Просвітництво

Логічним продовженням ідей, висловлених мислителями епохи Відродження, стали суспільно-політичні погляди мислителів епохи Просвітництва, що виникло в Європі на рубежі XVII-XVIII ст. Цей загальнокультурний рух як ідеал висував утвердження на Землі “царства розуму” шляхом поширення знань. В основу процесу пошуку нових підходів до дослідження природи і характеру держави і права, були покладенні принципи раціональності, закономірності.

Проблема співвідношення особи, суспільства і держави стає основним пунктом роздумів представників новочасної політичної думки. Загальною концептуальною основою для вироблення того чи іншого варіанту розв’язання проблеми стали теоретичні конструкції “природних прав” людини та “суспільного договору”. Згідно з ними людська особистість від народження завжди володіла і володіє сумою невідчужуваних природних прав. Для створення певної гарантії їхнього дотримання та ефективної реалізації людське співтовариство укладає вільну угоду – суспільний договір про створення держави.

Найвідомішими мислителями епохи просвітництва є: Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Т. Джеферсон, Ш. Монтеск’є, Руссо, Вольтер, Гольбах.

Френсіс Бекон (1561-1626 рр.) представник Просвітництва. В обґрунтуванні походження держави і права Бекон стояв на позиціях мислителів Нового часу, які намагалися звільнити поняття про державу та право від містичних намулів і розмежувати істини науки від поглядів релігії.

Бекон зазначав, що при зверненні до джерел права апеляція до Бога має сенс, якщо він ототожнюється з “природним законом” або “природним розумом”. Тому слід залишити надприродність і керуватися практикою та розумом.

Природний шлях виникнення державної влади за Беконом, реалізується через розростання сім’ї або завдяки завоюванням. Основи права, за Беконовою теорією, такі: людей об’єднує справедливість, “справедливість полягає в тому, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі”. Це принцип буржуазного права і коли хтось чинить несправедливість заради власної вигоди, інші вбачаючи в цьому небезпеку для всіх, об’єднуються і приймають закони для захисту від несправедливості. Загальнодержавна законність, з точки зору Бекона, виявляється не тільки в підпорядкуванні дій судів на місцях одному законові, а й в обмеженні влади короля законом. Цими міркуваннями в політичну науку були закладені дві раціональні думки, які знайшли подальше теоретичне доопрацьовування і практичну реалізацію: про необхідність розмежування властей та статус конституційної монархії.

Бекон визнавав закон об’єктом боротьби між різними суспільними групами. Якщо закон “загрожує інтересам більш чисельної і сильної групи людей, то це угруповання знищує закон”. Закон, таким чином, може існувати лише спираючись на силу.

Сила ж виступала у Бекона як основа міжнародного права. Так, у взаєминах між державами він проповідував стан ”війни всіх проти всіх”. Бекон розрізняв справедливі і несправедливі війни. Справедливою є наступальна війна заради знищення тиранії, а війна, яка б велася для збереження її, навіть шляхом оборони – несправедлива.

Томас Гоббс (1588—1679). Свої політичні погляди він виклав у трактаті “Про громадянина” (1642) та книзі під назвою “Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської” (1651).

На думку Гоббса, для природного людського стану властива жорстока “війна всіх проти всіх”. В інтересах загального добробуту та соціального миру людям необхідно відмовитися від своїх політичних прав та перенести їх на державу, яка, виражаючи спільну волю всіх, зможе примусити кожного не порушувати “статус кво”, дотримуватися прийнятого рішення. Державу Гоббс визначає як “єдину особу”, воля якої складає в собі волю всіх. Це не означає, що нею має бути обов'язково одна особа – верховним сувереном може бути і “зібрання осіб”, – головне, щоб влада була абсолютно, єдиною і неподільною.

Гоббс наділяє державу необмеженими повноваженнями стосовно своїх громадян, крім права на життя. Він виходить з того, що верховна влада (окремої людини або зібрання осіб) ніякою угодою зі своїм народом не пов'язана, бо підданці уклали угоду не з нею, а між собою, “кожен з кожним”, а тому вона не несе ніякої відповідальності перед ними. Концепція Гоббса цілком виключає будь-яку форму контролю над верховною владою з боку суспільства; нема нікого, хто міг пред'явити до неї якісь вимоги, а тим більше притягти до відповідальності за її дії. Суверенові належать усі види влади, він не підлягає суду, стоїть вище законів, адже всі вони встановлені ним самим.

