Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Літературні роди та жанри




Предметом ретельної уваги дослідників уже понад два тисячоліття є проблема літературних родів і жанрів. Якщо з першою її частиною все є більш-менш зрозумілим: пере­важна більшість науковців погоджується з тим, що існує три літературних роди — епос, лірика та драма, то відносно другої — маємо різні, досить суперечливі точки зору. Поряд з поняттям «жанр» уживається ще й поняття «вид». Досить зазначити також, що як у підручниках, так і в солідних теоре­тичних працях терміном «жанр» нерідко позначають рід («ліричний жанр»), вид («жанр повісті») і різновид («епічна драма»). А втім, у перекладі з французької жанр — це є рід і вид. Отож, спершу треба визначитися з термінологією. Більш логічною видається триступенева родо-жанрова класифікація: рід — жанр — жанровий різновид.

Рід — це спосіб вираження художнього змісту або, як конкретизує це визначення В. Халізєв, — сукупність «принципів формальної організації творів, що визначають­ся властивостями як предмета зображення, так і художнього мовлення».

Жанр — це історично сформований тип художнього тво­ру, який синтезує характерні особливості змісту та фор­ми певного виду творів, має відносно сталу композиційну будову, яка постійно розвивається та збагачується. Саме визначення жанру настроює читача на певний зміст. У такому розумінні жанрами є епопея, роман, новела, поема, медитація, ода, трагедія, водевіль тощо.

Частина жанрів поділяється на жанрові різновиди. За змістовим принципом, наприклад, роман ділиться на такі жанрові різновиди: історичний, філософський, політичний, родинно-побутовий і т. д. Поема може бути героїчною, сатиричною, бурлескною; трагедія — міфологічною, істо­ричною, романтичною.

Окремі жанри, переважно ліричні (оди, гімни, ліричні портрети), жанрових різновидів не мають.

Кожна доба в розвиткові літератури має свої найбільш поширені жанри. Щоб розібратися в сучасній класифікації родів і жанрів, варто звернутися до історії їх вивчення.

 

З історії вивчення родів і жанрів літератури

Теорія літературних родів і жанрів, хоча їй присвячено чимало наукових праць, досі не має достатньо чітких науко­вих дефініцій. Окремі дослідники навіть стверджують, що роди літератури, становлячи центральну проблему поетики, разом з тим чинять стійкий опір будь-якій смисловій інтер­претації. Витоки подібного підходу до класифікації родів і жанрів літератури криються в сивій давнині. Уже в давньогрецькій естетиці склалися умови для розгляду епосу, лірики та драми як способів вираження художнього зміс­ту. Зокрема, Платонові належить ідея покласти в основу поділу на роди форму вираження авторської свідомості. На його думку, в ліриці «поет говорить від себе і не праг­не змінити напрямок наших думок так, ніби крім нього говорить ще хтось».

Драма, відповідно до уявлень Платона, розглядалася як протилежність ліриці, оскільки носіями авторської свідо­мості в ній є самі герої, а не письменник.

Епос розглядався античним філософом як змішаний рід, що має ознаки як лірики, так і драми.

Платонівські ідеї знайшли свій подальший розвиток в естетиці Арістотеля, який вважав кожен із трьох літератур­них родів окремим «способом наслідування». «Насліду­вати в одному й тому ж і одному й тому ж можна, розпо­відаючи про події, як про щось відокремлене від себе, як це робить Гомер (мова про епос), або ж так, що той, хто наслідує, залишається сам собою, не змінюючи свого облич­чя (лірика), або репрезентуючи всіх зображуваних осіб як діючих і діяльних (драма)». При цьому Арістотель пропонував ураховувати три моменти — «різні зображувальні засоби», «різні предмети» та «спосіб зображу­вання».

Під предметом зображення мислитель античності розу­мів необхідність відтворювати постаті людей: або кращих, і для цього він рекомендував трагедію, або смішних, нікчем­них, що краще робити в комедії, оскільки «комедія нама­гається показати людей гіршими, а трагедія — кращими від сучасників».

До зображувальних засобів Арістотель відносив мело­дію, ритм, розмір, слово.

