Порівняння публічного та державного управління

№/№	Публічне управління	Державне управління

1.	Публічне управління – це діяльність із здійснення функцій публічної сфери[47], що забезпечують взаємодію суспільства, влади та економіки з метою досягнення суспільних інтересів. Публічне управління спрямоване на реалізацію цінностей буття, суспільства.	Державне управління — це соціальне явище; вид суспільної діяльності, пов’язаної із здійсненням державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову
2.	Публічне управління має телеологічну природу з причини реалізації на практиці процесів цілевизначення, цілепокладання та ціледосягнення. Якщо процес цілевизначення в основному здійснюється публічною сферою, зокрема політичною системою, то процеси цілепокладання та ціледосягнення — відповідно законодавчою та виконавчою гілками влади. Цілі публічної сфери підпорядковують собі публічну політику і через її легітимізацію державну політику.	Державне управління має процесуальний характер, що охоплює процеси цілепокладання та цілездійснення. Цілі державного управління визначаються Конституцією держави та, як правило, формуються в межах державного апарату.
3.	Здійснює демократичну практику (в її інституційному та процедурному вимірах);
4.	Спрямоване на надання послуг людині та суспільству.
5.	Види публічного управління	Види державного управління
6.	міжнародне публічне управління
7.	публічне державне управління	Державне управління на центральному та місцевому рівнях
8.	публічне парадержавне управління
9.	публічне квазідержавне управління
10.	автономне публічне управління
11.	публічне муніципальне управління
12.		Державне управління — це систематично здійснюваний, цілеспрямований вплив держави на суспільну систему в цілому або на окремі її ланки, на стан і розвиток суспільних процесів, на свідомість, поведінку та діяльність особи і громадянина з метою реалізації державної політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої, в інтересах оптимального функціонування та розвитку держави
13.	Цілі та функції органів публічного управління адекватні цілям та функціям публічної сфери	Цілі та функції державного управління адекватні цілям, завданням і функціям держави та являють собою відповідні сукупності декомпозованих цілей, завдань і функцій держави, сформованих політичною системою з урахуванням соціально-економічного та політичного стану держави
14.	Цілі публічного управління формуються публічною сферою та реалізуються органами публічного управління	Цілі державного управління формуються політичною системою та реалізуються механізмом держави
15.	Органи публічного управління діють у межах компетенції, визначеної для них у відповідних нормативних актах, та наділені необхідними владними повноваженнями	Органи державної влади як суб’єкти державного управління діють у межах компетенції, визначеної для них у відповідних нормативних актах, та наділені необхідними державно-владними повноваженнями
16.	Виконавчо-розпорядчу діяльність з реалізації зазначених цілей здійснюють органи публічного управління	Виконавчо-розпорядчу діяльність з реалізації зазначених цілей в основному здійснюють державний апарат і органи місцевого самоврядування в межах делегованих функцій
17.	Механізм та апарат публічного управління формується на підставі законодавчих актів.	Державний апарат формується на підставі законодавчих актів за дорученням держави

Користуючись прийнятою в теорії класифікацією систем, можна віднести публічне управління до реальних, відкритих, динамічних, складних, великих, цілеспрямованих систем. Складність системи публічного управління пояснюється наявністю великої кількості елементів, які, з одного боку, перебувають у взаємозв’язку, утворюючи єдину цілісну структуру, а з іншого — мають неоднорідну природу, специфічні властивості, що дає право розглядати їх як самостійні структури. Цілісність системи розглядається з урахуванням того, що зміни в одному з елементів або в одній із підсистем приводять до змін в інших. Розвиток таких систем передусім пов’язується зі структурними змінами в системі і зовнішньому середовищі. Велика кількість складних та неоднорідних за своєю природою елементів системи публічного управління, а також безліч зв’язків, які виникають між ними, роблять структуру публічного управління складною, такою, що складно піддається формалізації.

Елементи системи публічного управління визначаються властивостями та характеристиками, що впливають на такі параметри її функціонування, як швидкодія, гнучкість, точність реагування та зміни в зовнішньому середовищі.

У системі публічного управління можна виокремити такі структури як цільова, функціональна, організаційна, елементна, інформаційна, комунікативна, мотиваційна тощо.

