Ідеалом сучасної демократії можна рахувати дорадчу демократію

Дорадча демократія. Чому, може запитати якийсь критик, популісти надають такої цінності на­родовладдю, а ліберали - особистій свободі?Дорадча демократія пропонує відповідь, що поєднує популістський та ліберальний ідеали. Особиста свобода і політична рівність ціннісні тією мірою, якою вони виражають і підтримують індивідуальну автономію, бажання і спроможність індивідів формувати своє життя на основі раціональних міркувань19. Дорадча демократія використовує народовладдя для вияву та підтримки автономії всіх індивідів.

Учасницька демократія. Учасницька демократія ставить під сумнів властивий ліберальній демократії наголос на захисті особистої свободи, бо ліберальна демократія надає цьому захисту відносно більшого значення, ніж участі в політичному житті. Прихиль­ники учасницької демократії стверджують, що демократичні громадяни нині недооцінюють участь у політичному житті, бо сучасні демократії пропонують украй обмежені можливості участі, яка б мала сенс, надто коли порівняти з демо­кратією античної Греції. Якби демократичні суспільства пропонували громадя­нам більші можливості для вислову своїх політичних поглядів, громадяни ско­ристалися б цими можливостями для вислову своїх політичних поглядів і ухва­лили б колективні рішення, що їх вони нині делегують своїм представникам13.

Адвокати учасницької демократії часто покликаються на багате й широке політичне життя афінських громадян і відповідну йому зневагу античних еллінів до суто приватного життя, намагаючись підтримати свої рекомендації так ре­конструювати сучасне демократичне життя, щоб воно пропонувало громадя­нам більші можливості брати безпосередню участь у політичному житті, а не опосередковану через періодичні вибори представників. Але надихає прихиль­ників учасницької демократії передусім аж ніяк не ностальгія за античною грець­кою демократією, яку вони разом з рештою сучасних демократів критикують за виправдання рабства і позбавлення жінок та більшості робітничого люду громадянства і права брати участь у громадському житті. Учасницьку демокра­тію можна найкраще зрозуміти як спробу відреагувати на загальнопоширене визнання, що чимало представницьких демократій постало нині перед серйоз­ними проблемами, що їх породжують неадекватні політичне розуміння та інфор­мація, характерні для електорату, дедалі менша виборча активність, корупція та інші порушення демократичної підзвітності з боку державних урядовців, і всі ці лиха можна приписати неучасницькій природі територіально великих представницьких демократій.

Тією мірою, якою звичайні громадяни мають обмежені політичні інтереси та розуміння, намагання ліберальних демократів знайти інституційні механіз­ми, які дадуть змогу запобігти надуживанням влади з боку державних урядовців, майже нічого не обіцяють. Натомість прихильників учасницької демократії надія, що запрошення громадян брати безпосередню участь в ухваленні політичних рішень збільшить їхнє розуміння політики та цікавість до неї. Такі демократи вважають, що громадяни, коли їм запропонують вибір, братимуть участь у політичному житті, а не шукатимуть приватних насолод. Хоча Руссо овщвався, що демократичні громадяни поспішатимуть на політичні асамблеї¹⁴, лот сучасні прихильники учасницької демократії опускають свої сподівання лві широкого використання інтерактивного кабельного телебачення для ухва- шпшшя обгрунтованих рішень на політичних референдумах¹⁵. Але і ті, і ті споді- шшшша можуть бути нереалістичними. Про учасницьку демократію можна було ісжазати те саме, що Оскар Вайлд начебто сказав про соціалізм: він, мовляв, ягішцх надто багато вечорів.

У відповідь на такий скептицизм демократи - прихильники прямої участі в політичному житті - висувають два аргументи, які нагадують міркування Руссо. Перший полягає в тому, що участь у політичному житті - головний елемент доброго життя для людей, і за правильних соціальних обставин його й визна­ли» за такий. Другий аргумент полягає в тому, що широка участь необхідна, аби запобігти надуживанням влади з боку державних урядовців. Отже, коли лріі|жмуватися цього погляду, участь у політичному житті - це й необхідний ■таВ побудови доброго суспільства, і неодмінний елемент доброго життя.

Соціал-демократія. Соціал-демократія поширює логіку ліберальної демократії на сфери, що їх традиційні ліберали вважають за приватні, а отже, й такі, які не підлягають демократичним принципам. Економічні підприємства, а віднедавна й родина - ті сфери, що їх намагаються принаймні почасти демократизувати соціал-демократи. За принципову основу демократизації править здебільшого не притаманна участі в політичному житті, а уникання загрози тиранії над життям індивідів, - загрози, яка є наслідком зосередження влади¹⁶. У випадку економічних підприємств загроза набирає форми нерівності: адже й менеджери великих корпорацій мають величезні повноваження як умови праці своїх робітників, так і їх прибуток і навіть загальний добробут. Хоча деякі ліберали протестують проти будь-якої примусової фор-яв економічної демократії на тій підставі, що тільки власники мають право ■дорвати, більшість ліберальних демократів визнають, що різні принципові црннни володіти особистою власністю, як-от забезпечення умов для особис­ті автономії, перекреслюють набагато далекосяжніше право контролювати ■елю економічні підприємства, і то байдуже, яким коштом для свободи робіт- швів. Навіть Локків принцип, що люди мають право на плоди своєї праці, не 'щшютшоє висновку, що «інвестори мають право керувати фірмами, в які вони гроші»¹⁷. Створення умов для автономії всіх членів суспільства вимагає певного ступеня демократичного контролю або над великими економічними підприємствами, або в межах цих підприємств.