Говорячи про особливості зображення в кожному з трьох літературних родів, Арістотель наголошував, що в основі епосу лежить розповідь про події, навколишня дійсність відтворюється в об'єктивній формі. У драмі герої зображені безпосередньо в дії, лірика відбиває внутрішній світ героя.

У середньовіччі питання про поділ поезії на роди май­же не розглядалося. Повернення до поглядів Платона та Арістотеля пов'язане з добою Відродження. Зокрема, в трактаті А. С. Мінтуріно «Dе Роеtа» (1559 р.) словесне мистецтво поділялося на епос, меліку (тобто лірику) та сценічну поезію (тобто драму).

Теоретик класицизму француз Н. Буало у написаному віршами трактаті «Поетичне мистецтво» (1674 р.) розглядав теорію родів і жанрів з позицій раціоналізму. На його думку, кожен літературний жанр повинен мати незмінні формальні ознаки. Саме в естетиці Н. Буало утвердилася думка про нерівноправність різних жанрів: одні з них (трагедія, поема) він відніс до високих, інші (комедія, бай­ка, роман) — до низьких. Кожен з жанрів, означений ста­лим змістом. У трагедії чи поемі зазвичай розглядається доля народу чи держави, а буденні інтереси простолюдина, його приватне життя може бути предметом комедії чи роману. Героями високих жанрів можуть виступати вінценосні осо­би, високопоставлені сановники, полководці. У низьких жан­рах повинні бути представники так званого третього стану.

В епоху Просвітництва ідеї мислителів античності знай­шли свій подальший розвиток у працях Г. Е. Лессінга і Д. Дідро. Зокрема в дослідженнях Д. Дідро «Прекрасне», «Парадокс про актора», «Про драматичну поезію», «Побічний син» він рішуче виступив проти догматичних постулатів естетики класицизму (поділу на високі та низькі жанри). В його працях уперше з'явилися роз­думи про нові жанри драми — «серйозну драму» і «серйозну комедію». Середній між комедією та трагедією жанр — власне драма — отримав право на самостійне існування.

Лессінг у трактаті «Лаокоон, або Про межі живопису і поезії» (1766 р.) розрізняв поезію і живопис, у нарисах «Гамбурзька драматургія» (1767—1769 рр.) він порушив питання про жанри драматичного мистецтва.

Дещо пізніше з'явилася й інша традиція поділу поезії на роди та жанри як типи художнього змісту. Пріоритет у такому підході до літератури дослідники віддають А. Шлеґелю. Розмежовуючи епос і драму, німецький учений від­дав перевагу певній духовній суті, а не формальним рисам цих літературних родів. У рецензії на твір Ґете «Герман і Доротея» А. Шлегель зазначав: «Різниця між епічним і драматичним родами... мусить... лежати дещо глибше, ніж у зовнішній формі... та й до того ж зовсім немає рації виводити вищі закономірності цих родів літератури з по­нять оповіді та діалогу» [39, 124].

Аналогічні підходи характерні й для Ф. В. Шеллінґа. Відкидаючи формальні ознаки, пов'язані зі специфікою словесного мистецтва, він шукав родо-жанрові параметри поезії у сфері філософії, співвідносячи лірику з категоріями безкінечності та духом свободи, епос — із чистою не­обхідністю, вбачаючи в драмі їх синтез як боротьбу свободи та необхідності. Роди літератури в розумінні Шеллінґа — це філософсько-естетичні субстанції, яким притаманне універсально-художнє значення.

Подібна точка зору знайшла подальшу еволюцію в есте­тиці Гегеля. Для розрізнення родів літератури він користу­вався категоріями гносеології (вчення про пізнання: джерела, способи та загалом процес пізнання). Стосовно епосу такою кате­горією виступає об'єкт, лірики — суб'єкт. У драмі від­бувається синтез цих понять. Виходячи з цього, Геґель вважав, що кожному роду літератури притаманним є специфічний предмет. Для епосу — це буття в його цілісності й доміну­вання подій над волею окремих індивідів. Для лірики — душевна схвильованість, переживання; цілеспрямованість, вольова активність людини — для драми.

Відзначимо також, що гегелівська родова концепція мала, крім А. Шлегеля та Ф. В. Шеллінґа, свого попередника в особі Ріхтера (Жана Поля), чия праця «Підготовча школа естетики» (1804 р.) у багатьох моментах була предтечею автора «Лекцій з естетики».