Серед учених немає єдиної думки щодо комплексного підходу до наукових досліджень. Одні автори стверджують, що наука завжди була комплексною і що комплексність іманентно притаманна науці. Інші вважають, що комплексність – якісно нова властивість саме сучасної науки. Треті ототожнюють комплексність із термінами «системність», «інтегративність», «синтетичність» тощо.

Не вдаючись до полеміки з дослідниками питань комплексності в науці, зупинимося на тому, що під комплексним вивченням розуміються три аспекти цього виразу. По-перше, всебічне вивчення одного об’єкта, багатьох його якостей і властивостей, сукупності взаємопов’язаних питань. По-друге, один об’єкт або навіть одна його властивість визначається за допомогою різних методів. І нарешті, по-третє, одне питання вивчається з позицій різних наук. Це так званий міждисциплінарний підхід.

Загальновідомо, як важко синтезувати знання стосовно одного і того самого об’єкта, одержані з різних дисциплін, а тим більше на основі розрізнених знань, створити концепцію, що дає всебічну характеристику об’єкта (явища). Потрібно мати на увазі, що однією з властивостей системи є те, що ціле не є звичайною сукупністю частин (йдеться про емерджентність системи).

Використовуючи системний підходи до дослідження проблем публічного управління, необхідно обов’язково створювати спеціальний понятійний апарат, щоб забезпечити перехід від загальних методологічних принципів до конкретних проблем відповідної галузі знань. У свою чергу, системне дослідження суспільства неможливе без застосування синергетичних підходів, які в останні роки ХХ ст. сприяли кардинальному перегляду існуючих уявлень про соціально-політичні процеси. Синергетичне бачення виходить з нелінійності, багатофакторності процесів, що відбуваються в суспільстві, принципової нестабільності будь-яких соціальних систем.

Для становлення та розвитку теорії публічного управління важливим є розуміння необхідності врахування об’єктивних законів суспільного розвитку, глибоких теоретичних узагальнень, особливостей і тенденцій розвитку суспільного життя. При цьому потрібно пам’ятати, що важливим є не тільки досягнення мети, а й шляхи та засоби її досягнення, соціальні наслідки.

Метод – це спосіб, підхід, інструмент, яким користується певна наука для дослідження закономірностей і категорій, що становлять її предмет. Методи, що застосовуватимуться в теорії публічного управління, можна поділити на три групи.

Перша група – загальнофілософські методи. Насамперед це соціологічний метод, який передбачає з’ясування впливу на публічне управління суспільних відносин, соціальної структури, ідеології та культури.

Нормативний, або нормативно-ціннісний, метод орієнтує на розробку ідеалу публічного управління, в основі якого – загальне благо, демократія, справедливість, повага людської гідності, а також визначає шляхи його практичного втілення.

Функціональний метод передбачає аналіз різних взаємозв’язків між явищами в реальній дійсності. Наприклад, аналіз взаємозв’язків між рівнем економічного розвитку, політичним устроєм та публічним управлінням тощо.

Системний метод розглядає публічне управління як цілеспрямовану, цілісну, складно організовану систему, як саморегульований механізм.

Інституціональний метод орієнтує на вивчення інститутів (держави, урядових установ), за допомогою яких здійснюється та забезпечується публічне управління.

Психологічний метод у центр дослідження ставить людину як конкретного індивіда та орієнтує на вивчення суб’єктивних механізмів, психологічних мотивацій поведінки. Одне з центральних місць у психологічному методі посідає психоаналіз, основи якого розробив З. Фрейд. Значну увагу він приділяв підсвідомим психологічним процесам. Психоаналіз виходить з того, що гострі афективні переживання людини не зникають із психіки, а витісняються у сферу підсвідомості й продовжують активно впливати на поведінку, зокрема при авторитарному типі особистості.

Критично-діалектичний метод орієнтує на критичний аналіз публічного управління, вияв суперечностей як джерела його саморохвитку.

У сучасній науці широко використовується порівняльний (компаративний) метод [48], який передбачає зіставлення однотипних явищ з метою виявлення їх загальних рис і специфіки, винайдення найбільш ефективних форм організації чи оптимальних шляхів вирішення завдання.

Історичний метод [49] вимагає вивчення явищ у їх послідовному часовому розвитку, виявлення зв’язку минулого, сучасного та майбутнього.

