим завданням. Виходячи із цього, особливе місце в системі державно-правових поглядів Павла Скоропадського займає проблема примусу. Найбільше вона знайшла своє вираження в сформованій гетьманом охоронній концепції, яка втілювалась у життя, в першу чергу, через розбудову охоронної системи Української Держави. Метою проведених заходів були ліквідація анархії та післяреволюційної розрухи і направлення суспільного життя в необхідне правильне русло. Використовуючи свій досвід, здобутий за часів служби в Російській імперії і невдач Центральної Ради, гетьман доходив висновку необхідності прийняття владних заходів законодавчого і організаційного характеру.

П.Скоропадський намагався законодавчо врегулювати діяльність державних органів, що застосовували примус, і підпорядкувати їх спеціальному контролю і перевірці. Основною метою правоохоронних органів був захист не тільки інтересів держави, але й громадян. Примус в Українській Державі виступав одним із основних правових засобів, на який покладались захист та відновлення прав та свобод громадян і він не повинен був порушувати саме право.

Державно-правові погляди П. Скоропадського є найважливішою ланкою історичного та ідейного зв’язку українського консервативного середовища, політично-організованого українського консерватизму, гетьманського руху та близької до монархічної гетьманської державницької концепції.

Еволюція державно-правових поглядів П. Скоропадського проходила в три етапи від початків національного самоусвідомлення до сформованих самостійницьких поглядів на державу та право.

Теоретичними здобутками П. Скоропадського як представника українського консерватизму стали концепція інституційного суверенітету, концепція трудової монархії і концепція охоронної системи.

Загальний контекст поглядів П. Скоропадського на державний суверенітет, форму та функції держави засвідчив основні трансформації його державних поглядів і дозволив віднести гетьмана до представників реалістичної традиції в політико-правовій думці України, яка розглядала суверенітет як саму державну владу.

Державно-правові погляди П.Скоропадського поєднали суверенність Української Держави з формою трудової монархії. Таким чином, були доповнені положення про взаємозалежність ідеології українського консерватизму і українського монархізму.

До теоретичних засад українського монархізму П.Скоропадський прийшов через практику непослідовного авторитаризму часів Української Держави.

Порівняльний аналіз правових поглядів П.Скоропадського і фундаментальних наукових засад теорії правової держави сформував висновок про їх сутнісний зв’язок, особливо у питаннях верховенства права та закону.

Дата добавления: 2014-01-04