Вимоги Організації Об’єднаних Націй щодо поведінки посадових осіб, задіяних у дотриманні правопорядку

Вимоги Організації Об’єднаних Націй щодо поведінки посадових осіб, задіяних у дотриманні правопорядку викладені у Кодексі поведінки посадових осіб із підтримання правопорядку, який був затверджений Резолюцією № 34/169 Генеральної Асамблеї ООН від 17 грудня 1979 р..

Стаття 1. Посадові особи із підтримання правопорядку постійно виконують покладені на них законом обов'язки, служачи общині і захищаючи всіх осіб від протиправних актів відповідно до високого ступеня відповідальності, що вимагається їх професією.

Стаття 2. При виконанні своїх обов'язків посадові особи із підтримання правопорядку поважають і захищають людську гідність і підтримують і захищають права людини у відношенні до всіх осіб.

Стаття 3. Посадові особи із підтримання правопорядку можуть застосовувати силу тільки у разі крайньої необхідності і в тій мірі, в якій це потрібне для виконання їх обов'язків.

Стаття 4. Відомості конфіденційного характеру, отримані посадовими особами із підтримання правопорядку, зберігаються в таємниці, якщо виконання обов'язків або вимоги правосуддя не вимагають іншого.

Стаття 5. Жодна посадова особа із підтримання правопорядку не може здійснювати, підбурювати або терпимо відноситися до будь-якої дії, яка є тортурами або іншими жорстокими, нелюдяними або принижуючими гідність видами поводження і покарання, і жодна посадова особа із підтримання правопорядку не може посилатися на розпорядження вищестоящих осіб або такі виняткові обставини, як стан війни або загроза війни, загроза національної безпеки, внутрішня політична нестабільність або будь-яке інше надзвичайне становище для виправдання тортур або інших жорстоких нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження і покарання.

Стаття 6. Посадова особа із підтримання правопорядку забезпечують повну охорону здоров'я затриманих ними осіб і, зокрема, вживають негайних заходів щодо забезпечення надання медичної допомоги у разі потреби.

Стаття 7. Посадова особа із підтримання правопорядку не скоюють будь-які акти корупції. Вони також всіляко перешкоджають будь-яким таким актам корупції і борються з ними.

Стаття 8. Посадові особи із підтримання правопорядку поважають закон і даний Кодекс. Використовуючи всі свої можливості, вони також запобігають і всіляко перешкоджають всім подібним порушенням.

Посадові особи із підтримання правопорядку, які обґрунтовано вважають, що порушення даного Кодексу мало місце або матиме місце, повідомляють про це у вищестоящі інстанції або, у разі потреби, до інших відповідних інстанцій або органів, що володіють повноваженнями по нагляду або правовому контролю.

2. Європейські тюремні правила.

Принципові положення про захист прав і свобод людини утримуються і в регіональних міжнародно-правових документах, що мають універсальний характер. У Європі в післявоєнний час вони розроблялись та приймались під егідою Ради Європи, яка була створена у 1949 році. Коли Україна стала 37 членом Ради Європи у листопаді 1995 року, вона прийняла цілу низку обов’язків у галузі прав людини.

Що означає членство у Раді Європи? Рада Європи – це задумка сера Уїнстона Черчілля у кінці другої світової війни. Він зрозумів, що країни Європи не зможуть попередити нових війн, якщо не знайдуть можливість примірити старих ворогів – Францію та Германію, і якщо не створять свого роду Сполучені Штати Європи. В кінці холодної війни у 1989 році ці слова знову стали дуже актуальними. З того часу 16 країн із Центральної та Східної Європи вступили до Ради Європи, ще чотири мають спеціальний статус гостя і стануть членами Ради Європи через деякий час.

Що уявляє із себе Рада Європи? Це група із 40 країн, які захищають три головні ідеї: демократичний плюралізм; права людини; повагу до права. Вони мають свою штаб – квартиру у Страсбурзі, на кордоні Франції і Германії, що має символічне значення.