Праці Шеллінґа та Гегеля ніби вилучили з літературо­знавства категорію роду й перенесли її до сфери філо­софії. В результаті змістилися акценти з типології форми на типологію змісту. Свобода і необхідність як філософські поняття у Шеллінґа, суб'єкт і об'єкт у Геґеля витіснили платонівське та арістотелівське бачення родів літератури як типів організації словесно-художніх творів.

Критично підійшов до таких ідей В. Бєлінський, хоч і йому імпонували думки Гегеля. Протиставляючи епопею та драму, де в першій панують події над героями, а в другій — герої над подіями, В. Бєлінський у праці «Поділ поезії на роди і види» переконливо довів, що літературна практи­ка часто не відповідає теоретичним постулатам і між фор­мою та змістом бувають суттєві протиріччя. Зокрема, кін­цівка «Тараса Бульби» М. Гоголя, на його думку, являє «чудовий приклад епічного твору, пройнятого драматичним елементом» [12, II, 20], і, навпаки, закінчення шекспірівського «Гамлета» має епічний характер. Твір В. Скотта «Ламмермурська наречена» він назвав трагедією, що набрала форми роману.

Починаючи з В. Бєлінського, виразно стали проглядатися два підходи до розмежування епосу, лірики та драми. Одні дослідники продовжували дотримуватися поглядів Шеллінґа та Гегеля, звертаючись до літературних родів як до певних типів змісту. Ця тенденція неодмінно вела до догматизму, який у наш час стали долати ідеями про загальне змішування літературних родів у XX столітті. Деякі літературознавці, відчуваючи тенденцію до нівелю­вання епічного, ліричного та драматичного начал в окре­мому творі, навіть твердили, що поділ поезії на роди є не­перспективним і непотрібним, оскільки в літературознав­стві цілком можна без цього обійтися. Такий підхід харак­теризує праці Б. Кроче.

К. Фосслер вважав, що поділ літератури на роди не є предметом її теорії, цим повинні займатися соціологи та психологи. І дійсно, суміжні дисципліни також приділили належну увагу даному питанню. У психології епос, лірика та драма стали зіставлятися з явищами спогадів, уявлень. У лінгвістиці — з першою, другою та третьою особою. Й. Кляйнер співвідносить роди з часом (минулим, теперішнім і майбутнім).

Показовою в даному аспекті є монографія Е. Штайґера «Основні поняття поетики». Дослідник явно пере­більшив роль змістово-психологічних компонентів родів літератури, недооцінивши художньо-мовні. Він радив досліджувати ліричне, епічне та драматичне ізольовано від лірики, епосу та драми як родових форм мистецтва. Аналізуючи природу ліричного, епічного та драматично­го, Е. Штайгер оперує поняттями психології. На його дум­ку, ліричне цілком співвідносне зі спогадами, епічне — з уявленнями, а драматичне — з напруженістю. Форма вираження ліричного, епічного чи драматичного змісту для Е. Штайгера є моментом несуттєвим і випадковим. Подібні позиції знаходять свій розвиток і в праці В. Рутковські. До того ж він, крім трьох відомих літературних родів, пропонує ввести й четвертий — артистичний.

Недовіра до категорії літературного роду проглядаєть­ся й у розвідках ряду інших учених. Так, відомий українсь­кий літературознавець радянської доби О. Білецький роз­глядав кожен із трьох родів літератури не інакше, як абстракцію. Він же один час пропонував взагалі вилучи­ти з теорії літератури проблему родових форм: «Чи не доцільніше було б перемістити їхнє (літературних родів) існування в інший аспект, говорити не про епос, як рід поезії з такими-то, належними лише йому формальними ознаками, а про епічне, ліричне, драматичне ставлення дано­го поета чи даного твору до світу, який вони пізнають у даний момент? Для античних літератур терміни епос, лірика, драма ще не були абстракціями. Вони позначали особливі, зовнішні способи передачі твору слухацькій аудиторії. Пере­йшовши в книгу, поезія відмовилася від цих способів пере­дачі й поступово... вони перетворювались на все більшу фікцію. Чи доцільно й далі продовжувати наукове буття цих фікцій?».




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-04; Просмотров: 7478; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.007 сек.