Зародження і розвиток політичної думки в країнах Стародавнього Сходу

План

ТЕМА 1. Історія політичної думки Стародавнього Світу і Середньовіччя

Етапи Розвитку Світової політичної думки

Лекція 2

1. Зародження і розвиток політичної думки в країнах Стародавнього Сходу.

2. Політичні доктрини античності.

3. Політична думка в середньовіччі.

Виникнення політичної думки, як вже було вказано, сягає своїми коріннями в сиву давнину. Цей процес нерозривно пов'язаний зі становленням перших держав як особливої організації влади. Людству потрібно було затратити майже два тисячоліття досвіду державного управління суспільством, перш ніж склалися можливості перших теоретичних узагальнень і висновків щодо політичного житія як особливої сфери суспільних відносин. Формування політичної думки як у Стародавньому Сході, (в Єгипті, Вавилоні, Індії, Китаї, Персії), так і у Стародавньому Заході (в Греції, Римі) пов'язано з тією стадією розвитку суспільства, коли з'являється класова диференціація і виникає державність.

Міфологічні уявлення про політику. У своєму виникненні політична думка всюди у давніх народів – єгиптян, індусів, китайців, вавилонян, персів, греків, євреїв римлян та ін. – бере початок з міфологічних джерел. У III-ІІ тисячоліттях до н. е. мислення людей ще перебувало під владою міфологічних уявлень про оточуючий світ. Міфи існували в усіх народів. До цих пір у міфах ми знаходимо відповіді людини докласового суспільства на багато питань її життя міфах про походження світу і людини існує дві ідеї. Це ідея творення, тобто створення Всесвіту, Землі, рослинного і тваринного світу, в тому числі і людини надприродною силою або істотою, й ідея розвитку світу із якогось безформного стану – хаосу, мороку, води, яйця. Міфологічні уявлення про оточуючий світ відбились і на політичній думці: в її основі була ідея божественного першоджерела політичних порядків. Щоправда, взаємовідносини земних і небесних володарів трактувалися по-різному. Для стародавніх єгиптян, вавилонян, індійців боги за будь-яких обставин самі залишалися вершителями земних справ, першими законодавцями і правителями.

У стародавніх китайців було дещо інше уявлення: для них імператор був єдиним провідником волі небесних сил. Боги наділяли його повнотою земної влади, надаючи йому для її здійснення особливі внутрішні сили і можливості. У І тисячолітті до н. е. у ході розвитку суспільного виробництва, що зумовило справжній стрибок у духовній культурі, людство робить перші кроки в бік раціонального пізнання. Спочатку стародавні мислителі лише фіксували існування суспільно-політичного устрою, не ставлячи за мету його зміни. Потім деякі з них почали міркувати над удосконаленням соціально-політичного устрою і пропонувати шляхи його вдосконалення. Переважно їхні ідеї (Конфуцій та ін.) зводилися до морального виховання правителів і підлеглих, що політика ґрунтувалася на нормах моралі.

Конфуцій (551-479 до н.е.) визнавав божественне походження влади імператора, але відмовляється від божественного походження держави, яка, згідно з його вченням, виникла із об'єднання сімей. Ідеальна держава, на його думку, повинна являти собою велику патріархальну сім'ю. В ній сувора влада правителя повинна спиратися на його особистий авторитет. Відносини в державі повинні регулюватися насамперед мораллю.

Будучи прибічником ненасильницьких методів правління, Конфуцій усі негаразди у житті, державної політики пояснював поганими звичаями людей, а головною метою державної політики оголошував виховання гарних звичаїв. Найбільш високі вимоги він висував до морального виховання правителів, указуючи, що моральність правлячих визначає моральність підданих. Конфуцій виступав прихильником ненасильницьких методів управління державою. “Навіщо, правлячи державою, – говорив він, – вбивати людей? Якщо ви будете прагнути до добра, то й народ буде добрим. Мораль доброго мужа подібна вітру, мораль низької людини подібна траві. Трава нахиляється туди, куди дме вітер”. І все ж Конфуцій залишається на позиціях родової знаті, вихвалюючи її особливу роль в управлінні державними справами. Головною умовою влади, на його погляд, є віра в доброго правителя, здатного зробити державу стабільною. Конфуцій у 22 роки почав навчати дітей і прославився як видатний учитель Китаю. В школі Конфуція викладались чотири дисципліни: мораль, мова, політика та історія. В центрі його уваги була проблема людини, її розумове і моральне обличчя.

Конфуціанство, Стародавньо китайська філософська школа, потім найбільш впливове із трьох головних філософських течій: конфуціанство, даосизм і буддизм. Першим етапом становлення конфуціанства була діяльність самого Конфуція. В його інтерпретації конфуціанство було етико-політичним вченням, в якому центральне місце займали питання моральної природи людини, її етики і моралі, життя сім'ї, управління державою. Після смерті Конфуція конфуціанство розпалося на вісім шкіл. Лао-Цзи (VII-VI ст. до н.е.) напівлегендарний китайський філософ, якому приписується авторство трактату “Дао-децзін” – головного твору даосизму. Основоположною категорію даосизм має “дао”, що символізує природний, незалежний ні від кого і ні від чого перебіг подій, втілення чеснот, природної справедливості та загальної рівності. Будь-які відхилення від “дао” засуджуються. Надмірне збагачення розглядається як порушення “дао”, так само як штучна державотворчість, усі прояви насильства і війна. Водночас засуджуються ідеї, спрямовані на подолання тих чи інших відхилень від “дао”.

Основним принципом поведінки проголошується “увей” – “недіяння”, що тлумачиться ніяк цілковита бездіяльність, суцільна пасивність, а як можливість діяти, не виходячи від вимог “дао”, без боротьби. Таким чином, даосизм в усіх сферах, у тому числі й у політиці, орієнтував на поміркованість, стриманість, незмінність природного стану справ.

Цивілізація і всі її надбання розглядаються як штучно утворені, що протистоять природному і підривають природний порядок. Держава повинна бути маленькою, державою – селом, а народ – безграмотним, недоумкуватим, що дозволить зробити головними методами управління “мудрість простоти”, засновувану не на знаннях, а не інституції, та “не діянні”, тобто інертність адміністрації умовою стабільного природного розвитку держави.

Дата добавления: 2014-01-04