Не слід порівнювати Раду Європи з Європейським Союзом, бо, якщо, Рада Європи – це ідея і право, то Європейський Союз – це ринок. Всі обов’язки України, прийняті при вступі до Ради Європи, перелічені у документі, який має назву: «Висновок 190 Парламентської Асамблеї Ради Європи від 26 вересня 1995 року».

Мета Ради Європи – це досягнення більшого єднання між її членами для збереження та втілення в житті ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням, а також сприяння їхньому економічному та соціальному прогресу.

Ця мета досягається за допомогою органів Ради шляхом розгляду питань, що становлять спільний інтерес, шляхом укладання угод та здійснення спільних заходів в економічній, соціальній, культурній, науковій, юридичній та адміністративній галузях, а також в галузі захисту та подальшого здійснення прав і основних свобод людини.

Участь в Раді Європи не зашкоджує її членам співпрацювати з Організацією Об'єднаних Націй та іншими міжнародними організяціями або союзами, членами яких вони є. Питання, що стосуються національної оборони, в компетенцію Ради Європи не входять.

Головними органами Ради Європи є: Комітет міністрів, Консультативна асамблея.

Комітет міністрів - це орган, який діє від імені Ради Європи. Консультативна асамблея є дорадчим органом Ради Європи.Вона обговорює питання, що належать до її компетенції, визначеної Статутом, та надсилає Комітету міністрів свої висновки у формі рекомендацій.

Консультативна асамблея може обговорювати будь-яке питання та виносити рекомендації щодо будь-якого питання, яке відповідає меті і компетенції Ради Європи, визначеним у главі 1. Вона також обговорює будь-яке питання та може виносити рекомендації щодо будь-якого питання, яке Комітет міністрів надсилає їй для підготовки висновку.

У відповідності до її Статуту Рада Європи є урядовою організацією і займається питаннями розвитку соціальної сфери, забезпеченням прав та свобод людини в Європі. Крім міжнародних актів загальносвітового значення юридичною підставою діяльності Ради є Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 року (разом із протоколами) та Європейська конвенція з попередження катувань і нелюдського або принижуючого гідність поводження або покарання від 26 листопада 1987 року (азом із протоколами).

Вже більше ста років як практики, так і теоретики пенітенціарії, прагнуть об'єднати зусилля для досягнення прогресу в цій галузі суспільного життя. Розробка мінімальних стандартних правил поводження з ув'язненими є важливою складовою частиною цього процесу. Як і інші аспекти управління пенітенціарними установами і, зазвичай, численні напрямки, за якими ведеться розробка напрямків соціальної політики, упорядкування стандартів, якими слід керуватися при поводженні із ув'язненими, повинно відповідати змінам морального і матеріального оточення, у яких вони діють. Більше того, адміністрація пенітенціарних установ зобов'язана сприяти і надавати підтримку гуманним і прогресивним підходам, заснованим на найвищих стандартах, що допускають реалізацію на практиці. Проте, якщо самі правила і способи їхнього дотримання не повною мірою відповідають моральним, інтелектуальним і практичним критеріям, які сумісні із соціальною політикою і заслуговують на довіру у політичному сенсі, їхня дієвість буде значно знижена. Про це переконливо свідчить досвід і раціональний погляд на обставини сучасної дійсності. Це положення, посилене позитивними ідеалами і цілями міжнародного співтовариства, може служити і послужило основою для діяльності міжнародних органів, що протягом більш сторіччя прагнули виразити у формі мінімальних стандартних правил філософію і мету виконання покарання.

