Відродження: суть та вплив на розвиток політичної думки

Політико-правові вчення в німецькій класичній філософії.

Французькі просвітники.

Просвітництво.

Відродження: суть та вплив на розвиток політичної думки.

План

ТЕМА 2. Політичні вчення Нового часу

В XIV-XVI ст. починаються соціально-економічні процеси, які в підсумку приводять до формування в Європі індустріального суспільства. Незадоволення католицькою церквою переросло в Реформацію. Її діячі в різних країнах (М.Лютер, Т.Мюнцер, Ж.Кальвін) сприяли зміцненою світського розуміння держави, виникають ідеї рівності всіх людей перед законом. Світогляду церкви окремі мислителі цього періоду протиставляють віру в людину – творця. Центральною проблемою стає проблема співвідношення держави і особи.

Епоха Відродження – період у культурному та ідейному розвитку країн Західної та Центральної Європи (в XIV-XVI ст.). Це період переходу від середньовічної культури до культури Нового часу. Відмінні риси світогляду епохи Відродження: антифеодальний в своїй основі, світський характер, звернення до культурної спадщини античності, ніби його “Відродження” (звідси і назва епохи).

Філософська та політична думка Відродження пройшла три періоди розвитку:

1) Гуманістичний, або антропоцентричний (сер. XVI- сер. XV ст.) в якому людина з притаманними їй особливостями буття стає в центр концепцій соціально-політичного розвитку;

2) Неоплатонічний (сер. XV – перша третина XVI ст.) пов’язаний з постановкою проблем буття, в тому числі соціального;

3) Натуралістичний (сер. XVI – початок XVII ст.), що характеризується намаганням застосувати закони природи до пізнання соціальної дійсності.

Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Італійський політичний діяч і мислитель в своїх творах “Князь” і “Роздуми” аналізує концепцію людини. Головним стимулом поведінки він вважає інтерес, який виявляється в бажанні людини зберегти своє майно і набути нової власності. Приватновласницький інтерес передує людській турботі про честь і почесті. Мислитель вказував, що невикорінний егоїзм людської природи з усією необхідністю вимагає введення державної організації як вищої сили, що може поставити його у вузькі межі. Звідси випливають передумови диктатури суспільного договору.

Макіавеллі розглядав релігію як явище соціального життя, без якого суспільство немислиме, оскільки релігія як форма суспільної свідомості забезпечує духовну єдність народу та держави. Він стверджував, що християнство перебуває у великій невідповідності з повсякденним життям, а його етичні засади непридатні для зміцнення держави. Йому імпонували древні релігії обряди яких супроводжувалися жорстокістю і кровопролиттям.

Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі і закони, незалежні не лише від релігії, а й від моралі. Головним критерієм політичної діяльності, мета якої – зміцнення держави, є користь і успіх у досягненні поставлених завдань. Політичний результат повинен досягатись будь-якими засобами, в тому числі з допомогою обману і відкритого насильства. Його ідеал державного устрою – сильна, жорстоко централізована республіка де владарюють представники народу, молодої буржуазії та виборний глава держави, який враховуючи негативні якості людини від природи, повинен бути “лисом, щоб бачити гадів і левом, щоб нищити вовків”. Відрив учення Макіавеллі від історичного контексту породив так званий феномен макіавеллізму – зневажання нормами моралі та етики при досягненні політичних цілей.

Важливе значення має введення Макіавеллі у політичну науку загального поняття “держава” як загального політичного стану суспільства, його певної політичної організації. Держава стає особливою соціальною системою, яка передбачає ту чи іншу конфігурацію панування і підкорення.

Виділяючи дві форми держави – монархію і республіку, він надавав перевагу останній. В республіканському Римі Макіавелі вбачав приклад стійкості держави яка ґрунтується на роз’єднанні політичної влади, коли народні збори є засобом обмеження влади нобілітету і одночасно конституційним “виходом” народу до правителя. Пізніше ці положення були розвинуті Локком та Монтеск’є у теорії розподілу влади.

Утопічний соціалізм. В XVI-XVII ст., в суспільно-політичній думці Західної Європи з’являється радикально новий концептуальний напрямок в основі якого лежить модель соціалістичної держави. Соціалізм – форма суспільно-політичного устрою заснована на колективній власності на засоби виробництва та його результати.

Томас Мор (1478-1535) – засновник утопічного соціалізму. Він був лордом-канцлером короля Великої Британії Генріха VIII, але будучи переконаним католиком, вийшов у відставку, після того як король розірвав відносини з папським престолом. Головним твором Томаса Мора є “Утопія” – книга, що складається з двох частин. В першій частині описуються соціально-політичні відносини Англії XVI ст. Т. Мор критично ставився до існуючих порядків, вказував на непомірний гніт який приходилося терпіти народові зі сторони невеликої кількості знатних людей. Він вважав закони Англії надто суворими, а головною причиною усіх соціальних негараздів вважав приватну власність. У другій частині “Утопії” Т. Мор описує однойменну державу, засновану на принципах свободи і рівності. Головними відмінними рисами цієї держави є: відсутність приватної власті, республіканська форма правління, загальнообов’язковий труд, мала кількість законів, зневажливе відношення до золота і грошей, віротерпимість.

Томазо Компанелла (1568-1639) продовжив розвиток ідей утопічного соціалізму. Своє життя Компонелла віддав боротьбі за незалежність Італії. Твір “Город солнца” дуже схожий на “Утопію”: немає приватної власності, труд обов’язковий для всіх, республіканський лад.

Ідеальні конструкції Т. Мора і Т. Компанелли були утопічними оскільки втілення їх в життя було об’єктивно неможливим та й самі автори не бачили шляхів досягнення своїх ідеальних цілей.Жан Мельє (1664-1733) був першим в ряду нового покоління прибічників ідей утопічного соціалізму. Ж. Мельє написав твір під назвою “Заповіт” в якому він гнівно критикує феодальні порядки у Франції XVIII ст., виступає проти кріпосницької експлуатації та нічим не виправданих привілеїв дворянства. Ж. Мельє вважав що всі біди народу пояснюються його оманою, яка використовується дворянством в своїх корисних інтересах. Він критикує релігію за те, що вона підтримує такий стан речей. Соціальній нерівності він протиставляє ідеї природних прав та рівного масштабу свободи. Ж. Мельє пропонував організувати життя суспільства на комуністичних засадах.

В якості шляхів досягнення справедливого соціального устрою він вказував на просвітництво, розповсюдження правильних уявлень про взаємовідносини людей, висвободження від догматів християнської моралі. На ряду з цим і на відмінну від своїх попередників Т. Мора і Т. Кампанелли, він відкрито закликає до озброєної боротьби проти тиранів.
Ідеї утопічного соціалізму отримали подальший розвиток у творах Мореллі, Мабли, Бабьофа.

Дата добавления: 2014-01-04