Публічне управління є продовженням політики і орієнтується на надання послуг суспільству при економній витраті бюджетних коштів

Публічне управління – це діяльність із забезпечення та здійснення функцій публічної сфери, що забезпечують взаємодію суспільства, влади та економіки з метою досягнення суспільних інтересів.

СЛАЙД № 36

На[43] Заході історично першим розвивається ліберально-ринковий підхід до публічного адміністрування (80–90-і рр. ХХ в.), в 90-і рр. ХХ в. заявляє про себе теорія політичних мереж, а на початку ХХ в. формулюється концепція “рецептивного адміністрування”. Всі ці концепції “працюють” і конкурують один з одним не тільки в теоретичному плані, але й у практичному застосуванні в тій або іншій області й у тій або іншій країні.

Саме останнє є основою дорадчої демократії.

Відповідальність розглядається як форма активної участі в політичному житті, але вона не вима­гає постійної і прямої пов'язаності з політикою; відповідальність сумісна з характерним для представницької демократії поділом праці між професійними політиками і громадянами.

Теоретики дорадчої демократії вважають, що інституції громадянської відпо­відальності можуть заохотити до міркувань про державні питання, які вплива­ють на умови людського життя.

7. ПУБЛІЧНЕ ТА ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ [41]

Наука [42] публічного управління, що охоплює безліч секторів й інститутів сучасного суспільства, перебуває в призмі як мінімум трьох глобальних підходів, що оцінюють перспективи розвитку публічного управління:

· ринково-ліберального, сформульованого в концептуальних моделях нового менеджменту, оновленого управління й спирається на ринкову модель, “байдужу до політики”, у якій громадянин з'являється в образі споживача або клієнта;

· либерально-коммунитарианистского, що розвиває в концепції “політичних мереж” й спирається на розвиток структурних взаємин (договірних) між політичними інститутами держави й суспільства, а також визнають рівність громадян, як й інших суб'єктів мережі;

· демократичного громадянства, що спирається на особливе “рецептивне” (або “сприйнятливе” чи “чутливе”) адміністрування, що покликане служити громадянинові, а не клієнтові або споживачеві (до останнього напрямку ставляться концепції “партиціпативного менеджменту”, “рецептивного адміністрування”).

Категорія “публічне управління” складне для визначення. Фактично публічне управління покриває сфери людської діяльності від дослідження світового простору до прибирання вулиць.

Публічне управління має телеологічну природу з причини реалізації на практиці процесів цілевизначення, цілепокладання та ціледосягнення. Якщо процес цілевизначення в основному здійснюється публічною сферою, зокрема політичною системою, то процеси цілепокладання та ціледосягнення — відповідно законодавчою та виконавчою гілками влади. Цілі публічної сфери підпорядковують собі публічну політику і через її легітимізацію державну політику. Тобто, функції публічного управління мають телеологічний характер і пов’язані із забезпеченням та створенням майбутнього для народу і суспільства.

Тим самим публічне управління має телеологіч­ну та адміністративну[44] складові. Перша з них полягає в цілевизначенні та цілепокла­данні, друга – у цілездійсненні.

Інтегрування багатьох основних положень менеджменту в практику і теорію публічного управління для посилення його організаційного потенціалу сьогодні надзвичайно важливою задачею національного значення.

Ефективне публічне управління в умовах, що змінюються, досягається завдяки можливостям, які створює система зворотних зв'язків між об'єктом управління – публічною сферою – та елементами управляючої системи. Чим під більшим впливом потреб об’єкта управління знаходиться система управління, більш гнучкими є структура управляючої системи, тим є більше у неї можливостей реагувати на зворотні зв'язки.

Для державного управління об’єктом управління є механізм держави, що полягає у законодавчій, виконавчій та судовій діяльності органів державної влади[45].

Слід зазначити, що державне управління пов’язане з реалізацією цілей і функцій держави. Поряд із цим, враховуючи юридичну природу державного управління, воно не є суцільно підпорядкованим процесу виконання функцій держави[46].

Функції держави визначаються Конституцією України і тому не підлягають коректуванню у залежності від зовнішніх і внутрішніх впливів.

Враховуючи, що державне управління фактично означає управлін­ня справами суспільства з метою досягнення законодавчо визнаних цілей, а також підсумовуючи особливості державного управління, можна запропонувати такі його ознаки:

· державне управління – це соціальне явище; вид суспільної діяльності, пов’язаної із здійсненням державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову:

· державне управління має процесуальний характер, що охоплює процеси цілепокладання та цілездійснення.

· цілі та функції державного управління адекватні цілям, завданням і функціям держави та являють собою відповідні сукупності декомпозованих цілей, завдань і функцій держави, сформованих з урахуванням соціально-економічного та політичного стану держави;

· цілі державного управління формуються публічною сферою та реалізуються механізмом держави;

· органи державної влади як суб’єкти державного управління діють у межах компетенції, визначеної для них у відповідних нормативних актах, та наділені необхідними державно-владними повноваженнями;

· виконавчо-розпорядчу діяльність з реалізації зазначених цілей в основному здійснюють державний апарат і органи місцевого самоврядування в межах делегованих функцій;

· державний апарат формується на підставі законодавчих актів за дорученням держави.

Наведені ознаки та особливості характеризують процедурні аспекти державного управління. Тим самим створюється ситуація, коли державне управління опосередковано відокремлюється від об’єкта управління (ЩО Є ОБ’ЄКТОМ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ??? ДИВИСЬ ПОПЕРЕДНЮ СТОРІНКУ) через відсутність прямих зворотніх зв’язків. Зворотній зв’язок проходить через публічну сферу і має вплив у період виборчих процесів до органів державної влади,органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб.

На етапі адаптації радянських органів влади до нових умов і створення сучасних інституцій державної влади, реформа вбачалася передусім як територіальна. Інерція такого способу розуміння призвела до фактичного провалу усіх спроб впровадження адміністративно-територіальної реформи. Адже ніхто, і автори концепції також, не усвідомлювали, що по суті зміниться в житті громадян внаслідок територіальної реформи, яка насамперед розумілася як реорганізація органів державної влади.

Натомість передовий зарубіжний досвід та системна методологія публічного управління переконливо свідчить, що до вирішення проблеми слід підходити глибше, а саме здійснювати адміністративно-територіальні перетворення в рамках загальної реформи публічного управління. Публічну владу необхідно розглядати системно.

Дата добавления: 2014-01-04