За цей період плин громадського життя Європи було порушений війнами, економічними кризами і фундаментальними змінами соціальних позицій. До цих змін додалися стреси, пов'язані з перерозподілом населення: за економічними причинами; між країнами; а також між сільською місцевістю і містами. Ці масштабні соціальні переміщення супроводжувалися процесом дестабілізації родини, ростом економічної нерівності і зміною точки зору на моральні й релігійні цінності. Парадоксально, але ріст добробуту в цілому, викликаний технологічним прогресом, і наступне за ним структурне безробіття супроводжувалися, з одного боку, рівнобіжним зростанням рівня злочинності та випадків антигромадської поведінки, а з іншого, похвальним усвідомленням необхідності формулювання моральних орієнтирів і кодексу суспільної етики, заснованих на високих і гуманних ідеалах. У зв'язку з цим відбулися зміни як у структурі злочинності, так і в тому, що стосувалось духовних прагнень молоді та інших визначених культурних меншостей. Загальне зростання потреб і суспільних прагнень додали новий вимір пенітенціарним теоріям, що, в свою чергу, привело до змін у житті ув'язнених. Це знайшло свій прояв у різноманітних факторах, наприклад, у заохоченні альтернативних підходів до кримінального покарання, розвитку системи навчання і зростаючої мобільності. Виправний вплив[1] застосовується з метою підтримки або відновлення фізичного та психічного здоров'я ув'язнених, їхньої соціальної реінтеграції і створення єдиних умов утримання в місцях позбавлення волі. Правила, що покладені в основу системи управління пенітенціарними установами, піддалися впливу всіх згаданих історичних подій і тенденцій.

Європейські в’язничні правила розпочали свою історію з перших міжнародних пенітенціарних реформ, що відбулися наприкінці ХІХ та на початку ХХ сторіч. Міжнародні зустрічі, присвячені питанням пенології, проводилися у Лондоні (1872р.), Стокгольмі (1878р.), Римі (1885р.), Санкт-Петербурзі (1890р.), Парижі (1895р.), Брюсселі (1900р.), Будапешті (1905р.) і Вашингтоні (1910р.). У сучасному розумінні активний підхід до пенітенціарної реформи і управління пенітенціарними установами у якості методу, заснованого на концепції дотримання умов утримання ув'язнених, і відображеного у вигляді певного кодексу мінімальних стандартів, просліджувався у діяльності Міжнародної кримінально-правової і пенітенціарної комісії (МКПК) у період між 1929 і 1933 р.р. Зрозуміло що її діяльності передували національні дослідження у різних країнах, але це з'явилося першим значним кроком на міжнародному рівні. Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими, складені і перероблені МКПК, були рекомендовані урядам Асамблеєю Ліги Націй на ХУ Черговій сесії у вересні 1934р. 28 вересня 1935р. на ХУІ Черговій сесії Асамблея Ліги Націй прийняла резолюцію, відповідно до якої Генеральний секретар звернувся до урядів, що прийняли Правила, з проханням по можливості довести їх зміст до відома громадськості шляхом офіційних публікацій та інших способів. З того часу за потребою та у результаті обговорення були розроблені більш пізні формулювання Правил, але загальна схема і підхід, що були затверджені Лігою Націй, залишилися незмінними. Підкреслювався проголошений Лігою Націй практичний аспект Правил – поряд з побажанням поширити їх на всі національні пенітенціарні системи незалежно від їх юридичних, соціальних та економічних умов. Правила, хоча і не претендували на зразкову модель утримання в пенітенціарних установах, мали своєю метою створити мінімальні стандарти згідно із філософською концепцією, заснованою на соціальних принципах добра і гуманності. Зміст Правила Ліги Націй охоплював такі проблеми, як класифікація ув'язнених по категоріях, розподіл ув'язнених та їх роздільне утримання, виправний вплив на ув'язнених, режими утримання, дисципліна, проблеми персоналу пенітенціарних установ, підготовка ув'язнених до звільнення тощо.