Найпоширеніший аргумент проти демократизації промисловості зсере полягає в тому, що звичайні робітники некомпетентні, щоб ухвалювати будь-який масив рішень, необхідних для прибуткового й ефективного керування економічним підприємством. Те саме заперечення можна спрямувати проти демократичного державного контролю над промисловістю, а також аргумент, и.^ завеликий державний контроль загрожує державною тиранією, яка потенцій­но набагато гірша за тиранію, що її може здійснювати будь-яке економічне підприємство над своїми робітниками або демократичною державою. Але іг заперечення не спростовують аргументу на користь певної форми та ступені економічної демократії, а спонукають соціал-демократів розібратись у сукуп­ності прав власності, щоб визначити, які з них найкраще можуть реалізувати демократичним способом робітники на підприємствах, які - підзвітні громад­ськості урядовці, що контролюють фірми, а які найкраще відступити власни­кам і менеджерам, взявши до уваги, компетентність, ефективність і потребу ство­рити міцний бастіон супроти потенційної тиранії державної влади.

Завдання демократизації родини не менш важливе і складне, хоч і з різних причин. Відносини батька-матері і дітей становлять взірцевий приклад виправ­даного патерналізму, але це виправдання не поширюється на виняткове батьків­ське право визначати, яку освіту дістануть діти, та інші повноваження, на які претендують батько-мати і які зазіхають на свободу й рівність майбутніх гро­мадян¹⁸. Крім того, соціал-демократи наголошують на недемократичних на­слідках нерівності статей. Унаслідок неоднаковості економічної, соціальної та статевої влади чоловіки мають змогу здійснювати тиранію над жінками. Де­мократи обстоюють низку реформ (як-от закони проти сексуальних дома­гань і про субсидоване піклування про дітей), які поважатимуть права жінок і вирівнюватимуть їхні можливості, а водночас вони цілком слушно занепо­коєні втручанням держави в такі принципові родинні справи, як внутрішній поділ праці з піклування про дитину або використання родинного прибутку на свій розсуд. А втім, ці традиційно приватні питання справляють глибокий і ди­ференційований вплив на особисту свободу і політичну рівність демократич­них громадян.

Якщо демократи-популісти вважають, що вияв народної волі - це найвище добро, прихильники дорадчої демократії оцінюють народовладдя як засіб заохочення громадських розважань про питання, які можна найкраще зрозуміти в процесі відкритих міркувань і нарад. Супроводом до ідеалу автономних індивідів є ідеал політики, коли люди звичайно пов'язані між собою не просто тим, що утверджують свою волю або борються за свої наперед визначені інтереси, а гаасмовпливом у процесі шанованих громадськістю розважливих суперечок, доведень, оцінювань і переконувань, коли кожну тезу підтримують обґрунтовані аргументи. За дорадчої демократії люди колективно формуватимуть свою певну політику, “вдаючись до переконливої аргументації”. Прихильники дорадчої демократії обстоюють переконання як найвиправданішу форму політичної влади, бо вона найбільше узгоджується з повагою до автономії індивідів, їхньою здатністю до самоврядування.

Якщо визнати, що демократія може виражати народну волю й запобігати тиранії з боку меншості, як може якась форма демократії претендувати, ніби вона виражає та підтримує автономію індивідів? Деякі критики підозрюють, що називання демократії дорадчою - це словесна димова завіса задля обмеження особистої свободи. Демократія обмежує можливості кожного з нас жити за своїми власними законами. Тож у такому розумінні демократія, здається, радше підточує, ніж виражає та підтримує автономію. Якщо автономію розуміти індивідуалістично, тобто що кожен індивід сам собі визначає закони, тоді де­мократія пов'язана з автономією хіба що як інструмент її досягнення. Тому найобмеженіша форма врядування, яка максимізує кількість рішень, полишених індивідуальному виборові, була б, напевне, ефективніша.

Прихильники дорадчої демократії відповідають, що незалежність має ширший, політичний вимір, який втрачається, коли соціальний контекст індивідуального вибору вважати за даний і зосереджуватися тільки на контролі, який тють індивіди над своїми життєвими виборами, що їх вони можуть здійснювати самі, вільні від усякого втручання. Адже на чимало життєвих виборів впливає Іаполи обмежуючи їх) соціальний контекст, найбільший людський контроль ■Ніяким має політична влада. Тією мірою, якою індивіди не беруть участі в цій шалі, їм бракує автономії у важливому вимірі їхнього життя.

Автономія вимагає окремого виду демократії, системи народовладдя, що спонукає громадян міркувати про політичні рішення. Постійна відповідальність, а не безпосередня політична участь - ось де основа дорадчої демократії.

Відповідальність – це форма активної участі в політичному житті, але вона не вима­гає постійної і прямої пов'язаності з політикою; відповідальність сумісна з характерним для представницької демократії поділом праці між професійними політиками і громадянами. Якщо учасницька демократія намагається створити політичне утворення, де всі громадяни братимуть активну участь в ухваленні рішень, що впливають на їхнє життя, дорадча демократія бере до уваги тягар політичної діяльності й переваги поділу праці у сфері політики.

Теоретики дорадчої демократії вважають, що інституції громадської відпо­відальності можуть заохотити до міркувань про державні питання, які вплива­ють на умови людського життя. Якщо ця думка хибна, тоді, мабуть, немає надії, що дорадча демократія дотримає своєї обіцянки підтримати автономію через демократію. А якщо слушна, тоді ідеал дорадчої демократії може бути пере­конливішим, ніж ідеали інших форм демократії.

Україна ще не досягла рівня популістської демократії через ствердження верховенства права.

Основними рисами дорадчої демократії є: індивідуальна автономія; народовладдя для вияву та підтримки автономії всіх індивідів; постійна відповідальність, а не безпосередня політична участь.

Дата добавления: 2014-01-04