Природа, призначення, структура і властивості систем

1. Природа і сутність систем: природні, закриті, абстрактні (поняття), статичні (незмінність властивостей у часі), без провідного органу, сумативні (упорядкованість, послідовність), штучні, відкриті, конкретні, динамічні (зміни властивостей у часі), централізовані, діяльнісні (взаємодія декількох компонентів).

2. Призначення систем: ціль і цілеспрямований характер (до чого прагне), завдання, які вирішуються (що долає, усуває), функції (для чого призначена), функціонування, розвиток і саморозвиток (як має функціонувати і змінюватися)

3. Структура (організація) систем: об’єкти (суб’єкти), частини і компоненти, атрибути (властивості об’єктів, які її становлять), відносини і взаємовідносини (об’єднують систему у ціле), наявність двох чи більше видів зв’язку (прямий чи зворотний зв’язок), наявність рівнів ієрархії.

4. Властивості (якості, основні характеристики) систем: цілісність (сумативність плюс взаємообумовленість), спільність чи не спільність з іншими системами, стабільність (стійкість зворотного зв’язку), адаптація (пристосування до навколишнього середовища, реакція на нього та її вплив), навчання, здатність до самовдосконалення, еволюція (змінність у часі).

Будь-який управлінський вплив є підсумком певного управлінського рішення, прийнятого менеджером певного рівня управління. При цьому управлінське рішення має задовольняти низку вимог. Аналіз теорії менеджменту і вивчення практики показують, що рішення має бути:

· цілеспрямованим, обумовленим, адресним і правомочним (хто буде втілювати у життя і нести відповідальність за його ефективну реалізацію,);

· прийняте рішення не може суперечити загальній системі управлінських рішень, тобто має відображати єдність і узгодженість з нею;

· прийняте рішення повинно відповідати умові конкретності за часом його реалізації та зумовлювати критерії ефективності його реалізації з урахуванням оптимізації зусиль, засобів, часу;

· рішення має відповідати умові актуальності й сучасності, а також бути повним, коротким, чітко викладеним.

Є різні погляди, як до термінологічного, так і до змістовного аспектів, щодо адміністративного керування і менеджменту. Наприклад, американські фахівці вважають, що адміністративне керування і менеджмент — одне ціле. У Західній Європі, навпаки, менеджмент використовується як основне поняття, а адміністративне керування належить до внутрішніх завдань організації.

Західні соціологи, зробили висновок про необхідність професіоналізації менеджменту, тому стверджують, що на зміну власницькому менеджменту, метою якого було забезпечення максимального прибутку для підприємця, у бізнес XX ст. прийшов професійний менеджмент з визначеною соціальною відповідальністю перед суспільством. Його розвиток привів до зміни специфіки діяльності менеджера, яка полягає у тому, що менеджер – це не стільки посада, скільки професія, що потребує комплексу професійних, управлінських, психологічних, економічних і, звичайно, творчих якостей особистості.

Управлінська діяльність за своєю суттю технологічна, вона має визначені стандарти, закономірності, що повинні знати всі керівники, незалежно від сфери своєї діяльності. Для керівника, який працює в соціальній сфері, необхідні і специфічні знання, тому що в першу чергу він вирішує проблеми особистості, сприяє реалізації її життєвих інтересів і потреб. Управління в межах окремої організації представляє собою сукупність таких процесів:

· формулювання соціальної політики і ранжирування її у вигляді оперативних цілей;

· розробка програми і керівництво її реалізацією;

· організація фінансування і забезпечення матеріальними і кадровими ресурсами;

· керівництво діяльністю з налагодження взаємодії між іншими організаціями (по вертикалі і по горизонталі);

· організація і контроль за роботою кадрів;

· виконання представницьких функцій, зв’язок із громадськістю;

· освіта, навчання і виховання;

· оцінювання і впровадження інновацій з метою підвищення ефективності роботи.

Теорія соціального менеджменту використовує загальнонаукові, конкретно-наукові методи пізнання, специфічні методи збору, аналізу й узагальнення інформації про взаємодію інтересів суб’єкта й об’єкта керування. Ці методи включають спеціалізовані способи анкетування, інтерв’ювання, аналізу статистичних даних, одержання експертних оцінок, дослідження змісту управлінських функцій, структур керування, управлінських груп і соціальної обумовленості їхньої діяльності.

Виділяють два поняття керування: методологічне (змістовне) і процесуальне (технологічне). Методологічне (змістовне) керування показує місце керування в життєдіяльності суспільства, його можливості і характер суспільних інтересів (обумовлені природно-історичними закономірностями, відносинами і механізмами керування). Процесуальне (технологічне)керування характеризується технологічно – у вигляді набору функцій і процедур. Ще на початку XX ст. А.А. Богданов виступив з ідеєю створення "загальної організаційної науки" – тектології. Її особливість як загальної організаційно-технологічної науки полягала у тому, що вона давала загальний опис різних процесів виникнення і розпаду організацій. Ідеї А.А. Богданова згодом вплинули на розвиток багатьох досліджень цього напрямку.

Організаційні методи керування визначаються як способи, прийоми, за допомогою яких створюються різні соціальні системи, що забезпечують визначений рівень (якість) їхньої організованості, і здійснюється організаційний вплив як на систему в цілому, так і на її частини й елементи для досягнення поставлених цілей

Дата добавления: 2014-01-04