У міжнародному плані ситуація з Правилами залишалася незмінної аж до закінчення Другої світової війни. Наслідку конфлікту в Європі обернулися створенням Ради Європи і відродженням прагнення до більш ліберальної і прогресивної пенітенціарної політики, відбулася історична переорієнтація і соціальне відновлення світу. У цьому контексті Організація Об'єднаних Націй сконцентрувала увагу на проблемах суспільного порядку і правах людини. У ході проведення широкої кампанії заходів у даному напрямку Організація Об'єднаних Націй скликав ведучих пенологів з різних країн у 1949 році, що рекомендували переглянути Мінімальні стандартні правила змісту ув'язнених. Проект Правил ООН був схвалений усіма регіональними групами, що входять в Організацію, і, зрештою, прийнятий на 1 Конгресі ООН по попередженню злочинів і звертанню з правопорушниками відповідно до резолюції, датованої 30 серпня 1955 року. Правила були оголошені Громадською комісією Економічної і соціальної ради, з умовою подальших періодичних доповідей Генеральному секретарю ООН з інтервалом у три роки. Правила ООН являли собою модернізований і перероблений текст первісного варіанта Ліги Націй, але в деяких відносинах були явно слабкіше останніх, приділяючи більше уваги приведенню у відповідність із сучасними теоріями, принципами і практикою. Хоча з філософської точки зору такі Правила виглядали менш завершеними, у них очевидно і переконливо відбився процес розвитку пенітенціарної практики. З тих пір на наступних конгресах ООН було приділено чимало уваги Правилам і їхньому застосуванню з метою поширення на інші види утримання під вартою основних принципів, що випливають з філософії, покладеної в основу Правил, і ідеалів, сформульованих у Загальній декларації прав людини й інших документів ООН. На 6-м конгресі ООН у Каракасі в 1980 році акцент був зроблений на статусі і застосуванні Правил у країнах-членах ООН. Однак, незважаючи на те, що цінність і авторитет Правил одержали чергове підтвердження, була висловлена стурбованість із приводу ступеня їхнього ефективного втілення в життя. Більш того, хоча пролунали думки про бажаність перегляду тексту з погляду сучасних вимог, вони не одержали істотної підтримки. Позиція Ради Європи по цих аспектах Правил була виражена в офіційній заяві, про яке мова йтиме нижче. Судячи з підготовчої роботи до 7-му конгресу ООН 1985 року, що проводиться на регіональному рівні, ці пункти знову будуть фігурувати на порядку денному з упором на міри, які варто прийняти для поліпшення положення з дотриманням Правил, а також на розширення регіонального співробітництва.

Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими завжди займали важливе місце в ряді пенітенціарних проблем, розглянутих Радою Європи. У відповідності зі своїм статутом Рада повинна сприяти прогресу в соціальній сфері, реалізуючи ідеали і принципи загальноєвропейської культурної спадщини. Керуючись саме цими спонуканнями, Рада вивчила і почала спроби пом'якшити проблеми, що виникають у результаті злочинного й антигромадського поводження. Щоб забезпечити офіційне обґрунтування й ефективну базу для такої роботи, Комітетом міністрів у червні 1956 року була прийнята Резолюція (56)13. Вона переслідувала основну мету - сприяти співробітництву Ради Європи з Організацією Об'єднаних Націй. Як наслідок цього в 1957 році був утворений Європейський Комітет із Проблем Злочинності (ЕКПЗ), на який цілком покладалася відповідальність за діяльність, проведену в цій області Радою Європи. У 1968 році ЕКПЗ було запропоновано привести текст Правил ООН у відповідність з вимогами сучасної пенітенціарної політики з метою їхнього подальшого ефективного застосування в Європі. Пізніше, по завершенню роботи групи експертів в області пенології, Комітет міністрів у січні 1975 року прийняв Резолюцію (73)5, що містила текст європейської версії Мінімальних стандартних правил поводження з ув'язненими. У резолюції особливо підкреслювалася цінність загальних принципів пенітенціарної політики і сучасних досягнень в області виправного впливу. Більш конкретно в резолюції рекомендувалося урядам країн-членів керуватися в законотворчості і практиці сформульованими в Правилах принципами і раз у п'ять років представляти Генеральному секретарю Ради Європи звіт про досягнутий прогрес у цій області. Крім того, було висловлене побажання раз у два роки влаштовувати конференції керівників адміністрацій пенітенціарних установ у країнах-членах Ради Європи. Рада наділила ці конференції необхідними повноваженнями для полегшення процедури втілення в життя і застосування Європейських мінімальних стандартних правил у більш широкому аспекті, до всієї області пенітенціарної діяльності. Спроба скласти перший огляд за п'ятилітній період була почата в 1978 році і, у зв'язку з цим, була утворена спеціальна комісія експертів, до обов'язку якої входило складання звіту про дотримання Правил у Європейських пенітенціарних системах, а також пропонувалося вивчити проблеми подальшого контролю і нагляду за дотриманням Правил у Європі. Спеціальна комісія представила звіт у 1980 році. Її висновки були схвалені ЕКПЗ, після чого прийняті Комітетом міністрів у червні того ж року і представлені у виді офіційної заяви Ради Європи на Конгресі ООН у Каракасі (1980). Вважається важливим, у якості одного з історичних аспектів діяльності Ради Європи по підвищенню ефективності Правил, коротко розповісти про роль і повноваження Комітету зі Співробітництва в Пенітенціарній Області (КСПО). Цей комітет був створений на підставі приведених у доповіді спеціальної комісії фактів, згідно яким, як показує досвід, практичне застосування Правил може поглибити процес виконання покарання в цілому, якщо розглядати його в більш широкому контексті теорії і практики. У зв'язку з цим КСПО було доручено сприяти політиці й інтересам Ради Європи в тому, що стосується реалізації Правил. Таким чином, роль комітету визначалася фундаментальною посилкою - сприяти розвитку сучасних практичних методів утримання в місцях позбавлення волі; служити у якості інформаційного і довідкового центра; надавати своєчасні консультації країнам-членам по конкретним пенологічним проблемам; організовувати і проводити конференції керівників адміністрацій пенітенціарних установ; а також публікувати звіти і регулярну інформацію з пенітенціарних проблем. У рамках настільки широко сформульованої задачі КСПО зобов'язаний забезпечувати прогрес і удосконалювання застосування Правил, а також регулярно подавати звіти на розгляд ЕКПЗ. Виходячи з покладеної на нього відповідальності в тому, що стосується Правил, КСПО склав другий п'ятилітній звіт у 1983 році і слідом за цим провів опитування адміністрацій пенітенціарних установ ряду країн-членів з метою з'ясувати положення з дотриманням деяких пунктів або Правил взагалі й сприяти прогресу у визначених галузях, керуючись результатами, наданими у звіті. Ці специфічні опитування, хоча і досить обмежені по своїй суті, з'явилися першою міжнародною акцією у відношенні дотримання Правил. Відповідні країни-члени надіслали корисні відповіді на поставлені питання, чим зміцнили КСПО у впевненості, що і надалі можливо продовжувати подібну тісну й конструктивну роботу з адміністраціями пенітенціарних установ Європи з метою підвищення рівня дотримання Правил, а також надання підтримки й обміну досвідом для проведення заходів, спрямованих на підвищення ефективності Правил.

Поза специфічними областями діяльності ЕКПЗ і КСПО інтерес до Правил у рамках форумів Ради Європи був продемонстрований на Парламентській Асамблеї. У Рекомендації 914(1981) по соціальному стану ув'язнених Парламентська Асамблея Ради Європи, у контексті широкої і прогресивної філософії пенітенціарної політики, виразила згоду з думкою, раніше висловленою ЕКПЗ, про те, що Правила варто переглянути для приведення їх у відповідність із сучасними тенденціями і для розширення спектру охоплюваних ними проблем. У свою чергу, після надання звіту про дотримання Правил, ЕКПЗ доручив КСПО включити в рамки покладеної на нього загальної відповідальності задачу складання нового варіанта Правил. Це виявило собою нову фазу історії розробки Правил у Європі на додаток до спроб КСПО по забезпеченню їх більш ефективного дотримання.