Для того щоб не поширювалися думки і вчення, які можуть підривати суспільну стабільність, однією з найважливіших функцій держави стають контроль і регламентація духовного життя. Гоббс вважає не тільки можливим, але й необхідним введення цензури над книгами, проповідями, зверненнями до народу.

Відмова індивідів від політичної свободи й передання прав верховної влади над собою державі повинні, на думку Гоббса, якось стримати зіткнення політичних інтересів різних партикулярних груп, забезпечити безпеку підприємницькій діяльності та приватновласницьких прав індивідів, створити, нарешті, сприятливі умови для економічного зростання.
Видатний англійський філософ і політичний мислитель Джон Локк (1632-1704) розробив ліберальну концепцію суспільно-політичного устрою. Можливість поступального руху вперед без соціальних потрясінь і громадянських воєн, “модернізації без революції” теоретично обґрунтована Локком у “Двох трактатах про правління” (1688) – його основній політичній праці.

Суть локкової концепції полягає в тому, що він постулює нерозривну єдність і взаємозалежність основних політичних та економічних прав людини. Виводячи, як і Гоббс, загальну необхідність державної організації з потреби гарантії економічних прав індивідуумів. Локк рішуче розходиться з ним у трактуванні питання про те, як держава забезпечує виконання цієї гарантії (тобто у способах досягнення цієї мети). На відміну від Гоббса у Локка при переході з природного стану в державний природні права і свободи не втрачаються (переходячи до держави), а зберігаються при індивідах.

Політичні права громадян (що випливають з їхніх природних прав) стають обмежувачами повноважень держави, перепоною для будь-якого замаху з її боку на економічну свободу і власність приватних осіб. У моделі ж авторитарної модернізації Гоббса відмова від політичної свободи стає для індивіда “платнею” за економічну та особисту безпеку, яку повноцінно гарантувати може лише абсолютна (і необмежена) влада держави. Економічне зростання, особливо у перехідні епохи, можливе, на думку прихильників авторитарної парадигми, тільки за умови приборкання політичних амбіцій різних партикулярних груп суспільства, суворого обмеження і контролю політичної та духовної свободи індивіда.

Локк же виходить з того, що цілковиті гарантії індивідуальної економічної свободи є можливими лише при підкріпленні її свободою політичною. Втративши політичні права, особа втрачає і гарантії своєї економічної самостійності, ставить під загрозу своє життя і власність. Адже абсолютна влада може, якщо вважатиме це за потрібне, у будь-який момент замахнутися і на матеріальний добробут громадян.

Саме тому створення державності у Локка пов'язане з відмовою лише від небагатьох, строго “відмірених” повноважень, пов'язаних з тією чи іншою охороною власності, життя і свободи. Та воно не пов'язане з відмовою від своїх власних прав як таких (у тому числі від права контролю над владою, вільного політичного волевиявлення і т.ін.). Дихотомія “особа” – “держава” розв'язується Локком, без сумніву, на користь першого елемента. Права людини переважають над будь-якими державними правами; сама держава створюється тільки з метою кращого втілення і гарантованого захисту цих прав особи. Тому громадянин зобов'язаний підкорятися державі до тієї пори, поки вона не починає загрожувати його основним інтересам.

Щоб уберегти людину і суспільство від необґрунтованих зазіхань з боку державної влади, гарантувати захист від можливого деспотичного її використання, Локк пропонує розділити публічно-владні повноваження держави між різними її структурними елементами, які повинні обмежувати й урівноважувати один одного. Законодавчу владу має бути віддано загальнонаціональним представницьким зборам (парламенту), а виконавчу –королю або кабінетові міністрів. При цьому законодавча влада повинна бути обмежена дією нею ж встановлених законів, застосування яких залежить вже не від неї, а від виконавчої влади.

Ідеї Локка заклали концептуальні підвалини ліберальної парадигми політичної думки нових часів. Уперше в новочасівській теорії так виразно прозвучала теза про те, що “соціального миру” можна (і треба) досягти за рахунок не тоталітаризації державної влади, а її внутрішньої диференціації та самообмеження.

Дата добавления: 2014-01-04