Аналіз пізнавальних засобів публічного управління не вичерпується загальнофілософськими методами дослідження об’єктів і має ще дві групи методів.

Другу групу методів часто називають загальнонауковими, бо вони належать не лише до публічного упиравління, а й до науки в цілому. Це – аналіз і синтез; індукція і дедукція; моделювання; теорія ігор; математичні, кібернетичні, прогностичні методи.

Третя група — методи емпіричних досліджень, тобто використання статистики, насамперед електоральної; аналіз документів; анкетування; реальні спостереження тих чи інших подій тощо.

Інтегрування багатьох основних положень менеджменту і маркетингу в теорію та практику публічного управління для посилення його організаційного потенціалу сьогодні надзвичайно важливою задачею національного значення.

На сучасному етапі теорія та методологія публічного управління постає на шлях синергетики, об’єднання методологічних підходів, одночасного використання різних методів досліджень.

Публічна сфера, публічна політика, публічне управління та адміністрування – визначальні категорії управлінської думки та досліджень розвинутих демократій Світу.

Наукові дослідження, професійна підготовка фахівців для управління справами демократичного суспільства закладають основу для якісних змін українського буття, формування системи та структури влади чуйної для потреб людини, громадянина та суспільства.

Завданням Національної академії державного управління при Президентові України, її випускників є стати гарантами перетворення України в реально демократичну правову соціальну державу.

[1] Системою можна назвати тільки ту сукупність вибірково залучених елементів, у яких взаємодія та взаємовідношення набувають характеру взаємосприяння діяльності елементів на отримання визначеного корисного результату (мети або цілей функціонування системи). Саме мета або корисний запрограмований результат виступають як системоутворюючий фактор

[3] що є основною функцією законодавчої влади та органів місцевого самоврядування через прийняття відповідних законодавчих і нормативно-правових актів, у тому числі програмних.

[4] що є основною функцією центральних і місцевих органів виконавчої влади та виконавчих апаратів органів місцевого самоврядування.

[5] це і є судова влада та “четверта” влада – ЗМІ.

[6] Чиркин В.Е. Система государственного и муниципального управления: Учебник. – М.: Юристъ, 2005. 379 с.

[7] Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: курс лекций / Г.В. Атаманчук. – 4 – е изд., стер. – М.: Омега – Л, 2006. – 584 с. СТР. 38 – 64.

[8] Чиркин В.Е. Публичное управление: Учебник. – М.: Юристъ, 2004. – 475 с. СТР. 11-32

[9] Чарівлива краса|врода|, чудовий голос артиста, майстерність футболіста можуть сильно впливати на людей, але|та| самі по собі вони не створюють управлінського процесу.

[12] В інституціональному аспекті політика являє собою інституційовану групу інтересів певних політичних суб’єктів. До останніх відносять партії, класи, нації, професійні групи, індивідуумів, інші соціальні угруповання.

[13] Политологический словарь: В 2 ч. — М.: Луч, 1994. — Ч. 1. — С. 208.

[14] Политологический словарь: В 2 ч. — М.: Луч, 1994. — Ч. 1. — С. 208.

[15] Боднар А. Д. Основы политологии: (Наука о политике). — К.: УкрНИИНТИ, 1991. — 144 с.

[17] Easton D. Systems Analysis of Political Life. — N. Y., 1957. — P. 18—19, 153.

[18] За соціологічного підходу політична система — динамічний механізм, що перетворює імпульси, які йдуть від оточення і від самих політичних структур, у політичні рішення, що формують політичну поведінку та інші громадські позиції (Основы политической науки: Учеб. пособие для высш. учеб. завед. — М.: Дело ЛТД, 1995. — 436 с.).

Згідно з правовим підходом політична система — це сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управляють суспільством, регулюють відносини між громадянами, соціальними та етнічними групами, забезпечують стабільність суспільства і відповідний порядок у ньому(Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / Редкол.: Ф. М. Рудич (голова) та ін. — К.: Парлам. вид-во, 1998. — 352 с.).

[19] Основы политической науки: Учеб. пособие для высш. учеб. завед. — М.: Дело ЛТД, 1995. — 436 с.

[20] Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / Редкол.: Ф. М. Рудич (голова) та ін. — К.: Парлам. вид-во, 1998. — 352 с.