КСПО інформований про розвиток ситуації в інших регіонах у тому, що стосується дотримання Правил ООН, а також виникнення внутрішніх або національних Правил як засіб поліпшення роботи адміністрації пенітенціарних установ і режиму утримання ув'язнених. Спроби системної кодифікації мінімальних стандартів у рамках спеціальних юрисдикцій являють собою істотні кроки в напрямку затвердження практичної сили і моральних критеріїв Правил, прийнятних у міжнародному змісті як засобу забезпечення гуманного і конструктивного режиму утримання ув'язнених. Пропозиції, що стосуються введення процесу акредитації на підставі практичного досягнення відповідності мінімальним стандартам, також відкривають, як здається, життєздатні і переконливі шляхи подальшого руху вперед.

Існування на міжнародному рівні погодженого кодексу мінімальних стандартів, прогрес у Європі, теоретична і практична розробка нових підходів до управління пенітенціарними установами в інших регіонах світу ілюструють ступінь росту і внутрішній потенціал Правил у сенсі удосконалення і проведення в життя умов і режиму утримання ув'язнених. В деяких країнах яскраво виражена тенденція звертатися до моральної сили й авторитету Правил з метою поліпшення умов у місцях утримання і більш повного використання впливу правил на режим утримання. Однак найбільш слабкі місця в історичному розвитку Правил, виявляються в тих аспектах предмету Правил, що відносяться до сучасного визначення їх мети і постійно обговорюваним питанням їх виконання і сфери застосування. Проте ніщо в практиці застосування Правил, з моменту їх появи більше п'ятдесяти років потому, не применшило властивої їм внутрішньою цінності. Більш того, є всі підстави відзначити важливість впливу, зробленого Правилами, на пенітенціарну політику в тих країнах, що визнали їх основні положення.

У січні 2006 року Рада Європи, враховуючи поглиблення курсу європейської спільноти на подальшу гуманізацію процесів виконання покарань у виді позбавлення волі, а також утримання під вартою, необхідність максимального наближення умов тримання ув’язнених до умов життя на волі, Рекомендацією Rec(2006)2 затвердила новий варіант Європейських тюремних правил.

2. Призначення, мета, структура й основні принципи Європейських в’язничних правил.

У Преамбулі Європейських тюремних правил чітко визначене їх призначення:

· встановлення мінімальних стандартів управління тюрмами та гуманного відношення до ув'язнених;

· стимулювання тюремної адміністрації до розробки прогресивних принципів та стилю управління;

· розвиток у тюремного персоналу такого відношення до своєї діяльності, яке б сприяло максимальному професійному задоволенню;

· враховування при виконанні покарань, що передбачають позбавлення волі, і поводженні з ув'язненими, вимог безпеки, порядку і дисципліни при одночасному забезпеченні таких умов утримання, які не принижували б гідність людини і надавали можливість включення їх до корисних занять;

· проведення для ув’язнених відповідних програм з метою їх підготовки до повернення у суспільство.

Мета Правил є в тому, щоб бути і довідковим посібником для персоналу установ, які виконують покарання у вигляді позбавлення волі. У ряді випадків звернення до Правил може використовуватись для інтерпретації положень національного пенітенціарного законодавства.

Європейські тюремні правила є досить об’ємним документом. Вони складаються із 108 статей.

Структура Європейських тюремних правил в цілому відповідає структурі Мінімальних стандартних правил поводження із ув'язненими. Європейські правила утримують у собі детальні норми поводження із ув'язненими та засудженими, однак не розподіляють їх на особливі категорії. Додаткові правила встановлені лише для жінок, неповнолітніх, малолітніх дітей, які залишаються в місцях ув’язнення з одним із батьків тощо.

Однією з найбільш суттєвих особливостей Європейських тюремних правил є пріоритетне виділення у них дев’яти основних принципів, які визначають базисні гуманістичні цінності всієї філософії поводження із ув'язненими. Хоча в Мінімальних стандартних правилах поводження із ув'язненими аналогічні положення також знайшли своє відображення, у Європейських тюремних правилах вони знайшли подальший розвиток у якості принципів у Частині 1.

Призначення цих принципів є в тому, щоб надати всім іншим правилам силу домінуючих стандартів, які б могли застосовуватись будь-якою тюремною адміністрацією, що приймає Європейські тюремні правила. Ні за якими обставинами не дозволяється відхід від цих принципів або компроміс при їх практичній реалізації.

1. При поводженні з усіма особами, позбавленими волі, слід дотримуватись їх прав людини.

2. Особи, позбавлені волі, зберігають всі права, яких вони не були позбавлені згідно із законом на підставі рішення суду, за яким вони засуджені або залишені під вартою.

3 Обмеження, що накладаються на осіб, позбавлених волі, повинні бути мінімально необхідними і відповідати тій обґрунтованій меті, за якою вони накладалися.

4. Утримання ув'язнених в умовах, що принижують їх права людини, не може бути виправдане нестачею ресурсів.

5. Життя в місцях позбавлення волі повинно бути, наскільки можливо, наближеним до позитивних аспектів життя в суспільстві.

6. Утримання під вартою повинно бути організованим таким чином, щоб сприяти поверненню осіб, позбавлених волі, до суспільства.

7. Слід заохочувати співпрацю із зовнішніми соціальними службами і, наскільки можливо, участь цивільного суспільства у житті ув'язнених.

8. Співробітники пенітенціарних установ виконують важливу громадську функцію, і тому порядок їх набору, професійної підготовки та умови роботи повинні забезпечувати їм можливість підтримувати високі стандарти поводження з ув'язненими.

9 Всі пенітенціарні установи повинні на регулярній основі інспектуватися державними органами і перевірятися незалежними структурами.

Характерною рисою Європейських тюремних правил є їх безпосередня «управлінська» спрямованість. Всі найбільш важливі питання розглядаються в Правилах крізь призму ефективності управління місцями позбавлення волі. Європейські тюремні правила звернені, у першу чергу, до адміністрації місць позбавлення волі. Вони роблять своєрідний акцент на відповідальності тюремної адміністрації, а не на безпосередньому захисті прав окремих ув'язнених. Разом з тим, підкреслюється той факт, що за достатньою ефективністю тюремного управління захист прав та законних інтересів ув'язнених не повинен послаблятись.

3. Філософія Європейських в’язничних правил.

Європейські пенітенціарні Правила важливі насамперед у розумінні їх впливу на підвищення стандартів управління пенітенціарними установами, а не в галузі їх правого застосування, якщо мова йде про національний або міжнародний рівень. У Європі з часом вони перетворилися в символ і стимул для поліпшення загальних стандартів і сприяння проведенню в життя гуманної і прогресивної пенітенціарної політики і режиму утримання ув'язнених. Безсумнівно, що в пенітенціарних системах Європи основні принципи управління, розробка програм модернізації тюремних будинків та їх устаткування, засоби й мета стратегії режиму, а також визначені повноваження і навчання персоналу на всіх рівнях відчули на собі вплив загальних і моральних цілей, поставлених Правилами. Вони служать ціннісним і практичним орієнтиром у тому, що стосується умов життя у місцях позбавлення волі. Що стосується ув'язнених, правила відображають ті моральні принципи, що лежать в основі юридичних процедур дотримання основних прав людини, а також процедур накладення дисциплінарних стягнень, подачі скарг і прохань. Коротше кажучи, мова йде про фундаментальні основи дотримання цивілізованих стандартів й морально-прийнятних принципів в управлінні пенітенціарними установами і поводженні з тими, хто в них утримується. Крім безпосереднього впливу на правила тюремного режиму і розпорядку моральний аспект Правил випливає і знаходить своє подальше вираження у суспільному і політичному вимірах.

Крім цього, в одних країнах ведуться дослідження, а в інших країнах розпалюються дебати, що стосуються дотримання Правил у сформульованих безпосередньо на їх основі модифікованих кодексів з метою створення реалістичного і діючого зводу стандартів. Центральним аргументом подібного підходу є твердження, що надійна пенітенціарна політика повинна утримувати у собі погоджений звід стандартів. Це повинно забезпечити дотримання належних мінімальних умов у пенітенціарних установах, а також здійснити динамічний зв'язок стратегії режиму, управління і поводження з ув'язненими відповідно до Правил. Подібний підхід має на увазі не тільки реальне підпорядкування адміністрації пенітенціарних установ прийнятим стандартам, але вимагає також виконання моральних і політичних зобов'язань, пов'язаних з ними.

У філософському аспекті Правилам довелося увібрати в себе основну еволюцію думки і досвіду післявоєнного періоду, що, як видно, прискорилася в минулому десятилітті. У цілому Правила дуже вдало пройшли перевірку змінами і часом. Сучасні обставини й новий спосіб мислення поглибили внутрішнє протиріччя між цілями позбавлення волі і ув’язненням. Висування концепції ресоціалізації за допомогою застосування режимів виправного впливу, заснованого на процесах диференціації, класифікації і розподілу ув'язнених за належними індивідуалізованими програмами навчання й підготовки, стикнулося з труднощами, що випливають із примусового характеру перебування в місцях позбавлення волі. Використання ув’язнення як засобу захисту суспільства й вираження неприйняття злочинного поводження перешкоджає, відповідно до своєї суті, його використанню як засобу для наступної ресоціалізації злочинців.

Метою і завданням Правил завжди було підтримати і зміцнити вищезгадані підходи, а за допомогою їх впливу на умови утримання ув'язнених і внутрішні особливості пенітенціарного режиму сприяти усуненню або послабленню впливу негативних аспектів позбавлення волі, що повинно стати істотним та діючим доповненням до позитивних програм виправного впливу. Поки представляється надзвичайно складним оцінити непрямий вплив Правил на цей центральний аспект управління і режиму утримання в пенітенціарних установах, але абсолютно ясно, що Правила в більшому ступені, ніж будь-які інші міжнародні зводи пенітенціарних стандартів, є вказівкою на мету і дію. Як завжди, коли мова йде про нематеріальні об'єкти, неможливо точно визначити міру цієї цінності. Проте чимало практиків пенітенціарних установ належним чином оцінять Правила в цьому розумінні й охоче визнають їх доброчинний вплив. Навіть ті, хто критикує самі Правила або рівень їх дотримання, також підкреслюють їх значущість.

Циніки безумовно й цілком виправдано можуть послатися на історичну нездатність державних адміністративних органів, особливо в пенітенціарній області, виправдувати покладені на них очікування щодо досягнення визначених цілей і подолання періодично повторюваних криз, що зводять нанівець найвищі ідеали. Вірно також, що Правила, коли вони позбавлені передбаченої законом бази й ефективної процедури їх впровадження, можуть не витримати конкуренції з реальною робочою обстановкою, фінансовими труднощами або розуміннями першочерговості. Їх можна також критикувати за деяку двозначність формулювань і занадто велику спільність, що перешкоджає забезпеченню здійснення декларованих стандартів на практиці. Ніхто не стане заперечувати, що Правила ООН і, в трохи меншому ступеню, Правила Ради Європи та інші документи, покликані їх підтримати, грішать зазначеними недоліками. Однак це не повинно служити причиною розчарування і привести до зайвого песимізму або недооцінки впливу Правил. Не слід зменшувати і символічну значущість Правил щодо надихання адміністрації і персонал пенітенціарних установ прагнути до досягнення більш високих стандартів. У цьому основна суть відповідальності за створення прогресивної і гуманної системи. Тепер неможливо і подумати про те, щоб адміністрація пенітенціарних установ залишилася без Правил. Вони являють собою самий значний міжнародний документ у пенітенціарній області.

Дата добавления: 2014-01-04